Формування українського національного руху

Актуальність теми. Надзвичайно довгий період часу Україна формує свю власну державу. Процес становлення власної державності затягнувся на декілька століть. Після зникнення староукраїнської Галицько-Волинської держави, після визвольних змагань сімнадцятого століття, після скасування Гетьманщини і, нарешті, після невдалої спроби створення незалежної, сувереної та соборної держави в бородьбі за самостійність 1917-1920 років - ми отримали абсолютно закономірну реакцію, у вигляді українського інтегрального націоналізму в середині ХХ століття. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання - а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Особливо цей процес зрушив з цієї точки після отримання вкрай омріяної незалежності 1991 року.

В період між двома світовими війнами, а особливо під час останьої, український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування, національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 30-50-ті роки, на відмінно від іншого героїчного часу - є періодом чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто багато протиріч сплелося навколо нього і це павутиння неможна розплутати й посьогодні.

Обєктом дослідження є та українські націоналістичні рухи, які створили фундамент для ОУН, а також найголовнішим обєктом є власне Організація Українських Націоналістів.

Предмет дослідження. Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, думок тощо. В світі з особливою гостротою проявляються проблеми національних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”, що означає - особисте, власне, духовне „Я”. Саме це „Я” рухає людей у безкрайому вирії історичних подій і процесів Саме ця ідентичність створила стільки конфліктів лише за останнє століття, що людство ледве не проголосило себе вимираючим видом.

Націоналізм - як явище обстоювання свого ідеалу, котрий базується на принципах „великої сімї”, пробутив і відкрив „скриньку Пандори”, яку тепер неможливо зачинити. Стільки різних думок сприводу цього, що теперішньому заполітизованому та глобалізованому суспільству вашко розібратися, не кажучи, щоб вирішити цю історичну проблему.

Національне самовираження та свідомість - єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянина держави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу. Процес формування національної держави в Україні на залишках радянської системи виявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саме теренах, коли розгорталась боротьба свідомих українців за право мати бодай половину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері. І мало цього - невтратити ці здобутки в майбутньому.

Метою дослідження є намагання розібратися в періоді формування і становлення українського націоналізму і визначити його роль в історії та думці сучасників.

Хронологічні межі роботи можна розділити на дві частини: початкова знаходяться в рамках кінця ХІХ столітя початком ХХ століття та головна з 1929 року до 1939-1940 років.

Тереторіальні межі дослідження. Враховуючі межі діяльності Організації Українських Націоналістів, інші націоналістичні рухи можна виділити значну частину Земної кулі: Європу, Росію, Північну Америку... Але головні тереторіальні межі - це Західна Україна в межах проживання українського етносу на 1939 рік (Східна Галичина, Лемківщина, Надсяння, Перемишельщина, Прикарпаття, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Волинь, Холмщина, Буковина, Західне Поділля), окрім цих західно-українських земель потрібно виділити і менш активні регіони: Закарпаття, Прешівщина, Підлящщя, Берестейщина, Полісся, Центральне Поділля, Хотинщина. Але є ще друга група географічних районів діяльності обєкта дослідження - це не українські етнічні тереторії, до них відносяться: Чехословаччина (Прага, Братислава), Польща (Західна Галичина, Куявія, Мазовія - Варшава, Краків, Люблін), Німечина (Берлін, Дрезден, Лейпціг, Мюнхен, Нюрнберг), Румунія (Бухарест), Англія (Лондон). До останьої групи належать тереторії на яких в той чи інший час діяли закордоні проводи націоналістично спрямованих організацій, а у першу групу належать тереторії безпосередньої активної діяльності цього українського руху.

Завданням дослідження є виклад історичної діяльності та розвитку українського націоналізму, аналіз цих процесів, визначення ролі цих подій в історії. Проаналізувати оцінку цього явища. Визначити, які ж висновки можна зробити у справі інтегральних націоналістів?

Отже, залишимо політикам та ”державним” мужам цю проблему, томущо історія має звичку повертатися, хоч і з іншим обличям і нехай час розсудить, якщо встигне. А я спробую у своїй роботі, зрештою, розібратися в проблемі становлення українського націоналізму. Що це було за явище? Чому воно виникло? І що воно значить для нас - українців?

Донедавно проблема націоналізму, як явища, було суто політичною прерогативою, але досвід, що був накопичений в працях багатьох істориків та сучасників тих подій дає нам змогу провести власну оцінку тієї ситуації.

Слід відмітити, що джерельна база, яка збиралася ними, істориками та свідками цих історичних потрясінь, використовувалась науковцями на початку дев'яностих років та в наш час. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи, спогади і таке інше, оскільки також відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ. І так-як слово „націоналіст” та „чорт”, в радянські часи, були тотожні, то зрозуміло, що роботи їхніх істориків мало грунтуються на реалії та, всвою чергу, переплітається з догмами тогочасного державного ладу.

З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як Степан Бандера, Андрій Мельник, . Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку - такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об'єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.

Взагалі істріографічну прблему я виніс в окремий розділ, так-як ця проблема не менш значна за сам історичний обєкт мого дослідження.

Ця праця складається з трьох розділів: перший - історіографічний екскурс, щодо проблеми націоналізму; другий - обгрунтовує і підводить до створення ОУН; третій - це історичні факти діяльності організації до початку другого світового колапсу.

У своїй роботі я намагатимусь бути обєктивним і, незважаючи на свої власні симпатії до діяльності Організації Українських Націоналістів, достовірно і безперекручень, на скільки це можливо, оцінити і викласти матеріал українського національного руху середини XX століття.

1. ІДЕОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Прийнято вважати в українській історичній науці, що коріння українського націоналізму сягають 90-х років ХІХ століття, який з'явився, як альтернатива ліберального українофільства та соціал-демократичних рухів. Хоча треба зауважити, що фундамент українського (інтегрального) націоналізму були, ще закладені в першій половині ХІХ століття. В творах українських літературних класиків Т.Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, В. Стефаника виринали на пері ті гострі слова та ідеї, які згодом заполонили душі і серця українських синів та дочок, що отримали відчуття самостійності і намагання скинути ті кайдани, на яких наш народ тягнув ненажерливих посіпак та окупантів. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - К., 2003.- С. 39 У 1931 році З. Коссак написав статтю «Проблема проводу в Івана Франка», в якій зауважив, що вагому роль у формуванні української націоналістичної думки відіграв насамперед Тарас Григорович Шевченко, а потім цю думку підхопив і Іван Франко. Коссак писав: «Шевченко своїми творами поклав тривкі основи під національно-політичне відродження українців і від нього йде початок правдивого наступу українців. І у продовжені Шевченкової творчості виступає Іван Франко, який наче доповнив інтуїтивність і пророчість Шевченка своєю інтелектуальністю. Національний вклад творів Шевченка знаходить своє відображення у су спільництві Франка». Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987.- С. 47 Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у відповідь на лист одного з духовних діячів висловився так: «Ви вважаєте Івана Франка поборником інтернаціоналізму, а я вважаю його речником української державної суверенності». Один з членів проводу ОУН Петро Дужий згадує: «В той час, коли в складі Крайової Екзикутиви був, а пізніше очолив, Степан Бандера до ідеологічно-політично-вишкільної програми юнацтва ОУН входило вивчення творчості Лесі Українки. Кожен юнак і член ОУН знав на пам'ять думки та вислови поетеси, яка нагадувала про те, що той, хто нас визволятиме - в неволю візьме, а визволимось лише самі і вільними будемо. Червоною ниткою переплітається ця думка з працями Бандери, це зафіксовано в Постановах Великих Зборів ОУН. Поема Лесі Українки „Роберт Брюс”, іі вірші, в яких поетеса заявляє, що і проти надії сподіватися буде, і інші думки знайшли відображення у морально-етичних засадах українських націоналістів». Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів \\ Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. - С. 33

Таким чином зірки української культури та літератури, можливо, свідомо підготували свої твори, як проповіді, що стали грунтом для майбутньої української національної свідомості. В той час великому і працелюбному народу потрібна була власна, національна ідеологія, яка б обґрунтувала незалежність України та привела б народ до цієї мрії. Цю Думку ігнорували помірковані українофіли, які вимагали лише автономії українського народу і не більше, а соціалістичні ідеї взагалі відкидали будь-яку національну справу, як таку, що має право на життя. Іван Франко писав: «Не маючи в душі цього національного ідолу, найкращі українські сили тонули в „общеросійському” морі». Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 41

Крім української літературно-публіцистичної спадщини, величезний вплив, на серця справжніх українців, були праці Миколи Міхновського, того котрий перший серед українських політиків сказав: «Тільки незалежність і нічого іншого врятує Україну від статусу Малоросії». В свою чергу обґрунтували ідеологію українського інтегрального націоналізму такі діячі, як В'ячеслав Липинський та Дмитро Донцов.

Але ще до І Світової Війни першим ідеологом української незалежної думки виступив Микола Міхновський. Родом з мальовничої Полтавщини він був одним з ініціаторів заснування руху «Братство Тарасівців», публіцист та активний політичний діяч. Він, як юрист за освітою, обґрунтував і створив першу політичну програму партії Наддніпрянської України - Революційної Української Партії (РУП), виголошену 19 лютого 1900 року на Шевченківських святах та опублікував того ж року першу брошуру РУП під заголовком „Самостійна Україна”. В цій праці він, зокрема, зауважив наступне: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той лад, коштом якого годуються. Часи вишиванок, сала та горілки минули. Нова українська інтелігенція стала до боротьби кривавої та безпощадної. Вона виписує на своєму прапорі: Одна, Єдина, Незалежна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ!.. Усі, хто на нашій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців і доки хоч один ворог лишиться на нашій території, ми не маємо право покласти оружжя. Нам на нікого надіятися і нічого озиратись на зад». За свої одвічні переконання і намагання він поплатився, але його справа жила та животіла в устах, в серцях в душі і в мрії звичайного українця, звичайного селянина, звичайної людини котра через пару десятків років взяла зброю в руки і своєю кров'ю захотіла, зажадала жити на своїй землі, щоб ніхто не зміг її забрати від звичайного господаря.Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987. - С. 43

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де «не-соціаліст» -- не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація -- це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. «Нація -- єдність духовна -- родиться завжди від держави -- єдності територіально-політичної -- а не навпаки. Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. -- № 6. -- С. 77

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації -- це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . -- С. 84

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством -- колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, «без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не поможуть». Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . -- С. 84

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами недержавності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я»; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин недержавності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де «замість характеру -- рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї -- щодня інший настрій; зброєю -- демагогія і брехня; мотивом -- злоба, зажерливість і пиха; тактикою -- зрада, а суттю -- порожнеча, пуста поза». Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье, 1997.- С.50

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона «хоче» правити і має «гін» до влади. «Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, -- на думку вченого, -- вище в старше -- ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу».

Територія, Земля, Батьківщина -- невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. «Громадянство, -- наголошував він, -- це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть» (Том же). Відносно держави це: Церква -- Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія -- організація природної потреби оборони; Родина -- організація природної потреби продовження роду; Клас -- організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи). Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. -- № 6. -- С. 77

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. «Без організації і без авторитетів, -- слушно зауважує В. Липинський, -- немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала». Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . -- С. 84. Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, «бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох -- в петлю самогубця або в дім для божевільних». Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу -- гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма -- Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С.43

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно творчим і державно руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий -- шовінізмом.

Державотворчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і полонофілів.

На відміну від державотворчого державно руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло «свій до свого») і на моді живучих од вівтарів «національної віри інтелігентів», він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть. В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, «щоб бути Українцем», а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці»; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість -- фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін.. Він попереджував, що такий «націоналізм» призведе тільки до «руїни» України. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. -- 1992. -- N96. -- С. 65

В обґрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, ґрунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи ідеї.

Як справедливо зазначає Д. Чижевський, динамізм В. Липинського -- не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує «нації загалом», «традиції загалом», а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. -- 1992. -- N96. -- С. 65

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні -- це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття «реакційність» і «революційність», які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.

Донцов з іншими ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані «борці» й «кращі люди». На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і необмежену владу. Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі. Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійського фашизму) й на країни Східної Європи. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С.58 Але, як стверджує Іван Лисяк-Рудницький: «західний фашизм, що розвинувся у міському промисловому оточенні, не був найближчим родичем українського інтегрального націоналізму». Останній куди ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна гвардія» в Румунії, «Усташі» в Хорватії, «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український інтегральний націоналізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспільстві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчаровані західними демократіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кризі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею -- національну, яка стала альфою і омегою його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і «за Богом, і за Мамоною», еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом «все або нічого», зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів; приписування іншим своїх думок і побажань; обґрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.

Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повернулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці -- крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що не існує положення, яке було б непідвладним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситуації з П реальними труднощами та граничним загостренням проблеми як засобу її розв'язання.

Щоправда, як зауважував В. Липинський, Д Донцов ніколи не прикладав рук до реалізації ідей, які проголошував, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тільки кидав лозунги, створював враження. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. -- № 6. -- С. 77

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократи. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, «гермафродитського світогляду» та капітулянтства.

Драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Маркса--Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації -- «нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно -- повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним -- соціалізму». Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966. -- С. 3

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д Донцов уявляв як боротьбу (а не «порозуміння» чи «еволюцію»), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським серцем».

Відповідно до наведеного Д. Донцов «роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках» протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду -- сентиментальній любові до рідної неньки», любові спокою та ідилії -- шевченкової, не роздвоєної «одної любові» до своєї нації, її великого минулого і П великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задавленій в «обставини», тобто в ту чужу силу, яка їх створила, -- безкомпромісний дух, примат його сили над силою матерії; євнухському реалізмові -- ту містику, без якої всяка політика мертва, і містику, яка є джерелом життя нації та П сили. Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилежні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект», двох темпераментів: «чин -- і контепляція, інтуїція -- і логіка, агресія -- і пасивність, догматизм -- і релятивність, віра -- знання». Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966. -- С. 17

Особливо різко Д. Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, проводив зречення власного національного ідеалу до свого роду «універсалізму», в якім гинуло всяке національне почуття, тому що все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігноруванням, неуцтвом, браком культури.

Шляхом ліквідації такого ненормального стану, образливого для «нашого культурного віку», вбачалося лише наукове обґрунтування «ідеалу людяності», відчинення очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність. Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.- С. 23 Тобто треба лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна. Приваблюючи простотою розв'язання національної проблеми, подібне розуміння в дійсності поверталося пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактично притупленням національної свідомості, запереченням спонтанної волі до життя нації, яка розглядалася як щось підрядне.

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю «провансальцями» й протиставляючи їм націоналізм, Д. Донцов виходив з того, що в основі взаємин між націями і народностями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, -- наголошував Д. Донцов, -- означив я як першу підставу націоналізму». Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.- С. 26

Саме з них виростає національна ідея, наступними підставами якої є фанатизм великих ідей та аморальність. Перший виростає з віри як бачення своєї правди для всіх обов'язкової, загальної, яка має бути прийнята іншими, що зумовлює його агресивність і нетерпимість до інших поглядів; друга є підпорядкуванням особистого загальному, жорстоким моральним приписом.

Оскільки історія, як і природа, не знає рівності, то той, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того, а історія показує, що панувати могли раси, натхненні великим безінтересовим дійством («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що «глядить в майбутнє». Знову-таки раси й ідеї, які «хочуть грати роль в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей -- пхнути історію наперед, працювати для поступу». Д. Донцов розуміє як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації, що фактично неможливо без насильства. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 39

Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути жертвеними, відмовлятися від свого добробуту в ім'я суспільності.

Нація -- не однорідна. Вона структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинна перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації постає не народ (маса), а активна, відважна, має прагнення влади меншість, тобто правляча верства, еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності і територію, і будучи своєрідним Орденом «суворо карає всілякі осередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої «людяності», не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти...». Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.- С. 35 До основних чеснот цієї еліти Донцов відносив героїзм, не потурання злу, віру в своє високе «посланництво», відданість справі, поняття честі, фанатизм у службі ідеї, відвагу стояти і впасти при своєму ідеалі, в цілому ж зводячи їх до трьох головних: благородності, мудрості та мужності.

На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціонованими. Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.- С. 40

При цьому він не виключає можливості одиничних переходів з нижчої касти у вищу, навіть зазначає, що такий перехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов спільності, оскільки перескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й на невинних, на цілім тлі нації.

В цілому ж, кожний в суспільстві, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і спільності повинна зайняти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується, знищується, зникає або через «захланність і розперезаність низів», або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі.

Без провідної касти, керуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачається морфогенетична функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої сили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, що на противагу представникам субстрату, сентиментальних і млявих є сухими й вогненної душі формотворцями невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складають вищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої суспільності і до сил зовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади, здатної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві.

Провідна верхівка -- це голова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не було свободи -- було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси і привело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де «влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратять віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади -- там ця влада гине під руїнами суспільства, зваленого цими партикулярними безпардонними егоїзмами частин. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 46

З позиції ставлення до національного питання, національної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінок діяльності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів. Він високо цінував полемістів XVI--XVII ст. І. Вишенського, Г. Сковороду, а особливо Л. Українку, О. Телігу, Є. . Маланюка, О. Ольжича.

Різко, досить часто незаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського. Діставалось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; це викликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що стосується впливу Д. Донцова на національний рух, то саме його погляди стали ідеологічною основою світоглядну та практики керівників Організації українських революціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх потягом до авторитаризму. Радянський уряд вніс Д. Донцова до списку «міжнародних військових злочинців. Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 37

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Він скоріше ґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація -- це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика -- це по суті дарвіністка боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.- С. 49 Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути «сильними особистостями», які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закликали «пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину». Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

2 ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ. ПАЦИФІКАЦІЯ ТА СПРОБИ КОМПРОМІСУ

Ще в кінці ХІХ століття з'явилися перші підґрунтя до виникнення націоналізму, як носія української самобутності і елемента боротьби українського народу за незалежну державотворчу політику. І українській інтегральний націоналізм почав оформлюватись як рух на західних українських землях, які в більшості перебували на той час в складі відновленої Польщі. Претензії поляків на землі, населені західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського населення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полонізації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поляки помилилися в обох цих розрахунках. Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С.342

Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитання. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Романом Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як, зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих урядовців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.

Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський намагався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.

Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтримував східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних українців.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумнозвісний Lex Crajblo), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядовим коштом український університет так і залишилася невиконаною. Субтельний О. Історія Україна.- К.: Либідь, 1991.- С. 344

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців -- так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.

Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис.-- у міста. Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 345 В усякому разі, хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу» націоналістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929--1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70--80 %. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 98 За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи, загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Страницы: 1, 2