РУБРИКИ

Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

   РЕКЛАМА

Главная

Бухгалтерский учет и аудит

Военное дело

География

Геология гидрология и геодезия

Государство и право

Ботаника и сельское хоз-во

Биржевое дело

Биология

Безопасность жизнедеятельности

Банковское дело

Журналистика издательское дело

Иностранные языки и языкознание

История и исторические личности

Связь, приборы, радиоэлектроника

Краеведение и этнография

Кулинария и продукты питания

Культура и искусство

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка E-mail

ПОИСК

Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

102

Вступ

Уже стало традицією, що міжнародна організація ЮНЕСКО кожен рік присвячує пам'яті окремим знаменитостям. Цієї честі удостоїлись і наші краяни - Т. Шевченко, Франко, Леся Українка… Але будемо відвертими, міжнародна опінія дуже слабо репрезентує нашу еліту. На це є вагомі причини - Україна ще не виборола «теплого місця» серед країн, які правлять балом, оскільки впродовж століть її терени розшматовували агресивні сусіди. І, нехай і в тяжких потугах, але маємо незалежну державу. Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну і виборену десятками поколінь національну етнічність.

На жаль, ім'я Івана Огієнка ще не зайняло належного місця в пантеоні національної еліти. Більшовицька пропаганда зробила все, аби скомпрометувати його славне ім'я. Достатньо процитувати писанини академіка радянської України О. Мазуркевича в книзі «Зарубіжні фальсифікатори української літератури»: «Зарубіжні читачі, - писав автор, - з прогресивної трудової еміграції з інтересом сприйняли роман Антона Хижняка «Данило Галицький». Тільки націоналістичний збрід не вгавав лихословити».

Чи то за власним бажанням, чи з примусу комуністичної диктатури, але академік використав найбільш брутальні епітети: «Жовто-блакитно-клерикальний органчик запроданця-Іуди Івана Огієнка в рясі митрополита Іларіона «Віра й культура», що пихато себе іменує «місячником української богословської думки й культури», органом «українського наукового богословського товариства», поспішив теж відгукнутися на цю книгу».

Ось так «оцінив» свого земляка пан академік, очевидно не сподіваючись, що рано чи пізно правда-таки восторжествує - «запроданець-Іуда» таки повернеться до свого народу національним героєм, як й інші речники українського духа, що були шельмовані не лише космополітами, але й своїми недолугими землячками

Тож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?

Останнім часом в Україні з'явилося кілька його праць і розвідок. Одним з перших видрукував статтю в «Літературній Україні» Д. Степовик. Досліджували його життя і А. Бурячок, і С. Болтівець, А. Марушкевич, О. Опанасюк, Є. Сохацька, І. Тюрменко. Натомість справжнє подвижництво здійснив професор Київського національного університету їм. і Т. Шевченка Микола Тимошик, який ретельно дослідив життєпис Іларіона. Хто ж він, спочатку шельмований, а потім і реабілітований, Іван Огієнко. Не зважаючи, що у незалежній Україні вийшло кілька його праць, але все ж таки про нього майже не знають, про цю непересічну особистість.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.

Іван Огієнко народився на Житомирщині - Брусилові в селянській, родині. Він був найменшим у багатодітній сім'ї. Дитинчаті виповнилося три рочки, як трагічно загинув батько, а отже його старшим і братам, і сестрам довелося самотужки «триматися на плаву» - заробляти додатковий гріш на прожиток чинбарним промислом.

Ще в юному віці родина зробила, як кажуть у народі, ставку на талановитого родака. Здобувши початкову освіту, він змушений був продовжити навчання у безкоштовній військово-фельшерській школі. Шість років тяжкої праці у психіатричному відділенні київського військового шпиталю спровокували продовжити навчання. І хоч його улюбленою справою була філологія, довелося після закінчення Острозької гімназії, вступати на медичний факультет Київського університету ім. св. Володимира. Лишень на третьому курсі юнак переводиться на історико-філологічний факультет. Натомість трирічне навчання на медичному відділі не пройшло марно: він досконало освоїв латинську та грецьку мови, що згодом прислужилося при перекладі Біблії на українську.

Неситне бажання залишитися викладачем при університеті спочатку було марним. Не зважаючи, що його рекомендували такі відомі викладачі як В. Перетц, М. Петров, А. Лобода, ректор відмовив у проханні. Причина відома - І. Огієнко тяжіє до українофільства.

Але історичні реалії зробили свою справу. Коли Микола II зрікся престолу, в імперії почалися національні рухи, в тому числі й у Вкраїні, коли на арену вийшла УНР. Відтак І. Огієнко стає професором університету.

Молодій державі вкрай потрібні були національні кадри в царині освітянства. Вже будучи доцентом столичного університету, І. Огієнко упродовж двох років видає цілу серію підручників, посібників для національної школи. Ось лише декілька видань: «Українська граматика для викладання в народних школах», «Українське писання», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімося рідної мови»…

Нарешті його запрошують очолити при Міністерстві освіти УНР правописну Комісію. Разом з А. Кримським та Є. Тимченком уклали «Проект правопису української мови», який затвердила Всеукраїнська Академія Наук. Натомість за Директорії І. Огієнка призначають міністром народної освіти. Він обіймав також посади міністра віросповідань, а за дорученням Симона Петлюри і керівника державного апарату.

Упродовж короткого часу маестро самотужки зробив більше для освітянства, ніж окремі інституції. Чого вартий хоча б такий факт: завдяки зусиллям І. Огієнка в Кам'янці-Подільському було створено університет, у якому впродовж 1918-1920 років він ректорував. Згодом ця потужна інституція продовжувала готувати національні кадри в Польщі, Чехословаччині та в Мюнхені.

Але доля котрий раз злукавила перед нашим народом. Облудна пропаганда космополитів-більшовиків, на яку клюнули й наші землячки-соціалісти, та військова агресія московських розбійників на чолі з горезвісним Муравйовим та К°, потопили в крові вистраждану незалежність. Урядові УНР довелося шукати в еміграції. Така ж доля спіткала й І. Огієнка.

Перебуваючи в закордонні, він проводить активну діяльність не тільки як політичний діяч. З-під його пера з'являється ціла низка розвідок і досліджень в царині українського народознавства і мовознавства. Навіть фрагментарний перелік назв видань говорить сам про себе: «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560 р.», «Український правописний словник», «Словник мови Шевченка», «Історичний словник української мови», «Словник місцевих слів», «Український стилістичний словник», «Повстання азбуки і літературної мови у слов'ян» та ін.

Чимало розвідок з цієї теми уміщував у журналі «Рідна мова», якого сам і редагував. Попри того, І. Огієнко непересічний літератор, автор кількох драматичних поем - «Прометей», «На Голгофі», «Туми», «На чужині», «Народження людини», «В обіймах страждань», «Невинна кров» та ін.

Його перу належить і переклад Біблії українською мовою. Відтак як церковного діяча у 1940 році його висвятили на диякона, а згодом і архімандрита. Відтоді він прибрав церковне ім'я Іларіон.

Друга світова війна зробила суттєву коректу в житті діаспорників, котрі перебували в Європі. Насамперед це стосувалося Польщі та Чехословаччини. Відтак переважній більшості іммігрантів довелося шукати прихистку в тих країнах, які не підпадали під так званий соцтабір. Отож владика Іларіон попервах переїздить до Словаччини, потім Австрії і Швейцарії, перетранспортовуючи величезний архів - найдорожчу скарбницю.

Одначе в цих країнах рідкісною була вкраїнська громада. Тому довелось оселитися в далекій Канаді - місті Вінніпезі, де зосереджувалася найпотужніша еліта українців за різних періодів еміграції. Тут маестро Огієнко провів й останок свого життя, котрий позначений найвищим розвоєм його культурницької діяльності.

Окрім народознавчої й освітянської діяльності Огієнко приділяє і чимало уваги церковному життю серед українців. Він засновує богословський факультет при Манітобському університеті і стає його деканом, щоб підготувати національно свідомих священиків для українських православних парафій в Канаді, США, Австралії, країнах Латинської Америки і Західної Європи. Для цього налагоджує видавничу справу, самотужки редагує переклади Божественної Літургії, різноманітні молитовники, катехізиси тощо. Одночасно видає цікаві розвідки й монографії: «Візантія й Україна», «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її», «Українська церква за часів Богдана Хмельницького», «Іконоборство» та ін. Але на особливу увагу заслуговує подвижництво стосовно Біблії. Він узяв на себе неабияку сміливість - зробити переклад цієї книги українською мовою. І треба віддати належне майстрові: порівняно з попередніми спробами його праця помітно вивершується; маючи природний хист до мовознавства й літературної діяльності, а також знання кількох мов, він зробив досить вдалий переклад Святого Письма.

Хоч Іван Огієнко і мав митрополичий сан, він залишався світською людиною. Його ерудиція, розум і знання спрацьовували на духовний світ людини. Він не був аскетичним догматиком на зразок Івана Вишенського, котрий, заточившись у печері, надсилав з Афона гнівні прокльони тим, хто дотримувався дохристиянських звичаїв. Митрополит Іларіон як мудра, глибоко-освічена і незрадлива особистість до національних оберегів вирізнявся серед догматиків-консерваторів. І це викликало серед українських діаспорників заздрість, а воднораз платонічну зневагу. З обох сторін він постійно відчував «гіркі погляди». Зробивши стільки корисного для розвитку церковної націоналізації, став мішенню з обопільних сторін.

Що там та як, але маестро, незважаючи на обструкцію, залишив світлу пам'ять про себе своєю невсипущою громадською і творчою діяльністю як великий Українець. Пройде ще якийсь час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами. Серед тих, хто знайде вже вічний спочинок у такому Пантеоні, переконана, будуть Іван Мазепа й Пилип Орлик, Олександр Довженко й Іван Огієнко .

Проте ми вже спостерігаємо як в останні роки ім'я Івана Огієнка, його багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого - «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписи великих українців», «Наука про рідномовні обов'язки». На картах міст Брусилова, Житомира, Львова, Кам'янця-Подільського з'явилися названі іменем ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.

Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну є заснування премії його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія після Шевченківської, в тому числі за кількістю суперечок, суджень, критичних стріл і навіть оскаржень в інстанції аж до ООН. Ситуація, в принципі, природна і практикована не тільки широким загалом - возвишення одного - не завжди приємність для іншого. Заснували її у 1994 р. Національна Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбувається в день пам'яті Івана Огієнка - 29 березня на його батьківщині в Брусилові. Перше вручення відбулося у березні 1995 р. і натепер її володарів за 50, серед них президент УНР в екзині М. Плавюк, патріарх УПЦ святіший Філарет, письменники Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Київський мер О. Омельченко, та багато інших.

Кілька років в Україні активно працює Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. А 2000 року в Києві утворено Фундацію імені митрополита Іларіона - благодійну організацію, однією з головних завдань якої є повернення і видання в Україні рукописних і друкованих за кордоном праць цього автора.

1. Викладацька, політичної та творчої діяльності Івана Івановича Огієнка

Отож, як же складалось життя, дозволю підмітити тяжке життя, у визначного українського ученого, державного, громадського, релігійного діяча, педагога, мовознавця, літературознавця, історика, філософа, поета, редактора, видавця, автора першого повного канонічного перекладу українською мовою Біблії Івана Огієнка.

Народився 2 січня 1882 року в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині. Освіту здобував у Київській фельдшерській школі, на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Працював учителем середньої комерційної школи та державної гімназії в Києві. 1911 року зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської літератури університету Св. Володимира. 1915-1917 - приват-доцент цього університету, 1917-1918 - професор Київського українського університету, що існував паралельно з університетом Св. Володимира.

У студентські роки розпочав активну діяльність на українізаційному полі. Співробітничав, як кореспондент, з редакціями газет «Громадська Думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений.

Огієнко, як автор починався, власне, з поетичної творчості. Ще у 12-літньому віці він написав свого першого вірша - «Женитьба в школе или сказка о том, как Петриченко женился постом». Деякі з тих віршів були вміщені в рукописному місячнику «Моя библиотека», який видавав початкуючий поет з друзями, навчаючись у Київській військово-фельдшерській школі.

Сталося так, що одній з перших україномовних поезій Івана Огієнка «Не питай», надрукованій в газеті «Громадська Думка» 1906, судилося стати народною піснею. Піснею, авторство якої тривалий час не підкреслювалося, але яка й сьогодні будить у багатьох виконавців і слухачів щемливі й солодкі спогади далекої юності:

Не питай, чого в мене заплакані очі,

Чого завжди тікаю я в гай

Та блукаю по темних лісах до півночі

Не питай, не питай, не питай…

Але, незважаючи на драматичну і водночас щасливу долю одного з кращих віршів, що протягом більш ніж сімдесятилітнього побутування в народі з підзаголовком «пісня літературного походження невідомого автора» нині одержує, нарешті, ім'я його творця.

Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієнком у період з 1906 по 1911 рік. Ліричний герой поета - зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду.

У цих поезіях вгадується немало автобіографічного - зазначений період був чи не найтяжчий в особистому житті молодого Огієнка. До випробувань особистого характеру додавалися й непевності суспільного розвитку, тяжка атмосфера реакції й поліційних репресій, що настала після революції 1905 року.

Згодом настав період піднесення чергової хвилі національної свідомості українців, коли дещо послабилися утиски українського друкованого слова, коли стала можливою поява цілого ряду періодичних україномовних часописів. Власне, на цей період припадає й вихід у світ унікальної поетичної антології за редакцією Олекси Коваленка «Українська Муза», що явила собою своєрідну живу картину розвитку української поетичної творчості від Івана Котляревського до початку XX століття. В передостанньому, одинадцятому, випуску вміщено було кращі поетичні зразки Івана Огієнка та коротку біографічну довідку про нього. Це був перший серйозний, і чи не єдиний, творчий доробок цього автора, так гідно і повно представлений за його життя в себе на Батьківщині. Важливо підкреслити, що антологію «Українська Муза» перевидало тридцятитисячним накладом 1993 року київське видавництво «Обереги», додавши до цього видання ґрунтовний науковий коментар Федора Погребенника.

Окрім «Громадської Думки» та «Української Музи» поетичні твори Івана Огієнка вміщувалися і в такому періодичному україномовному виданні, як «Нова Громада», поетичних збірниках «Терновий вінок», «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім Іван Рулька.

Найповніша добірка надрукованих поетичних творів Івана Огієнка - в «Українській Музі» - засвідчувала про неабиякі творчі можливості молодого поета, ще не сповна розкриті оригінальні особливості його образного бачення довколишнього світу. Однак житейські обставини складалися так, що шліфувати свою поетичну майстерність Огієнкові не довелося: наукова, викладацька, а згодом і державотворча діяльність забирали практично всі сили. І треба було немало літ - майже півстоліття - пройти непростими дорогами життя, аби нереалізований поетичний хист знову нагадав про себе, але вже в іншій якості.

А вже у серпні 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам'янець-Подільського державного українського університету.

2. На чолі кам'янець-подільського університету

Для створення об'єктивної думки про Огієнка, як про першого ректора і професора Кам'янець-Подільського державного українського університету, необхідним є висвітлення такої сторінки його творчої біографії, як опікування бібліотечною справою у створеному ним навчальному закладі. Некоректним було б назвати визначного науковця єдиним чи головним фундатором університетської бібліотеки, але у буднях і святах цієї установи, як свідчать сучасники, відчувалася постійна турбота ректора. «При всьому своєму обтяженні обов'язками: професора-викладача, ректора-адміністратора, Головноуповноваженого Уряду УНР, маючи при тому й особисте родинне життя, проф. І. Огієнко знаходив час на постійні наради з бібліотекарем Ст. Сірополком у бібліотечних справах. Незалежно від того частенько й сам навідувався до бібліотеки, не тільки як професор, читач, але й дорадник в біжучих бібліотечних питаннях. Наслідком цього університетська бібліотека відзначалася своїм порядком, організацією та стрункістю в праці, - писав співробітник бібліотеки, а пізніше відомий бібліограф і книгознавець Л. Биховський. Варто наголосити й на тому, що щасливим збігом обставин у тяжкі для нашої батьківщини часи Визвольних Змагань 1917-1920 років в очолюваному І. Огієнком університеті й зокрема у бібліотеці зібралася українська книгознавча еліта - Л. Биковський, Ю. Іванов-Меженко, С. Сірополко, М. Ясинський.

Джерелами до вивчення бібліотекознавчої та організаторської діяльності в бібліотечній справі І. Огієнка є насамперед документи й матеріали архівного фонду Кам'янець-Подільського державного українського університету, що зберігається в Кам'янець-Подільському міському державному архіві. В описі фонду окремим розділом виділені матеріали, пов'язані з діяльністю бібліотеки. Вони хронологічно охоплюють період 1918-1922 років, що поділяється на два півперіоди: а) в Україні; б) на еміграції. З усіх справ дві належать до 1918 року, десять - до 1919, вісім - до 1920, дві - до 1921-1922 років. Архівні джерела розповідають про правила роботи, принципи комплектування, діяльність бібліотечної ради, читацькі запити й ректорове опікування роботою бібліотеки.

Книгозбірня почала діяти ще до офіційного відкриття університету 5 вересня 1918 року. Правила користування нею підписав ректор І. Огієнко і брав під особисту опіку формування кола читачів і водночас звертав увагу на проблему збереженості книжок.

Найпершим і найголовнішим напрямом роботи бібліотеки, який ректор очолив особисто, було комплектування. До всіх українських установ, навчальних закладів, товариств, у різні міста України було розіслано за підписом І. Огієнка листи такого змісту:

«…Звертаюся до Вас з щирим проханням прикласти і свою долю до збудування нового культурного огнища і подарувати в бібліотеку Кам'янець-Подільського державного українського університету книжки, якими Ви, може, не користуєтеся, а для університетської бібліотеки вони дуже придатні. Особливо Високоповажних авторів прошу подарувати нам усі Ваші твори».

Архівні джерела свідчать, що на це звернення відгукнулися численні представники свідомого українства, навчальні заклади й інституції і серед них - Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке безкоштовно поповнило університетську бібліотеку 408 томами, надавши майже всі свої видання, Кам'янець-Подільська хлопчача гімназія - 2716, Кам'янець-Подільське церковно-архівне товариство - 129, Київська духовна академія - 746, бібліотека київського Університету св. Володимира - 7, департамент середніх і вищих шкіл Міністерства народної освіти - 23. З приватних книгозбірень безкоштовно передали університетові: М. Хитько - 2230 томів, С. Русова - 642, П. Бучинський - 273, С. Шманкевич - 54, М. Пащенко -36, Є. Сіцінський - 23, В. Біднов, Л. Білецький, М. Вікул, П. Клепатський, М. Широцький. Перший вклад самого ректора налічув 114 томів. Не залишились осторонь й українські видавництва: «Дзвін», Кульженка, Чоколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українське видавництво» в Катеринославі, а також «Українська школа», «Ґрунт», «Серп і молот», «Вернигора», «Криниця» та інші. Уже на 1 січня 1920 року було подаровано 17286 книжок, закуплено - 11169 на суму 87236 крб. Впродовж 1918-1919 років витрачено на бібліотеку 399044 крб. 18 коп. Отже, створенню повноцінного фонду бібліотеки сприяла не лише купівля книжок, а особливо надходження дарунків.

Невпорядкованість науково-довідкового апарату бібліотеки не залишалася поза увагою ректора. На засіданні ради професорів 17 вересня 1919 року І. Огієнко виступив із заявою про те, «що й досі не всі професори переглянули систематичні каталоги, чим задержується впорядкування бібліотеки для користування студентів». На цьому засіданні вирішили зобов'язати кожного професора й приват-доцента переглянути систематичний каталог з свого фаху. Але цього виявилося замало. Залишившись з листопада 1919 року на посаді Головноуповноваженого міністра УНР на Поділлі, І. Огієнко 25 лютого 1920 року видає наказ, згідно з яким референти та інші службовці міністерств, 3-5 осіб, у вільний від праці час відряджалися до університету складати бібліотечні каталоги». Про те, що цей наказ виконувався, свідчать документи архівного фонду університету. В бібліотеці працювали керуючий загальною канцелярією Міністерства пошті телеграфу Д. Тихонов, начальник відділу преси Міністерства закордонних справ Д. Вахнянин, службовець Міністерства внутрішніх справ Н. Стрільчук. Від референтури військових справ при Головноуповноваженому УНР працювали там отаман В. Михайлів, полковник К. Вотяків, сотник І. Варавва, урядовці П. Якубович та М. Остафійчук, чотар Д. Пущенко.

Ректор увесь час тримав у полі зору стан комплектування й організації роботи бібліотеки, підсилював її кадрове, збільшував штати. Склад бібліотечних працівників не був сталий. Він змінювався кількісно й персонально. Наприклад, на 1 січня 1920 р. сформувався такий колектив бібліотечних працівників: бібліотекар, три помічники бібліотекаря, чотирнадцять урядовців. З 24 жовтня 1918 р. створено бібліотечну комісію, яку до лютого 1919 року репрезентував один член. У лютому склад її збільшився до чотирьох, а з початку 1919ХІ1919 р.», мали право вирішального голосу, що поширювалося також на референтів окремих відділів управління Головуповноваженого та голову фінансової комісії, їнформаційно-дорадчий голос мали фахівці, які в міру потреби запрошувалися Головуповноваженим на засідання Комітету. Поряд з цим практика відхилення Головуповноваженим постанов Комітету створила прецедент для з'ясування положень про правове становище Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, його ставлення до Головуповноваженого і навпаки. Для з'ясування спірного питання було створено спеціальну комісію, яка визначила статус Комітету як «рішаючого рівнозначно з Головуповноваженим», а не лише інформаційно-дорадного органу влади, що, певною мірою, вело до обмеження повноважень Головуповноваженого. Однак, І. Огієнку вдалося знайти необхідний баланс для налагодження нормальних ділових стосунків, уникаючи гострих суперечок і протиріч.

До Комітету ввійшли представники від різних міністерств і центральних державних установ, що залишилися в Кам'янці-Подільському після евакуації уряду. Склад Комітету не був постійним - він змінювався й оновлювався впродовж свого існування На розгляд Комітету виносилися найтерміновіші питання соціально-економічного, політичного, адміністративного, культурно-освітнього характеру. Для докладного вивчення особливо значущих проблем створювались комісії з представників Комітету.

З моменту створення Комітету, тобто з 16 листопада 1919 р., до тимчасового припинення його діяльності було проведено 45 засідань. У зв'язку з відновленням праці державних центральних установ останнє засідання Комітету відбулося 24 квітня 1920 р., проте його не було скасовано, а лише реорганізовано в Раду, що зберігала функції й повноваження Комітету при значному зменшенні свого складу.

Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, І. Огієнко намагався реалізувати і власну програму адміністративного управління, що базувалася на засадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з Комітетом він створив структуру виконавчої влади, якою стало Управління при Головуповноваженому, що складалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуру Управління було введено й референтури, які репрезентували розформовані міністерства.

Колегіальні функції в Управлінні при Головуповноваженому уряду УНР виконувала громадсько-політична рада. Коло питань, на вирішення яких поширювались її повноваження, до речі, як і сфера діяльності Головуповноваженого уряду УНР, характеризувалось різноплановими проблемами суспільно-громадського і міського значення. В її компетенції, зокрема, були питання контролю політичного становища території, зайнятої польським військом; налагодження способів посередництва між урядом УНР та закордонними організаціями, ознайомлення з матеріалами, що передавалися з-за кордону; вирішення справ, пов'язаних із наданням майна, ліквідація центральних установ, опікування урядовцями, вирішення всього комплексу проблем внутрішнього міського характеру: адміністративно-санітарних, громадської опіки, торгівлі, промисловості, шляхів, комунікації, війська, фінансів, судочинства.

Рада Головуповноваженого складалася з колегії радників. Це були досвідчені урядовці управління, громадські діячі, представники контролю. До її структури І. Огієнко запровадив фінансову, військову, санітарну комісії, особисту канцелярію. Така організація, на його погляд, надала раді «характеру державного й більше ділового».

У спільній справі по збереженню державної влади в умовах польської окупації І. Огієнко з притаманним йому тяжінням до централізму намагався об'єднати представників різних політичних течій і партій та представників національних меншостей. Тому до ради ввійшли представники від соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народно-республіканської, трупової та партії хліборобів-демократів Огієнко рішуче відкидав партійний принцип, за яким будувалася діяльність як уряду УЦР, так і уряду Директорії. Лише в об'єднанні він бачив перспективу політичного розвитку української державності та її майбутнє.

Урядовці центральних державних установ, які не виїхали з Кам'янця-Подільського, організовувались у референтури, сфера впливу яких поширювалася на фінанси, військо, охорону народного здоров'я та опікування, шляхи, суд, земельну справу, державне майно, віросповідання, освіту, пресу та інформацію тощо. Головний референт з кожної ділянки управління входив до ради Управління Головуповноваженого і відповідав за стан роботи підпорядкованої йому референтури. В міру відновлення роботи міністерств останні скасовувалися. З 1 квітня 1920 р. припинила свою діяльність референтура військових справ, з 4 травня 1920 р. - й інші. При Управлінні Головуповноваженого були залишені лише референтури - загальна, опікування та особистої канцелярії Головуповноваженого. Таким чином, І. Огієнко виконав одне з головних і досить складних завдань по збереженню й відновленню державного апарату. Створені референтури з майном та особовим складом перейшли до відновленого центрального апарату влади. Така реорганізація спричинилась реформуванням та скороченням Управління Головуповноваженого, яке на 25 червня 1920 р. складалося з 61 особи. Правоздатні дії Головуповноваженого зводилися до впровадження в життя постанов центрального апарату влади в разі, якщо вони не суперечили місцевим інтересам. Разом з тим правове поле Головуповноваженого розширювалось і можливістю видавати підзаконні акти, розпорядження, що мали чинність закону на підлеглій території. Водночас копії законів передавалися на розгляд РНМ, яка в разі потреби мала право призупинити їх дію.

Згідно з постановою РНМ від 15 листопада 1919 р., збереження держмайна ставало одним з головних завдань діяльності Головуповноваженого уряду УНР. Детальний опис його був необхідний в умовах зухвалих грабежів, які чинила польська окупаційна влада на українській території. Вивезення майна почалося відразу після вступу польських військ до Кам'янця, тобто з 16 листопада 1919 р., і не припинялося впродовж усього періоду польської окупації. Більше того, таке поводження місцевої польської влади в депеші Довудства від 21 січня 1920 р. №4712 характеризувалось як цілком закономірне явище, коли українське майно береться на збереження на тій підставі, що територія Кам'янця-Подільського, за визначенням польського коменданта Оцеткевича, «належить Польщі». І. Огієнко в депеші до Голови Української дипломатичної місії в Польщі зазначав, що «двомісячне хазяйнування невідповідальної нижчої польської влади на Поділлі довело край до такої розпуки, що, коли тільки сюди будуть наближатися більшовики, то населення стріне їх, як своїх ізбавителів».

На знак протесту український уряд направив уряду Польщі «Меморандум в справі поводження військових властей Польського Панства на території України, зайнятій польським військом по пропозиції Головного Отамана», в якому чітко визначив, що такі дії мають «усі ознаки грабіжництва, бо ніяких уповноважень, ніяких ордерів на реквізицію, ніяких розписок не видається». Справді, з листопада 1919 р. до лютого 1920 р. до Польщі було вивезено державного і народного майна на мільйони карбованців. Це були державні гроші, телеграфні, телефонні апарати, авто, приладдя, самоходи, друкарські машинки, одяг, борошно тощо.

З огляду на це, постало питання про створення спеціальної комісії, яка проводила б облік українського майна. Така комісія розпочала свою роботу 7 грудня 1919 р. Вона складалася з чотирьох представників Управління Головуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводила інвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди, заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати. Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти не підписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р. зобов'язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16 листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказу Головуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складені документи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у 1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплати пограбованого поляками майна.

Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою, проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромно розбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісією роботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за яким усе державне майно переходило під особистий нагляд Управління Головуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися в жодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворо каралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По - дільської поштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму 29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, про що свідчить газетна хроніка тих років.

Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державних паперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І. Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядження її директорові про негайне знищення державних документів у разі спроби захоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі», свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військове командування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, де відбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Це знижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчинення карних злочинів.

До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі суто технічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело до загрозливого становища - нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони та забезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблема проведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усі аванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, а відповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошового обігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. про тимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам'янецької скарбниці книжок ощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківських операцій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішення поширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведення необхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам'янецька скарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановою РИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядження про припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх без винятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало в центрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника на території, окупованій поляками.

Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалося необхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» та запобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квитки ощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12 листопада 1919 р., і не були одержані власниками, передавались у скарбницю загальної канцелярії Управління Головуповноваженого до з'ясування справи. Пропонувалося навіть розглянути це питання на РНМ.

Наведення порядку в грошово-економічній сфері за умов політичної нестабільності було необхідним кроком для врегулювання фінансової діяльності, збереження національної валюти, тим більше, що загроза поглинення української гривні польською грошовою системою зросла. За такої ситуації надзвичайної ваги набувало одержання для Експедиції заготовок державних паперів охоронної грамоти від вищої польської влади на продовження друку українських грошей. Вся робота Експедиції перебувала під особистим контролем І. Огієнка. Всупереч наказу І. Мазепи про необхідність не відновляти її діяльність «до одержання… конкретних директив у цій справі» І. Огієнко свідомо, як зазначав він пізніше у своїх спогадах, не виконав цього розпорядження. За тих умов це було виправданим і сміливим вчинком. Цим, писав він, вдалося зберегти «державні гроші для продовження праці, а це спасло державність від передчасного скону». Українські банкноти могли вільно «ходити» по всьому Поділлю.

Матеріали тогочасної періодичної преси засвідчили, що українські гроші дійсно були вільно конвертованою валютою, але їх купівельна спроможність була значно нижчою від польських та німецьких марок, австрійської корони та інших іноземних валют. Не маючи відповідних документів, І. Огієнко пояснював цю ситуацію тим, що «українські гроші, хоч і падали в ціні, але весь час були дорожчі, як гроші польські. Українська людність рішуче полякам не довіряла, тому й польські злоті завжди цінувалися нижче від українських карбованців». Згідно з аналітичними висновками експертів тих часів, польська влада штучно збільшила вартість польської марки в 24 рази, хоча її номінальне значення приблизно дорівнювало українському карбованцю. Незважаючи на запевнення Головного комісара А. Мінкевича про врегулювання валютного курсу з урядом УНР, з 4 травня 1920 р. польською владою було видано розпорядження про примусовий обіг лише польських паперових грошей під загрозою штрафу до 30 тис. польських марок, 6 місяців тюрми чи конфіскації майна.

Про невідповідність реального і встановленого курсу польської марки українському карбованцю І. Огієнко наголошував у доповідній записці Голові Української дипломатичної місії в Речі Посполитій. Він, зокрема, підкреслював: «Офіційна валюта, встановлена в Кам'янці, не відповідає біржевій ціні: польська марка дорівнює 10 крб., тоді як на біржі цю марку можна купити за 5-6 крб. Наслідком цього єсть зниження української валюти, небувала дорожнеча, а також і те, що польські установи постійно вимагають обмінювати їм польські марки на карбованці в Державному Банку, тоді як цей Банк не єсть міняльною конторою». Рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 19 грудня 1919 р. банкові взагалі заборонялося здійснювати валютно-обмінні операції. І. Огієнко добивався, щоб курс марки встановлювався за погодженням польського й українського урядів. Він уважно стежив за становищем на валютному ринку, виносив на розгляд Комітету питання, пов'язані з регулюванням обігу української валюти. Зокрема, 20 січня 1920 р. на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР розглядалося питання «Про обнижування вартості купюр 250 карбованців». За прийнятою постановою, припинявся будь-який обмін купюр вартістю 250 крб. до детального вивчення цієї проблеми спеціальною комісією, до якої увійшли Головуповноважений уряду УНР, представники від Державного банку, Експедиції заготовок державних паперів, кооперативу союз-банку, Міністерства фінансів, держконтролю, земської управи, міський голова. Остаточне врегулювання діяльності Експедиції здійснювалося згідно з постановою РНМ від 24 березня 1920 р., за якою регламентувався випуск грошових знаків з метою стабілізації національної валюти. Щоб підняти вартість українських грошей, РНМ 25 травня 1920 р. вирішила видати постанову про необов'язковість обігу інших валют.

Найскладнішим завданням, покладеним на І. Огієнка, як на Головуповноваженого, було відновлення роботи державного апарату й організація урядовців. Багато хто з них втратили роботу після залишення урядом УНР Кам'янця-Подільського. Центральний апарат влади та належне йому державне майно не були повністю евакуйовані, що викликало серед урядовців незадоволення й неспокій. ЗО листопада 1919 р. відбулися загальні збори співробітників центральних державних установ. І. Огієнко, як представник влади, виступив на них з роз'ясненням ситуації і виклав програму соціального захисту урядовців. Адміністрація Головуповноваженого в першу чергу сприяла тим, хто хотів покинути місто, оскільки апарат управління не потребував такої кількості службовців, яка сконцентрувалась у Кам'янці. За постановою Комітету при Голову-повноваженому уряду УНР, з 20 грудня 1919 р. було створено спеціальну комісію, до компетенції якої входило визначення розміру допомоги від'їжджаючим, що залежав від їх сімейного стану та доходів. Урядовці, які мали платню більше 20 тис. крб., не одержували допомогу. Разом з тим референтам надавалося право затримувати для роботи в місті найбільш потрібних працівників. Остаточний дозвіл на виїзд видавав Голов-уповноважений.

Стабілізація діяльності державного апарату була одним з найважливіших і найскладніших завдань, що стояли перед І. Огієнком. Для припинення хаосу, а також з метою оволодіння точною інформацією про наявність штатного персоналу, необхідного для формування апарату влади, Головуповноважений регулярно проводив реєстрацію урядовців. Усі службовці несли сувору відповідальність за порушення наказів і розпоряджень вищої адміністративної влади.

Та, незважаючи на вжиті заходи, питання організації урядовців не втрачало своєї гостроти. Значна кількість кадрів залишалась поза суспільною працею. Тому на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, що відбулося 20 січня 1920 р., заслуховувалась «справа притягування урядовців Центральних Державних Установ і українського громадянства до праці». Організацією урядовців мали займатися дві спеціально створені комісії: «комісія по організації праці для урядовців» та «комісія по організації громадянства». З метою більш ефективного використання наявних кадрів проводився перерозподіл урядовців у межах центрального та місцевого апарату.

Найсуворіші санкції застосовувалися за дисциплінарні порушення до вищих посадових осіб. Справи такого порядку розглядала спеціально створена персональна комісія. Так, на одному з її засідань стояло питання про причини довготривалої відсутності на засіданнях Комітету представника військового Міністерства П. Ліхачевського, представника Міністерства преси та інформації І. Косенка, представника канцелярії Директорії О. Чубук-Подільського.

Вжиті заходи, безумовно, сприяли підвищенню відповідальності урядовців усіх ланок державного управління та поліпшенню трудової дисципліни, однак переведення українських установ з 1 лютого 1920 р. в розпорядження польської влади, яка ліквідувала чимало з них, ускладнило ситуацію. Скорочення апарату влади гостро поставило питання суттєвої реорганізації системи державного управління, соціального та правового захисту українських службовців. На виконання постанови РНМ від 16 лютого 1920 р. І. Огієнко підписав наказ від 8 квітня 1920 р. про скорочення штатів управління, за яким усі установи поділялися на три категорії. До першої належали такі, в яких урядовці звільнялися в повному складі; до другої - установи, в яких скорочення урядовців було частковим; до третьої - ті, що мали перейти до польської влади або ліквідуватися.

В умовах докорінної реорганізації структури управління та значного скорочення штату урядовців І. Огієнко, як Головуповноважений уряду УНР, пакетом наказів від 1, 6, 8, 13 і 15 березня 1920 р. вимагав від референтів розробити штатні розклади кожного відомства з поданням до Управління Головуповноваженого повних списків службовців, які звільнялися, і тих, котрі залишалися на службі. Для підвищення ефективності діяльності державного апарату, а також для матеріального заохочення урядовців було розроблено систему їх соціального захисту. Проте після затвердження РИМ постанови від 9 лютого 1920 р. ситуація набула значного загострення. Річ у тім, що працівники, яким надавалася відпустка до 1 січня 1920 р., забезпечувались відповідним грошовим утриманням, а надалі, якщо їх не було покликано на державну службу станом на 16 лютого 1920 р., підлягали скороченню. Таке становище вело до деморалізації урядовців, створювало ґрунт для їх незадоволення й поширення антиукраїнської пропаганди з боку більшовиків. Навіть за таких складних умов І. Огієнко робив усе можливе, щоб державні службовці мали право на соціальний захист. Зокрема, організована ним служба безплатного лікування передбачала допомогу у зв'язку з хворобою в розмірі 180 грн. щоденно, хворим сплачувалась вартість ліків, додатково на лікування відшкодовувалося ще 1500 крб. Крім того, при Управлінні Головуповноваженого існувала посада лікаря. Урядовці, які постійно не проживали у Кам'янці-Подільському, мали право на допомогу у половинному розмірі.

В умовах галопуючої інфляції та зростання цін суттєвою підтримкою життєвого рівня стало надання продовольчої допомоги всім працюючим урядовцям. Така підтримка була вкрай необхідною, оскільки через припинення з 16 грудня 1919 р. випічки хліба підприємствами міського самоврядування ціна на нього підскочила до 19 крб. за фунт, а на 26 лютого 1920 р. - до 37-38 крб.; фунт масла на кінець лютого 1920 р. коштував 450-500 крб., десяток яєць - 180 крб. За цих умов, згідно із Законом УНР від 12 листопада 1919 р., необхідна допомога надавалась усім малозабезпеченим урядовцям. Референтура народного господарства для цієї категорії службовців також періодично видавала різні продукти: цукор, каву, какао, борошно. Всі службовці мали різні види доплат: добові, кваліфікаційні, інфляційні, одноразову допомогу на Різдво та Великдень та ін.

І. Огієнко добре розумів, що підвищення соціальної напруженості досить небезпечне в умовах демагогічної агітації лівих партій, і тому його політика, як Головуповноваженого уряду УНР, мала виразне соціальне спрямування. Його спогади про своєчасну виплату заробітної плати, що рятувала людей від голодування, про матеріальну підтримку освіти й культури не були простим вихвалянням ученого на схилі літ. Факти, наведені І. Огієнком в «Рятуванні України», мають під собою реальний грунт, підтверджений документально.

Аналіз засідань РНМ засвідчує, що на її розгляд 23 березня 1920 р. з ініціативи І. Огієнка було внесено законопроект «Про підвищення платні урядовцям центральних державних установ і тих місцевих, що знаходяться під владою У.Н.Р.». Відповідна постанова, затверджена РНМ 25 березня 1920 р., поступово вводилася в дію з 15 квітня 1920 р. на території, що підлягала «Головуповноваженому управлінню». Згідно з її положеннями, основні оклади й оклади вільнонайманим службовцям, навчально-педагогічному персоналу та студентам Кам'янець-Подільського державного українського університету збільшувались у п'ять разів, усім іншим працівникам цього закладу - вчетверо, штатним працівникам Українського державного Театру - втроє, нижчих початкових шкіл - у сім разів. Зростав відсоток добових грошей, що компенсував витрати на дорожнечу. На кожну дитину в родині урядовців віком до 16 років передбачались додаткові виплати в розмірі 15%. Ця постанова від 29 травня 1920 р. набула чинності Закону УНР «Про поліпшення матеріального становища службовців місцевих державних установ, що підлягають Українській Народній Республіці». Користуючись правом видавати з фонду Головуповноваженого фінансову допомогу, І. Огієнко підтримував розвиток місцевої преси, Український державний театр та приватні театри. Крім того, 200 бідних студентів Кам'янець-Подільського державного українського університету за 1 семестр 1920 р. отримали допомогу в розмірі по 2000 крб. на особу загальною сумою 2400000 крб. Комітет при Головуповноваженому уряду УНР своїм рішенням від 3 лютого 1920 р. підтримав прохання економічного відділення ради студентських представників університету про надання допомоги на створення студентської їдальні.

Як державний діяч, І. Огієнко розумів необхідність відповідних матеріальних умов для утвердження національно-державницьких ідей. Особливого значення він надавав розвиткові національної культури й освіти. У тяжкий для Української держави час він знаходив кошти на утримання національно-культурних закладів, завдяки чому культурна праця, незважаючи на всі негаразди, не тільки не припинялася, а навпаки, розвивалася. Осередком культурно-освітньої діяльності залишався університет, навколо якого гуртувались усі сили українського національного відродження. Саме в університеті розпочалася важлива для розвою української науки робота, спрямована на створення наукової термінології. Зокрема, на правничому факультеті було створено термінологічну комісію по складанню словника юридичних термінів, на історичному - комісію по створенню історичного словника української мови, на богословському - комісію по перекладу Святого Письма на українську мову. Під пильним контролем Головуповноваженого перебувала шкільна освіта. І. Огієнко систематично відвідував школи Кам'янця-Подільського, вивчав потреби освітян. Завдяки неймовірним зусиллям вдалося зберегти шкільництво від розвалу, забезпечити державне утримання освітян, відстояти перед польською владою обов'язкове навчання українською мовою тощо.

Страницы: 1, 2, 3, 4


© 2007
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.