Історія міжанродних відносин

аме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

Консульство.

Францією управляли три консули. Кожний з них мав рівну владу, вони здійснювали посібник із черзі. Однак із самого початку вирішальної, безсумнівно, був голос Бонапарта. Декрети брюмера являли собою перехідну конституцію. По суті, це була Директорія, що зводилася до влади трьох. При цьому Фуше залишився міністром поліції, а Талейран став міністром закордонних справ. Комісії двох попередніх зборів збереглися й розробляли нові закони по велінню консулів. 12 листопада консули дали клятву «бути відданими Республіці, єдиної й неподільної, заснованої на рівності, волі й представницькому правлінні». Але якобінські лідери були арештовані або вислані на час консолідації нової системи. Придатний, котрому поручалося важливе завдання по організації фінансів, що перебували в стані хаосу, досяг вражаючих результатів завдяки своїй чесності, компетентності й винахідливості. У Вандее наступило перемир'я із заколотниками-роялістами. Робота зі створення нового основного закону, що одержав назву Конституції VIII року, перейшла у ведення Сиейеса. Він підтримував доктрину, відповідно до якої «довіра повинне виходити знизу, а влада зверху».

Бонапарт мав далеко, що йдуть плани. В «кулуарах перевороту» було вирішено, що він сам, Ж.-Ж. де Камбасерес і Ш.-Ф. Лебрен стануть консулами. Передбачалося, що Сиейес і Дюко очолять списки майбутніх сенаторів. ДО 13 грудня нова конституція була завершена. Виборча система формально опиралася на загальне виборче право, але при цьому встановлювалася складна система непрямих виборів, що виключала демократичний контроль. Засновувалися 4 збори: Сенат, Законодавчі збори, Трибунат і Державна рада, члени яких призначалися зверху. Виконавча влада передавалася трьом консулам, але Бонапарт як перший консул піднімався над іншими двома, які задовольнялися всього лише дорадчим голосом. Конституція не передбачала ніяких противаг абсолютної влади першого консула. Вона була затверджена за допомогою плебісциту в ході відкритого голосування. Бонапарт форсував хід подій. 23 грудня він видав декрет, по якому нова конституція повинна була ввійти в силу в день Різдва. Нові інститути почали діяти ще до оголошення результатів плебісциту. Тим самим виявлявся тиск на результати голосування: 3 млн. голосів за й тільки 1562 - проти. Консульство відкрило нову еру в історії Франції.

38. Другий поділ Польщі та Україна.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі.

В 1791 р. у Польщі була введена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивною й викликала роздратування монархів Європи.

В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна.

Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі.

В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь.

У результаті розділів рыч Посполита як держава перестала існувати.

Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

39. Завершення утворення Антанти (1904-1907).

В обстановці наростання військової небезпеки Європа розкололася на два угруповання протиборчих держав. Кістяк однієї з них склав союз Німеччини й Австро-Угорщині, ув'язнений в 1879 р. проти Франції й Росії. На противагу йому виник франко-російський союз, оформлений рядом договорів 1891-93 гг. Інші держави Європи, а також США і Японія довгий час не могли вирішити, до якій з угруповань примкнути.

Нарешті в 1904 р. Англія дозволила компромисом суперечки про розмежування колоній і сфер впливу із Францією, а в 1907 р. - з Росією. Так виникла Антанта - коаліція Англії, Франції й Росії.

В 1905 році в європейських справах відбулися корінні зміни. Їхніми творцями були німці: Німеччини не загрожувала небезпека, Росія, знекровлена війною на Далекому Сході, охоплена революцією. У Ф. у влади стояли пацифистськи настроєні радикали.

8 липня 1905 р. Ф. прийняла вимоги Німеччини скликати міжнародну конференцію, що забезпечить безпеку й незалежність Марокко. Конференція по марокканському питанню зібралася 6 січня в Алхесирасе. Німці хотіли затвердити незалежність Марокко, французи - прибрати до рук марокканський банк і поліцію. Конфлікт із Марокко послужив першим натяком на прийдешні події ознакою 1-й світової війни, справжній поворотний пункт у європейській історії.

Ще раніше марокканське питання було, відсунуть на задній план несподіваними конфліктами Німеччини з Англією й Францією:

- гонка військово-морських озброєнь (германська-німецька-англо-германська)

- Боснійська криза.

Франція, як і Росія, ще багато років тому привітали припинення германського-німецького-англо-германського співробітництва, їх стривожила перспектива бути утягненими в германський-німецький-англо-германський конфлікт.

У цей час Росія мала потребу в тривалому світі, а, забезпечивши свою безпеку на Середньому й Далекому Сході, вона могла його мати. Укладене в 1897 р. австро-російська угода стабілізувала положення на Близькому Сході, і в інтересах Росії було підтримувати його.

Османська імперія в Європі розпадалася сама. Македонія була охоплена хронічними безладдями, в 1903 р. там спалахнуло справжнє повстання, а всі спроби почати міжнародні дії показали суперництво держав. Крім того, А-У добре використовувала ті 10 років, протягом яких її угода з Росією стабілізувало положення на Балканах ( проникає австрійський капітал).

Липень 1908 р.: Извольский запропонував підтримати анексію А-У Боснії й Герцеговині, якщо австрійці підтримають замість задуму росіян відносно Проток. Извольский думав, що ці питання прийде подати на розгляд Європейської конференції, тому що вони міняли умови Берлінського трактату, і він направляється із цією пропозицією в інші країни. По поверненню в З-П він зажадав, щоб ці питання були передані на розгляд Європейської конференції, що докорінно міняло справу.

А-У мала намір принизити Сербію, а не Росію, і в 1908 р. почалася війна між А-У і Сербією. Російський уряд вирішив, що не буде втручатися в цю війну. А-У ж злякалася наслідків своєї політики, хоча вона могла спокійно завоювати Сербію, вирішує відступити, задовольняючись вимогам, щоб Сербія визнала анексію. Извольский примирився із приниженням. Пізніше Сербія надійшла так само. Боснійська криза закінчилася, його результатами були: - не розв'язала проблемы південних слов'ян;

- для поліпшення положення двох провінцій так і нічого не було зроблено.

У дні Боснійської кризи над Європою вперше нависла тінь світової війни. Віддаленою погрозою війни (травень 1905 р.- можливість нападу Німеччини на ізольовану Францію) було досить, щоб спонукати всі держави забити відбій і спробувати змінити курс. А-У повернулася до своєї негативної балканської політики. Германія відмовилася від обіцянок надавати необмежену підтримку австрійцям, даних нею в січні 1909 р. Англія, Фр. і Росія домагалися поліпшення відносин з Німеччиною, особливо дві континентальні держави.

40. Віденський конгрес 1814-1815рр. та його значення.

Які ж були конкретно-політичні наслідки Віденського конгресу?

По-перше, був створений (по акті 8 червня 1815 р.) Германський союз . Цей союз не був державою, вона був лише союзом германських держав. Члени союзу користувалися однаковими правами, поза залежністю від розмірів держави-члена (і отут Пруссія користувалася тими ж правами, що і яке-небудь вільне місто). Була потрібно одноголосність при рішенні наступних питань: 1) основні закони Германського союзу; 2) зміна основних установ Германського союзу; 3) правові питання; 4) релігійні питання. Не дивно, що при таких порядках Союзний сейм у Франкфурті - основний орган Германського союзу - незабаром став посміховищем всієї Європи. Правда, члени Союзу повинні були захищати цілісність всієї Німеччини й не містити сепаратних договорів. Але всі члени Союзу зберігали повну волю у військових і зовнішніх справах; вони не повинні були лише містити союзи, спрямовані проти Германського союзу або окремих держав-членів (зовсім порожнє застереження!). Війни між германськими державами були заборонені, однак ніякої верховної судової влади в Союзі створено не було. Втім, ніякого єдиного правового поля також не було створено.

По-друге, у результаті Віденського конгресу були прийняті наступні територіальні рішення:

3.Герцогство Варшавське відходило до Росії, за винятком Торуни й Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галичина переходило до Австрії.

3.2/5 Саксонського королівства відходили до Пруссії. Крім того, Пруссія одержувала Данциг і шведську Померанію, Вестфалию, лівий берег Рейну. У Ганноверском королівстві за Пруссією забезпечені військові дороги.

Територіальні збільшення одержала Баварія, але Франкфуртскому герцогові його герцогство не вертається; Франкфурт стає вільним містом.

"Медиатизированные" Наполеоном князі залишаються медиатизированными (тобто вони втрачають своїх маєтків), але ним виплачується компенсація.

Нідерландське королівство приєднує до себе Бельгію й Люксембург.

Сардинское королівство уступає Савойї Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную.

Австрія одержує Венецію й Ломбардію.

Утвориться Нідерландське королівство, що включає не тільки властиво Голландію, але й Бельгію й Люксембург.

Територіальні постанови Віденського конгресу створювали цілий ряд вогнищ напруженості в різних регіонах Європи - від Північного моря до Середземномор'я - і дуже незабаром Європі довелося відчути на собі, що штучне придушення волі народів чревате самими серйозними наслідками.

41. Польська проблема в 1795р. та третій поділ Польщі.
Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі. В 1791 р. у Польщі була уведена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивної й викликала роздратування монархів Європи. В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна. Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі. В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь. У результаті розділів Мова Посполитая як державу перестала існувати.

Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

42. Об'єднання Італії.

Положення Віденського трактату у відношенні Італії: Сардинское королівство уступає Савойю Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную; Австрія одержує Венецію й Ломбардію. Відновлювалася Папська область; імператриця Марія-Луїза зберегла за собою Парму, Пьяченцу, Гвасталу; ерцгерцог Франц Эсте одержує назад герцогства Модену, Реджио й ін. Нарешті, було відновлене Королівство Обох Сицилий зі столицею в Неаполе й королем Фердинандом IV на чолі.

Отже, з одного боку, Італія залишалася роздробленої, а з іншого боку - на Апеннінському півострові безроздільно панувала Австрія.

У жовтні відбулися плебісцити в Умбрии й королівстві Обох Сицилий, по результатом яких ці області приєдналися до Сардинскому королівства. Після стількох століть феодальної роздробленості, іноземної окупації, принижень і безсилля - Італія, нарешті, об'єдналася.

Австрія була не в змозі цьому перешкодити. У Німеччині навряд чи підтримали б австрійську інтервенцію в Італію - багато німецьких патріотів, у свою чергу, жадали повторити те, що вже зробили італійці. От чому протести Берліна проти порушення прав неаполітанського короля й тата були озвучені лише проформи заради. Франція, безсумнівно, підтримала б Італію. У Росії не могли забути й простити поводження австрійців у ході Кримської війни. Нарешті, у самій Австрії була неспокійно; Угорщина знову загрожувала повстанням. Але остаточно поховала всякі надії австрійців нота лорда Рассела від 27 жовтня, у якій він висловився за народів, що визнали Віктора-Еммануїла своїм государем, і відстоював перед Європою ту точку зору, що нації можуть у будь-який час змістити ті уряди, які їм не по душі.

Це означало, що об'єднання Італії було фактично визнане "європейським концертом".

43. Священний союз ( історія утворення, етапи діяльності).

У Європі перебувало п'ять великих держав, сили яких були практично рівнозначні й згода між якими забезпечує мир у Європі на 40 років.

1. Це Англія, що панує на морях;

2. Франція, істотно ослаблена, але завдяки мистецтву дипломатів залишає за собою статус великої держави, на неї покладена контрибуція, але її границі були збережені;

3. Пруссія дуже серйозно підсилюється;

4. Австрія відносно слабшає;

5. Росія, що перебуває на вершині своєї могутності.

Цей принцип пентархии й був покладений в основу системи, що сформувалася тоді, "європейського концерту", суть якої зводилася до того, що миром правили п'ять держав: Англія, Франція, Росія, Австрія й Пруссія. Але жодна з великих держав не претендує на роль гегемона, що й забезпечило в Європі мир майже на 40 років.

Олександр під впливом своїх емоцій, пов'язаних з перемогою над Наполеоном, висуває проект Священного Союзу. В основу його ідеї лягає концепція єдиної християнської системи в Європі, монархи якої повинні зобов'язатися взаємодіяти виходячи із принципів Біблії. 4 держави зобов'язуються гарантувати статус-кво й запобігати подальші потрясіння, для чого висувається ідея постійних конгресів.

Спочатку до Священного Союзу, прагнучи убезпечити свої завоювання, приєдналися Австрія, Пруссія й Росії. Пізніше до них примкнули майже всі європейські монархи. Англія, хоча формально й не входила у Священний Союз, спочатку також підтримувала його політикові. Фактично, це був союз монархів, які об'єдналися для спільної боротьби проти революційних виступів власних народів, запобігання й розгрому революційних виступу всюди, де б вони не виникали.

В 1818 р. в Ахене відбувся конгрес 4 держав - Росії, Пруссії, Австрії й Англії, які відновили союзний договір, спрямований проти всяких змін у Франції, що загрожують спокою й безпеці її сусідів. Рішучі революційні виступи проти монархів, які відбулися в Іспанії, Неаполе й П'ємонті, змусили союзників на наступних конгресах називати речі своїми іменами. Так на Троппауском конгресі, що проходив восени 1820 р., Олександр наполягав на збройному втручанні в іспанську й італійську революції. Він уперше проголосив принцип поліцейського нагляду не тільки за Францією, але й за будь-якою країною, де починався б революційний рух. Але ніякі тверді заходи, початі правителями держав, що входять у Священний Союз, не могли зупинити революційні виступи, які охопили європейські країни після 1815 р.

Після реставрації в Іспанії династії Бурбонов були ліквідовані всі прогресивні політичні перетворення, здійснені в цій країні за роки національно-визвольної боротьби 1808-1814 гг. Новий король Фердинанд 7 скасував дію конституції 1812 р., розігнав кортесы й розправився з керівниками й найбільш помітними учасниками національно-визвольного руху. В Іспанії повністю відновився й навіть підсилився абсолютистський режим. Політика короля викликала величезне невдоволення в суспільству. Опозицію йому становила міська буржуазія, інтелігенція й прогресивна частина дворянства. Невдоволення росло з кожним днем. Положення короля ускладнювалося тим, що головною силою революції, що назрівала, була іспанська армія. Повстання почалися в 1814 р. і незважаючи на жорстокі репресії тривали. Фердинанд у березні 1820 р. змушений був проголосити відновлення дії конституції 1812 р., а вже в липні 1820 р. у Мадриді зібралися кортесы. Вони знову узаконили окремі демократичні волі, ліквідували цехи, скасували внутрішні мита, які заважали розвитку вільної торгівлі, конфіскували монастирські землі й скасували інквізицію. Сили іспанських монархістів були занадто слабкі для того, щоб сподіватися на перемогу у своїй країні без втручання ззовні. Саме тому на конгресі Священного союзу у Вероні 1822 р. було ухвалене рішення про військову інтервенцію силами союзників в Іспанію. Діючи від імені держав Священного Союзу, у квітні 1823 р. французька армія вторглась в Іспанію й до кінця травня за підтримкою іспанського дворянства зайняла Мадрид. До листопада були зломлені останні вогнища опору й революція була задушена.

Священний союз, ця містична декларація, датована 26 вересня 1815 р. (Дебидур А. Дипломатична історія Європи. В 2-х тт. Т. 1. - М.: 1994. - С. 96), була плодом містичного й релігійного настрою імператора Олександра I. У цьому дивному документі говорилося, що країни-подписанты мають на меті відкрити перед особою Вселенныя їхню непохитну рішучість як у керуванні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів, керуватися не іншими якими-небудь правилами, як заповідями сіючи Святі Віри, заповідями любові, правди й миру, які, аж ніяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, потрібно, напроти того, безпосередньо управляти волею царів і водительствовать всіма їхніми діяннями, яко єдиний засіб, що затверджує людські постанови й винагороджує їхні недосконалості. Крім того, сторони зобов'язалися залишатися зв'язаними узами дійсного й нерозривного братерства, уважати себе як би единоземцами, подавати один одному у всякому разі й у всякому місці посібник, підкріплення й допомога, дивитися на себе стосовно підданим як на батьків сімейства, бачити в керовані ними народах тільки членів єдиного народу християнського, управляти ними згідне з навчанням Христа й піклуватися про те, щоб і піддані перейнялися тими ж прагненнями, що й государі.

44. Третя антифранцузька коаліція 1805

3-я коаліція 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом, під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи-нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805, який був двосторонньою франц.-австр. угода, підписана в Прессбурзі (сучасна Братислава, Словаччина) після поразки союзних австр.-рос. військ від Наполеона І під Аустерліцем.

За нею Австрія визнавала франц. територ. захоплення в Італії (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та інші), поступалась на користь Наполеона як короля Італії своїми територіями на Адріатичному узбережжі (Венеціанська область, Істрія, Далмація), визнавала Баварію та Вюртемберг королівствами, Баден -- вели-ким герцогством і віддавала Баварії Тироль із Бриксеном та Трієнтом, архієпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та інші; Вюртембергу -- п'ять міст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Між Вюртембергом та Баденом було поділено частину австр. Шва-бії, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса-цію Австрія отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрія зобов'язувалась сплати-ти контрибуцію в розмірі 40 млн. флоринів.

Зміни в Німеччині та Італії встановили франц. домінування в Європі та поклали край існу-ванню Священної Римської імперії. .

45. Особливості й характер міжнародних відносин напередодні Першої світової війни.

Перша світова війна стала результатом порушення європейського балансу, що різко змінив конфігурацію центрів сили. Вона міняється в основному в центрі Європи. Виникає Германська імперія й повністю міняє всю цю конфігурацію. У цих умовах виникає стійка тенденція до поляризації двох сил, до створення двох протиборчих блоків, сутичка між якими неминуча. Розвиток засобів ведення війни.

· Англія: підрив Німеччини як торговельного партнера. Англо-бурська війна привела до англо-германських протиріч.

· Франція: прагнення повернути Ельзас і Лотарингію

· Австрія: будь-якій слабкій державі потрібна війна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положенні. Внутрішня криза, ріст відцентрових сил, залежність Австрії. Німеччина її підтримує.

· Росія: протоки. Війна з Німеччиною не дуже потрібна. Забрати східну Галичину.

· Потрібний союз із Англією.

Домінує стара логіка, відсутнє розуміння, прогнозування майбутніх масштабів і характеру війни.

Всі країни зацікавлені в загальній війні:

· Англії потрібний привід розгромити Німеччину, знищити її флот.

· Для Німеччини головний ворог - Франція. Необхідно знищити її, виключивши реваншу.

Виникає конфлікт між Сербією й Австрією із приводу ситуації на Балканах. Росія заступається за Сербію, а Німеччина за Австрію. Ключовий момент - ставка на нейтральність Англії.

· Росія об'єктивно до війни не готова, не відбулася реформа армії. Інтерес: одержати привід для захоплення проток.

В 1914 р. уряд Росії повинне було піти на поступку. Об'єктивний розклад конфлікту допускав можливість уникнути війни в невигідні для Росії умовах. Найбільш агресивними були в Росії ліберали. Вони вкрай зацікавлені в орієнтації Росії на Англію й Францію. Вона була чужорідним тілом у цьому альянсі. Розрахунок був на те, що ця війна неминуче приведе до облагороджування Росії. Микола перебуває в умовах гострого конфлікту з російським суспільством, падав його престиж, він не міг дозволити собі жорстко відстоювати свою точку зору. Сазонов домігся наказу про мобілізацію.

Сам початок війни був пов'язане з ініціативою Німеччини й Англії. І росіяни й французи жадали від англійців чіткій підтримці. Німцям давали зрозуміти, що Англія в цій війні не зацікавлена, а ті дуже розраховували на її невтручання.

46. Дипломатична підготовка російсько-французької війни 1812 р.

Политическая ситуация накануне войны

После разгрома русских войск в битве под Фридландом в июне 1807 г. царь Александр I заключил с Наполеоном Тильзитский мир, по которому обязался присоединиться к континентальной блокаде Англии. По соглашению с Наполеоном Россия в 1808 г. отобрала у Швеции Финляндию и сделала ряд других территориальных приобретений; Наполеон же развязал руки для покорения всей Европы за исключением Англии и Испании. В 1810 г. Наполеон женился на Марии-Луизе Австрийской, дочери австрийского императора Франца, упрочив себе таким образом тыл и создав в Европе точку опоры. Французские войска после ряда аннексий придвинулись вплотную к границам Российской империи.

З перших же днів 1812 р. обидві сторони вже не сумнівалися в близькості війни. Несподівана справа про шпигунство ще більше загострило відносини.

Російський уряд довідалося не про все, але дуже багато чого про французьку велику армію.

Олександр Іванович Чернишов кілька разів їздив кур'єром з листами Олександра до Наполеона й з листами Наполеона до Олександра. Наполеонові Чернишов зумів сподобатися своїми найтоншими лестощами й уменьем подавати розумно й до речі репліки в розмовах про військову справу, про що так любив говорити французький імператор. Вкрадливий царедворець, молодий блискучий красень, абсолютно безпринципний кар'єрист, згодом жорстокий кат декабристів, що завжди збуджував моральну огиду навіть у придворному оточенні, що видали всякі види, трьох імператорів, яким він встиг за своє довге життя сподобатися, Чернишов знав, як підійти до кожного із цих трьох так несхожих один на одного людей: до Олександра, до Наполеона, до Миколи. А більше йому нічого ніколи й не було потрібно. Пещення Наполеона відкрило Чернишову доступ в усі салони Парижа й дали зв'язку у верхах французької бюрократії. З початку 1811 р. Чернишов обзавівся знайомством з Мішелем, що служив у головному штабі французької армії й давно що вже сносились із російським посольством. Кожне 1-е й 15-е число місяця французький військовий міністр представляв імператорові так званий “Звіт про стан” всієї французької армії з усіма змінами в чисельності її окремих частин, з усіма змінами в її розквартируванні, з обліком всіх пішли за полмесяца нових призначень на командні пости й т.д. Ці звіти попадали в руки Мішеля на кілька коротких годин. Мішель нашвидку знімав копії й доставляв їхньому Чернишову за відповідну винагороду. Так у них і йшло справу цілком благополучно й організовано більше року, із січня 1811 по лютий 1812 р. Але від імператорської таємної поліції вкритися було важко навіть при всій спритності Чернишова й всієї обережності Мішеля. Щось здалося таємної поліції негарним, і в лютому 1812 р., коли Чернишова не було будинку, у нього зробили ретельний обшук, звичайно неофіційний. Обшукали й одного кур'єра на границі. Обшуки дали такі результати, що в Наполеона вже сумнівів ніяких не залишилося в щирій ролі російського полковника, що полюбився йому. Наполеон, майже остаточно до цього часу що вирішив, що війна з Росією неминуча, ні в якому випадку не міг і не хотів поривати з Олександром тепер же. Йому необхідно було мати у своєму розпорядженні ще 3 - 4 місяці, і матеріал був затриманий. Чернишов після цього таємного, делікатного, але все-таки дуже лиховісного за своїм значенням і по своїх результатах домашнього обшуку зволів не дуже засиджуватися на берегах Сени. Він почтительнейше откланялся в Тюильрийском палаці й виїхав у Росію. Перед від'їздом з Парижа він спалив всі папери, які могли б дати імператорської таємної поліції відповідь на питання, що невідступно стояло перед нею із часу цього лютневого спритно завуальованого обшуку: зрада доведена, Чернишов мав доступ до секретнейшим документів, але хто зрадник? Випадок дав розгадку таємниці. Кваплячись із від'їздом, Чернишов забув наказати підняти килими у своїх кімнатах. Як тільки він виїхав, французька поліція з'явилася в будинок. Під одним з килимів біля каміна був знайдений лист, писане рукою Мішеля, якимось образом туди завалився. Мішель був негайно арештований, суджений і привселюдно гільйотинований 2 травня 1812 р. Суд над ним і ще трьома обвинувачуваними був навмисно зроблений голосним: Наполеон хотів представити народу справа так, що саме Росія прагне напасти на Францію й підсилає шпигунів.

Отже, хоча в російського уряду на початку війни були лише порівняно давні відомості - від лютого 1812 р., - але за чотири місяці ці повні й найбагатші відомості в загальному не могли ще остаточно застаріти. А про пересування й зміни, що происшли у французькій армії за саме останнім часом, російське командування дещо знало від інших своїх агентів, подрібніше й непомітніше, що сиділи й у Парижу, і в Німеччині, і особливо в Польщі.

47. Дипломатичні й воєнні аспекти політики Бісмарка в питанні об'єднання Німеччини.

1862 - Бісмарк відвідав Лондон і в бесіді з тодішнім прем'єр-міністром Великобританії розкрив свої плани щодо найближчого років: «Незабаром я буду змушений взяти на себе керівництво політикою Пруссії. [Реорганізую армію, оголошу війну Австрії, створю єдину Німеччину під верховенством Пруссії]». У цій цитаті розкриті всі плани Б у зовнішній політиці. Б зміцнив зв'язку з керівними колами пруссько-германського мілітаризму - з вищим генералітетом, військовим міністерством і Більшим Генеральним Штабом.

Опираючись на союз Кайзер-Генштаб (Мольтке - аристократ, офіцер, вивчав гуманітарні науки, блискуче розбирався у військових питаннях), Б дуже рано зрозумів яку роль грає Росія на міжнародній арені. Б противився англійським планам, спрямованим проти Росії, які передбачалося здійснити за допомогою Пруссії. Територіальні компенсації за рахунок (п)росіян* володінь Пруссії були не потрібні, і тим більше вступ у союз із Англією, Францією й Австрією означало перетворення Пруссії у васала англійської корони. Навіть переможна війна з Росією принесла б збиток Пруссії, що постійно відчувала б на східній границі тиск із боку потужної держави, готової до реваншу.

План Б полягав у тім, щоб зібрати 200-тисячну армію на границі з Росією, а потім, порушуючи угоди, ударити разом з росіянами по Австрії, користуючись тим, що Англія й Франція, зайняті боротьбою з Росією на Чорному морі, не зможуть зробити Пруссії реальної протидії. Однак план був відкинутий через страх у правлячих колах перед Австрією. І на Паризькому конгресі Пруссії довелося чекати поки великі держави дозволять їй увійти туди, де від імені всіх германських держав уже виступала Австрія.

23 вересня 1862 року Б був уведений до складу прусского кабінету, а через 2 тижні був призначений на пост міністра-президента. Із цього моменту протягом 28 років Б беззмінно стояв у політичного керма Пруссії. Б висунув ідею спільності династичних інтересів обох монархічних держав (Росія й Пруссія), особливо в боротьбі проти національно визвольного руху в Польщі, поділеної між Пруссією, Росією й Австрією. Б усіляко підтримував тезу: «Боротьбу проти цього руху ми повинні вести не за правилами цивільної справедливості*, а за правилами громадянської війни». Б застерігав Горчакова, що «найменша поступка при нинішніх обставинах украй небезпечна». Коли в Польщі відбулося збройне повстання, Б зосередив війська на границі, щоб не пропустити повстанців на територію Пруссії. У Б було 2 шляхи:

1-й варіант:

- швидко придушити повстання, згідно з Росією;

- дати ситуації погіршитися доти, поки росіяни війська будуть виселені з Польщі, а вона [Польща]* попросить допомоги в Пруссії.

2-й варіант був сумнівний і небезпечний.

1863 г - військова була підписана військова конвенція між Росією й Пруссією. Її суть: Росія й Пруссія виступають солідарно проти загальної небезпеки, начебто являють собою одну країну. Б давав зрозуміти, що даний союз не обмежується боротьбою проти Польщі, але проти будь-якої небезпеки ззовні. У Россі вважали, що Німеччина стане заслоном на Сході.

Б переслідував кілька цілей:

- недопущення польського повстання в Сілезії;

- показати Австрії, що Пруссія не буде плестися в неї у хвості;

- друге зближення з Росією, що забезпечило б нейтралітет Росії у випадку війни Пруссії із Францією або Австрією.

Починаючи війну проти Данії, Б хотів запобігти намечавшееся перетворенню герцогств Гольштейна й Шлейзвига в самостійні держави, вхід до складу Германського союзу. [Германський союз - об'єднання германських держав під гегемонією Австрії, створене (у складі 39 держав) 8 червня 1815 г на Віденському конгресі; ліквідований після розгрому Австрії в 1866 (ДО 66 року в ГС входило 32 держави.)]

Друга мета - испробовать боєздатність армії, нарешті, зробити перший крок до об'єднання Німеччини під своїм верховенством.

Наступною метою була війна з Австрією, і Бісмарк відмінно розумів, що потрібно заручитися й цього разу нейтралітетом Росії, що був забезпечений: маючи старі звади з Австрією, Росія не рушить свої війська на її захист. Франції Б пообіцяв шматки рейнської Баварії й рейнського Гессену, таким чином, Б не довелося розподіляти сили на 2-х фронтах. 1866 - австрійська армія була розбита, це був перший тріумф Мольтке. 12 липня* 1866 року на військовій раді Б висловився проти подальшого походу на Відень, тому що Франція, що одержала території, обіцяні Бісмарком, початку виступати проти + Росія стурбована настільки швидкою перемогою Пруссії - тобто Пруссія могла потрапити у франко-російські кліщі, до того ж війна з Австрією була непопулярна й у самій Пруссії серед буржуазії.

Поразка Австрії означало ліквідацію її претензій на гегемонію серед германських держав. Гегемонію одержала Пруссія й приступилася до підготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини. Б бачив свою головну дипломатичну мету в тім, щоб заручатися підтримкою [чиєї?]*, коли він почав готуватися до війни із Францією. Боротьба розгорнулася навколо 4 південно-германських держав: Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен. Франція також вимагала обіцяні їй території, але Б не квапився. Б також боявся зближення Фр і Авст, що хотіла взяти реванш за поразку.

У Б був також проект створення з Баварії нейтральної держави типу Бельгії, що повинне було переконати Росію, що Німеччина не збирається розширюватися за рахунок південно-германських земель, а також показати агресивні цілі австро-французьких спроб зближення. Б звернув свої зусилля убік Англії, Росії й Італії, щоб, використовуючи всі промахи Франції, залишити неї в ізоляції. Б також продовжував переговори із Францією, щоб виграти час, потрібне для підготовки до війни. Б вирішив спровокувати Францію. Б вирішив використовувати суперечку Франції із принцом Леопольдом (Гогениоллеры Зигмарингеи [назва династії?]) із приводу престолу в Іспанії. Франція виступила проти обрання німецького принца. Виник конфлікт. Прусский король злякався можливої війни, пообіцяв, що накаже принцові подати у відставку, але це було б крахом провокаційних зусиль Б =» Б сфабрикував т.зв. Эмскую* депешу й спровокував Наполеона3 на оголошення війни.

48. Вступ США в боротьбу за переділ світу в останній третині ХIХ ст.

У середині XVIII в. Англія затвердила своє колоніальне панування в східній частині Північної Америки. У ході війни за незалежність ( 1775-83 гг.) 13 англійських колоній об'єдналися в Сполучені Штати Америки (1776 р.), у влади в країні закріпилися буржуазія й плантатори-рабовласники.

У результаті громадянської війни ( 1861-65 гг.) між буржуазною північчю країни й південних рабовласницьких штатів було законодавчо скасоване рабство.

У наступний період США стають високорозвиненою капіталістичною країною.

До кінця XIX в. американський капіталізм вступив у стадію імперіалізму, у країні підсилився робочий рух.

З кінця XIX в. правлячі кола США активно включаються в боротьбу за переділ миру, за завоювання пануючого положення на світовому ринку, широко розгортають колоніальну экспансію, у першу чергу в Латинській Америці США взяли участь у першій світовій війні (оголосили війну Німеччини у квітні 1917 р.).

49. Громадянська війна в США й позиція великих держав.

Перемога першої буржуазної Революції, який була воїна американців за незалежність проти Англії наприкінці XVIII в., створила умови для капіталістичного розвитку США. Швидкому економічному росту сприяли й природні умови: м'який клімат, багатство корисних копалин. Розташування країни за океаном давала можливість нести порівняно невеликі військові витрати на оборону країни. Однак у США капіталістичні відносини розвивалися нерівномірно. Якщо в північних штатах швидко затверджувалися буржуазні порядки, фермерське сільське господарство, росла капіталістична промисловість, то в південних штатах панувала рабовласницька система. У північних штатах рабство було скасовано вже на початку XIX в., а на Півдні в 1860 р. налічувалося 4 млн. рабів-негрів. Головним гальмом на шляху капіталістичного розвитку на всій території країни було рабство.

Плантатори Півдня господарювали екстенсивними методами, постійно мали потребу в нових землях і прагнули до захоплення родючих земель на Заході. Але на ці землі також претендували північноамериканські буржуазія, фермери й переселенці. Подальше розширення території плантаторського господарства забезпечувало збереження рабства. Сільськогосподарську продукцію й сировину плантатори традиційно вивозили в європейські країни й звідти імпортували промислові товари. У результаті північноамериканські виробники втрачали джерела сировини й ринку збуту промислової продукції. Ці фактори приводили до протиріч між капіталістичною Північчю й рабовласницьким Півднем. Через слабість промислової й торговельної буржуазії Півночі політична влада належала плантаторам, які висували в президенти своїх ставлеників. Прагнення зберегти низькі мита на ввезені з Європи промислові товари змушувало частину фермерів також віддавати свої голоси кандидатам жителів півдня.

Однак все більше число людей противилося рабству, в 50-е рр. боротьба проти рабства активізувалася. Необхідність знищення рабства ставала неминучою. У ході збройної боротьби, спрямованої проти рабовласництва, у штаті Канзас була утворена Республіканська партія, що об'єднала у своїх рядах буржуазію, фермерів - супротивників рабства. Приводом до війни між Північчю й Півднем послужило обрання в 1860 р. на пост президента США Авраама Линкольна ( 1809-1865), одного з талановитих керівників Республіканської партії й прихильника скасування рабства. Плантатори на своєму з'їзді прийняли рішення про відділення рабовласницьких штатів від Союзу й почали підготовку до війни. В 1861 р. ці штати створили Конфедерацію, війська якої у квітні підняли заколот і захопили форти й арсенали на півдні країни. Цивільна війна, Що Почалася, була результатом загострення економічних і соціально-політичних протиріч між двома суспільними системами: системою найманої праці й системою рабства. По характері війна була буржуазно-демократичною революцією, другою революцією на території США. Плантатори-Рабовласники боролися за збереження рабства як соціальної системи, поширення її на всю територію країни. Основним завданням на першому етапі війни жителі півночі вважали відновлення Союзу всіх штатів і недопущення поширення рабства на нові регіони.

Після ряду військових невдач уряд А. Линкольна на вимогу робітників, фермерів, буржуазії звернулося до революційних методів ведення війни. Армія поповнилася тисячами добровольців і негрів , що бігли на Північ, потім була уведена військова повинність. За роки війни в армію Півночі було покликано 2,7 млн. чіл., а в армію Півдня - 1,1 млн. Тепер жителі півночі вели війну не тільки за відновлення єдності країни й запобігання поширення рабства, але й ліквідацію системи рабства, безкоштовне наділення землею, тобто завдання війни стали революційними.

Велике значення для успіху жителів півночі мав закон про гомстедах, прийнятий в 1862 р. (закон про земельні наділи, по якому громадянин США, що досяг 21 року й не воював проти Півночі, міг одержати наділ до 65 га послу сплати збору - 10 діл.). В 1862 р. була підписана урядова заява про звільнення рабів. Десятки тисяч колишніх рабів записувалися добровольцями в армію. Військова ініціатива перейшла до жителів півночі. В 1864 р. війська під командуванням У. Шермана ( 1820-1891) вторглись у тил жителів півдня. Цей марш у ряді районів Півдня викликав повстання негрів і виступу фермерів, робітників і ремісників проти рабовласників. Війська генерала У. Гранта ( 1822-1885), що в 1864 р. був призначений головнокомандуючим армії жителів півночі, оточили столицю Конфедерації й у квітні 1865 р. зайняли її. Головнокомандуючий армії Півдня генерал Р. Чи ( 1807-1870) із залишками війська змушений був здатися. Війна 1861-1865 гг. була жорстокі й кровопролитною: жителі півночі втратили 360 тис. убитими й померлими від ран і хвороб, а жителі півдня - 250 тис.

Перемога жителів півночі в Громадянській війні забезпечила ліквідацію економічної й політичної роз'єднаності країни, скасування рабства, демократичний дозвіл аграрного питання на Заході країни, перемогу фермерського (американського) шляхи розвитку сільського господарства на більшій території США, створення єдиного національного ринку й розширення демократичних прав громадян.

Громадянська війна була першим етапом другої буржуазно-демократичної революції, а роки Реконструкції Півдня ( 1865-1877) стали її другим етапом. Ціль Реконструкції складалася в проведенні в південних штатах буржуазно-демократичних перетворень і обмеженні влади колишніх рабовласників. Вся повнота влади тимчасово передавалася федеральним військам. У грудні 1865 р. Конгрес затвердив звільнення негрів, а в 1866 р. 14-я виправлення до Конституції країни визнало право голосу за неграми. Однак негри не одержали землю. З виводом федеральних військ з південних штатів влада знову перейшла до плантаторів. Це було зрадництвом буржуазії північних штатів своїх союзників-негрів, воно означало кінець Реконструкції.

Незважаючи на відновлення влади плантаторів Реконструкція мала важливе значення в історичному процесі США. Головний її результат створення умов для розвитку капіталістичних відносин на Півдні країни, завершення процесу створення єдиного національного ринку. Роки Реконструкції були спадним етапом другої буржуазно-демократичної революції в США.

50. Лютнева революція 1848 р.у Франції та позиція великих держав.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії (1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії. Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.

Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті явившиеся рухом назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот. У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).

51. Балканські війни

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому пережувала італо-турецька віна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини. Склались умови для формування Балканського блоку, створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників. Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економінчі цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.

Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир'я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово-рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні-меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі-зати здобутки країн Балканського союзу, особ-ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере-мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан-ського піво-ва і послаблення Туреччини та по-зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга-рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму-нією, Туреччиною та Чорногорією -- з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз-ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке-донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир-ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста-точно зруйнувати Балканський союз, спрово-кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо-чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч-чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

52. Діяльність Талейрана в епоху Французької революції, Директорії, Консульства, та Імперії Наполеона.
Дні 9 і 10 листопада 1799 року остаточно віддали Францію в руки Наполеона Бонапарта. Республіка скінчилася військовою диктатурою. Після Люневильского миру з Австрією в 1801 році й договору з Англією в 1802 руки в Наполеона 4 уже успели зміцнитися у влади виявилися розв'язаними для пограбування сусідів. Для Талейрана настали золоті деньки. Бонапарт захоплював землі, а князь статистично оформляв повідомлення про те, що трапилося, і одержував величезні хабарі при складанні мирних договорів за спиною імператора. Чи знав Наполеон про те, що його обкрадає його міністр закордонних справ? Звичайно знав. Але прощав йому всі, тому що користь, що приносив Талейран була незрівнянно більше. Бонапарт одночасно захоплювався своїм міністром за його здатність віртуозно вирішувати самі складні дипломатичні питання й одночасно нехтував його за характер і невтримну пристрасть до корисливості. Сам же імператор, привласнюючи собі чужі країни й грабуючи всі нові й нові народи чи ледве не щодня вважав, що відкрито брати добре, а нишком ганебно. Талейран прожив з Наполеоном душу в душу всі 8 років диктатури й змінив йому лише тоді, коли остаточно переконався у своєчасності й вигідності для себе цього вчинку.

Князь, передбачаючи невідворотну катастрофу імперії, залучив на свою сторону міністра поліції Фуше, щоб зміцнити власні позиції й запобігти витоку інформації. Але він не врахував одного. У Наполеона крім поліції Фуше, була ще одна таємна поліція, що стежила за самим Фуше. У такий спосіб імператор у середині січня 1809 року в самий розпал кровопролитної війни в Іспанії одержав звістки сводившиеся до наступного: По-перше, Австрія із пропасною поспішністю озброюється, користуючись скрутним станом, у яке потрапила франція; По-друге, Фуше й Талейран про щось підозріло таємно змовляються, нелестно озиваючись при цьому про політика й дії самого імператора. Розлютований Бонапарт прилюдно ледве було не побив свого міністра закордонних справ, загрожуючи йому смертю, у відповідь на що Талейран іде на ще більше зближення з австрійським послом. Відтепер у нього з'явилася спільна справа з Австрією - повалення Наполеона, і коли війна з Австрією навесні 1809 року все-таки почалася, багато хто, включаючи самого Талейрана передбачали, що вона буде набагато важче, ніж аустерлицкая компанія 1805. Одночасно глава французького Мида вів таємну переписку з російським царем Олександром, за певну плату поставляючи йому секретні відомості про французьку армію й плани розвитку французької зовнішньої політики.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7