Історія України

Історія України

У 1825 р. налічувалося до 650 промислових підприємств (без вино-курень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на підневіль-ній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла (Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова (Полтавська губернія) -- майже 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка Полтавської губернії) -- до 600 робітників. Були й казенні заклади -- Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигірська порцелянова фабрика (створена на основі Києво-Межигірського монастиря, закритого за нака-зом Г. Потьомкіна) та ін.

До 1859 р. в Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи. Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх). Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські ярмарки та ін.

Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбува-лося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом 1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни. Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків), Терещенко, Харитоненко, Федоренки.

У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина -- копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості та гальмував віль-ний розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і неспри-ятливою фінансовою політикою.

У процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності, посилювалася анти-кріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800 - 1860 рр. -- майже 2400 виступів селян.

2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства

Кирило-Мефодіївське товари-ство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтеліген-ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло нелегально.

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної Ук-раїни. Шевченків заклик до одночас-ного національного та соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.

Одним із засновників Кирило-Мефо-діївського товариства був історик Ми-кола Костомаров (1817--1885). Він по-казував не лише подібність, але й відмінність «двох народностей» (ро-сійської та української), дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло-в'янського братства Св. Кирила і Мефодія», основним авто-ром яких був Микола Костомаров.

4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на розвиток українського національного руху

Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти таєм-но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари-ства, де вели дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і військо-вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розг-ромлене жандармами, а його керівники арештовані.

Діяльність кирило-мефодіївців справила величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На-ступне покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї кирило-мефодіївців: необхідність відроджен-ня Української держави з демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян; встановлення в Ук-раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ-но-культурне відродження українського народу.

2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність

Організаційною формою українського національно-визволь-ного руху у 60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ, Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси-тету та представники місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.

На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.

Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним із головних на-прямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні шко-ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевчен-ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Чернігівська гро-мада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна ча-стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт

1. Підготовка селянської реформи

Після детального опрацювання пропозицій було підготов-лено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861р. Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували-ся з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго-ловніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

2. Особисте звільнення селян

Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя-ни відтоді отримали можливість укладати договори як з при-ватними особами, так і з державними установами, займати-ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци-вільних і кримінальних.

Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, пере-ходити в інші стани (в міщанство, ку-пецтво й т. д.), вступати до навчаль-них закладів, на службу тощо.

Але, ставши вільними, селяни за-лишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич-них покарань. Від усього цього були звільне ні дворянство, купецтво, духо-венство. Протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями.

Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, не-мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея-ких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супро-воджувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас за-лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа-тиви і відповідальності за кожен свій крок.

3. Селянські наділи

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'я-зані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених за-коном для конкретної місцевості. На Україні, де поміщики хот-іли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.

Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали - відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізали майже третину за-гальної площі селянського землекористування. Але водночас ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержува-ли і могли вести власне господарство.

Наслідки реформи

Реформа безпосередньо стосувалася більшості, меш-канців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Вели-кою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і врахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком вперед. Росія стрімко пере-ходила від середньовіччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовіч-них суспільних відносин створила умови для швидкого еко-номічного прогресу, який не примусив себе довго чекати.

Провівши земську, судову, воєнну, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликання парламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного харак-теру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресив-ного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Та хоч реформи 60 - 70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло-вих підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XX ст. -- 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне насе-лення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13% кількості населення.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнутися українців, які стано-вили в 1897 р. 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського.

Лише трохи більше 5% українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38%, для євреїв -- 45%. Мало українців було і серед інтелігенції: 16% -- юристів, 25 -- учин-мім, менше 10% -- письменників і митців.

Скасування кріпосного права відкрило перед Російсь-кого імперією перспективу утвердження ринкового господар-ства. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, у тому числі й Україна.

В результаті, значно прискорилися темпи соціально-еко-номічного розвитку України, відбувалося оновлення (модер-нізація) всіх сторін суспільного життя. Українське суспіль-ство поступово набувало рис, характерних для індустріаль-них націй Заходу. Але ринкова економіка з вільною конку-ренцією, змаганням товаровиробників вимагала також ґрун-товних змін в адміністративно-політичному управлінні. В Європі вони супроводжувалися утвердженням в суспільстві принципів ліберальної демократії, парламентаризму, широ-кого місцевого самоуправління. Монархічна форма правлін-ня в результаті революцій замінювалася республіканською. У тих європейських країнах, де залишався монархічний устрій, влада монарха істотно обмежувалася виборними органами парламентського типу.

Отже, наприкінці XIX ст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні та соціальні зміни: формувалися два нових класи -- буржуазія і пролетаріат, зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна пероіно рилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе це позначилося мі процесі національного і духовного відродження українського народу.

Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП).

Хоча точно визначеної програми дій РУП не мала, її чле-ни, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для бо-ротьби з владою. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви.

Це мало величезне значення для розвитку українського революційного руху. Такий характер діяльності першої ук-раїнської партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх по-передніх політичних груп, які переважно займались культур-ницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та студент-ства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Цент-ральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУП випускала 4 газети і ви-дала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників. Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроям населення і сприяли розгортанню масового антиуря-дового антипоміщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхніми листка-ми Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селя-нин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літерату-ру, його власною мовою писану».

2. РУП і утворення нових українських політичних партій

Під впливом РУП прискорилося створення нових українсь-ких партій. На конференції Загальної української орга-нізації восени 1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Української демократичної партії (УДП). Про-грама новозаснованої партії будувалася за зразком галиць-кої УНДП. Незабаром від українських демократів відколо-лася група радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Через рік ці дві партії знову злилися в Українсь-ку демократично-радикальну партію (УДРП).

Таким чином, РУП як перша українська партія, пророби-ла велику роботу по політизації українського руху. Але ко-роткому періоду її швидкого піднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК і багатьох найактивніших рупівців. Послаблену організацію ще більше знесилили внутрішньопартійні супе-речки. Як і більшість українських партій того часу, РУП три-малася на «двох китах» - поєднанні національних вимог з соціальними. Майбутня Україна, самостійна або автономна, бачилася такою, що розбудовуватиметься на соціалістичних засадах. Суспільна власність на засоби виробництва мала при-вести до економічного процвітання.

Отже, в Україні переважали національні партії соціалістич-ного спрямування. Певний виняток становили демократична і радикальна партії. Ці партії, їх засновники та лідери - відомі громадські й культурні діячі ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов (1876-1937) та інші - в на-ціональному житті відстоювали політичну автономію України.

Отже до соціально-економічних пере-творень, то, підтримуючи, як і соціа-лісти, ідею загальнонародної влас-ності, вони при цьому вважали, що ви-лучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компен-сацією тим, кому вона раніше належа-ла. Демократи і радикали віддавали пе-ревагу забезпеченню змін через прове-дення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.

Становище ускладнилось на початку XX ст. в зв'язку з економічною кризою та поразкою Росії у війні з Японією 1904 - 1905 рр. Небажання та неспроможність самодержавства продовжити курс на подальші реформи, які б зняли соціальну напругу в суспільстві, призвели до загострення існуючих протиріч в житті країни і стали причинами початку розгортання першої Російської революції.

Приводом до початку революції став розстріл демонстрації 9 січня 1905 р. -- події "кривавої неділі". У відповідь на такі дії уряду по всій імперії протягом січня - лютого 1905 р. прокотилась хвиля страйків, у тому числі і в Україні, де страйкували робітники Києва, Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. В травні 1905 р. пройшли перші політичні страйки та демонстрації у Харкові, Кате-ринославі, Миколаєві, які закінчилися сутичкою з поліцією та військами. У жовтні страйк охопив всю імперію і став загальним всеросійським полі-тичним виступом, в Україні він охопив понад 120 тис. чоловік.

Наростання революції примусило царизм піти на поступки: 17 жовтня 1905 р. російський цар Микола II підписав Маніфест про громадянські свободи, в якому оголошувалось про скликання Думи з законодавчими повноваженнями.

Маніфест проголошував недоторканість особи, свободу слова і друку, свободу совісті та інші політичні права, свободи. Маніфест створю-вав передумови для переходу Росії від самодержавної форми держав-ного устрою до конституційної монархії.Маніфест розколов опозиційні сили.

Збройні повстання були найгострішою формою боротьби а умовах революції. Першими до цього засобу вдалися матроси панцерника "Потьомкін" (14 - 15 червня 1905 р.).

Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань, серед най-більших був виступ селян с. Великі Сорочинці на Полтавщині, криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творі "Сорочинська трагедія".

У листопаді відбулися виступи солдатів саперної бригади Київського гарнізону, повстання моряків Чорноморського флоту в Севастополі на чолі з лейтенантом П. ШмІдтом.

Київське повстання саперів очолював підпоручик Б. Жаданівський. Основним районом збройної боротьби в грудні 1905 р. став Донбас, де збройна боротьба набула найбільшої гостроти, а розправи урядових військ були найбільш кривавими.

В умовах революції в російському громадському житті виникають органи народного самоврядування -- Ради робітничих депутатів. В Україні вони були створені в 8-ми містах: Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Єнакієвім, Юзівці, Кременчуці.

Розгортання революції 1905 - 1907 рр. сприяло розгортанню та під-несенню національного руху. В 1905 р. активізується діяльність РУП, яка з 1905 р. була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами її стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

Українські політичні партії взяли участь у виборах до 1-ої Державної Думи (102 депутати, що об'єднались в Українську парламентарну гро-маду, друкованим органом якої був "Український вісник", головою її був адвокат з Чернігова І. Шраг) та до 2-ої Державної Думи (47 депутатів, які об'єднались в Українську громаду і видавали часопис "Рідна справа -- вісті з Думи").

У роки першої російської революції з'явилась легальна українська преса: газета "Хлібороб", .

Проявом національного руху було виникнення культурно-освітніх організацій "Просвіта". Вони були створені в Києві, Катеринославі, Одесі.

Діяльність українських громад у І та II Державних думах Росії

Вибори до першої Державної думи українські соціал-де-мократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Ук-раїнські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали ак-тивну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 де-путати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну пар-ламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї пар-ламентської групи були покладені три найбільш гострі для ук-раїнського суспільства проблеми: земельна, освітня і питан-ня автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійсь-ких груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі авто-номістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депу-тати підготували окрему декларацію у справі української ав-тономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, ук-раїнської мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим грома-да вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російсь-кої імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тилеждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Українсь-кої трудової громади. II Дума виявилася ще радикальиішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

Столипінська реформа та політична реакція в Україні. Період післяреволюційного розвитку Російської імперії пов'язаний з ім'ям Петра Столипіна (справжнє прізвище -- Столипа), що походив з старинного дворянського роду, до якого (між іншим) належав і М. Лєрмонтов.

П. Столипін провів аграрну реформу, за якою селянин мав право виходу з общини; йому общиною надавалася у приватну власність земля, ці землі дозволялось виділяти в окремій відруб або окреме індивідуальне господарство -- хутір.

Проведенню реформи мав сприяти Селянський банк, який скупо-вував землі у поміщиків І продавав селянам, а також видавав їм позику на 55 років. Ще однією складовою реформи було сприяння переселенню селян з європейської частини імперії на Далекий Схід, у Сибір, Казахстан, Середню Азію.

В Україні процес виходу з общини ішов досить швидкими темпами порівняно з іншими регіонами Росії. В результаті реформи з земельної громади вийшло 25% дворів, зокрема в степовій зоні -- 42%, на Ліво-бережжі -- 11%, на Правобережжі --46%. Разом з тим на Правобережжі та Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, пере-йшла у приватну власність; особисте приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській, Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях і охопило до 50% всіх селянських дворів. Протягом 1906 - 1913 рр. на схід Росії мігрувало 1,2 млн. чол., лише 25% із них повернулося назад.

Результатами аграрної реформи були зростання концентрації земель-ної власності в руках заможного селянства, широке використання машин і добрив, зростання у 1912 р. врожайності селянських господарств на 20%.

Внаслідок реформування сільського господарства посилився процес капіталізації селянства та соціальної диференціації.

Програма реформ П. Столипіна передбачала піднесення агрокуль-тури сільськогосподарського виробництва, реорганізацію місцевого само-врядування, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи. Задумане реформатор вважав здійснити не менш ніж за 20 років. Але з самого початку політика реформ наштовхнулась на опір як реакційних, так і ліворадикальних політичних партій та угрупувань. У 1911 р. П. Сто-липін загинув у результаті терористичного акту, вчиненого терористом-есером Д. Богровим. Поховано П. Столипіна в Києво-Печерській лаврі.

Щодо революційного руху Столипін повів рішучу політику репресій та терору, особливо проти національних рухів, в тому числі й проти укра-їнства. Було заборонено викладання українською мовою, святкування роковин пам'яті Тараса Шевченка; збір коштів на спорудження пам'ятника на могилі поета в Каневі; закривалися "Просвіти", українські газети, клуби, товариства. Водночас посилилась діяльність правоекстремістських чор-носотенних організацій, члени яких переслідували діячів національного руху, чинили акти розправи. Жорстокими репресіями царизм переслі-дував учасників революційного руху. Серед судових процесів того пері-оду найжорстокішим був процес над учасниками донецького збройного повстання, із 131 підсудного винними було визнано 92 чол., із них 8 засуд-жено до смертної кари, а решту -- до різних строків каторги. Поразка революції призвела до кризи в національному русі та його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія, припинила своє існування "Спілка". Частина членів УСДРП взяла участь у створенні міжпартійного політичного об'єднання -- Товариства українських посту-повців, яке найближчими своїми завданнями вважало українізацію освіти, церкви, відстоювання прав українства через трибуну Державної Думи.

Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Ка-рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли-вість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і пів-нічної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Ьобринського, мав запрова-дити «русские начала» в житті населення краю, Так, у Галичині запро-ваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврей-ські погроми.

Російська окупація тривала до весни--літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня -- до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війсь-ка під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестей-щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане мате-ріальне постачання військ і прорахунки командування.

Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де-портацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин дода-лися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільсь-кий--Тернопіль--Кременець--Дубно,, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80--120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бро-дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін-ною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улі-тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, но-вими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фро-нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.

Висновок. У цей період українські землі продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупа-ційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-У'горська і Росій-ська імперп.

Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національ-них суперечностей у Російській імперії. Перемо-га Лютневої революції 27 лютого 1917 р. приве-ла до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих ор-ганів влади виникають губернські, міські й пові-тові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських де-путатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Украї-ні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник-ла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3--4 березня 1917 р. в Києві на зборах представни-ків Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демок-ратів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М, Грушевський.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

-- боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українсь-ких губерній та етнічних земель;

-- підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

-- співпраця з Тимчасовим урядом;

-- захист прав національних меншин.

Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачили Укра-їну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Піднесення національної самосвідомості українського народу зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР 10 чер-вня 1917 р. проголосила / Універсал «До українського народу, в Україні й поза Україною сущого».

Основні положення І Універсалу були такими: , -- автономія України в складі Росії;

-- право законодавчої ініціативи;

-- необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів шляхом таєм-ного голосування до законодавчого органу -- Всенародних українських зборів (сейму);

-- відмова передавати певну частину податку до центральної російської скарбниці, уведення українського податку;

-- заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх національно-стей, що мешкали в Україні.

Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.

Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. був утворений україн-ський уряд -- Генеральний Секретаріат.

Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україні проголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства на нелег-кому шляху створення української держави.

Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росії були сприй-няті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, пора-зка російської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок -- утра-та Галичини -- чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого загострення ситуації, пішов на переговори з УЦР.

II Універсал Центральної Рада Бездіяльність Тимчасового Уря-ду в соціально-економічній сфері та кого курс на війну до перемож-ного кінця дедалі більше погіршували становище в країні. У такій ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні, яке виникло після проголошення Центральною Радою І Універсалу. Наприкінці червня в Київ прибу-ла урядова делегація у складі трьох міністрів -- О. Корейського, М. Терещєнка та І. Церетелі. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою по-требували обидві сторони. Потім відбулася зустріч російських мі-ністрів з президією Центральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди та порядок її реалізації. Найголов-нішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Рада державним органом.

Після цього Централь-нії Рада затвердила текст // Універсалу і опублікувала його ук-раїнською, російською, єврейською і польською мовами,

У ІІ Універсалі, датованому 3 (16) липня 1917 р., зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представ-никами інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єди-ним найвищим органом революційної демократії України. Поповне-на Центральна Рада виділить із свого складу відповідальний перед нею орган -- Генеральний секретаріат, що буде представлений Тим-часовому урядові на затвердження як носій найвищої крайової влади цього уряду в Україні. У згоді з національними меншинами Цен-тральна Рада підготовлятиме закон про автономний устрій України " для винесення його на затвердження Установчими Зборами. До затвердження цього закону-Центральна Рада зобов'язується самочинно не проголошувати автономії України. При кабінеті військо-вого міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючо-му Центральна Рада матиме своїх представників, які займуться комплектуванням окремих військових частин виключно українцями, наскільки таке комплектування не порушить боєздатності армії. Ос-таточне слово у даному випадку матиме військовий міністр.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату.

25 жовтня 1917 р. в Петрограді партія біль-шовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Корейського і захопила владу. У Києві заклики більшовиків захопити владу не мали успіху. За допомогою військових частин УЦР встановила ко-нтроль над містом, ужила заходів для запобіган-ня анархії та громадянської війни. Необхідно було затвердити державні права українського народу. На засіданні Малої Ради М. Грушевський закликав не чекати перетворення Росії на федеративну республіку, а проголосити створення Української національної держави. 7 листопада 1917 р. було при-йнято III Універсал УЦР, який проголошував Українську Народну Респуб-ліку (УНР) у складі дев'яти українських губерній.

ІІІ Універсал передбачав широку програму дій, а саме:

-- до скликання Установчих зборів уся влада належить УЦР і Генераль-ному Секретаріату України;

-- ліквідація приватної власності на землю -- вона передавалася трудово-му народові без викупу;

-- забезпечення демократичних свобод: слова, друку, віросповідання, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;

-- встановлення 8-годиннрго робочого дня;

-- скасування смертної кари і здійснення у майбутньому судової реформи;

-- надання національно-персональної автономії національним меншинам;

-- Центральна Рада зобов'язувалася якнайшвидше підписати мир з Німе-ччиною та її союзниками.

Історичне значення Ш Універсалу: український народ проголосив про відновлення власної державності у формі УНР. Окреслені ним соціально-економічні перетворення не були реалізовані: здійснення аграрної рефор-ми відкладалося до скликання Установчих Зборів.

Не було встановлено державний контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не вдалося стабілізува-ти фінанси. Вирішення питання про мир також відкладалося. Невдалою була зовнішня політика УЦР, тому що ЦР не змогла залучитися підтримкою кра-їн Антанти.

Висновок. Прийняття ПІ Універсалу було значною подією в національно-визвольній революції українського народу 1917--1921 рр. Проголошення УНР стало головним підсумком державної розбудови в Україні в 1917 р. УЦР, декларувавши створення УНР, на жаль, не проголосила її повної незалеж-ності. Сприятливий політичний момент для державотворення було втрачено.

Проголошення УНР не відповідало цілям біль-шовиків -- створення пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 гру-дня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграміу з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українського народу з ультимативними ви-могами до Української Ради. Відповідно до нього УНР визнавалася, а влада Центральної Ради -- ні. УЦР повинна була визна-ти радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:

1) відмовитися від створення Українського фронту;

2) не пропускати військові частини з фронту на Дон (до генерала Каледіна) та Урал;

3) допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;

4) призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в Україні.

Генеральний Секретаріат відмовився виконати ці вимоги, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами, у якому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступу.

За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засідан-нях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимоги проголосити незалеж-ність України.

9 січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал.

Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності па землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персопальну автономію.

IV Універсал відіграв важливу роль в історії української державності. Україна проголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголо-шенням незалежності вона отримала змогу вести самостійну міжнародну політику і укласти Берестейський мирний договір з країнами Четверного союзу.

Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали «черво-ний терор».

Висновок. Війна радянської Росії з УНР негативно вплинула на перебіг національно-визвольної революції, а УЦР не змогла згуртувати українські сили для відсічі більшовицькому вторгненню. Прийняття IV Універсалу ЦР стало визначною подією у розвитку української державності. Україна

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього Історичного документа було опрацьовано на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка і М. Шатювала. В ніч на 12 січня на відкритому засі-данні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив остан-ній універсальний закон Центральної Ради. У ньому говорилося:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостій-ної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Уста-новчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу -- селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію», У ньому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця пе-ребування. Люди, однієї національності за бажанням могли об'єдну-ватися в спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користува-лися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби.

Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович. Новий прем'єр-міністр вважав першорядним завданням розбу-дувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримався у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

На жаль цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний ний момент українського національного руху вже був пройдений. В середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві. Одесі, Херс таі

Проти Центральної Ради повстали робітники столичного заводу "Арсенал". Повстання було придушене, але втримати Київ не вдалося. 26 січня 1918 р: радянські війська увійшли до столиці УНР. Українській уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Втративши підтримку значної кількості українського населення, наштовхуючись на пасивність та апатію абсолютної більшості населення, Центральна Рада постала перед проблемою: на які сили спиратися. У боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори на зовнішні сили. Під впливом подій на фронті УЦР змушена була спочатку взяти участь у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потім 9 лютого 1918 р. підписати з ними угоду про мир.

27 січня (9 лютого) 1918 р. договір між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано. Це був перший мирний договір у світовій війні, що тривала. За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Делегація УНР уже дістала повідомлення про здобуття Києва радянськими військами, але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню договору.

Відповідно до Брестського договору країни Четверного союзу ви-знавали незалежність України і зобов'язувались надати їй збройну допо-могу в боротьбі з більшовиками у обмін на економічне співробітництво.

Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Ради народних міністрів бу-ли спрямовані на опанування ситуації, що склалася в Україні, налагодже-ння адміністративного державного апарату та поновлення демократичного курсу внутрішньої політики.

На заключному етапі своєї діяльності Центральна Рада прийняла низку важливих актів -- земельний закон, закони про 8-годинний робочий день, про армію, герб і прапор, про громадянство та гроші, а 29 квітня 1918 р. -- Конституцію України, побудовану на демократичних принципах.

Та більшість з цих важливих документів залишилася нереалізова-ною. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізова-ної влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування в середині квітня 1918 р. схилилось до підтримки генерала П. Скоропадсь-кого, який репрезентував праві сили. В ніч на ЗО квітня 1918 р. прибічники гетьмана П. Скоропадського при підтримці німців захопили владу, і з'яви-лось нове державне утворення -- гетьманат "Українська держава".

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовиць-ких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбув-ся державний переворот. До влади пришов Пав-ло Скоропадський.

Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Його повнова-ження були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій Украї-ни», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою осо-бою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.

П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земель-них власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.

У Києві було поширено «Грамоту до всього українського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшов до влади Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Україн-ську Державу, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5