Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

З літа 1942 року почалося масове створення відділів самооборони в населених пунктах, котрі ліквідували німецьку жандармерію, поліцію та захищали мирне населення від карателів. У вересні 1942 року Провід ОУН прийняв рішення про організацію більш мобільних збройних відділів, розмірами сотень для допомоги місцевим сільським боївкам.

Наприкінці 1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих Проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилась за доцільність творення партизанських регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД. Створено робочу групу у складі Василя Івахіва, Михайла Медвідя, Луки Павлишина для вироблення військових статутів та інструкцій.

Протягом жовтня 1942 року першу сотню УПА організував референт крайового проводу ОУН Сергій Качинський - Остап в Кивинському повіті на Берестейщині. У листопаді 1942 року другу сотню УПА організував поручник Іван Перегійник поблизу Луцька. У грудні 1942 року організували сотні УПА: хорунжий Ярема в районі Колки Степань, Ворон в Пустушитських лісах і Крук на Крем'янеччині, Тернопільщині. Усі сотні перейшли під безпосереднє командування поручника Василя Івахіва.

У вересні 1942 року боївка ОУН під командуванням Сергія Качинського - Остапа ліквідувала станцію жандармерів у селі Піддубці, район Луцька.

Німецькі спецслужби ще з літа 1942 року відзначали досі небачену активізацію українських національних груп, які поширили свій вплив з районів Кобрина, Брест-Литовська на центральні і південні райони Волині, північ Поділля. Лише протягом останнього тижня листопада 1942 року німці зафіксували 150 атак національних партизанів проти своїх військ і цивільних об'єктів, заготівлі зерна згідно з звітами окупантів в районі Сарн, Костополя, Пінська впала до 25-30% раніше запланованих.

7 лютого 1943 році сотня УПА під командуванням Довбешки-Коробки провела наступ на загін жандармерії у місті Володимерець. Містечко повністю визволено від окупанта, здобуто 20 одиниць вогнепальної зброї, 65 ковдр, амуніцію та інші речі. Втрати ворога: 7 вбитих включно з командиром жандармерії, інші розбіглися. Втрати УПА: 1 вбитий і 2 ранених.

Третя конференція ОУН-СД 17-21 лютого 1943 року схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом.

22 лютого 1943 року на лагер УПА біля Висоцька напала дві німецькі роти. Відділ УПА вступив в бій, після прибуття допомоги німцям чисельністю 350 осіб відділ відступив в ліс. Втрати німців: 20 вбитих. Втрати УПА: 2 вбитих включно з командиром Коробкою.

З лютого 1943 року розпочинаються широкомасштабні бойові дії на Поліссі з метою усунення німецької адміністрації і очищення широких терен повстанських республік. 10 березня сотня УПА провела успішний наступ на укріплені позиції німців в селі Оржеві, де знаходились також склади зброї. Втрати німців: 60 вбитих і ранених. Втрати УПА: 4 вбитих, командир Остап. Здобуто велику кількість зброї і військової амуніції, яку передано тиловим структурам УПА.

У середині березня 1943 року відділ розбив групу німецьких карателів біля містечка Деражня. 20 березня відділ УПА розгромив лагер полонених у Луцьку, заарештованих звільнив.

Протягом березня організовано багато постійно діючих станиць УПА по селах Луччини і Ковельщини

28 березня німці чисельністю 1500 осіб напали на сотню УПА, що квартирувала в місті Людвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Підоспілі частини СС не змогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати німців: 58 вбитих і ранених, 5 знищених автомашин. Втрати УПА: 10 вбитих і ранених.

29 березня відділ УПА розбив табір полонених в Ковелі і тюрму. Визволено багато полонених. Під кінець березня на Кременеччині майже всі села опинились під контролем УПА, з 6 квітня німці оголосили надзвичайний стан.

За даними радянських партизанів найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на початку квітня 1943 року в районах Мізоч, Острог, Кременець, Верба. Зокрема під час нападу на містечко Верба було вбито 120 німецьких солдатів, у боях за село Шимовку - 24, Острог - 32, Мізоч - 11. Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 року щодня з лісів Острозького, Шумського, Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60-70 возів з повстанцями.

Протягом березеня-квітеня 1943 року УПА в боях з німцями займає міста і містечка та звільняє полонених місцевих жителів з тюрем, а саме Володимирець, Степань, Топоровиці, Людвипіль, Деражне, Цумань. Захоплено багато зброї та військової амуніції. Також відділи УПА в більших містах Волині і Полісся розбили в'язниціі звільнили в'язнів: Кременець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці. Захопили зброю і амуніцію.

2-4 квітня загін УПА опанував місто Горохів. Захоплено банк, пошту, тюрму і звільнено політичних в'язнів 3-4 квітня відділ УПА розбив карний лагер на Горохівщині. В'язнів звільнено.

4 квітня німці в силі 300 осіб напали на село Постійно. Багато хат спалили, господарства пограбували, при відступі німців з села невеликий загін УПА організував добре сплановану засідку. Результатом короткого бої була повна поразка німців. Втрати ворога: 50 вбитих і ранених. В УПА 3 ранених. Здобуто: 2 важкі кулемети, радіостанцію, 2 фіри амуніції, польову аптеку.

З 12 на 13 квітня відділ УПА наскочив на укріплені позиції ворога в місті Цумань. Німців розбито, звільнено полонених, здобуто зброю, коні, військову амуніцію. Втрати німців: 20 вбитих і 15 ранених, решта втекла. УПА без втрат.

В квітні на Володимирщині спалено майже всі держгоспи, перейменовані німцями на так звані лігеншафти. Це були маєтки колишніх куркулів, з націоналізовані большевики та захоплені німцями, де рабською працею працювало місцеве населення. Довший час після цього люди отримали можливість працювати на власних полях і годувати тільки себе.

17 квітня біля села Бортівка відділ УПА організував засідку на німецький моторизований загін. Втрати ворога: 16 вбитих. Втрати УПА: 1 вбитий і 3 ранених. Здобуто одну фінку і кілька крісів.

З 21 на 22 квітня організовано військову операцію, силами двох сотень УПА по визволенню Іванової Долини, Костопільщини. Позиції ворога були добре укріплені, а підрозділи багато чисельні. Знищено адміністративні будинки каральних підрозділів окупанта, зірвано два залізничні мости, здобуто багато зброї, військової амуніції і одну тону вибухівки. Втрати ворога: 250 вбитих, 150 ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.

Кінець квітня 1943 року на терені Остріг, Крем'янець, Шумськ відбуваються великі бої підрозділів УПА-Північ та УПА-Захід з німецькою дивізією, котра складалась з двох армійських полків вермахту, полку СС, полку жандармерії та полку козаків завербованих німцями з полонених Червоної Армії. Після кількаденних боїв дивізію розбито, армійські частини з неохотою вступили в бій й швидко розпорошились.

Німецькі урядовці документально засвідчили, що у квітні 1943 року УПА контролювала всю сільську місцевість на південь від траси Київ-Рівне-Ковель-Брест-Литовськ. Чисельність УПА за підрахунками гітлерівських спецслужб у квітні 1943 року сягнула 8-10 тисяч бійців. Німці повідомляли, що націоналістичні партизани, атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених до вивезення на примусові роботи до Німеччини. У багатьох районах вже не існує німецької адміністрації, в районах Рівного спалено всі тартаки й вбито близько 400 їхніх керівників і робітників. Рейхкомісар Еріх Кох звітуючи в Берлін писав, що на Волині залишилося лише два райони вільні від банд, а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля.

Протягом квітня 1943 року у боях з УПА загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. 2 травня 1943 року на трасі Ковель-Рівне у засідці загинув шеф СА Віктор Люце.

Весною 1943 року у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби.

4 травня 1943 року у селі Любачів Костопільського району націоналісти напали на німецьку військову автоколону. Було спалено 11 машин і вбито 35 солдатів.

9 травня німці силою 400 осіб напали на село Яполоть, Костопільщину, грабуючи людей. УПА силою двох сотень оточили німців з трьох сторін. Розгорівся шестигодинний бій. Втрати німців: 80 вбитих і ранених. УПА без втрат.

9 травня розпочались тритижневі бої між німцями і загонами УПА у Скарбівських лісах. Тоді ж у сутичках біля села Лобечівка Берестечківського району німці вперше масово використали проти повстанських відділів артилерію та бронетехніку. Три дні тривали бої за село Колки, в яких містились бази і п'ять госпіталів УПА. 13 травня масштабні сутички відбулись в районі Деражні, де загинули перші керівники УПА-Північ - Василь Івахів, шеф його штабу поручник Юліан Ковальський, ад'ютант С. Снятецький.

У травні 1943 року відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною. Зокрема, на Житомирщині повстанські загони за три тижні травня 1943 року здійснили 15 успішних боїв з німецькою поліцією й знищили поліцейську школу біля Житомира, вбивши 260 її слухачів.

В травні 1943 року у великому бою біля Дружкополя на Горохівщині повністю розбито великий загін СС. Знищено 56 німціві 140 фольксдойчів, 200 ранених. В травні в бою в Пилипичах на Володимирщині вбито 96 німців.

В травні 1943 року очищено від німців територію площею 2000 кв. км. на Волині, а місто Колки стало столицею повстанської Колківської республіки.

5 травня 1943 року в Україні з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу А. Розенберг. На нараді в Рівному йому доповіли, що «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж большевицькі банди». Комісар, округи Луцьк, заявив: «Майже всі державні господарства перебувають в руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише в супроводі конвою. Наші сили не можуть взяти над бандами верх. Тому і населення з нами більше не співпрацює». Рейхскомісар Еріх Кох доповів, що «українські національні банди мають своє суворе і уміле керівництво і подиву гідне озброєння, треба припустити, що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси одразу ж після приходу німецького вермахту… Об'єкти на, які нападають банди - це важливі для поступу в країну і постачання залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні склади зі збіжжям і сіном, доступні їм промислові підприємства».

Зважаючи на критичне становище німці з червня 1943 року намагаються перейняти ініціативу, розгорнули масштабні бойові операції проти УПА. Командування здійснював генерал Гінцлер, а з липня - фон дем Бах Залєвський. У червневому та липневому наступі проти українських націоналістів взяли участь 10 тисяч німецьких і польських поліцаїв і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів.

Здійснюючи каральні акції проти УПА німці потурбувались про ідеологічну підготовку своєї акції. В селах і над лісовими масивами розкидались листівки в яких ОУН називалися «знаряддям жидівського большевизму». Стверджувалось, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН, УПА, керують «агенти Москви». Німці застосовували масовий терор проти мирного населення. Протягом тижня було заарештовано і страчено українську інтелігенцію Рівного, Луцька, Кременця. Спалено цілі села. Протягом 20-25 липня 1943 року німці бомбили з літаків населені пункти Лабрів, Радомишль, Суховою, Вільче.

За німецькими даними активність повстанців після каральних акцій зросла. Особливо дошкульними виявилися удари на півночі Волині. 24 липня 1943 року повстанці розбили карателів біля села Рядовичі Турійського району. В ніч на 20 липня 1943 року загін Ю. Стельмащука захопив місто Камінь-Каширський і утримував його протягом дня, вивізши великі трофеї і вбивши 100 німців.

У липні 1943 року відділи УПА активно рейдували Житомирщиною. В одному з боїв біля села Устинівки ліквідували близько 130 гітлерівців. Під час нападу на місто Коростень роззброїли німецьку поліцію. Загалом протягом липня 1943 року УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об'єкти.

За серпень активність націоналістів зросла: 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атаки на підприємствах.

21-25 серпня під охороною УПА на Бережанщині відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, перший, що пройшов на рідних землях.

У вступі до постанов збору характеризувався етап, який пройшла ОУН від 1941 до 1943 року. В документах Збору зроблено аналіз змін, які сталися на світовій політичній арені на весну 1943 року, зокрема, ослаблення позицій Німеччини. «Війна стала тим струсом, що виявив слабкість німецької і московсько-большевицької імперії. Поневолені народи одержали реальну можливість з середини успішно вдарити в те, що всупереч конструктивним тенденціям людства творять злочинні елементи».

Протягом двох років, що пройшли з часу проведення Другого Краківського Збору, ОУН відстояла не тільки моральні позиції української національної революції, а й створила практичні передумови для наступу проти загарбників. Вже в липні 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів

В прийнятих документах чітко прослідковується ставлення націоналістів до Німеччини. Оцінюючи внутрішню ситуацію на українських землях в документах говорилося: «Політика Німеччини на окупованих українських землях іде далі по лінії повного політичного поневолення й нещадного колоніально-економічного грабунку українського народу». Виходячи з цього намічено методи і форми боротьби. Це, перш за все, організована збройна і політична сила українського народу. Керівники підпілля сподіваються, що війна виснажить обидві воюючі сторони в такій мірі, що вони будуть не здатні протистояти прагненням поневолених народів до незалежності. «Сучасна війна, являється зовнішнім допоміжним чинником, що зближує національні і соціальні революції поневолених народів».

Політична програма ОУН стала також програмою УПА і була поширена у вигляді листівок за підписом «Українська Повстанська Армія» датована серпнем 1943 року.

На Зборі Романа Шухевича було обрано Головою Бюро Проводу ОУН, а у вересні 1943 року рішенням ГРШ УПА призначено Головним Командиром УПА.

Німецькі фронтові частини відступаючи під ударами червоної Армії буквально заполонили Волинь, а тому й УПА змушена була вступити у боротьбу з ворогом, у жовтні-листопаді 1943 року повстанці знищили понад півтори тисячі німців. Втрати повстанців сягнули 414 осіб убитими. Почались перші масштабні зіткнення між загонами УПА-Захід і німецькими військами в Галичині. У Карпатах, біля Липовиці, в боях з УПА загинуло понад 200 німців.

В жовтні 1943 року, рейдуючи група УПА в кількості 6 сотень по Житомирщині, Київщині, Вінниччині, Кіровоградщині зводять цілий ряд важких і великих боїв з німецькими і румунськими військами. Найбільші бої і великі втрати ворога: 15.10 1943 року біля села Могилівка, на шляху Зв'ягель-Коростень, 17.10 в містечку Бараші, 20.10 в селі В'язовець Жулинського району. 3 жовтня відділ УПА опановує станиці німецької поліції в Литині, визволивши в'язнів, здобуває 300 одиниць вогнепальної зброї, запобігли вивезенню збіжжя до Німеччини.

5 жовтня курінь УПА захопив місто Козин на Рівненщині. Знищено ворожий гарнізон, спалено тюрму, здобуто продовольство, медикаменти, зброю.

8 жовтня сотня УПА провела переможний бій біля міста Володимерець. Здобуто зброю і справний танк. У жовтні-листопаді відбулися сутички на Самбірщині і Станіславщині.

Останні місяці 1943 року показали, що війна йде до завершення. Вермахт тріщав під могутніми ударами Радянської Армії, а союзники Німеччини після виходу з війни Італії хотіли розірвати стосунки. За таких умов командування УПА провело переговори з Бухарестом і Будапештом, низку локальних переговорів з командирами окремих частин і з'єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів. З метою укладення угод про ненапад, підтримки УПА зброєю, в обмін на продовольство і спокійний прохід окупантів територіями підконтрольними повстанцями.

Тактичний характер мали переговори з німцями влітку і восени 1943 року. В обмін на зброю, спорядження, боєприпаси, обіцянки звільнити з тюрем лідерів організації і можливість загонам УПА переходити фронт, повстанці обіцяли дотримуватись нейтралітету при зустрічах з німецькими частинами, постачати вермахт розвідувальною інформацією і дезорганізовувати радянський тил. Однак з німецьких документів видно, що реально досягнуті домовленості не виконувались. Німці, як правило не давали зброї, мотивуючи це тим, що не відомо, яка інстанція має займатись передачею зброї, скаржились, що націоналісти продовжують роззброювати їхні підрозділи, нападають на обози, господарські об'єкти, своєю агітацією сприяють дезертирству з лав СС «Галичини» та української поліції. ОУН закидали німцям підрив економіки при відступі, грабунки населення, вивезення населення на примусові роботи до Німеччини, небажання звільнення політичних в'язнів.

В 1944 році переважали переговори між УПА і Німеччиною, тому між ними відбувались лише поодинокі зіткнення місцевих боївок. 9 січня 1944 року біля села Ліс огірки Кам'янець - Подільської області німці напали на українських повстанців. Партизани оточили німців, здобули в бою 3 автомашини з великим майном, 7 кулеметів, 2 міномети, 10 крісів, 30000 набоїв, 500 гранат, 3 радіоапарати.

В лютому під час облави в лісі коло Дубівлян відбувся бій між українською самообороною й німцями. Ворог втратив 8 вбитих, УПА - 3. Подібні збройні сутички упівських загонів з нацистами відбулися 5 березня в селі Садки, а 12 березня в селі Ягольнця Стара Чортківського району. 28 квітня в селі Новий Вербів Бережанського району.

9 квітня в селі Лукавець Сторожинецького району на Буковинщині знищено окупаційну залогу, зібране окупантами продовольство роздано людям. В квітні проведено визвольні акції на інших теренах Буковинщини: в селах Багна, Міліїв, Каратів, Чорноус.

Проходили бої німецьких підрозділів з УПА у Львівській області. Так, 11 травня великі німецькі сили повели наступ в селі Карів і Бандзін Рава-Руського району, де були розташовані відділи УПА. Загинуло 8 стрільців, 4 ранено, 40 потрапило в полон. В руки німців попало багато зброї і військового виряду, спалено 6 господарств. Втрати німців не відомі. При обстрілі з гармат села Бандзіна загинуло 3 стрільці, 2 поранено. Німці захопили магазини сотні Морозенка з харчами та одягом. Село спалили.

25 травня відбулися сутички під час облави, яку німці провели в лісі між селами Садів, Котів, Гранатів, Литва в Сорочинському районі. Загинуло 7 повстанців.

8 червня відбувся бій вояків УПА на горі Лопаті проти 2 німецьких та однієї угорської дивізій, який став найбільшою перемогою повстанців над німецькими військами. Українське військо здобуло велику кількість стрілецької зброї, ручних гранат, набоїв, амуніції. Втрати німців 150 вбитими і раненими, знищено вантажні автомашини Останній великий бій з німецькими військовими частинами звела УПА-Захід 9-16 липня 1944 року у Скільщині біля села Кам'янки і Липа.

Протинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 року до середини 1944 року не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де знаходилась матеріальна база національного підпілля. Наказом від 22 серпня 1944 року по групі УПА «Захід» протинімецький фронт остаточно згортався. В наказі зазначалося, що німці з опущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом. Наказувалося оминати сутичок з німцями, мадярами.

Отже, проблема внеску ОУН, УПА у антинациську боротьбу на території України є суперечливою і не однозначною. Стосунки українського національного підпілля і Німеччини зазнавали постійних змін, залежно від геополітичної ситуації. Однак за будь-яких умов оунівці намагалися діяти таким чином, щоб максимально використати обставини на користь боротьби за самостійну Українську державу. Коли інтереси України потребували співробітництва з Німеччиною - вони йшли на співпрацю, коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в стані нейтралітету, займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагали боротьби з рейхом, то УПА вела цю боротьбу самовіддано, безкомпромісно, масштабно. Від гітлерівців було визволено значні території, на яких переставала функціонувати німецька адміністрація, зривали поставки сільськогосподарської і промислової продукції, сировини, вивозу населення в Німеччину, визволення полонених, захист населення від каральних дій… Тому цілком закономірно було б визнати, що ОУН, УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців проти гітлерівського рабства.

4. Польський націоналістичний Рух Опору в Україні

4.1 Створення та боротьба польських підпільних організацій

На території Західної України крім радянських та українських національних сил діяло польське підпілля. Між цими силами були, як акти суперництва так і акти взаємодії на антинациському грунті.

На території Східної Галичини був створений «Дистрикт Галичина», який було приєднано до створеного на польській території Генерал-губернаторства. Волинь увійшла до Рейхскомісаріату Україна. Основна роль в польському підпільному русі належить Союзу збройної боротьби Армії Крайової - організації сформованої в листопаді 1939 року. У ЗВЗ-АК був мандат уряду Речі Посполитої в екзині. Згодом цей союз зріс до кількатисячної підпільної армії, яка підпорядковувала собі та об'єднала всі інші підпільні організації, які визнав польський еміграційний уряд.

Територіальна структура ЗВЗ-АК охоплювала: області, округи, під округи, інспектори, обводи, райони, осередки.

ЗВЗ-АК передбачав три етапи боротьби залежно від ситуації на фронтах і у самій окупованій країні. Це були: підпільна боротьба, період перед повстанням та загальне повстання. Повстання мало не лише визволити окуповану країну, але й забезпечити її територіальну неподільність.

ЗВЗ-АК очолював генерал Казімєж Савицький «Прут» та підполковник Владислав Філіпковський «Янка». У Львівському окрузі - комендантами були підполковники Владислав Смеричинський «Домб», Адам Маліновський «Роберт», Стефан Червінський «Стефан», полковник Людвік Чижевський «Францішек». У Станіславському окрузі - підполковник Ян Роговський «Влодзімєж», капітан Владислав Герман «Ноша». Тернопільському окрузі - капітан Мечислав Зенон Відаєвич «Черма», підполковник Францішек Студзінський «Сніба», капітан Францішек Гавроль «Дзірит». Волинському окрузі - майор Грунон Рольне «Аспін», полковник Казімєж Бондзінський «Либонь», підполковник Ян Войцєх Сіверський «Оліва». Володіли вони 18_ма зорганізованими районними інспекторами і 50_ма обводами, різними за чисельністю. У 1944 році особовий склад організації складав приблизно 40 тисяч чоловік.

Методи боротьби, використовувані Армією Крайовою:

1. диверсії;

2. саботаж;

3. терор.

Наприкінці 1941 року у складі розвідвідділу ГК АК був створений Східний відділ, який діяв у тилу німецького фронту. На дільниці «Україна» було створено кілька осередків, які вели розвіддіяльність. Вони здобували інформацію про чисельність, напрямки руху німецьких військ, яка передавалася союзникам та СРСР. До кінця 1943 року німецька контррозвідка фактично знищила усі ці осередки.

На території Волині та Східної Малопольщі, поряд з місцевими організаціями діяли перший подільський і другий київський сектори диверсійної організації «Вахляж». Це була саботажно-диверсійна організація, зокрема, друга дільниця «Вахляжу» діяла на комунікаційних шляхах: по лінії шосе - Рівне - Звягіл - Житомир - Київ, по лінії волинської північної залізниці Ковель - Сарни - Коростень - Київ та по лінії південної залізниці Рівне - Здолбунів - Шепетівка - Бердичів - Козятин - Фастів - Київ. Щоб не спровокувати німців на каральні дії проти польського населення Волині, керівники «Вахляж» передбачали, що саботажно-диверсійна діяльність повинна проводитись більш активно на територіях, які лежали на схід від довоєнного польського кордону. До складу організації входили «тихотемні» спеціально підготовлені у Великобританії кадри диверсантів. Однак діяльність цієї організації також була спаралізована німецькою контррозвідкою, а її члени увійшли до складу АК.

З квітня 1942 року на території дистрикту Галичина діяли осередки Звйонзека одвету. Ця організація була складовою частиною АК, але з метою безпеки мала власну мережу зв'язку і власні виконавчі структури. Її завданням було проведення саботажно-диверсійної діяльності і репресивних акцій у відповідь на дії німців на території Генерал-Губернаторства і приєднаних до Рейху земель.

На території Східної Галичини 1942 році були створені Батальйони Хлопські. У зв'язку з малочисельністю документів важко відтворити хід об'єднавчої акції між загонами БХ і АК та назвати точну кількість бехівців, які увійшли до складу АК. Відомо лише, що 14 квітня 1943 року у місті Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії польських партій окружної комендатури БХ і АК було прийнято рішення про надання допомоги радянським партизанським загонам і про налагодження з ними співпраці. Тривалий час організаційну незалежність від АК на Львівщині зберігали ендеми та їхнє збройне формування - Національна організація воскова.

З військових організацій, організацій військового характеру, партій та політичних угрупувань, свої відділи організовували зокрема: БХ, НОВ, НСЗ,, ЗЙ, КН, ОВ-КБ, ООБ, ПОЗ, Унія, ЗОР, ТОВ, КОП, ПЛАН, ЗСП, «Меч і Плуг», «Збройне визволення», СОБ, ГЛ-ВРН, БО «Схід», Шаре шереги. Деякі з них користувалися широкою підтримкою серед місцевого населення. Найбільшим впливом володіли БХ, сформовані у восьмий округ Волинь та девятий округ Львів з Львівським, Станиславівським, Тернопільським підокругами. З національних організацій НОВ мала львівський округ, на правах обшару, натомість до територіальної структури НЗС входив Чотирнадцятий південно-східний округ, який фактично був ошаром та П'ятнадцятий волинський округ. У Львові організовували свої округи СОБ, ОВ-КБ, ЗЙ. Чисельність вищезгаданих організацій складала кілька тисяч. У результаті об'єднавчого процесу переважна частина з них увійшла до складу АК.

Поряд з військовою вертикаллю підпільної польської держави, свій адміністративний і виконавчий комітет у 51 повіті мали Окружні делегатури уряду на Волині та у Львові. Вони тісно співпрацювали з ЗВЗ-АК і політичними угрупуваннями СЛ, СН, ППС.

Основними завданнями Командування львівського обшару і волинського округу була підготовка до загального повстання. Згідно розроблених оперативних звітів №54 і №154 львівський обшар і волинський округ, що були висунені назовні повстанської бази, готувалися до того, щоб у зоні прикриття провести посилену диверсійну операцію і виступити проти українських зазіхань захопити Волинь і Східну Малопольщу зі Львовом. Додатково утворено райони і диверсійні центри для дій у час повстання. У 1943-1944 роках проведено понад 100 акцій на ешелони, залізничні рейки і мости.

Вершиною діяльності Армії Крайової стала операція «Буря». Спочатку вона планувалася, як посилена диверсійна операція проти відступаючих німецьких відділів. В дійсності перетворилася на збройне повстання, яке розвивалося поетапно зі сходу на захід. Його мета - заявити про прагнення боротися з німцями та самооборона у випадку нищення населення відступаючими силами ворога. Щодо Червоної Армії було заборонено вдаватись до збройних дій, за винятком самооборонного характеру. Політичне завдання «Бурі» - це представити радянській владі загони АК, як законних господарів даної території, як представника підпільної польської держави та польського уряду в екзині.

У січні 1944 року, округ Волинь першим з-поміж східних округів приступив до здійснення операції «Буря». Відділи АК спільно діючи з радянськими частинами у січні та лютому взяли участь у боях за Клесів, Сташів, Рівне.

Основний тягар акції взяла на себе 27_ма Волинська дивізія піхоти АК під командуванням підполковника «Оліви», яка налічувала близько 7 тис. чоловік. Маючи у своєму розпорядженні полкові з'єднання «Громада» майора Яна Шатковського «Коваля» під Ковелем та «Основа» капітана Казімєжа Жняка «Гарди» під Володимиром-Волинським, захопила територію приблизно 430 кв. км. Між залізничною лінією Ковель - Холм і шосе Луцьк - Водимир - Волинський, її західним кордоном був Буг, східним - спершу лінія Стир - Стохід, згодом річка Турія.

У другій половині березня дивізія встановила контакти з Червоною Армією і уклала попередню військову угоду. Отримала наказ розгорнути свої дії в районі Туриська, Олеська, Любомля та Володимира-Волинського, з метою відволікти радянські відділи, які тоді наступали на Ковель. Провела ряд агресивних дій, зокрема, наступ на Голоби, брала участь у здобутті Туриська і вела бої за захоплення мостів у Туропині і під Капітулкою.

З перших днів квітня 27_ма дивізія безперервно знаходилася на передовій лінії фронту. З'єднання «Громада» захищало ділянку фронту по лінії Замлиння - Штунд - Чмикос - Пустинка - Ставочки - Ставки - Оволочин.

Після того, як одиниці німецької армії перейшли до контрнаступу, становище дивізії погіршало. Невдачею закінчилися спроби з'єднання групи «Основа» та 56_го полку кінної піхоти захопити Володимир-Волинський та наступ «Громади» та 54_го полку кінної піхоти на Олесько, Ставочки, Овлочин. За цих обставин дивізія зайняла нові бойові позиції на північному краю Мосурських лісів і на півдні від Стенжариць до Лісок. В середині квітня рішучий наступ німецьких бронетанкових дивізій та піхоти призвели до того, що вона опинилася поза лінією фронту. Оточена з усіх сторін вела важкі бої, у ході яких загинув командир дивізії. Під час пробивання під Ягодином через залізничну лінію Холм - Любельський - Ковель, дивізія зазнала великих втрат і була частково розпорошена. Перебуваючи у Шацьких лісах вела боротьбу з угорцями та німцями. 21 травня вирвавшись з кільця вирішили перейти фронт на Прип'яті. 27 травня на радянську сторону пробилося з'єднання «Гарди», втративши 120 чоловік. За період від січня до червня 27_ма Дивізія провела понад 100 боїв, різних за масштабом.

На початку березня 1944 року був наказ розпочати операцію «Буря» в інспекторатах: Тернопіль, Золочів, Бережани тернопільського округу, інспектораті Коломия Станиславівського округу, які опинилися в прифронтовій зоні. 7-9 березня проведено координовану диверсійну операцію на шляхах Тернопіль - Красне, Тернопіль - Потутори, Броди - Красне, під Теребовлею. Виведено з дії 16 поїздів. У Тернополі зупинено 5 евакуаційних ешелонів. Здійснено ряд засідок на дорогах і руйнування телекомунікаційної мережі. Проведено бої у Тернополі і Микулинцях, надана допомога радянським відділам у боях за Броди. У квітні фронт зупинився на річці Стрий. Дії по здійсненню операції «Буря» призупинились до липня.

В окроєному львівському обшарі, поділеному на три підокруги, підготовка до відновлення «Бурі» тривала декілька місяців. Головне завдання - захоплення Львова. 14 липня розпочався контрнаступ Українського фронту.

Тернопільський підокруг відбудовував 12_ту дивізію піхоти. В районі Бережан, Підгайців, Монастириськ було сформовано 51 з'єднання пп. пор. Антонія Фандеровського «Ванна», в районі Золочева, Зборова, Буська 52 з'єднання пор. Міхала Хорвата «Кміціца». В обводі Бережани приєдналась 51 компанія пп. пор. Зігфрида Шинальського «Трика». 52 з'єднання пп. кап. Мечислава Ліпи «Міхури» вивело з рейок чотири поїзди, зірвало три мости, захопило велику кількість полонених. Вело бої в селах Вороняки, Білий Камінь, а на шосе Зарваниця - Фільварки розбило транспортну колону, захопило залізничну станцію Золочів. Спільно з відділами 3 Броньової армії брало участь в оточенні німців в районі місцевостей Підгірці, Сасів, Ушня, Князі, Ламкі, Гологори.

Станиславівський округ організував 11 дивізію піхоти, поділену на три полкові з'єднання: відділи 48 пп. в районі Станіславова і Лукова, відділи 49 пп. в районі Надвірної-Біткова, відділи 53 пп. в районі Дашави - Моршина, Стрия, Стебника. «Буря» почалася на початку серпня. Було виведено щонайменше 5 німецьких залізничних транспортів, в Калуші розброєно німців, в районі Борислава, Дрогобича забезпечено технічне устаткування свердловин. Поблизу Борислава, Дрогобича, Стрия, Самбора дійшло до спільних дій з Червоною Армією. Найбільші сили зосередилися у львівському під окрузі. Найбільші сили зосередилися у львівському під окрузі. Перша рота 40 пп. капітана Фридерика Стауба «Проха» наступала на відступаючі німецькі транспортні колони, спільно з радянськими військами захищала Свиж і захопила Бібку. У Старому Селі владу перебрали польські загони майора Анатоля Савицького «Млота», де вони зорганізували оборону і допомагали радянським військовим частинам. 17 липня забезпечували праве крило 29 моторизованої бригади 4 Броньової армії, яка вела важкі бої з оточеними німецькими відділами в районі Винників. Впродовж чотирьох днів перебувала на передовій лінії фронту в районі Пасіки-Коп'ятинь. 26 компанія пп. пор. Яна Адамовського «Британа» вела бої в районі Кулиголови - Коморово. Здобуті в німців схеми мінних полів над Дністром передали радянській стороні. Рота 26 пп. полковника Зенона Кучерського «Лєха» діяла вздовж шосе Львів - Перемишль. 26 липня вступила до Мостиськ, де залишилась до прибуття радянського війська. Декілька диверсійних актів здійснено на залізниці Львів - Перемишль.

Завершальним актом діяльності відділів АК у операції «Буря» стали спільні дії з радянськими підрозділами у боях за Львів 26-27 липня. Незважаючи на певні заслуги АК у спільній боротьбі з німцями, радянське командування зажадало від командуючого обшару полковника В. Філіпковського, щоб він своїм наказом розформував загони, що й було зроблено. Самого В. Філіпковського разом з кількома офіцерами, а також окружного Делегата уряду було заарештовано. Рядових змусили приєднатись до армії генерала З. Берліна.

З визволенням Радянською Армією Західної України польське підпілля тут в основному було знищено.

Отож, Польський Рух Опору був представлений великим розмаїттям підпільних організацій, об'єднаних спільною метою - відновлення незалежності польської держави в довоєнних кордонах.

4.2 Співпраця польського та українського антинациського руху опору на території Західної України

Позиція українських політичних сил стосовно співпраці з польськими патріотами була не однозначною. Представники уряду УНР в екзині схилялися до співпраці з поляками, вбачаючи в останніх союзника в ймовірній боротьбі західних держав з СРСР. Емігрантський уряд УНР через свого представника В. Солов'я підтримував контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду на чолі з В. Сікорським. На протилежних позиціях стояли представники ОУН. Вони відкидали будь-яку співпрацю з поляками, вбачаючи в них окупантів українських земель. Керівники ОУН у своїх сподіваннях на відновлення Української держави покладались на Німеччину, що перемогла Польщу і в перспективі повинна перемагати СРСР.

Крім того окремі українські політичні кола, зі вступом більшовиків на територію Західної України, сподівались на звільнення від польського гніту та побудову незалежної Української держави. Та ці сподівання швидко розвіялись через реалії сталінської репресивної системи.

Не зважаючи на різні політичні інтереси, українського та польського підпілля, між ними мали місце переговори про співпрацю. Про порозуміння між поляками та українцями, покращання відносин між ними йшлося під час зустрічі представника польського підпілля Владислава Піховського з митрополитом УГКЦ Андрієм Шептицьким у квітні, а потім у червні-липні 1940 року. Реального втілення в життя ці розмови не мали. Необхідність подальших переговорів усвідомлювали як представники польського так і українського підпілля.

Відбувалися зустрічі представників польського підпілля з тими українськими політичними діячами, які до 1939 року займались легальною політичною діяльністю в Польщі - М. Рудницьким, В. Мудрим, В. Горбовим, С. Скрипником. Ці розмови велися в період з серпня по жовтень 1941 року.

Під час перших польсько-українських зустрічей сторони вивчали одна одну. Ініціатива таких переговорів у 1941-42 роках належала ЗВЗ-АК, зокрема польська сторона була представлена комендантом 3 обшару АК генералом К. Совіцьким, Я. Дем'янчуком, розвідником, підполковником Г. Погоским, С. Бездек, М. Кіровським. З українського боку організацією зустрічі займався капелан УГКЦ Й. Кладочний. У переговорах брали участь члени ОУН Є. Вреціона, З. Матла, М. Степняк.

В ході переговорів порушувалися питання припинення антипольських виступів з боку українців, ставилась пропозиція порозуміння між обома підпільними структурами та створення спільного фронту проти німців. В результаті обидві сторони ні до чого не домовились, лише визнали, що взаємна боротьба між польським та українським народом на руку німцям.

У переговорах з польським підпіллям брали участь члени закордонної референтури Проводу ОУН, якою керували о. І. Гриньох, а згодом М. Лебідь. Переговори здійснював також Мирослав Прокоп. Ці розмови велися в другій половині 1943 і в першому кварталі 1944 р. Та попри часті представницькі зустрічі тісної співпраці між українським та польським підпіллям на антинациському фронті не відбулося.

Найголовнішими причинами були наступні:

Поляки вважали українців - вихідців з Західної України польськими громадянами, які мали би підтримувати їх у боротьбі за незалежність Польщі. Однак українці прагнули до створення власної незалежної Української держави. У свою чергу представники польського підпілля не хотіли миритися з втратою «східних кресів» і визнавати права українців на власну державу. Хіба у майбутньому на землях УРСР, без Західноукраїнських земель.

Ще однією перепоною до порозуміння були завдані у минулому кривди українцям збоку поляків.

Підпілля ОУН не хотіло входити в конформацію з німцями сподіваючись, що останні допоможуть відновити українську державу.

З 1943 р. на заваді домовленостям стали сподівання поляків на відродження Польської державності, можливо з східними кресами, завдяки перемогам Червоної Армії.

Покладаючи певні надії на СРСР польське підпілля усе ж продовжувало переговори з українськими національними колами. Зокрема, на початку березня 1944 р. у місті Львові відбулися польсько-українські переговори. Українська сторона була представлена І. Гриньохом, Є. Вренцьоною, А. Андріївським, польська - командиром львівської округи АК. Проте реальних результатів ці переговори не дали і українсько-польське протистояння продовжувалось.

Враховуючи безкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН в роки війни стосовно поступок на користь один одному в територіальному питанні, навряд чи можна стверджувати, що у них був шанс досягти згоди, налагодити співпрацю і уникнути або принаймі припинити кровопролиття. Історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбаних раніше земель або тих, які вважали своїми. Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що не їхніми зусиллями вирішуватиметься питання майбутньої державницької приналежності Західної України, постали реальні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте вже було пізно.

Дещо інакше розвивалася співпраця комуністичних течій польського та радянського руху опору. В основу співпраці тут лягла спільна ідеологія та координування діяльності збоку Москви.

Одним з яскравих прикладів співробітництва польських та українських антинацистів є допомога збоку Польської Партії Робітничої - українській підпільній комуністичній організації «Народна гвардія імені І. Франка», центр якої розташовувався у місті Львові. Ця праці була досить тісною про що свідчить телеграма секретаря ЦК ППР Павела Тінзера голові виконкому комінтерну Г.М. Димитрову від 15. 06. 1943 р. В ній, зокрема сказано: «Рік тому товариші зі Львова звернулися до нас з проханням організувати у них роботу. Враховуючи, що вони не мають зв'язку з КП У і що в цей час там починають активізуватись різні реакційні українські і польські організації, ми подали їм допомогу в людях, матеріалах і грошах, заявивши, що до встановлення ними зв'язку з КП У ми організуємо боротьбу українських і польських мас проти гітлерівських загарбників, за відновлення вільної Радянської України».

Представники польського та українського прокомуністичного антинациського підпілля закликали українських і польських націоналістів об'єднати зусилля в боротьбі проти спільного ворога - Нацистської Німеччини. Чимало поляків перебувало в підпільно-диверсійній групі, яку організував у Золочівському районі на Львівщині військовий лікар Опанас Кундіус, а також у деяких дрібніших організаціях, які на той час почали діяти у Львівській області. Один з польських партизанських загонів був створений з'єднанням Наумова в березні 1944 р. під командуванням ст. лейтенанта Мороза і капітана Мурашкіна, у кількості 43 чоловік. Загін мав діяти в районі Старих Мостів Львівської області.

Отож, як ми бачимо співпраця на основі спільної ідеї та керівництва ефективніше, ніж коли вона розглядається крізь призму національної ідеї.

Складнішим постає питання співпраці польського національного підпілля з радянськими силами.

На початковому етапі війни ставлення польського національного підпілля до радянської влади було досить суперечливим, а часто і ворожим. Адже органи НКВС розгромили основні сили польського підпілля у 1940-41 роках на території Західної України.

Одним з перших документів, що регламентував співпрацю польського підпілля з радянським урядом, стала угода «Про союз з СРСР», підписана головою польського емігрантського уряду Сікорським 30 липня 1941 року під тиском англійського уряду.

Крім того радянський уряд вів переговори з Польським еміграційним урядом в Лондоні, але серйозних результатів вони не дали. Тому до 1943 року співпраця АК з червоними партизанами, здійснювалась лише на рівні місцевої ініціативи, так само як домовленості про тимчасову співпрацю АК і УПА, УПА і червоними партизанами.

Факт співпраці з радянськими партизанами польських підпільників згадує у книзі «Люди з чистою совістю» учасник «Карпатського рейду» П.П. Вершигора. Він подає фрагмент розмови польського священика з монахом: «Вацек! Ти зараз поїдеш до Бучача. Вацек! Ти зробиш для пана полковника вивід. Так зробиш, як би зробив то для війська польського» П.П. Вершигора наводить конкретні факти допомоги польських залізничних робітників при підриві моста у селі Бірки на Тернопільщині та поляків-інженерів під час ліквідації нафтових вишок на Станіславщині.

З другої половини 1943 року ситуація змінюється, коли польський еміграційний уряд в Лондоні зрозумів, що Радянська армія швидко вступить на територію Речі Посполитої, то почалися розмови про можливість співпраці польського національного підпілля з радянським рухом опору.

14 квітня 1943 року у Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, окружної комендатури БХ і АК було вирішено надати допомогу радянським партизанам і налагодити з ними співпрацю.

Така співпраця стала тіснішою у першій половині 1944 року, коли радянські війська вели бої за звільнення території Західної України від нациських окупантів.

28 лютого 1944 року в селі Чмикош керівники радянських партизанських підрозділів Коротченко та Бурим домовились з польським командиром «Соколом» про взаємодію польських загонів з партизанами в боротьбі з фашистами і українськими націоналістами, накази партизанів і польських загонів, оперативно-тактичні дії мають бути узгодженими.

Польське підпілля надавало допомогу радянським військовим частинам у боях за Броди. Прикладом співпраці стала участь польського національного підпілля разом з радянською армією у боях за Львів у липні 1944 року. Проте після взяття міста радянське військове командування попросило командуючого полковника Тіліпковського, щоб він своїм наказом розформував свої загони АК, що було зроблено.

Отож, не дивлячись на допомогу радянським військам у боротьбі з окупантом польське націоналістичне підпілля було розпущено, а найвідоміших його діячів на території Західної України заарештовано.

В співпраці українського та польського прокомуністичного антинациського підпілля панувало взаєморозуміння та взаємодопомога, оскільки ці підпільні структури єднала одна ідеологія - комунізм, і всі дії скоординовувались з одного центру - Москви.

Суперечливою була співпраця польського національного підпілля з українськими прокомуністичними антинациським рухом опору. Адже на початковому етапі Другої світової війни їх можна охарактеризувати, як ворожі. В період з червня 1941 по перший квартал 1943 - мали місце взаємної співпраці так і взаємопоборювання. А з першого кварталу 1943 по жовтень 1944 року їх стосунки характеризувались як тісне співробітництво. Нерідко співпраця польського національного підпілля з радянською владою мала антиупівський характер, коли формування АК спільно з червоними партизанами боролися проти загонів УПА.

Отже, польське підпілля співпрацювало в боротьбі проти німців з радянською владою, комуністичними течіями. Однак вона не була сталою, і в будь-який момент, на будь-якій території могла змінитися на ворожі дії. Однак через певні причини безуспішними були переговори про співпрацю польського підпілля з ОУН, УПА.

Висновки

Партизанський рух у 1941-1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942-1943 років у важливий фактор допомоги Радянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта. Якщо в 1941-1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 року проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1, 5 тис бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. Їх дії стали організованими, виваженими з створенням УШПР у 1942 році. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці, важливе значення мали саботажні дії, рейкова війна, рейди, поступово налагодилося чітке узгодження дій партизанів з діями Червоної армії, підпільниками.

На тлі відомих здобутків учасників партизансько-підпільної боротьби, які змушений був визнати ворог, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Москві не достатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території, особливо Україні, де була найбільш розгалужена структура тилу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі більшість перевезень вермахту здійснювались через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з'єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.

Хоч на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дії їх мобільних загонів і диверсійних груп були цілком сприятливі, після боїв 1941-1942 років залишилося багато військових оточенців, які становили резерв кадрів учасників руху Опору. Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні у стислий строк розв'язати низку організаційних, кадрових та матеріально - технічних проблем. Спроби були, але озброєній боротьбі в Україні не надавалося пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху Опору Білорусії і Росії.

Можна припустити, що Сталіна турбувала думка про те, щоб за певних обставин численні та добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічні українці, не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, на антирадянські позиції або ж їх зброя не потрапила до останніх, які демонстрували високу політичну активність в західних регіонах.

Заохочуючи партійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистів Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового і матеріально - технічного забезпечення учасників боротьби, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючи брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.

Ведучи мову про антинацистський фронт у бойовій діяльності ОУН, УПА, потрібно відзначити, що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля до нацистських окупантів змінювалося. Першим чинником, що зумовив перехід до антинацистської боротьби, була політика окупаційної влади щодо місцевого українського населення і представників українського політикуму. Другим чинником виступили перемоги Червоної армії і ініціатива знизу. Немалу роль відіграла конкурентна боротьба за опанування лісовими масивами між українським національним підпіллям і радянськими та польськими партизанами.

В цей період керівництво українського національного руху допустило ряд помилок. Найбільшою було розброєння мельниківських та інших підпільних структур, які вели антинацистську боротьбу. Це послабило антинацистський фронт боротьби.

Порівнюючи форми і методи боротьби, то слід сказати, що бойові дії партизанів в тилу підпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій на комунікаціях, ударів по об'єктах військового значення, збирання розвідувальної інформації. УПА діяла як самооборона населення. Вона витискувала окупаційну адміністрацію, захищала населення від сваволі влади, зривала спроби вивезення в Третій Рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили, вела оборонні бої з каральними загонами за периметром і всередині свого запілля. Залізниці, комендатури, штаби, місце зосередження бойової техніки залишились здебільшого поза увагою УПА, повстанці нападали на німецькі військові об'єкти з метою захоплення зброї і спорядження.

Щодо польського підпілля на західноукраїнських землях, то слід підкреслити, що воно не було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережа Армії Крайової, яка готувалася до здійснення плану «Буря», і паралельно з нею існували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час в одному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями, або радянськими партизанами, а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. У цьому випадку краще говорити про підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ж діяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження. Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Діяльність польського підпілля на цих територіях на різних етапах війни могла мати антирадянську або анти німецьку спрямованість, але завжди антиупівською.

Організаційна побудова УПА

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. При творенні організаційної структури треба було враховувати два принципи:

1. збереження єдності і цілеспрямованості всього руху

2. забезпечення якнайбільшої оперативності відділів.

Збереженню цих принципів гарантував територіальний та адміністративний поділ території введений окупантом з незначними географічними і тактичними корективами.

Армія ділилася на чотири групи:

УПА-Північ

УПА-Захід

УПА-Південь.

Кожна з груп поділялась на воєнні округи, ті в свою чергу на Тактичні Відтинки.

УПА-Північ має три ВО:

1. ВО «Турів» охоплює Луччину, Володимирщину, Ковельщину

2. ВО «Заграва» - райони Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клясів, Рокітно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Давидгородок, Лукинець, Пинськ.

3. ВО «Волинь» - Рівне, Клевань, Тучин, Межиріч, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Острожець, Демидівка, Козин, Верба, Радивилів, Кремянець, Шумськ, Дедеркали, Почаїв, Ланівці.

УПА-Захід мала шість ВО:

1.ВО «Лисоня» - терен Тернопільщини по Дністер

2.ВО «Говерла» - Гуцульщина і Буковина

3. ВО «Чорний Ліс» - Станіславщина

4. ВО «Маківка» - Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турчанщина

5. ВО «Буг» - Львівщина

6. ВО «Сян» - Закерзоння.

УПА-Південь мала три ВО:

1. ВО «Умань»

2. ВО «Холодний Яр»

3. ВО «Вінниця»

Територіальні групи УПА-Схід не поділялись на ВО.

Восени 1943 року виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвою БУСА - Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 року відділи БУСА вливаються до складу УПА.

У серпні 1944 року УПА-Північ реформовано на 2 ВО, УПА-Захід - на 4, УПА-Схід фактично припинила існувати. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» розформована. Її частини ввійшли до складу УПА-Північ і УПА-Захід.

Страницы: 1, 2, 3