РУБРИКИ

Мова і нація

   РЕКЛАМА

Главная

Бухгалтерский учет и аудит

Военное дело

География

Геология гидрология и геодезия

Государство и право

Ботаника и сельское хоз-во

Биржевое дело

Биология

Безопасность жизнедеятельности

Банковское дело

Журналистика издательское дело

Иностранные языки и языкознание

История и исторические личности

Связь, приборы, радиоэлектроника

Краеведение и этнография

Кулинария и продукты питания

Культура и искусство

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка E-mail

ПОИСК

Мова і нація

Мова і нація

Василь ІВАНИШИН,

Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ

МОВА І НАЦІЯ

Тези про мiсце i роль мови

в нацiональному вiдродженнi

України

Видання четверте, доповнене

Дрогобич

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

1994

Вiд видавцiв

У днi сеpпневого необольшевицького путчу 1991 pоку ми похапцем забирали мало не з-пiд друкарської машини примiрники дpугого видання «Мови i нацiї», аби встигнути заховати хоч частину накладу. Вже надходили розпорядження друкарням «подать по адpєсам ранєє дєйствующєго пєрєчня» контрольнi примipники всього, що дpукувалося без дозволу «обллiту» (компаpтiйної цензуpи). Видавничi права, одеpжанi вiд демокpатичної влади на Львiвщинi, путчистами анулювалися.

Дякувати Богу, колесо iстоpiї зупинити не вдалося. Читачi отpимали весь наклад дpугого видання. Пpоте і його виявилося недостатньо. Тому невдовзі з'явилося суттєво розширене третє видання. Але ні зацікавлення темою, ні попиту на книжку воно не спинило.

Презентуємо всім зацікавленим четверте, оновлене і значно доповнене видання «Мови і нації». Сподiваємось, що читачам знадобляться й наступнi видання нашої книжки, позаяк пpоцес українського нацiонального Вiдpодження наpостає.

Передмова до четвертого видання

Останніми роками про українську мову з'явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.

А потреба в таких книжках відчувається неабияка. Свідченням цього є доля пропонованої праці. Її четверте видання покликане до життя попитом, який аж ніяк не вдовольнили три попередні видання, що вийшли масовим накладом.

Книжка дедалі ширше використовується як посібник у школах і вузах. У масового читача зростає зацікавленість нею у зв'язку із запровадженням «Закону про мови в Україні», проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.

Ще одна причина зацікавлення книжкою - це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.

Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.

Народ відчуває ненормальний стан справ із його мовою, інтуїтивно прагне змінити його на краще. Тому й тягнеться до кожного видання, яке може прислужитися йому в цьому, прислухається до слів політиків національно-демократичного спрямування. Деякі з них, однак, вважають, що мовні проблеми в Україні вже розв'язані або що зараз не до мови, оскільки «політика сьогодні - це передусім економіка». А мова, звісно, негайних прибутків не приносить.

Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови - це боротьба за державність української нації.

Ми теж усвідомлюємо своє місце у цій боротьбі і сподіваємось, що і це, четверте, видання нашої книжки ляже цеглинкою у величну споруду української державності.

Передмова до третього видання

Із нервовим прискоренням рухається час у кiнцi XX столiття. Змiнюється полiтична карта свiту, вiдходять у небуття донедавна всесильнi доктрини, знову стає вартiсним те, що вважалось пережитком минулого i як таке зневажалось та переслiдувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу i пiдганяв iнших до «свiтлого майбутнього».

Нiвельованi та унiфiкованi цивiлiзацiєю, люди свiту починають гарячково шукати своїх етнiчних коренiв, витокiв своєї культури i духовностi, без яких загроза перетворення людини на бiоробота стає чимраз очевиднiшою, а безсенсовнiсть iснування - вiдчутнiшою.

Остаточно втрачають кредит довiр'я концепцiї та теорiї про iсторичнi i неiсторичнi, державнi i недержавнi, передовi i вiдсталi народи. «Неiсторичнi» стають iсторичними, «недержавнi» здобувають державнiсть, «вiдсталi» за незначний для iсторiї вiдрiзок часу наздоганяють, а iнодi переганяють «передових». І в усьому цьому вiдчувається нездоланна воля до свободи. Природно, що не у всiх народiв вона виявляється одночасно i з однаковою силою.

Черговий раз, пiсля незлiченних жертв i втрат, пiднiмається з колiн народ Русi-України. Фiзично почетвертований, на третину яничаризований, наполовину манкуртизований, поголовно зневажений - вiн здiймається на повен зрiст, щоб «у народiв вольнiм колi» знову оголосити на весь свiт: «Ще не вмерла Україна!»

«Ще не вмерла i не вмре!»

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пiсня, наша iсторiя, наша єднiсть i однiсть.

Живе наша мова - i з нами нашi князi i гетьмани, нашi письменники i вченi, нашi державники i збройнi оборонцi.

Живе наша мова - i з нами 15-мiльйонна дiаспора.

Живе наша мова - i наш голос звучить у вселенському хорi народiв.

Бо наша мова - це наша релiгiя, наша держава, наша минувшина, наша надiя, наше майбутнє.

Бо наша мова - це ми, українцi, - добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячолiттями живе на берегах Днiпра i Днiстра, там, де була колиска iндоєвропейських народiв, де сформувався тип бiлої людини.

Бо наша мова - це наша пiсня, а народ, котрий має таку пiсню, не здатний чинити неспровоковане зло iншим народам.

Отож, не лише клянiмося в любовi до рiдної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й iсторiю, поширюймо, пропагуймо її.

Пiзнання мови - це пiзнання народу, його єства, його душi, його витокiв та iсторичних шляхiв - усього того, чим народ цiкавий для iнших народiв. Адже народи, як i окремi люди, виявляють iнтерес i повагу лише до того, хто являє собою особистiсть - своєрiдну й неповторну. Годi розраховувати на пошану iнших тому, хто не має поваги сам до себе. А хiба втрата рiдної мови, зневага до неї не є виявом утрати своєї гiдностi?

Перелiченим та подiбним питанням присвячена наша книжка, яка вперше вийшла 15-тисячним тиражем у 1990 роцi. Ми хотiли сказати в нiй якмога бiльше в щонайстислiшiй формi: не пора була на великi книжки.

Проте зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями, причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiть наростає. Про це певною мiрою свiдчить швидкiсть, з якою розiйшлись два попереднi видання «Мови i нацiї», та кiлькiсть замовлень на її придбання. Це й спонукає нас видати книжку втретє.

Вона суттєво розширена за рахунок роздiлу «Лiнгвоцид» та блоку роздiлiв iсторичного характеру. Потреба в цих роздiлах пiдказана нам читачами. Внесено корективи i доповнення, обумовленi змiнами в полiтичнiй ситуацiї, котрi вiдбулися пiсля другого видання книжки.

Один iз найвидатнiших українських учених сучасностi пише, що необхiднiсть плекання української мови в XIX столiттi мотивувалась потребою просвiтити народ, а в XX столiттi - романтичним iнтересом до мови як вияву народної душi, скарбницi нацiональної культури, найiстотнiшої ознаки нацiї, її прапора, хоча «За нормальних умов мова не потребує мотивацiї» (Юрiй Шевельов. Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900-1941). Стан i статус. - Сучаснiсть, 1987. - С. 260-262).

Це правда, як є правдою те, що людина не помiчає свого серця, поки воно не почне болiти, i мало хто вживає лiки на здорову голову. На жаль, i нинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинi потребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.

«Вiк науки й технологiї» зовсiм не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови i з нею всього того, що робить народ наш українським не лише за географiчною ознакою. Уповiльнення розвитку й деградацiя мови вiдбувались аж нiяк не тому, що вона виявилась неякiсним товаром на ринку мов i втратила конкурентноздатнiсть. Усе це не лише мотивувалось i стимулювалось, а й усякими способами «втiлювалось у життя» з сатанинською послiдовнiстю i настирливiстю.

Як би не назвати те, що робить українцiв українцями, - дух народу, нацiональний характер, ментальнiсть нацiї чи ще як, - ясно, що воно якнайтiснiше пов'язане з рiдною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать не з якоїсь лiнгвоксенофобiї - ненавистi до чужих мов, а щоб носiй цiєї мови втратив своє «я» i розчинився в iншому народi.

З огляду на це i рацiонально-об'єктивний, i емоцiйно-поетичний, i прагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови не може не включати народозахисної компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашої мови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека. Книжка «Мова i нацiя» написана з метою протидiяти цiй небезпецi.

Передмова до другого видання

Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Ви людина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування: позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуренням вiдкинете.

Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такими питаннями:

- Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких не ставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?

- Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час на мовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?

- Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з «Божественної комедiї» Данте Алiг'єрi - першого твору, написаного уже не iнтернацiональною офiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?

- Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування, ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?

- Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання, окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?

- Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскресити давньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а не дiяли згiдно з холуйсько-приреченим «так уже iсторично склалося»?

- Чому сказав апостол: «Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить»?

- Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову i на їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?

- Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?

- Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захисту землi i мови?

- Чому за свiдченням газети «Известия» (1.01.91), проживши життя в нацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?

- Чому людина, що розмовляє росiйською мовою, - росiянин, людина, що розмовляє польською, - поляк, а людина, що розмовляє українською, - «нацiоналiст»?

- Чи завжди «хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм наша зостається» (П. Тичина)?

- Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресу людства, а рiдна мова - перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому так не вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?

- Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i «велич») своєї мови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?

- Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києвi, а в концтаборах? («Україна», 1990, №33, с. 15).

- Чому втрата мови веде до зникнення народу?

Таких «чому?» можна було б поставити ще не один десяток. Однак достатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання для буття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони у сфери позамовнi - у полiтику, економiку, культуру…

Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi ми ставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування та функцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичний мiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду - системи знань про мову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються, що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагають посиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести до мiнiмуму, мусить бути освоєна - для вироблення тiєї бази, з якої можна самостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що з ними щоденно стикає людину життя.

Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у тому числi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.

Книжка вже «працює». Її використовують у вузах i в школах, в осередках ТУМу iм. Т. Шевченка «Просвiта», її передруковують у газетах, вона обговорюється на засiданнях методичних об'єднань учителiв-словесникiв, за її матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.

Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм до обмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України, та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностi iлюстративно-пояснювального матерiалу.

Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань на класикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження. Ідеться про комунiкативну функцiю мови («Мова є найважливiший засiб людського спiлкування» - В. І. Ленiн) та про зв'язок мови з мисленням («Мова є безпосередня дiйснiсть думки», «практична… дiйсна свiдомiсть» - К. Маркс i Ф. Енгельс).

Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, не iгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, що аналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi-за тисячу й бiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.

Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як Августин Блаженний (354-430 рр. н.е.): «Те суб'єктивно розумне, що iснує в нас, тобто те, що розумом обдароване i розумно-об'єктивне творить чи керується ним, пов'язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цей розум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкування з людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали одна однiй свої почуття i думки, то це суб'єктивно-розумне знайшло потрiбним позначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоб люди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановлення мiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем».

А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: «І власний твiй дух, або душа твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй - у всьому словi твоєму, i все слово твоє- в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно».

Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мови та зв'язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати - означало б усього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це було б свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або що вони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.

І на закiнчення - стосовно iнших зауважень. Наше видання не є пiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчних тез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякi роздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.

Вступ

Нацiя - це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй, створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини. Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi, Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?

Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись, нi iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної пам'ятi, надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї - вiдчуття приналежностi до цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом здiйснення всього цього є мова. Вона забезпечує єднiсть, функцiонування i розвиток нацiонального органiзму в просторовому та часовому вимiрах.

Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.

XIX-XX столiття - епоха великого пробудження i самоусвiдомлення народiв. Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без уладнання мовних питань. Мало того - саме з боротьби за мову здебiльшого починається боротьба народiв за свої права.

Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце i йшли благодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй багато трудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина, що густо поросла вона бур'янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що чималими мiсцями вона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.

Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтика мiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм'я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її «небувалий розквiт» завдяки дружнiм впливам, - а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!» Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об'єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства - розвитком нацiй i народностей.

Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей. Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об'єктивний хiд iсторiї й органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.

Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.

До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей, згуртованих iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажання прислужитися справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїх зусиль. Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були б надiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.

Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв, передусiм членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтними питаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в життєдiяльностi народу й окремої людини.

Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованому виглядi охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродження мовних проблем i окреслити їх суть.

Сказано ж бо: «Пiзнайте iстину - i вона порятує вас».

I. Лінгвоцид

Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зросла втричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року - 114 млн., 1989 року - 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки, скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї - СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди, коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.

В. Радчук

«…На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова - велика мова великого народу».

М. Горбачов

Як же так сталося, що до багатовiкового катування української мови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше - схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?

П. Кононенко

1. Лiнгвоцид (мововбиство) - це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид - лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.

2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї та манкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам'ятi, етнiчного iмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не може вiдбутись асимiляцiя - поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачi нiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.

3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими, вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої мети лiнгвоциду.

У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.

В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.

4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова - найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних мiркувань до уваги не брали.

5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров'ю їхньої жертви - нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.

6. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)

- 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив «кіевскія новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».

- 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросiї будь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно «для повного узгодження з великоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби нiякої рiзницi i окремого нарiччя в них не було».

- 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.

- 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

- 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.

- 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.

- 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.

- 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

- 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польскою мовою.

- 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл - безоплатних, для навчання дорослих.

- 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети «Мета».

- 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.

- 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур «малоросiйським нарiччям», заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких «не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису». Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.

Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдали обрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указів «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого - таємністю громадяни позбавлялися можливости оскаржень» (С. Шелухин).

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету «Слово» - «для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей». (В. Міяковський).

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав «порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам».

- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою. М. Костомаров у статті «Малорусское слово» («Вестник Европы», 1881, №1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою «скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства». Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

- 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.

- 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

-1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим «вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки» (П. Стебницький).

- 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовна культура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо «може викликати наслiдки, що загрожують спокоєвi i безпецi».

- 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства «Просвiта», гонiння на Українську Церкву.

Бобринський - губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і «великополяками», що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина - давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка - і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

А річ у тому, що «Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом», як писала газета «Киевлянинъ» у 1914 році.

- 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30-їх залишилось 749.

- 1938 р. Постанова «Про обов'язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР».

- 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнiв i батькiв». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської - кримінал» (Є. Сверстюк).

- 60-тi - 80-тi р.:

- Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.

- Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.

- Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi «українець», румунський уряд запровадив ще iншi «офiцiйнi нацiональностi»: «гуцул», «русин», «хохол».

- Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.

Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм - доля поневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами - i геноцид.

«Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі» (Л. Кіпніс).

7. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона «писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською». Це все одно, що назвати «варварською» італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.

«…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйської мови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi, подiбнi їм нарiччя», - писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

«Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i ту ж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч - намагаються зробити нарiччя мовою», - обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностi перекладати роман «Мать» українською мовою.

Коли так оцiнювали нашу мову «свiточi» братнього народу, то чого можна чекати вiд «тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста, негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?» (В. Ленiн). Чи набагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськi бюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?

«Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок», - писав у минулому столiттi М. Костомаров. «Вы говорите серьезно или по-украински?» - демонструвало свою дотепнiсть «русскоязычное население» радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що «всяка власть от Бога», батюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?

І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у «вищих сферах» - науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів.

Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т. п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.

І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйською бiдна, недорозвинена, навiть «курдупельна» (В. Лобановський). Що ж, якась доля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiв науково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.

З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинський ще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: «Це наша нацiональна мова, а росiйська - це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитися вiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомоги не iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи - з боку iталiйцiв».

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: «…але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує… лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі». Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій - теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?

А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинський зауважив: «Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося без кулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiсть iнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини, що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку».

Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинi по-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була «високоякiсною», то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi, на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбна шовiнiстична i манкуртська погань.

Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiсть виразу «украинский язык» вживає (очевидно, для «сатиры и юмора») українське слово «мова». Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть «коммунистическая партия» просто «партия», чи тому, що по-росiйськи «язык» - це не тiльки «мова», а й «рухомий м'язовий орган у порожнинi рота»? Зрештою, шукати в їхнiй мовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мови елементарної порядностi, - справа безнадiйна. Недарма сказав поет:

Мов поганих не існує в світі,

Є лише погані язики.

(А. Бортняк)

8. Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною

Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А. Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ - польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiд полякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiє розбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували «дружбу народiв»), бо українська мова є «породою московської». Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

У Росiї теж була поширена думка, що українська мова - дiалект польської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч. Згодом тут перезорiєнтувались: українська мова - це нарiччя росiйської, зiпсоване польськими впливами.

Щоб дискредитувати це «нарiччя», яке вперто завойовувало мiсце серед слов'янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили i польськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськi нiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.

Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово «українці» вони принципово не вживали) - це вияв «загарбницької інтриги» німців і австрійців.

Ця примiтивно-безглузда версiя i нинi грiє душу не лише бiлогвардiйським покидькам на кшталт графа Гагарiна, але й славному письменниковi-дисидентовi А. Солженiцину.

9. Лiнгвоцид через оголошення мови неавтохтонною

У серединi минулого столiття з'явилась «погодiнська теорiя», за якою територiю Києва i прилеглих до нього земель Середнього Надднiпров'я до татаро-монгольської навали заселяли «великороси», котрi були частково винищенi, а частково переселилися на пiвнiч, тобто на терени сучасної Росiї. «Етнiчний вакуум», що утворився таким чином у Середньому Надднiпров'ї, згодом був заповнений вихiдцями з басейну Карпат - малоросами. З приводу подiбних фальсифiкацiй iсторiї Т. Шевченко саркастично писав про росiйських правителiв, яким нiби-то Україна належала i в минулому:

Що вони тiлько наймали

Татарам на пашу

Та полякам

Хоча росiйський академiк Н. Погодiн був вiдомий з «надмiрної пристрастi до фантастичних побудов» («Словарь Брокгауза и Ефрона»), його «теорiя» отримала публiцистичну пiдтримку в статтях М. Каткова i фiлологiчну - в працях академiка А. Соболєвського. Останнiй дещо її модифiкував: «великороси» заселяли Київщину аж до кiнця XV столiття, а малоросiйське «наpiччя» за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.

Позаяк українська мова на Надднiпрянщинi виявилась, таким чином, «прийшлою», то вона не має «iсторичного права» на iснування в цiй частинi України. Це твердження стало одним iз стереотипiв не тiльки побутового україножерського мислення. I хоча облуднiсть та цiлковиту неспроможнiсть шовiнiстичної концепцiї Погодiна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столiттi блискуче, а головне - фактуально i аргументовано довели професори М. Максимович, В. Антонович, академiки А. Кримський, А. Шахматов, В. Ягич, ця «теорiя» й донинi затуманює мозок не одного «ревнителя росiйської словесностi i вiтчизняної iсторiї». Письменник дисидентсько-монархiстського штибу А. Солженiцин у палкому бажаннi «облаштувати Росiю» договорився до того, що заперечив iснування української мови навiть там, звiдки, за Погодiним-Соболєвським, вона бере свiй початок- у районi Карпат. На його думку, це вже зовсiм недавно тут було «вирощено спотворену українську ненародну мову» на «спокусу вiдлучити карпаторосiв вiд росiйської мови».

А коли так, то i тут треба: «Вашу Україну з України - геть!» (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, що заперечують останню, щоб заперечити першу.

10. Лiнгвоцид через «зближення» i уподiбнення

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, - вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…» (І. Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, «єрижкою». Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду «язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих» (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки «доля утопії - у служінні цинізмові» (А. Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводився експеримент «злиття мов». «Зливали» саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi, специфiчнi ознаки i перетворюючи її на «блiду й незграбну копiю росiйської мови» (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.

Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливо лексика. Коли вживали «валiза», а не «чемодан», «фотель», а не «крiсло», «вiд дня народження», а не «з дня народження», то це вже трактувалось як iнакомислення (Л. Кореневич).

Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, «дорога», «вода», «ліс», а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: «Україна», «Київська Русь», «козак», «Запорізька Січ», «рідна мова», «українська нація». Не прийнято було вживати і слова типу «денаціоналізація», «асиміляція», «русифікація» тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. «Перед війною редакція «Комуніста» розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, - слова, яких уживати» (Ю. Шевельов). Внаслідок такої політики мова була «редукована до газетного словника, як музика - до маршiв, а живопис - до портретiв вождiв» (О. Пахльовська).

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою «виключаються такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя».

Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мову душили лише ззовнi - шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР - i ззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу, вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українську мову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чого вона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал - до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин» (В. Маяковський).

«Зливання» мов призвело до розквiту мовної химери-суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:

Говорила баба дєду:

- Ти купи мiнє «Побєду»,

Я поєду к Бєлодєду.

Хай вiн дасть мiнє отвєт:

є в нас мова iлi нєт?

Ученi теоретики «дружби мов», зокрема згаданий у цитованому вiршi академiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвували суржикiзацiю:

Спочатку так: немов пiдкова,

в руках у тебе гнеться, бiдна,

а потiм раптом - мова! мова!

Чужа звучить менi, як рiдна

І позичаєш тую мову

в свою - чудову, пребагату

(П. Тичина).

З часом «позичене» починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякi росiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають переклад росiйських слiв на… росiйськi. Ці словники називають «могильниками української лексики», що «збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління» (С. Караванський).

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова - малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови

За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. «Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, - то реакція ворожа» (А. Вінценз).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5


© 2007
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.