Історія села Чемеринц

В даній історії села Чемеринці автор зробив спробу частково вивчити та дослідити розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Автор хотів показати село на етапах подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і охоплюючи наше сьогодення.

У цьому дослідженні використані документи Львівського держав--ного історичного архіву, матеріали і документи, що збереглися в церкві, газетні публікації та розповіді старожилів.

Шановні читачі! У своїй праці автор на основі вивчених матеріалів старався в одному розрізі показаній історії села, його жителів, що були активними учасниками заснування, розширення і розвитку його.

Автор дякує священику села Проньків Василю Ільковичу, який зберіг архів церкви, жителям села Жоху Ярославу Степановичу, Проць Теклі, Росі Якиму, Круп'яку Михайлу, Кулебі Роману, Мартиняку Мирону, Проню Івану, Даниліву Михайлу, Чепіжаку Ілярію, Кулебі Омеляну, Стецько Ілярію, Лис Марії… за допомогу в зібранні матеріалів про наших земляків.

Виносимо велику подяку учням школи, які допомогли зібрати спогади учасників визвольних змагань. В короткій, неповній історії села розміщено матеріали про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села. Ми не претендуємо на визнання нашого дослідження, як великої наукової праці. Можливо нами допущені якісь недоречності, то нехай наші наступники, що колись візьмуться за глобальне вивчення історії села, його минулого і сьогодення нам пробачать.

Дорогий юний читачу!

Перед тобою лежить книжечка в якій ти прочитаєш про минуле життя тих, хто заснував село, як його наступні покоління розширяли примножували славу про нього, як не жаліючи життя, боролися за незалежність твоєї Вітчизни. Тож пам'ятай, хто ти є.

Українець я, малий!

Українець я, малий,

Жовто-синій прапор мій

В сонячному ореолі,

Тризуб золотий на фоні.

І столиця - місто Київ,

Славні міста-побратими.

Про них в житті пам'ятай,

Рід свій в праці звеселяй.

Про карпатські гори, кручі,

Про Дністер, Дніпро могучий,

Та простори України,

Найдорожчі - нам єдині.

Від Полісся по Чорне море,

України тут простори.

А від Тиси, аж по Дон,

Віковічний наш кордон.

Прадіди, діди віками,

Воювали з ворогами.

За Вкраїну, рідний край,

Мову рідну і звичай. Вірш "Українець я малий", написаний Федьком М.М. у Львові у 1992 році.

Пам'ятай дорогий читачу, що Незалежність України кувалася віками, злита вона кров'ю мільйонів людей, твоїх попередників.

То, шануй про них пам'ять, передай наступному поколінню про тих, що полягли в боротьбі за твою Батьківщину. Примножуй своїм розумом і працею, де б ти не був, багатства матері України - дитям, якої ти є.

Тож Вітчизна найдорожча,

Рідна хата, батько, ненька,

Україна - рідна мати -

Всіх нас горне до серденька.

Розділ I.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
СЕЛА ЧЕМЕРИНЦІ. ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО

Село Чемеринці розташоване на території лівого та правого берегів річки Золотої Липи та її невеликих потоків-приток. Межує село на сході з селами Смереківка, Дунаїв, на півдні - з селом Біле, П'ятин, на заході - з селом Виписки, на півночі - з селами Плинників, Вишнівчик. Село багате на землі середньої родючості, має великі масиви лісів.

Багато сотень років учені працюють над проблемою виникнення населених пунктів на Прикарпатті. У більшості історичних досліджень вчені зводять свої думки до глибинних періодів давнини. Про сліди людей, до нашого літочислення свідчать речові докази (предмети, якими здобували їжу) наші предки.

Проведені археологічні розкопки в Липівцях, підтверджують про існування тут шнурової кераміки. Розкопки в Болотні та речові предмети знайдені в Білому, Гологорах свідчать, що люди на цій території жили в епоху кам'яного віку. Вчені дослідили, що м. Гологори є ровесником Трипілля. Дунаїв у 1385 році було вже містом. Виходячи з наявності цих міст безпомилково можна зробити висновок, що вони були взаємозв'язані шляхами, по яких відбувався рух. Йшли торгові відносини. Тому села Вишнівчик та Чемеринці, які розташовані на цьому шляху, виникли якщо не одночасно, то пізніше, але в епоху кам'яного віку. Якщо судити про Прикарпаття з географічного положення то воно було мостом, який з'єднував Східні цивілізації з Заходом, Південь з Північчю. Серед різноманітних археологічних речей, що знайдені при розкопках речі домашнього вжитку (кам'яні сокири, мотики, кам'яні різці Знайдені вчителем історії с.Білого Кривоносом Б.П., кістяні голки, посуд) є доказами епохи пізнього кам'яного віку.

В цей період появляються стоянки найдавніших людей - городища. За твердженням науковців Львівського Державного Національного університету Кіcа, Тиса, Г.Гербільського та інших городища на Львів-щині виникли ще задовго до нашого літочислення Запис з конспекту 1958 р..

Про те, що село існувало в епоху кам'яного віку, свідчить знайдена кам'яна сокира в потоці при розширені берега в намулі на хуторі Провал, на той час, учнем школи Кіндрат Борисом.

В селі є хутір Городиска, розташований поблизу річки по шляху на Дунаїв. Місця для жител в цьому урочищі підтверджують, що перші поселенці мали великий життєвий досвід. Місце вигідне тим, що береги і вершини захищали від вітрів, наявність глибоких ровів були вигідні для створення примітивних жител. Однак, місце невелике, тому тут могли поселитися пару родів.

Очевидно Городиска і Провал заселялися одночасно. Провал мав більш родючі ґрунти. Потоки з'єднували поселення з лісовими масивами, в яких можна було не тільки полювати, але й захиститися.

Цікаву думку висловив колишній депутат польського сейму Вла-дислав Польнаревич. В книзі "З джерел Сяну, Дністра, Стрия" процес загарбання українських земель він називає так: "Сколонізованіє і загосподарювання східних окресів" "З джерел Сяну, Стрия і Дністра" В.Польнаревич.. Як мемуарист, він наводить багато фактів, кому була роздана зем-ля. Слово "колонізація" ним стверджується. Але щодо господарювання то тут, як історик, він допустив недоречність.

На землях Прикарпаття були давно відомі господарства. Велике господарство мали князі, їх далекі та близькі родичі. І поляки не були родоначальниками господарств. Очевидно він має на увазі процес полонізації та проникнення в господарства земель населення польського походження. Про те свідчить факт про Миколу Гологірського.

Землі в цьому регіоні (Поморяни, Дунаїв, Віцін) були литовського воєводи Радзивіла Див. "Зборівщина". Збірник історії міст і сіл. Виданий в Канаді., які потім він обміняв з Потоцьким на Волині і частково Галичині (Клекотів, Сестратин), Опарипси, Батьків та інші. Село з давніх-давен мало хутори, назви яких збереглися до нашого часу. Коли Потоцький одержав землі і передав їх Миколі з Гологір, вже був відомий хутір Волоський. Його назва походить від запозиче-ного польського слова "Влах", яке вони запозичили з болгарського письма. Слово "Волох" на болгарській мові означає пастух. Очевидно Потоцький заставив Миколу з Гологір створити тут господарство. Розвивати землеробство, скотарство. На берегах потоку були вже будівлі здавна. Селяни могли в пана пасти худобу і безпосередньо жили на цьому хуторі. Старожили стверджують, що найдавніше панське подвір' я було в центрі тепер зруйнованих колгоспних будівель. Коли зруйновані будівлі панів це справа подальшого дослідження історії села. До сьогодні збереглися назви полів. Так, ціле урочище над хутором Волоське називається Панським полем.

Поряд з Волоським є хутір Кучерівка. Житель села Жох Ярослав Степанович підтверджує, що хутір був спочатку по рову, який прилягає до дороги на Перемишляни, а потім зайняв територію сучасної Кучерівки. По різному судять про історію цієї назви. Очевидно, слово Кучерівка перенесене з першого поселення. Перша розміщена близько помістя панського. Тут жили слуги, що доглядали коней - кучери.

Назва хутора Мочули походить від болотистої місцевості, а Бридок - за потоком, і можливо так виникла його назва.

Сусіднє село Гуральня. Ця назва зустрічається в багатьох селах. Вона пов'язана з горілчаним виробництвом, на якому працювали люди з села. Пан мав можливість цим займатися. Підприємства Потоцьких виникли десь на початку 18 століття. Виготовлення спирту почалося монахами в Італії в провінції Пальмеро в XVII ст . Секрети виробництва спирту могли проникнути в Польщу, а потім і в села.

Старожил Стецько Ілярій розповів: "В кінці 90-х років ХІХ століття на горілчаному заводі (гуральні) сталася аварія. Розірвався бак з горілкою. Селяни збіглися і черпали горілку відрами та іншою посудиною". Запис розповіді зробив В.В.Ляхович.

Крім цього с.Гуральня була цегельня і вапнярка

До села Гуральня належав хутір Кутерноги. Назва його походить від прізвища заможного селянина Кутернога.

Назва села Кузбатиця ,за легендою,походить від саморобного посуду з кори дерева - козуба (кори смереки, сосни, вільхи, модрини), в які селянські діти збирали ягоди, малину, суницю, плоди вишень, черешень, а також гриби. Здиралась кора з дерева. Кору згинали так, щоб одна сторона посуду була довшою. Зігнуту кору протикати гілками лози в заздалегідь вирізаних отворах. На довшій половині вирізували отвір для пальців руки. Отвір служив для того, щоб одною рукою тримати козуб, а другою кидати в нього плоди, ягоди, пшеницю тощо.

Стецько Ілярій стверджує, що в його господарстві донедавна знаходились козуби, в які поміщались до 50 кг пшениці.

Хутір Гута. Ця назва пов'язана з виготовленням скла. Вона зустрічається в багатьох населених пунктах. Очевидно, тут в минулому була майстерня, де місцеві ремісники-кустарі вміли виплавляти з піску скло.

Хутір Голий Кінець. Місцевість цього хутора бідна на родючі землі. Вапнякові породи біліють на схилах гір. Тільки урочища полів Дерниска та прилеглі до лісу поля були вигідними, багатими на перегній. Цей хутір, в минулому столітті, тричі знищувала пожежа.

Хутір Провал. Ця назва дуже поширена на Закавказзі у м. П'яти--горську. Це велика частина міста, така як Поділ у Києві чи Левандівка у Львові. Назва походить від ровів, ща виникли внаслідок ерозії ґрунтів під час злив. До хутора Провал прилягають дуже багаті на гумус землі. Це найкращі поля урочища Загомінки. Таких родючих і вигідних за положенням полів не має жоден хутір. На лівому березі потоку притоки Золотої Липи простягаються урочища Мотузів, Марусина Долина, Василькове. Назви хуторів Васильків та Юрки походять від жителів, яким належать поля. На Юрках жив Юрко Кіндрат з родиною. Запис зробив Федько М.М.

Хутір За Фігурою. Колись в давнину тут було поставлено пам'ят-ник ("фігура"), тому декілька хат, що тут виникли дістали назву за фігурою. Цей хутір виник на лівому березі Золотої Липи, очевидно, пізніше, ніж Городиска.

Про виникнення назви села Чемеринці в історичних архівах ніяких даних немає. Сама назва села пояснюється по-різному. Старожили, жителі села Тістик Володимир, Мартиняк Мирон, Стецько Ілярій розповідають легенду: "Під час нападу турків і татар село часто сплюндровувалось, горіло, запалене дикими половцями, які старших людей і дітей вбивали, а молодь гнали в неволю. Під час нападів частина селян тікала в ліси і переховувалась у траві (назва трави - чемериця)". Запис легенди здійснено Федько М.М.

В народі існують легенди, що з чемериці варили дівчата навар, щоб причаровувати хлопців. На Прикарпатті збереглось багато приказок і пісень. Мати, яка любила сина і не бажала, щоб він ходив до вдовиці, говорила: "Дати пити чемериці, щоб не йшов до вдовиці". Уривок пісні записав Федько М.М. в селі Довжки Сколівського району.

Ймовірність походження назви села від назви трави чемериця підсилюється подібністю назви сусіднього села Кропивна. Згідно переказів, люди, що поселилися у яру біля потічка, врятувалися від турків у кропивах, що густо росли тут.

Перша письмова згадка датується 1389 роком. В документі "Lustrat Lwowski" говориться, що село Чемеринці було передане магнатом Потоцьким Миколі з Гологір за певну послугу. Микола разом з Чемеринцями одержав село Смереківку (Віцень) та Вишнівчик. З цього випливає, що король Польщі Казимир IV Ягелович та його поперед-ники роздавали землі за вислуги магнатам, а ті давали в користування литовським, польським, німецьким колоністам. В "Lustrati..." згадується, що в селі поселили понад 50 гайдуків.

Однак, про походження села можна висунути й іншу гіпотезу. Очевидно назву села принесли ще його жителі. На Вкраїні тотожних назв населених пунктів дуже багато. На основі адміністративно-тери-торіального поділу, назви з коренем "чемер" зустрічаються в багатьох регіонах України. Якщо простежувати їх географічне положення, то напрошується висновок, що віками кочуючи з місця на місце найдавніші поселенці під тиском кочових племен, спасаючись, заселяли одні території, потім їх залишали і просувалися на захід. Подібні назви: Чемер в Чернігівській області, Чмерин у Волинській, Чмереси Барські у Вінницькій, Чемериське у Вінницькій та Черкаській, Чемеривці у Хмельницькій, Чемерне у Рівненській, Жемеринці у Хмельницькій областях. Адміністративно-територіальний поділ. - К.: Політвидав, 1973. Така міграція назв населених пунктів зустрічається і з іншими назвами, наприклад, Новосілка, Біле, Кропивна та інші.

Існує здогадка, що село могло дістати назву від прізвища Чемеринcький (Чемерис). Такі прізвища на сьогоднішній день часто зустрічається на Прикарпатті і навіть у Перемишлянському районі. Очевидно, село міг так назвати перший поселенець, але це довести важко за відсутності письмових джерел.

Другу згадку про село знаходимо в судових матеріалах Львівського Громадського суду за 1443 рік. В суді розглядалася судова справа по конфлікту між Миколою Клюсом та Марією (Марушею) Ольшанською за маєтності. Документи дають можливість встановити, що родина Потоцьких протягом всіх століть передавала у спадщину навколишні села. Землі здавались не за ласку родини Потоцьких, а в оренду. В Золочеві, Поморянах були замки Потоцьких. В замках жила близька родина, а в селах будувалися двірські будівлі. У кожному селі був двір, яким керував дворецький. Помістя дворецького було на місці сучасного будинку "Просвіти", а господарські будівлі розміщалися на території теперішніх руїн колгоспних корівників та на місці, де у 1929 році побудований костел.

За помістям зберігалися поля. Дворецький стежив за виконанням розпоряджень родини Потоцьких щодо виконання умов орендних договорів, збирання податків у формі частини врожаю, відробітку малоімущими панщини, сплати грошових податків.

З другої половини XV століття в селі ліси контролювалися лісничими, яких призначали Потоцькі. Вони мали також підтримку від родини Ольховських, Кожуховських, Даниловичів, які брали в Потоцьких землі в оренду, крім лісових масивів. Гайдуки помагали збирати податки грошима та натурою, стежили, як селяни відробляли панщину. За даними панщина становила в XV столітті 1-3 дні. В XV ст. місцеві заможні селяни, що вийшли з гайдуцьких коренів (родин) вели жваву торгівлю з містами Дунаїв, Гологори, Золочевим, Поморянами, а також їздили на ярмарки у місто Львів. В Львові вони продавали зерно, м'ясо, мед, птицю. У Львові можна було придбати товари, які привозилися з Угорщини, Туреччини та з інших країн. Свідченням того є різні монети, що знаходять на території Прикарпаття (угорського, польського, італійського походження).

Важливу роль в господарському житті селян відігравав Королівський Привілей 1447 року, за яким селяни були прикріплені до феодальних володінь. Привілей надавав селянину передавати наділ в інші руки, щоб переселитись в інші місцевості. Історія УРСР, т. 1, с. 96.

За часів правління короля Сигізмунда І (1506-1548) землі найчас-тіше давалися в довічне володіння (до живота). У 30-50-х роках XVI ст. великі магнати роздавали землі до 3-х животів, тобто до смерті онука - держателя землі. Там же, с. 110.

У 1557 році "Установа на волоки" - аграрна реформа короля Сигизмунда ІІ Августа виділяла кожному селянському двору по 10-11 моргів поля.

За "Волочною помірою" було переглянуто право власника на землю, на шляхетство. Вільно захоплені землі відбиралися. Там же, с. 112.

У 80-х роках XVI ст. було здійснено обмір всіх лісів. Було запроваджено покарання за самовільне вирубування дерев. Безплатно селянин міг з лісу брати хмиз та збирати гриби, ягоди, малину, ожину. Історія УРСР, т. 1, с. 132.

В 1435 році король видав постанову, за якою селянин міг перейти до іншого пана лише на Різдво. Там же, с. 124.

Загарбавши Галичину та інші території України, польський король оселив у селах гайдуків. Вони були щедро наділені землями. Їм дозволялося женитися, запроваджувати господарство. Потоцькі заселили в селі понад 50 гайдуків. Ємсенко М. “Історія села Чемеринці”, 1962 р.

Згідно вимог "Уставу" 1528 року від 30-40 селянських дворів в час війни феодал повинен був вислати в похід 1 вершника Історія УРСР, т. 1, с.142. та кілька піших воїнів. А війни постійно тривожили польську державу. Зі сходу та півдня постійно поляки зазнавали набігів кримських татар, а з Балканського півострова - османських полчищ, з заходу - тевтонських загарбників. Оборонні сили Польщі були розкидані по кордонах з сусідніми державами так, що вони не мали сили припинити напади турків та татар.

Королівські та сеймові постанови мали велике значення для зміц-нення польського панування, укорінення феодальних порядків. Дворецькі і лісничі ці постанови виконували добросовісно. Від тих місцевих власників земельних угідь, які на початку чинили опір колонізаторській політиці, відбирали землі, лісові угіддя і розподіляли гайдукам по 15-20 моргів, іншим - по 10-11 моргів.

За часів Галицького князівства в кожному селі були общинні "громадські" поля. Згідно "Установи про волоки" кожен двір у Чемеринцях одержав наділ по 10-11 моргів поля. За цей наділ селяни повинні були працювати на землях двору, тобто відробляти панщину, платити податок "чинш" на користь держави, здавати двору і державі натурою (мед, яйця, зерно, птицю) та інше. Дворецькі кращі землі закріплювали за собою, а селянам землі виділяли там, де їм було не на вигоду. Тому село з давніх давен не було централізованим, складалося з багатьох хуторів.

До місцевого населення польські правлячі кола ставилися як до поневолених. Привілеї мали гайдуки. Вони почували себе на землях села повними господарями. Спочатку жили на комірстві, потім одружувалися з місцевими дівчатами, заводили господарства. Держава їх підтримувала, надавала допомогу, звільняла від податків та панщини. Гайдуцькі поселенці на місцях в селах стали міцною опорою для укорінення населення польського походження на українських землях.

Польський мемуарист Владіслав Польнарович в книзі "З джерел Сяну, Стрия і Дністра" політику Польщі на загарбаних землях називає "сколонізованіє і загосподарювання" на східних окресах. В книзі яскраво показана політика короля і магнатів щодо місцевого населення і поляків, що оселилися в землях Галичини.

Розділ ІІ.

НАБІГИ ТАТАР, ТУРЕЦЬКІ СПУСТОШЕННЯ СЕЛА

Ще задовго до загарбання українських земель польською владою наші землі часто спустошувалися кочовиками. У ІХ ст. по землях пройшли полчища угрів, які зайняли Дунайську долину і осіли тут.

В XII-XIV століттях тут виникла могутня держава - Галицьке князівство, яке відстоювало у важких умовах землі від нашестя кочовиків. В ХІІІ ст. загрозою Східної Європи стає татаро-монгольське ханство. На балканському півострові, після перемоги на Косовому полі, оселяються турки-османці. Після розпаду Золотої Орди в Крим і південь України прийшли татари, які осіли, зайнявши великі простори українських земель. Кочові татарські племена були постійною загрозою нашим землям. В XVI столітті Крим стає залежним від турків-османців. Османська імперія, розгромивши Візантійські володіння, стала однією з найсильніших держав на Півдні. Захопивши вигідні сухопутні та морські шляхи, турки та татари здобули вигідні для себе умови, щоб вирішувати долю народів Східної Європи.

Польщі (в 1340-1380 рр.) вдалося загарбати землі України. Край, багатий чорноземними полями, лісовими масивами, річками, багатими на рибу, села, що з покон віків розводили бджолярство. Такий край не міг не приваблювати татар та турків. Люди, що жили тут були фізично здоровими. Чоловіки на ринках работоргівлі приносили великі бариші завойовникам, а красиві українські дівчата приносили великі гроші, поповнюючи гареми ханів, баїв та інших багачів. В селах працелюбні селяни вирощували велику рогату худобу, овець, породистих коней. Все це не могло не породити жадоби до легкої наживи, здобутої шляхом завоювання, грабежу чи ясиру.

Вже в 1399 році турецький хан Тімур Кутлук вторгся в польські володіння і розгромив польське військо під Луцьком. Протягом 1433-1470 років татари понад 10 разів спустошували землі Прикарпаття, палили села, вбивали старших людей, а молодь гнали разом із худобою, щоб продати на невільничих ринках у Кафі, Бахчисараї, Стамбулі.

У 1407-1408 роках під час польсько-литовської війни проти Росії, яка претендувала на українські землі, загострюються польсько-росій-ські відносини.

В 1474 році кримські татари зайняли Вишнівчик, Чемеринці, вели бої за Дунаїв.

В 1488-1491 роках село було спустошене татарами. А в 1500, 1502-1508, 1520, 1524 роках татари були постійними "гостями" на території Прикарпаття. Архівні документи Львівського державного історичного архіву.

В 1594 році турецький хан Махмед ІІІ збирає більш ніж 30-тисячне військо і вторгається в землі Прикарпаття. Причиною цього вторгнення стала участь Речі Посполитої у війні спільно з російським царством за Івана Грозного проти Туреччини. Війська турків пройшли спустошливим походом, захопивши все Прикарпаття. Чемеринці і навколишні міста і села були спалені. Махмет ІІІ дійшов до Добромиля. Недалеко від цього містечка 10-тисячне військо польське на чолі з Яном Замоським здобуло перемогу над передовими силами турків. Історія Польщі. - Варшава, 1925. Далі Добромиля турки не пішли, а повернули на Карпати, нищачи все на своєму шляху. На загарбаних поляками землях починаються повстання козаків. В Прикарпатті дають про себе знати опришки, коріння яких сягає часів занепаду Галицького князівства.

В 1616 році Кримська орда вдерлася на Поділля, "умиваючи руки в нашій крові, плюндруючи все вогнем і мечем", як писав сучасник. Історія УРСР, т. І, с. 216. В цей час боротьбу проти Туреччини починають вести запорізькі козаки. Козаки на чолі з нашим земляком з села Кульчиці Самбірського повіту Петром Конашевичем-Сагайдачним нищать на морі турецкі галери, багато разів вторгаються у володіння кримських татар: Кафу, Балаклаву, Бахчисарай та інші міста. Про Сагайдачного новини йшли від повіту до повіту, від села до села. Тому на Січ щодня приходили втікачі з панських маєтків. Не зробимо великого гріха, якщо скажемо, що і з володінь Потоцьких - Поморян, Дунаєва, Чемеринців, Гологір - були втікачі до Січі.

Не зробимо помилки, що і серед опришків були вихідці з Чемеринець та навколишніх сіл. Про це свідчить обізнаність старожилів, думи, розповіді, легенди, що жили серед селян, передавалися з уст в уста через віки. Все це викликало в мене думку написати вірша про Петра Конашевича Сагайдачного:

Сидить кобзар край могили

Та й на кобзі грає.

Його дума з козаками

По степах гуляє.

Як у Кафу з Сагайдачним

В походи ходили,

Як турецькії галери

У морі топили,

Невільників визволяли,

Медом пригощали,

А татарські злії орди

З України гнали. Федько М.М. Вірші написані в 1991 році.

Про опришків народ склав багато пісень. Це слава і гордість народів Прикарпаття та Карпат.

В XVII столітті Запорізька Січ стала тією силою, яка спільно з поляками протистояла в повній мірі нашестю татар та турків.

Поява Росії як централізованої держави, існування Речі Посполитої та Запорізької Січі стала причиною кінця нашестя ординців на наші землі.

На основі Королівського уставу 1528 року можна впевнено сказати, що в усіх війнах Речі Посполитої з турками, повстанцями, росіянами брали участь в походах жителі села.

Розділ ІІІ.

СЕЛО ЧЕМЕРИНЦІ В XVII-XVIII СТОЛІТТЯХ

В першій половині XVII століття Польща воювала з Османською імперією. Польські війска були розбиті турками під Цецерою. В усіх походах польських військ брали участь вихідці з Чемеринців. Правда, встановити їх прізвиша важко. В архівах прізвищ селян немає.

В 30-40-х роках авторитет польської держави на світовій арені падає. В державі існують протиріччя між магнатами, а королівська влада всередині держави стає дедалі менш впливовою. Посилення процесу закріпачення селян призвело до втечі селян до східних регіонів, а також до опришків. В 1640 роках розгорівся конфлікт між магнатом Чаплінським та Богданом Хмельницьким - писарем Чегеринського козачого полку. Чаплинський арештував Хмельницького. Втекти Богдану Михайловичу з в'язниці на Запоріжжя допоміг полковник Кричевський. Див. книгу "Полковник Кричевський".

На Запоріжжі Б.Хмельницького козаки обирають гетьманом.
В 1648 році під його керівництвом починається війна, яка в історію ввійшла як Визвольна війна українського народу проти польського поневолення (1648-1654 рр.).

Козаки на чолі з Б.Хмельницьким здобули ряд перемог (під Жов-тими Водами, Корсунем, Збаражем, Зборовим). В 1648-1649 роках на теренах села перебували козацькі полки та воїни кримських татар, які воювали на стороні Б.Хмельницького. Відступаючи під натиском військ Хмельницького, поляки завдали великої шкоди селянським господарствам, а татари страшенно спустошили село. У селян поляки, татари та козаки забрали коней, велику рогату худобу, овець, свиней. Зазнав пограбування і панський двір. Кіннотою були спустошені поля.

Полки Хмельницького зайняли Львів. До Хмельницького з Гологір селянин віз повідомлення про бідування, але поляки спіймали його і посадили на палю. Нариси історії Львова.

Очевидно, в селі побували полки М.Кривоноса та І.Богуна. В селі жила родина з прізвищем Кривоніс. Чи був пращур родичем М.Кри-воноса не відомо. Прізвище Кривоніс зустрічається в давніх церковних документах.

Після відступу козаків та татар в село прийшли поляки, які вчинили розправу з тими селянами, які підтримували козаків. Поляки спалили в 1649 році частину міста Дунаєва та хутора Кузбатинці. Газета "Перемога", стаття Поповича Б.Є.

Козацьке військо відступило. Пішли з козаками їх союзники кримські татари, які забрали з собою людей, щоб продати на ринках в Кафі. Село зазнало величезних збитків. Поляки, що повернулися, обклали селян податками, але селяни не мали чим їх платити. В Центральному історичному архіві м. Львова збереглися документи "Про неможливість сплати податків селянами села Чемеринці під час подій 1648-1649 років". В документі згадується, що селяни зазнали великих збитків, які їм нанесли польські війська та кримські татари. Згадано і про бої на берегах Золотої Липи. Документ закріплюється клятвою (присягою) селян. Ф. 9, оп. 1. Селяни були звільнені від сплати податків.

В 1699 році польські війська вступили в село і нанесли великі збитки як селянським господарствам, так і дворові. В "Реєстрі шкод, завданих польськими військами селу Чемеринці та двору" перераховані всі збитки. Ф. 10, оп. 1, лист 214-220. З двірцевого господарства були забрані коні, велика рогата худоба, овес на корм коням. В населення забрані свині, бички, яких військо зарізало на харчі. З двірцевих комор забрано зерно, а з млина борошно. Селяни просили на основі реєстру звільнення їх від сплати податків. Збереглася також клятва селян.

Було б помилкою опустити набіги турків і татар в Прикарпаття в XVII ст., а також діяльність загонів опришків, які нищили маєтки маг-натів та баронів. Варто згадати і весну 1665 року, коли з російськими військами брали участь українські козаки. Польські війська зазнали розгрому під містечком Городок. Історія УРСР, т. 2. - Київ, 1977. А в 1667 році козаки і кримські татари розбили польські війська під Підгайцями. Там же.

В 1672 році на Україну ринули сотні тисяч татар і турків. Турки наступали з Балканського півострова, а татари - з Півдня. Наступ турків йшов через наші землі. Кожне село за вимогою указу польського короля посилало на війну людей. Жаль, що в архівах не збереглися імена тих, що гинули на цій війні.

На початку XVIII ст. Європу потрясли події на міжнародній арені. Могутня російська держава намагається силою зброї вирішити питання виходу до Балтійського моря. Почалася Північна війна Росії зі Швецією. Шведський король Карл XII йде походом на Росію. Козацький гетьман Іван Мазепа в цій війні сподівається вирвати Україну з ярма імперії і виступає на стороні шведів. Поразка в битві під Полтавою заставила Мазепу та Карла XII втікати. Російські війська на чолі з князем Голіциним вторглися в Галичину. Голіцин зі своєю свитою поселяється в Поморянському замку, а його військо спустошувало навколишні села. Російські війська перебували на Поморянщині майже до першого поділу Польщі (1709-1772 рр.).

В 1720 році королевич Якуб Людвіг дає село Чемеринці в оренду пану Яницькому, про що свідчить "Угода між королевичем Якубом Людвігом та М.Яницьким про застав в оренду села Чемеринці" Ф. 9, оп. 2, т. 1, ст. 879-892.. Ця угода була складена на вигідних умовах для обох сторін. Проти такої угоди був шляхтич Драчевський, який напав на володіння Яницького і спустошив його села. Ф. 24, оп. 4. У місті Львові суд розглянув скаргу Яницького на Драчевського.

Виникли протиріччя між польською шляхтою. Заможніші магнати і шляхта почали вести боротьбу, скеровану на розорення дрібної шляхти. Відомо, що король та його оточення нагороджували титулами тих, хто відзначився в боях за те чи інше село. Таким людям наділяли два-три села і присвоювали титул шляхтича. Шляхтич, що мав села, повинен був в час воєнних походів виділяти з села, що мало 30-40 господарств, одного кінного та два піших воїна. Дрібні шляхтичі завжди пам'ятали, що можуть втратити володіння, а багаті старалися усунути їх. Така доля спіткала родини Краєвських та Ляховичів. Краєвський Мартин володів селами Терка і Буковець, а Ляхович - Зділовець-Глинища. Судові протоколи за 1720-1732 роки. Судові документи вимагали покарання та винагороду за заподіяну їм шкоду.

Розділ IV.

СЕЛО ПІД ВЛАДОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(1772-1918 роки)

У другій половині XVIII століття авторитет Польщі на міжнарод-ній арені падає. Російська цариця Катерина ІІ, австро-угорська імператриця Марія Тереза та пруський король Фрідріх ІІ поділили Польщу. У 1772 р. Галичина, Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австро-Угорщини. Село Чемеринці увійшло разом зі всіма землями Прикарпаття в австро-угорське володіння.

Загарбавши українські землі, австро-угорський уряд зберіг на них панування польських феодалів. Аграрні реформи, проведені Марією Терезою та Йосифом ІІ зберегли принижене становище селян, прикріпивши їх до землі, право верховної власності на яку залишилося за графською родиною Потоцьких. Побоюючись класових суперечностей, були зроблені незначні поступки. Скасовувались особиста залежність селян від поміщиків (1782 рік) та деякі другорядні повин-ності. Згідно з "Урбаріальним патентом" 1789 року всі повинності встановлювалися пропорційно до кількості землі, що перебували в користуванні селян. Було складено "Йосифовські земельні метрики". Село згідно метрик мало всіх угідь 3500 моргів "Йосифовські земельні метрики"., крім лісів.

Для зміцнення своїх позицій австро-угорський уряд поділив Галичину на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р.), а в 80-х роках введено новий поділ, в яких налічувалося 18 округів, з них 12 на території Східної Галичини. Серед них: Белзький, Бродівський, Бережанський, Заліщицький, Коломиївський, Ліський, Львівський, Сам-бірський, Станіславівський, Стрийський, Перемишлянський, Тернопільський. Очолювали округи старости. Були створені стонові комітети. Дер-жавною мовою оголошувалась німецька. Діловодство допускалося латинською та польською мовами. Було створено галицьке губернаторство.

Бюрократичний апарат став надійною опорою абсолютизму і панівних класів. Народні маси, як і раніше, усувалися від політичного життя краю. Вивченню життя Прикарпаття великого значення надавав І.Франко, який писав: "Верховодяча частина польської шляхти підтримувала порядки, що існували в Габсбурзькій монархії" Історія УРСР. Том ІІ. - С. 442..

Село підпорядкувалось Бережанському округу. В селі проживало на 1825 рік 789 парафіян (687 в селах Чемеринці і Гуральні) та 102 жителі села Кузбатиці Дунаївської парафії, греко та римо-католиків.

В селі був двір, в якому жив управляючий (дворецький, гуменний).

Землі села брали в оренду в Потоцького Альфреда. Селяни відбували 3-4-денну панщину, в користь двору давали частину натурального податку.

При дворі були господарські будівлі. Дворецькі періодично змінювалися, користувалися необмеженою владою. Вони стежили за поряд-ками, сплатою податків, відробітком панщини. Опирався дворецький на гайдуцьких поселенців, які осіли в селі. Їх щедро наділили землею, дозволяли одружуватися з місцевими дівчатами. Селянська праця використовувалась скрізь. Весною орали, засівали поля, влітку косили трави, сушили сіно. В жнива збирали врожай. Молотили зернові. Взимку вивозили органічні добрива на поля. Працювали на лісорозробках. Возили до Львова, Дунаєва, Перемишлян, Бережан дрова, будівельні матеріали. З "Йосифових метрик" можна встановити, що в селі були помістя, які мали по 50-70-80 моргів поля (що брали в оренду від орендаря). Однак, більшість господарств у селі були малоземельними.

В 1783 році від місцевих органів Бережанщини було послане "Прохання війтів Бережанського повіту цісарю про підтвердження їх старих привілеїв на війтівство". Ф. 16, оп. 421. Такий лист був направлений у 1786 році від Перемишлянського округу. Зведений каталог ЛЦА.

Також збереглися документи, які підтверджують доходи від села родині Потоцьких. У "Зведеному переліку доходів від двору в селі Чемеринцях за 1789 рік" вказані прізвища селян (Іван Мичка, П.Тістик, Петро Мерза, Федір Жох, Володимир Шозда, Курило, Корнат, Мельник та інші), які сплатили за землі 1490 форинтів і 24 гроші. З двору 285 форинтів. Разом 1775 форинтів 14 грошів. Ф. 146, оп. 18, с. 311-317.

На жаль у цьому документі немає порядкових номерів, і загальне число господарств встановити не вдалося. Однак, бачимо, які прізвища на 1789 рік були домінуючими.

Початок ХІХ ст. в Галичині був характерний певними позитивними явищами, що склалися внаслідок суспільно-політичного життя. Поява в селі парафіяльних шкіл пробуджувало в юнаків свідоме прозріння. По-друге, чиновники-австрійці відносилися до селян українського походження лояльно.

Бурхливий розвиток міста Львова та навколишніх міст, поява в містах гімназій, бурс вплинули на піднесення освітнього рівня, формування світогляду. Поступово в прогресивних силах суспільства пробуджується інтерес до національного відродження. Справжньою столицею національного пробудження стає м. Львів. Тут жив, працював Львівський університет, в містах гімназії. В 1830 роках виникає перша суспільно-політична організація "Руська Трійця”. В 1838 році Маркіян Шашкевич, Головацький та Вагилевич завітали в село до церкви. Разом з тим в селі вони збирали фольклор, шукали усних пам'яток старовини. В Смереківці у монастирі вони знайшли унікальну книгу “Статут Монастирський”, написану Цеховським, яку передали на збереження Святомихайлівському соборному монастирю у Львові. Я. Синкевич “Початки книгодрукування”. Молоді патріоти розмовляли з селянами, уважно вислуховували скарги селян, ділилися думками про духовне життя. Національне пробудження мало зовнішній вплив. Події, що відбувалися в Європі впливали на піднесення визвольного руху. Їх діяльність можна порівняти з французькими просвітителями. Боротьба за живе слово в народі українському - сила просвітницької діяльності “Руської Трійці”. Читаючи, спогади М.Устияновича, священика з Славського, робиш висновок його любові до “Руської Трійці”. Під впливом їх він пише славний вірш-пісню “Верховино, світку ти наш”. В пісні є слова:

Тут лях не клав,

Ланцюгом меч,

Німець не ступить ногою.

Верховино, краю ти мій

Черемош грає водою. М. Устиянович "Верховино, світку ти наш”.

В 1848 році в Австро-Угорщині вибухає революція. Вона вплинула на скасування кріпосного ладу. 16 травня 1848 року стало Днем Свободи, яке щорічно в селі святкували. В Галичині землі Потоцьких можна було купувати, брати в оренду. В селі надалі залишились дворецькі. Після скасування кріпосного права в селі появляються фільварки. Правом орендування землі скористалися єврейські родини. Спочатку вони брали землю в оренду, а потім поступово виплачували за неї. За графом Потоцьким Альфредом залишилися ліси і поля, які по сьогоднішній день називаються панськими.

Скасування кріпосного права призвело до значного зубожіння селян. Тому за сприяння графа Альфреда Потоцького була створена комісія, яка вивчили майнові втрати внаслідок скасування кріпацтва. Австрійський уряд виділив для Перемишлянського округу на відшкодування збитків 37790 форинтів. Селу Чемеринці було виплачено 2721 форинт., Плинникові - 1036, Вишнівчику - 520 форинтів, а двору - 6812 форинтів. Фонд 146, опис 3, справа 162.

Першими орендарями євреями були Етінгер Мошко, який мав землі в урочищах Волоський, за “панським”. На Янзинові поселився і заснував фільварок Мушалейба, на Красному - Штурман. На Кутерногах - І.Говдун, на Голому Кінці - родина Жебрановичів.

Етингер М. займався землеробством, мав магазин, в якому можна було купити сіль, нафту, свічки, мазут для змазування возів, горілку, хліб, цвяхи, підкови для окуття коней, мануфактуру. Мушалейба, крім землеробства, займався торгівлею коней. Штурман займався землеробством, але йому в господарстві не везло. За Мушалейбу старожили розповідали, що це був єврей, який любив бійки, добре розумівся на конях.

Багато землі та всі лісові масиви належали Потоцьким, які в селі мали лісництво. Лісничі старанно виконували всі господарські справи, дбали про охорону лісів та лісових тварин, відали заготівлею будівельних матеріалів та дров. У 1860-1890 рр. лісничим працював Йозеф Ґранд Архівні документи церкви села Чемеринці.. Це була розумна людина, добрий господар. Під його особистою порадою було послано делегацію до Альфреда Потоцького з проханням про виділення площі для будівництва нової церкви. Також селяни просили фінансової допомоги.

Протягом всього періоду орендатори змушені були сплачувати податки, а при заміні - засівати поля, берегти врожаї. У фільварках працювали слуги. В господарстві Івана Говдуна було 7 слуг. Крім того, на його полях та у господарстві працювали малоземельні селяни, що жили на Кутерногах.

Добрими господарями були сільські старости. В сільського війта Шужерляка було 4 слуги. Церква мала понад 54 га землі, але в господарстві працювало періодично від 2 до 4 слуг. Книга парафіян. Селяни священиками Теліховським Теодором та Перфецьким М. залучалися до праці за певні послуги: похорони, Служби Божі за померлими, оголошення заповіді про шлюбні відносини. Залучалися також частина селян, що мали малі господарства.

В 1884 році в селі всі землі, що були здані в оренду та у дрібних господарів, становили 1926 моргів. Решта полів були сіножаті та лісові масиви. Всього 3521 га. В селі жило 1032 душі: 866 греко- та римо-католиків, 42 євреї, на Кузбатиці - 124 греко-католики, 84 римо-католики. Шематизм Львівської єпархії. 1884 р.

На Голому Кінці було велике господарство Мартина Жебриновича - поляка, який оженився на Теклі Олійник, дочці Івана та Катерини Лоїк. Архів церкви.

В Івана Говдуна всіх земель було 70 моргів, він мав свій ліс. Оженився Іван Говдун на Олені Мартиняк. мав троє дітей. В його господарстві служили Катерина Семчишин, Григорій і Калина Вівчар та інші. На дочці Івана Говдуна Катерині оженився Петро Проць, син Якима Проця та Катерини Кутерноги. Там же. Проць Петро взяв віно 62 морги поля та частину ліса. В Проця Петра було 7 дітей. Син Івана Олекса Проць був добрим господарем.

Син Мартина Жебрановича Петро оженився з Варварою Очкусь, дочкою Петра Очкуся і Катерини Кіндрат. Побудував добротні жилі та господарські будівлі. Книга парафії.

У центрі села був двір під номером 1. Кам'яниці обшар двірський, в якому був дозорець (гуменний) Дем'ян (Дамина) Привада, син Дмитра Привади і Ганни з родини Твердохліб з Рикова (Поляни). Там же. Кам'яниця була побудована на місці сучасного будинку "Просвіти". Стайні, шпіклярі, конюшні знаходилися на місці сучасного костелу, колгоспних стаєнь. Вздовж дороги на Перемишляни жили родини, що працювали у дворі. Дем'ян Привада часто їздив до Поморян в замок Потоцького, коли гості і граф приїздили на полювання. В Поморянах Потоцькі мали псарню. Перекази старожилів.

Селяни Герасим, Кіндрат, Очкусь, Кутернога, Мартиняк, Кулеба спочатку брали в оренду по 10-15 моргів землі від двора, а ставши заможнішими, поступово, користуючись правом викупу землі, перетворювалися у середніх господарів. До них належали родини, що колись поселилися, маючи привілеї щодо населення польського походження. Це родини Сипко, Боршовські, Краєвські, Завальницькі, Патицькі, Левицькі, Кренжаль, Мороз, Курек, Стронські, Заремби і інші.

Родини були дуже багатодітними. Кіндрат Семен, син Теодора і Очкусь Ганни, мав 8 дітей, Іван Грендиш - 9 дітей, Петро Мартиняк - 9 дітей, Петро Кулеба - 11 дітей, Кіндрат Петро - 12 дітей. В сім'ї Кривоноса Івана - 8 дітей. Такі великі сім'ї треба було нагодувати, одягти, але це була велика робоча сила. Книга парафіян.

В селі був горілчаний завод (ґуральня).

В центрі села був будинок поляка Миклушка, до якого було зроб-лено дерев'яний водяний трубопровід з криниці біля Тістика Дозика. Спогади старожилів, записані автором у 1973 році.

До середняків належали родини Тістика Антона і Тимка. Це були родини, що мали по 6-7 дітей та 12-15 моргів поля.

Про більшу частину бідноти на території села підтверджували будівлі, з яких переважна більшість розташована і побудована на берегах потоків Провал, Волоське, Кучерівка. Хати у більшості були глинобитні, одно-двокімнатні з кухнею та комірчиною. Тільки заможні будували хати до 3-4 кімнат та літньою кухнею. З давніх давен селяни знали спосіб випалювання цегли. Гарасим Наталка розповіла, що її прадід мав маленьку цегельню. Цеглу випалював лише для себе, бо продати права не мав, треба було платити податок. Панські будівлі були побудовані з каменю та цегли.

До наших днів залишилися назви полів: "панське", довгі лози, довгі гони, красна гора, лиса гора, Василькове, за комориском, на заліссю, Марусина долина, Мотузів та інші. Згідно "Йосифовських земельних метрик" основні культури - овес, ячмінь, жито, пшениця, гречка - сіяли на цих полях. Садили городні культури та картоплю. Йосифовські земельні метрики.

В селі був водяний млин, який належав дворові. В 1882 році в село приїхав з Бродів майстер-млиновий Франц Фрига, поляк, який оженився з Марією Джалабій, вільного стану греко-католичкою. Книга записів шлюбів.

Після скасування панщини в село прибуло багато людей з гірської місцевості: гуцули, бойки, а також німецькі колоністи, євреї-лихварі: Юдка, Реліван, Мошко, Хуника. Хуника побудував корчму, в якій селяни пропивали все, що заробили в Етінгера, Говдуна, Жебриновича, Мушалейби та на лісорозробках в Юзефа Ґранда, що походив з онімечених поляків.

Село стояло на перехрестях доріг на Дунаїв, Поморяни, Гологори, Перемишляни. Тому селяни часто торгували. Багаті власники фільварків вивозили ячмінь у Львівські пивоварні, з пшениці в місцевій ґуральні виготовляли горілку, яку Хуника продавав селянам у місцевій корчмі.

В селі Вовчому Турківського повіту автору цього розділу вдалося записати пісню, яку співав 75-літній Вовчанський Семен. Син його Федір - лісник - пиячив. Батька боліло серце за те, що син себе губить. В сільському буфеті Семен співав:

Думо, ж моя, думо,

Стоїть корчма над болотом,

Та й покрита околотом.

Скільки в ній я грошей пропив,

Був би я її злотом покрив.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

Там пропив мале коров'я,

Там пропив своє здоров'я,

Пропив хату не старую,

Пропив жінку молодую.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

А тепер я гірко плачу,

Як тебе лишень побачу,

Клята корчма над болотом,

Що покрита околотом.

Думо, ж моя, думо, ж моя. Записав Федько М.М. в селі Вовчому в 1970 році.

Хуника обдурював людей. Часто до напоїв добавляв воду. В корчмі можна було поїсти та закусити. Хуниці у випічці хліба помагали Етінгери.

В документі "Справжня фасія" від 19 вересня 1898 року, адресований Львівській єпархії, вказано, що церква відносилася до Нараївського деканату, повіт Перемишлянський, що в селі проживало 1392 особи та було 454 двори. "Справжня фасія".

Багато селян мали жорна, ступи. В селі були 3 олійниці.

Кузню в селі побудував Іван Краєвський, син Адама Краєвського і Розалії Штангерт Книга запису парафіян.. Він був добрим знавцем ковальського ремесла. Його працю шанували власники фільварків та жителі села. Кував плуги, борони, мотики, сокири, обковував панам брички, вози, коней. Івана Краєвського дуже поважали в селі. Жив він на хуторі Волоський, там і була кузня.

Родина Жохів славилася шевським ремеслом. Жох Степан продав коня, щоб купити німецьку швейну машинку "Зінґер" для пошиття взуття.

Шкуру овець виправляли гологірські монахи, а в селі були майстри, які шили добротні кожухи.

Майже в кожній хаті були ткацькі верстати, на яких ткали полотно, одіяла з овечої вовни, сукно для пошиття сіряків та холощень. Дівчата та жінки вміли добре вишивати. Вишиті рушники та сорочки продавали на ярмарках в містах.

На хуторі Гута жили ремісники, які володіли ремеслом виплавляння скла з піску. На початку ХХ ст. в селі появляються киратні молотилки. В кират запрягали коней, які ходили по колу і рухали махові колеса, що з'єднували махове колесо з колесом молотилки. Кирати були в дворі, у фільварку Говдуна, Етінгера, Жебриновичів. Спогади старожилів.

Розділ V.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА
В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

ХХ століття - епоха небачених в світі воєн, епоха масового знищення людей, голодомору, геноциду, суспільної несправедливості, знищення націй, народностей, епоха переселення насильницьким способом. Початок ХХ ст. на світовій арені був характерним швидким розвитком економіки країн. В Європі в 80-х роках XIX ст. "залізом і кров'ю" була об'єднана Німеччина. На карті світу з'являлись могутні держави, яких товарно-грошові відносини вивели до цілого промислового перевороту. Ростуть заводи, фабрики, розвивається залізничний та автомобільний транспорт. Вже в перших роках ХХ ст. Німеччина стала державою, товари якої почали витісняти на ринках світу англійські предмети вжитку, товари першої необхідності. Бурхливий розвиток промисловості вимагав ринків дешевої сировини, робочої сили і дорогих ринків збуту товарів. На світовій арені виникають сильно-, середньорозвинуті країни та держави з відсталою економікою. Великі держави, що створили велику промисловість, в пошуках ринків ставлять питання про перерозподіл карти світу у своїх "національних" інтересах. Світ вже поділений. Розділити його можна лише шляхом війни. Тому Німеччина починає шукати ринків своїх інтересів.

Страницы: 1, 2, 3, 4