Революція Горбачова в СРСР

Менш семи років пройшло від обрання М.Горбачова на пост Генерального секретаря ЦК КПРС до зняття їм з себе повноважень президента СРСР у зв'язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави, що відбулося всупереч його волі. За короткий проміжок часу грандіозні ідеологічні, політичні, економічні, соціальні зміни приголомшили найбільшу країну світу, не тільки перевернувши зверху до низу всю сукупність державних та економічних структур, що затвердилися після жовтня 1917 р., але й докорінно змінивши європейський і навіть всесвітній порядок, підтримуваний з кінця другої світової війни і знівечений непримиренним антагонізмом капіталістичного Заходу та соціалістичного Сходу.

Говорячи про обмеженість і невдачі хрущовського проекту, про відторгнення системою спроб провести економічну реформу, іноземні оглядачі спочатку були дуже скептично налаштовані відносно реформаторських намірів Горбачова. Сумніви викликала сама можливість проведення яких би то не було серйозних змін у системі, яка майже одностайно сприймалася як закостеніла, з повністю вичерпаним потенціалом і приречена щонайбільше на тривалу стагнацію.

Така оцінка була природним наслідком глибоко антиісторичного підходу до феномена «радянської держави», характерного для прихильників «тоталітарної школи». На їх думку, головними рисами такої держави є політичні структури, позбавлені соціальної основи, нерухомі, схильні до застосування терору; покірне й позбавлене внутрішніх соціальних зв'язків суспільство; панування всюдисущої і згуртованої бюрократії; планова та надцентралізована економіка; всюдисущий ідеологічний контроль в умовах монополії держави на засоби масової інформації і охоплюючи всю «державу, яка панує над усіма іншими сферами життя і навіть над самою історією» (М. Левін).

Зміни, якщо припустити можливість таких, у цьому суспільстві могли б носити лише поверхневий характер; припущення ж, що така держава сама здібна виступити ініціатором серйозних реформ, здавалося немислимим. Тривалий період політичної відсталості і консерватизму, в умовах яких Радянський Союз прожив 20 років (1965-1985 рр.), здавалося, підтверджував правоту цієї точки зору. З одного боку, «олігархія дідуганів», які ототожнювали власне реакційне правління зі «змістом історії», впевнений в собі апарат, освячений і натхненний «науковим марксизмом»; з іншого - купка дисидентів, нерозсудливих опозиціонерів, осуджуваних і гнаних. А між ними - аморфна напівосвічена маса індивідів, звиклих до подвійної моралі. У якомусь значенні в наявності була дивна схожість між картинами, які малювалися радянською пропагандою і тими, що пропонувалися домінуючою тенденцією в західній радянології; єдина різниця була в їх дзеркальній протилежності. Обидві схеми ігнорували ті самі явища: існування багатої та складної соціальної тканини з властивою їй постійною еволюцією; наявність «контркультури» та різних субкультур, що сприяли формуванню умонастроїв, прагнень і очікувань поза і всупереч пропаганді засобів масової інформації; розвиток самодіяльних об'єднань і «неформальних» організацій, в яких точилися суперечки про майбутнє. В результаті і радянологи, і апологети ідеологічної чистоти були захоплені зненацька раптовим народженням реформи, ініціатором якої став Горбачов.

Ця реформа народилася не на пустому місці. її основні напрями широко обговорювалися спочатку в приватному і неофіційному порядку, потім в надрах керівних партійних інстанцій, що підтверджує, зокрема, доля «Новосибірської доповіді». Ті, хто в березні 1985 р. взяли керівництво державою та партією у свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянської економіки і про пов'язане з ним ослаблення міжнародних позицій країни, коли міжнародна напруженість досягла свого піку. Масштаб кризи, сама його природа вимагали справжнього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як при Хрущові в середині б()-хрр., справою маленької групи «реформаторів», які намагалися шляхом часткових змін поліпшити функціонування системи. Тепер задачі були значно ширшими. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, відношення до СРСР на міжнародній арені, позбутися спадщини сталінізму та оковів «адміністративно-командної» системи, насадженої в 30-і рр. У відомому значенні, вказував Б. Керблей, спочатку ці зміни можна було порівнювати із скасуванням кріпацтва (1861 р.) внаслідок шоку, пережитого після поразки в Кримській війні.

Якщо порівнювати період 1985-1990 рр. з 60-ми рр. або ж, як деякі, з періодом І928-1933 рр. - у всіх випадках реформи проводилися зверху. Реформа Горбачова почалася під трьома лозунгами: «гласність», «прискорення», «перебудова». «Гласність» можна було б визначити таким чином: зробити надбанням людей те, що досі переховувалося (або ж відкрито сказати те, про що «багато хто думав, знав і говорив тільки в своєму колі); визнати, нарешті, після десятиріч самовдоволення й брехні, наявність не тільки «проблем», але й загальної кризи системи: економічної кризи, кризи партії, яка стала повною копією міністерської бюрократії, частиною економічного апарату, яка давно вже перестала бути дійовою силою, здатною запропонувати і здійснити справжню політичну реформу; нарешті, кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної «суконної мови», яка вже нікого не переконувала.

Услід за гласністю, яка від самого початку була не тільки лозунгом, але й обіцянкою пом'якшити цензуру і полегшити доступ до інформації, нове керівництво висунуло лозунг «прискорення» (щоправда, швидко забутий), який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно - як заклик до прискорення темпів розвитку економіки. Вінчала ж усе «перебудова», яка визначалася як справжня «реконструкція» всієї будівлі радянського суспільства загалом, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи.

Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикально змінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їх підтримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр. соціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знайшов відгук у сподіваннях «низів», виношених протягом двох попередніх десятиріч. Разом з цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусило прихильників змін, і, передусім Горбачова, постійно пристосовувати свої програми до вимог і специфічного ритму руху, які визначалися діалектикою реформування, а також ініційованим звільненою пресою «різнобоєм» в рецептах розв'язання соціальних і національних проблем. Розпочатий рух все важче ставало втримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновлення прискорювалися та набували розмаху й глибини, «архітектор перебудови» перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій і постійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформ та прихильниками повернення до старого. Помалу - але особливо помітно з 1990 р. - відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ, Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролі натхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїзд історії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є «добрим генієм», останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та державного розпаду, обраному президенту Росії Б. Єльцину.

1. ГЛАСНІСТЬ І ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ

«Спочатку було Слово». Горбачовська революція розпочалася дуже скромно: із звільнення історичної пам'яті, друкованого слова, живої думки. Сьогодні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економічної розрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, є завоювання свободи слова.

На зорі і горбачовського експерименту для багатьох гласність, перші паростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час і після з'їзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розіграний Горбачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦК КПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність? Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих недоліків, але не підривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIX партійна конференція підтвердила на початку липня 1988 р., що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини».

Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим, передусім на пожвавлення і «модернізацію» державної ідеології, що втратила всяку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомогла швидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго, щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверхню думкам, що існували в середовищі неформальних об'єднань та вогнищ вільнодумства, які виникли та розвинулися в попередній період.

У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, що раніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на «кухні» (яку гротескно описував Зинов'єв у своїх перших книгах), як і все те, що складало культурний «авангард», підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, ідеями і навіть формами життя.

З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало все важче. Між скандальними викриттями, пов'язаними з прихованими до того минулим і теперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспільною реакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалектичний зв'язок. Досить швидко стало очевидним, що «кількісне» перевищення певної міри в критиці і свободі вираження негайно ж спричинило «якісну» зміну: слово влади перестало бути вираженням неспростовної «наукової» істини. Партія вже не представлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало саму основу її законності, вона перестала бути думаючою за всіх інстанцією, органом офіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті стало можливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засіб боротьби з «недоліками соціалізму» без «підриву його цінностей», негайно звернулася до принципових питань про саму законність партійної влади, до її історії, і, передусім до ключової проблеми природи сталінізму, вирішення якої стало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періоду складали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовах рух за звільнення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичний вимір, і не випадково, що одним з перших явищ гласності став вихід на екрани фільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою «Покаяння». Разом з тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена після його відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши в центр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебудови. Минуле й теперішній час виявилися нерозривно пов'язаними між собою. Без минулого, писав історик Ю. Афанасьєв, неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги, надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму - визначального періоду радянської історії - у всіх його виявах привело до дослідження причин переродження влади і виникнення «адміністративно-командної системи», а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чому політичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативними силами, як правило, велися на історичному ґрунті.

Підтвердженням тому став «феномен Н. Андрєєвої», один із найбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М. Горбачов назвав «білими плямами» історії.

13 березня 1988 р. газета «Радянська Росія» помістила листа своєї читачки, ленінградського викладача хімії, Н.Андрєєвої, під назвою «Не можу поступатися принципами». Суть публікації була у відкритому захисті Сталіна, який супроводжувався обвинуваченнями на адресу «деяких представників» інтелігенції, «духовних спадкоємців Дана і Мартова» (меншовистських керівників) і «духовних учнів Троцького і Ягоди». Новоявлені «фальсифікатори історії» (у перші ряди яких були поставлені М. Шатров, автор численних антисталінських політичних п'єс, і А. Рибаков, автор роману «Діти Арбата»), як роз'яснювала Н. Андрєєва, запозичали у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» і, скориставшись «перебудовою», закликали до повного перегляду історії партії і радянського суспільства. Цей лист, названий згодом «антиперебудовним маніфестом», був передрукований багатьма газетами. Незабаром стало ясно, що вказівка про його публікацію і розповсюдження була дана Є. Лігачовим, прихильником консервативного курсу, членом Політбюро і секретарем ЦК КПРС, коли Горбачова не було в Москві, а його головний соратник (навіть натхненник), який здійснював політику в сфері ідеології, О. Яковлев також був відсутній. Лише 5 квітня «Правда» відвела цілу сторінку редакційній статті, присвяченій критиці і «спростуванню» положень, що були висунені Н. Андрєєвою. Показово, що аргументація повністю засновувалася на апеляції до історичних фактів сталінської епохи, а апологія Сталіна та його методу кваліфікувалася як реакційна опозиція перебудові. Установки, викладені у публікації «Правди» (підготовленій, ймовірно, О.Яковлевим), порушували нестійку рівновагу між учасниками дискусії па користь істинних захисників десталіпізації і підривали позиції «золотої середини», яку зайняв і старався відстояти Горбачов у своїй розгорнутій доповіді з пагоди 70-річчя Жовтневої революції. Основні тези доповіді, які по суті справи повторювали точку зору, викладену на XX з'їзді КП РС, в умовах, коли дискусія в засобах масової інформації і в суспільстві зайшла далі, ніж у 1956Л964 рр., були непереконливими не тільки теоретично, але й фактично; а після наступу консерваторів і відсічі їм вони виявилися вчорашнім днем і в політичному плані. З цього моменту неосталінська хвиля в засобах масової інформації трьох попередніх тижнів поступилася місцем, після періоду мовчання, одностайній антисталіпській кампанії. Цей крутий поворот вказував на подвійність самого процесу реформ, в якому таке значення зберігалося за «командами» згори.

До моменту виникнення «казусу» Н. Андрєєвої рух суспільства шляхом самопізнання досяг другого етапу, який І. Клямкін охарактеризував як «зріле бажання зрозуміти» (на відміну від першого етапу, що визначався як «підліткове прагнення переписати те, що було стерте»), Історія почала заповнюватися особистостями - головним чином через літературу. Перш ніж звернутися до аналізу процесу повернення суспільству його історії, що був відмічений, як віхами, довгоочікуваними реабілітаціями, потрібно згадати про кроки влади, які полегшили його розвиток. Такими стали деякі зміни в цензурній політиці, що обмежили свавілля Главліту відносно будь-яких друкованих творів і аналогічних органів - відносно фільмів, театральних постановок і т.п., засноване на ідеологічних, політичних, моральних та естетичних установках.

Починаючи з і 986-987 рр. роль цензури поступово була обмежена контролем за нерозголошенням «державних таємниць» (поняття, по правді кажучи, в СРСР досить широке, що дозволяє цензорам уникнути безробіття). Недоторканною залишалася довгий час тема Леніна. Тому, коли в січні 1988 р. в Радянському Союзі був опублікований роман В. Гроссмаиа «Життя й доля», в найбільш гострих його епізодах, наприклад у тих, де проводилися паралелі між сталінським і гітлерівським тоталітаризмом, були скорочені критичні фрази, направлені на адресу Леніна (па що негайно ж було вказано в одній із газет людиною, яка прочитала цей твір у «самвидаві»). Але вже з ! 989 р. критика Леніна перестала бути забороненою темою. Пом'якшала значно і цензура фільмів і театральних п'єс. Свободі культурного життя сприяла й реорганізація різних творчих союзів, органів преси, телебачення і театрів. На з'їзді Союзу кінематографістів, який проходив 13-15 травня 1986 р., головою Союзу був обраний Е.Климов, а колишнє керівництво Держкіно за сімейність на режисерських курсах, а також «затиск» режисерів-новаторів було піддано жорсткій критиці, що стало прикладом для наслідування. Невдовзі відбувся Засновницький з'їзд Союзу театральних діячів, на якому прихильник реформ драматург М. Шатров був обраний секретарем, і потім трохи більш скромний з'їзд Союзу письменників. Призначення головними редакторами провідних журналів людей, що активно виступали за оновлення суспільства (С.Залигіна, який належав до кола Твардовського, в «Новий світ», Г. Бакланова в «Знамено», В. Коротича у «Вогник»), сприяло «пожвавленню» цих журналів, які грали важливу роль у період хрущовської відлиги і затихли у 70-і рр. Починаючи з осені 1986 р. ці видання буквально навперебій стали друкувати все більш і більш сміливі твори.

Свого роду сигналом стала реабілітація поета М. Гумільова, розстріляного в 1921 р. За нею пішли інші реабілітації, зокрема письменників, які належать до першої хвилі еміграції (Г. Іванова, В. Ходасевича, В. Набокова), потім реабілітація авторів, репресованих у 20-30-і рр. Лише незначна частина творів цих авторів (Є. Замятіна, Б. Пільняка, А. Платонова, М. Булгакова, О. Мандельштама та інш.) була надрукована за їх життя або в період хрущовської «відлиги». Вихід у світ творів, раніше заборонених цензурою, збільшився в 1987-1989 рр.: «Реквієм» А.Ахматової, «Софія Петрівна» Л. Чуковської, «Доктор Живаго» Б. Пастернака і т.д. Нарівні з цими творами, які були видані в багатьох країнах і стали класичними, було видано безліч нерівних за якістю книг, написаних головним чином у 60-70-і рр., іноді письменниками, цілком лояльними до режиму. Частіше за все ці твори підпадали під заборону через те, що торкалися сталінської теми. Обмежимося тут найбільш помітними з них: «Діти Арбата» А. Рибакова, «Білі одежі» В. Дудінцева, «Зубр» Д. Граніна, «Зникнення» Ю. Тріфонова, «Життя й доля» В. Гроссмана, «Ночувала хмаринка золота» А. Приставкіна і т.д. Крім художньої прози побачили світ численні мемуари, документи, щоденники: «Спогади» Н. Мандельштам, щоденник К. Симонова «Очима людини мого покоління», спогади Л. Разгона, А. Жігуліна, О. Драбкіної, І. Твардовського і т.д.

Кульмінаційною точкою процесу звільнення слова можна вважати зняття заборони з творчості представників «третьої хвилі» еміграції, що покинули або були вигнані з СРСР в 70-і рр., і взагалі із дисидентства. У цьому відношенні помітною подією стало видання віршів Й. Бродського, творів О. Галича, В. Некрасова та особливо О. Солженіцина. Крім художньої літератури у процес переусвідомлення минулого і в ідейні дискусії 1987-1990 рр. великий внесок внесли літературна критика та публіцистика, представники яких виступили з гострополемічними статтями-роздумами па політичні, соціальні та економічні теми. Серед найбільш яскравих можна привести економічне та політологічне есе М. Шмельова, Г. Попова, В. Селюніна і особливо численні нариси про шляхи соціалізму, про коріння сталінізму, про значення й зміст виникаючих перетворень І. Клямкіна, Ю. Карякіна, А. Цилко та інш.

Розпочавши з «товстих» щомісячних журналів, тираж яких виріс в кілька разів (принаймні, у найбільш «ліберальних»), гласність швидко розповсюдилася й па інші джерела формування громадської думки, менш елітарні та більш доступні: на тижневики, чиї вітрила наповнював «вітер змін», передусім «Московські новини» і «Вогник», па кіно (з виходом антисталінських фільмів «Покаяння», «Завтра була війна», «Холодне літо п'ятдесят третього...», «Влада соловецька» і просто реалістичних картин, які без прикрас зображали повернення до звичайного життя «воїнів-іптернаціоналістів», що відвоювали в Афганістані, убогість буднів або привілеї номенклатури) і особливо на телебачення, деякі передачі якого стали дуже популярними завдяки їх відвертості та вільній манері («Дванадцятий поверх», «Погляд», «До й після опівночі», «П'яте колесо»). Ці передачі насмілилися звернутися до найбільш пекучих і найбільш трагічних тем: загубленість молоді, яка привела до росту наркоманії, алкоголізму та злочинності, екологічні катастрофи Чорнобиля, Аралу та Волги, свавілля бюрократії і т.п.

Свобода слова, яка просто увірвалася в суспільство, повинна була неминуче привести до дискусій, протидій і численних непередбачених наслідків. Питання про сталінізм спричинило за собою й питання про його джерела. Чи не відповідало виникнення такого феномена, як сталінізм, духу «російської традиції» (термін Т Самуелі), що протягом віків незмінно нехтувала демократією (І. Клямкін, В. Селюнін)? Яка насправді роль особистості Сталіна, який відкинув правильний по суті проект Леніна і в 30-і рр. відродив «військовий комунізм», узаконений міфом про обложену фортецю (М. Шатров, Р.Медведєв)? У якій мірі затвердження тоталітаризму пов'язане з «міжнародними силами» (під якими малося на увазі «всесвітнє єврейство»), винними в руйнуванні старої Москви при Кагановичі, в колективізації села, приписуваній Яковлеву-Епштейну, в терорі, організованому наступниками Ягоди та Єжова в НКВС, таким, як Розаль, Паукер, Берман, Рапопорт, Коган і т.д. (В. Кожінов)? У зв'язку з питанням про сталінізм постало питання про природу суспільства, яке з нього виникло: чи соціалістичне це суспільство? Чи є різниця між соціалізмом і сталінізмом? Якщо й був соціалізм, то який? Казармений, вульгарний, але все ж соціалізм, незважаючи на всі його недоліки? Третій сюжет дебатів: які цінності треба тепер визнати визначальними, щоб здійснити необхідне моральне відродження суспільства? Національні, тобто, передусім, російські, засновані на споконвічній традиції взаємодопомоги селянських громад, на християнській моралі, або «загальнолюдські цінності», які перешкоджали б торжеству «російської ідеї», здатної виховати шовінізм та антисемітизм, прихований в народі.

Гласність, безумовно, пожвавила старі суперечки між ліберальними «західниками» та «слов'янофілами», що тепер іменуються «русофілами». Коли ж настав час кардинального перегляду всієї сукупності відносин між колишніми союзними республіками, тобто, передусім, між Росією та «іншими», колишні ідейні розходження досить швидко перетворилися на політичну конфронтацію.

«Зведення рахунків» між різними угрупованнями: «лібералами», що брали участь у минулому в офіційних структурах і розкололися на «обережних реформаторів» та відкритих противників реформ; «русофілами», які також розділилися на «сталіністів» та «антисталіністів», - було ще найменшим злом гласності, яка набагато сильніше відчувалася у великих інтелектуальних центрах, ніж у маленьких провінційних містах. Як не без гумору писав один читач «Вогника» в липні 1988 р., «існує «гласність 1" в Москві, «гласність 2" у Києві, «гласність 3" в Черкасах і «гласність 4" в Миргороді або в Конотопі. Чи може така багатоступінчаста гласність вважатися гласністю?»

Проте, ось уже кілька років, як критика й гласність успішно завойовують все нові сфери суспільного життя та засоби масової інформації (телебачення й радіо), незважаючи на запеклу опозицію та серйозні перешкоди. Більше не залишилося заборонених тим, і газетні кіоски переповнені сотнями видань-одноденок, вільних від будь-якої цензури. Однак паралельно прогресують і їх «видатки».

Поширення гласності посилило розгубленість та роз'єднаність розумів: що могли думати про соціальну справедливість трудящі, які заробляли 150 руб. па місяць, після перегляду фільму «Заборонена зона», який у найдрібніших подробицях показав привілеї номенклатури, або думати про минуле своєї країни студенти, що стали свідками несподіваного зникнення екзамену з історії КПРС, який протягом десятиріч був найважливішим предметом, під тим приводом, що всі підручники повинні бути «осучаснені»?

Гласність підняла па новий рівень невдоволення існуючим порядком і заохотила найрізноманітніші форми протесту проти нього і в результаті політизацію та ідеологічну поляризацію все більш широких прошарків суспільства, які відбувалися на фоні різкого погіршення умов життя та економічної кризи. Саме цей процес визначав соціально-політичну динаміку п'яти останніх років. Все більше невдоволення почало виникати в найрізноманітніших соціальних верствах: і в інтелігенції, і серед робітників. З 1986-1987 рр. гласність, яка виражалася в докладних описах одночасно привілеїв еліти та існуючих на межі з абсолютною убогістю представників «класу-гегемону», ростила почуття злості людини-трудівника проти номенклатури. Гласність і пропаганда реформ звільнили соціальні процеси, які почали трансформувати розчинене в робітничому середовищі невдоволення на справжній, організований і структурований рух суспільного протесту па великий подив як уряду, так і інтелігенції, яка довгий час вважала себе єдиною соціальною верствою, здатною інспірувати суспільний опір владі. ї все ж найбільш приголомшуючі і, зрештою, найбільш небезпечні для горбачовського проекту перебудови вияви невдоволення виникли в націоналістичних рухах і у вогні міжнаціональних конфліктів.

У цих умовах нове керівництво повинне було розплатитися по боргах своїх попередників: за перекручення, пов'язані з «побудовою соціалізму в одній країні» і дискредитацією справжнього інтернаціоналізму; за сталінську національну політику, гранично бюрократичну і репресивну: за брежнєвську «кадрову політику», яка намагалася знешкодити бомбу уповільненої дії національного питання, систематично спираючись на бюрократичні регіональні «мафії» і не бажаючи вирішувати жодної серйозної проблеми, пов'язаної з відносинами між різними республіками всередині Союзу. З початком демократизації і відновленням історичної правди напруження, нагромаджене за довгий час, розрядилося у відцентрових силах, які стрімко наростали. Так, річниця підписання радянсько-німецького пакту 1939 р. (що виявилася в центрі уваги друку уперше за багато років) стала приводом для масових маніфестацій 23 серпня 1987 р. в столицях трьох Прибалтійських республік. Ці виступи поклали початок процесу, який завершився пізніше проголошенням незалежності цих республік.

Пов'язана з національними відносинами напруженість виникла майже у всіх республіках. Вона торкнулася різних питань, від вимог визнання державного статусу національної мови (сформульованих спочатку в Прибалтійських республіках, потім на Україні, в Грузії, Молдавії, Вірменії, а, зрештою, по мірі розширення та поглиблення руху, висуненого і в інших республіках: РРФСР, Білорусії, Азербайджані і мусульманських республіках Середньої Азії) до повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Національні проблеми привели до загострення конфліктів між російськими «колонізаторами» та представниками «корінних» національностей (передусім у Казахстані та в Прибалтиці) або між сусідніми національностями (грузини й абхази, грузини й осетини, узбеки й таджики, вірмени й азербайджанці і т.д.), які співіснували і мирно, і вороже по обидві сторони штучно проведених центральною владою кордонів. Найбільш трагічних форм прийняв конфлікт між вірменами та азербайджанцями з приводу Нагорного Карабаху, який був приєднаний, незважаючи на вірменську більшість його населення в 1923 р. до Азербайджану. У лютому 1988 р. вірмени цієї автономної області в складі Азербайджану офіційно зажадали возз'єднання з Вірменією. Через двозначну позицію союзного уряду та опір керівництва Азербайджану конфлікт загострився, а погром вірменів, учинений азербайджанцями в Сумгаїті, став прологом до справжньої війни між Вірменією та Азербайджаном. Серйозність вірменської кризи полягала не тільки в конституційних питаннях, які вона зачіпала, але й у винятковому потенціалі самоорганізації маси. її наслідки були різноманітними: хвиля загальних страйків, що прокотилася протягом кількох місяців спочатку по Степанакерту, адміністративному центру Нагорного Карабаху, потім по всій Вірменії; створення комітетів сприяння й координації, які на рівних стали вести переговори з місцевою та центральною владою; грандіозні демонстрації, що збирали сотні тисяч людей. Вражаючі результати підтвердили уроки масових вибухів у різних країнах Східної Європи: велика частина місцевої влади встала на сторону маси, розділивши та підтримавши їх вимоги. На початку 1990 р., після того як Литва проголосила свою незалежність, а переговори про Нагорний Карабах зайшли у глухий кут, стало очевидним, що центральна влада не в змозі використати економічні зв'язки у процесі радикального перегляду федеративних відносин, що було єдиним способом попередити - або хоч би припинити - розпад Радянського Союзу.

Лише через кілька років після перших скромних кроків: зміни в керівництві Союзу кінематографістів і публікації віршів «контрреволюціонера» Гумільова - гласність, висловлюючись у китайському стилі, «перевернула гори», її наслідки, які одні називають «досягненнями», а інші «гримасами», вже очевидні і яким ще належить проявитися, незліченні. Як і в 1905 або в 1917 р., звільнене слово породило справжню «революцію розумів». Однак при цьому в тій діалектиці, яка визначала характер взаємозв'язку між поглибленням гласності і зростанням суспільної активності, «видатки» гласності мали тенденцію переважувати її «досягнення». У інтелігенції, яка більше всіх отримала від звільнення слова, швидко проявився феномен звикання; в 1990-1991 рр. журнали знайшли набагато менше передплатників, ніж в 1986-1987-рр. З іншого боку, серед «простого народу» не переставало рости роздратування проти «говорунів», до яких прираховувалися як представники інтелігенції, так і політичні діячі. Гласність не поліпшила умови життя, які продовжували погіршуватися. Розповіді про здобутки (за кордоном або в колах процвітаючої номенклатури) робили поневіряння ще більш нестерпними. «Ми пройшли шлях, пояснював весною 199 і р. один із керівників робітничого руху Донбасу, від почуттів, викликаних трьомастами рублями місячної зарплати, до розуміння «вигоди» заробити за місяць десять доларів». Нарешті, народжений гласністю плюралізм думок поставив фундаментальну проблему свого політичного вираження, тобто політичного плюралізму - неминучого завершення політичних реформ, розпочатого новим керівництвом.

2. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

В економічному плані підсумки семи останніх років представляються катастрофічними. Ситуація в народному господарстві постійно погіршувалася. Рівень життя радянських людей стрімко впав, міркування про економічну реформу в очах населення з кожним днем все менше заслуговували на довіру. Починаючи з 1988-1989 рр. почало помітно скорочуватися сільськогосподарське виробництво, що негайно позначилося на продовольчому постачанні. Показники приросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягши нульового рівня в 1989 р. і відмітивши десятивідсоткове (за офіційними даними) скорочення в першому півріччі 1991 р. До літа 1991 р. посилилися інфляційні тенденції у зв'язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив вже в 1988-1989 рр. 100 млрд. руб. (11% ВНП); інфляція, офіційно оцінювана в 1990 р. приблизно в 10%, різко підскочила протягом 1991 р., досягши до його кінця 25% за тиждень. Одночасно відбувалося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991 р., до 110-120 в кінці.

Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ і проведена величезна законотворча робота. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групою економістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували такі відомі вчені, як академіки Л. Абалкш, А. Аганбегян, Т.Заславська, проф. Ф. Бурлацький. Основні напрями передбачуваних реформ співпадали з пропозиціями, сформульованими у «Новосибірській доповіді». Дуже швидко було досягнуто єдиної думки відносно необхідності розширення самостійності підприємств, які, як передбачалося, повинні були справлятися з проблемами, виходячи з принципів самооплатності та самофінансування. Значно зростали права трудових колективів підприємств і організацій. Нарешті, передбачалося заохочувати розгортання приватної ініціативи в тих сферах, де це уявлялося «соціально виправданим», тобто насамперед у сільському господарстві, у сфері індивідуально-трудової діяльності, у сфері послуг, об'єми яких абсолютно не відповідали попиту. Поступове відродження внутрішнього приватного сектора спричинило б відмову від монополії зовнішньої торгівлі (оскільки підприємства могли б налагоджувати прямі контакти з іноземними партнерами) і дало б можливість, нехай обмежену, відкрити радянський ринок іноземним інвестиціям і сприяти створенню спільних підприємств. Приватний сектор, іноземні капіталовкладення і, якщо брати ширше, більш глибока інтеграція у світовий ринок повинні були стати - в ідеалі - стимулом до розвитку і підвищення конкурентоспроможності радянських підприємств, що сприяло б здійсненню довгоочікуваної реформи економічної системи. За умов пожвавлення ринкових відносин підприємства повинні були б поліпшити своє фінансове становище, не забуваючи при цьому про спільні інтереси як в економічному плані, так і в соціальному.

З початку перебудови розвиток реформи визначали дві основні тенденції: розширення самостійності державних підприємств і розширення сфери діяльності приватного сектора. «Закон про державне підприємство» від 30 червня 1987 р. (який набрав чинності для всіх підприємств з 1 січня 1989 р.) був покликаний забезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і самофінансування. Якщо до 1990 р. план залишався основним стержнем, навколо якого розверталася вся діяльність підприємства, то потім воно отримало свободу самому планувати свою діяльність, засновуючись на запропонованих, а не контрольних цифрах, нав'язаних відповідним міністерством, на контрактах, укладених зі своїми постачальниками і споживачами, па замовленнях, переважно державних, на довгострокових економічних нормативах і на обмеженому рівні централізованих інвестицій. Підприємство дістало право встановлювати прямі «горизонтальні» зв'язки з іншими підприємствами, замість того щоб вдаватися до посередництва Держплану. Деяким категоріям підприємств було навіть дозволено вступати в прямий контакт з іноземними фірмами.

Насправді ж бюрократія центральних міністерств відразу стала обходити положення цього закону, оскільки не хотіла здавати свої позиції і відмовлятися від колишніх прерогатив. До того ж виконання цих положень із самого початку повинне було б супроводжуватися іншими радикальними заходами (реформою ціноутворення, матеріального постачання і т.д.). У зв'язку з тим, що держава залишалася головним замовником у промисловості, вона майже повністю покривала держзамовленням виробничі потужності підприємств, залишаючи за ними дуже обмежені можливості для комерційної діяльності. Держава також, крім пріоритету у визначенні номенклатури продукції, що випускається, встановлювала ціни і ставку оподаткування. Центральні міністерства продовжували знімати вершки з прибутків підприємств, знецінюючи, таким чином, їх «фінансову самостійність».

Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплати праці, фондів економічного стимулювання не тільки залишалися довільними, але часто наносили шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Ще одним «вузьким місцем» виявилося постачання. Через відсутність оптової торгівлі підприємства так і не змогли вибирати собі постачальників, а останні у випадку порушення договорів не несли за це відчутної відповідальності. Таким чином, сфера ринку виявилася обмеженою договорами між підприємствами, які укладалися після виконання держзамовлень, в той час як сфера централізованого контролю, навпаки, розширилася завдяки перевірці «держприйманням» якості виробленої продукції в момент її здачі (процедура, що застосовувалася раніше тільки на військових підприємствах). Розширення державного контролю за якістю продукції на ділі привело, передусім, до фактичного скорочення заробітків мільйонів робітників, оскільки виявлена повсюдно невідповідність виробів «стандартам якості» позбавила їх премій, що нараховувалися раніше. Від самого початку робітники відчували, що, незважаючи на галас, який чиниться навколо «фінансової самостійності» підприємств і навіть їх «самоврядування», всі рішення продовжували їм нав'язуватися бюрократією без передачі підприємствам реальної можливості контролю. Залишаючись під жорсткою опікою колишніх управлінських структур, підприємства як свого роду «компенсацією», як і раніше, продовжували користуватися (незважаючи на без кінця проголошуваний принцип самофінансування) великими субсидіями, які тільки й дозволяли десяткам тисяч підприємств уникнути банкрутства і звільнення надлишкового персоналу (насамперед адміністративного). На думку М. Костакова, заступника директора Науково-дослідного інституту Держплану, «тимчасове безробіття» (тобто період між втратою роботи і влаштуванням на іншу з перекваліфікацією) ризикує зачепити, якщо передбачити справжню раціоналізацію політики в області зайнятості, від 14 до 19 млн. чоловік протягом найближчих десяти років.

Реорганізація міністерств і деяких інших органів управління промисловістю привела до скорочення протягом шести років біля 1 мли. службовців. Звичайно, велика частина «апаратників» влаштувалася в нових структурах (в тому числі у приватному секторі) завдяки системі зв'язків і навіть залученню капіталів громадських фондів.

Найбільш складною проблемою, зумовленою переходом до справжньої самостійності підприємств і ринкової економіки, виявилася проблема ціноутворення. При встановленні цін на основі собівартості продукції довелося б, зберігши дотації більш ніж на 70 млрд. руб., збільшити роздрібні ціни на товари на 60 млрд. руб. У цій області давно назрілі й необхідні для продовження розпочатих реформ кроки примусили себе чекані аж до весни 1991 р. За цією затримкою переховувалися численні причини: опозиція як регіональної, так і галузевої бюрократії, яка побоювалася, що реформа ціноутворення поставить під сумнів усю систему прибутків і привілеїв, створених грою на субсидіях, гарантованим збутом, маніпуляцією ціновими співвідношеннями, неодноразовими перепродажами, пов'язаними з дефіцитом і тіньовою економікою; боязнь керівників країни прийняти соціальну ціпу, яку кожний вважав дуже високою, за послідовне визволення цін і перехід до ринкової економіки в обстановці загального дефіциту і відсутності владних і правових структур, які б користувалися довірою та визначали обличчя правової держави.

Другий напрям економічної реформи полягав у розширенні сфери діяльності для приватної ініціативи. Прийнятим 19 листопада 1986 р. і доповненим 26 травня 1988 р. законом приватна діяльність була легалізована більше між у 30 видах виробництва товарів та послуг. Бажаючі відкрити свою справу повинні були зареєструватися, а їх прибутки підлягали оподаткуванню (яке сягало 65%, поки цей дуже високий рівень не був знижений 26 травня 1988 р.). За даними весни 1991 р., більше 7 млн. громадян (5% активного населення) були зайняті в кооперативному секторі, який бурхливо розвивався. Крім того, біля 1 млн. чоловік отримали патенти або реєстраційні дозволи на заняття індивідуальною трудовою діяльністю. Встановлення дуже високих цін (обід у кооперативному ресторані в Москві коштував приблизно в 10 разів дорожче, ніж у державному ресторані першої категорії) і розвиток побічних видів діяльності (орієнтованих аж ніяк не на середнього - який відчував себе обдуреним - споживача, що постійно стикався з дефіцитом) привели до того, що приватний сектор, який виник протягом кількох місяців і без звертання, як правило, до банківських кредитів, став «відмивати» капітали тіньової економіки - за середніми оцінками, до 70-90 млрд. руб. на рік. При цьому приватний сектор охопив лише частину з приблизно 15 млн. чоловік, які, за радянськими джерелами, були більш або менш постійно зайняті у сфері тіньової економіки.

Незважаючи на заяви керівництва країни про підтримку, в роки перебудови розвиток приватної ініціативи стикався із найрізноманітнішими труднощами: офіційними, коли місцеві власті використовували весь свій талант, щоб обмежити діяльність кооперативів; виробничими, зумовленими загальним дефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало вдаватися до нелегальних джерел. Нарешті, найбільш істотну роль грали ідеологічні установки та умонастрої у суспільстві. Як показували опитування громадської думки, велике число опитаних не приховували свою ворожість відносно розвитку кооперації. Якщо більшість радянських людей вітали розширення свобод у сфері політики та ідеології, то вони ж виявляли недовіру, коли мова заходила про свободу підприємництва (за винятком права обробляти свою дільницю землі, пов'язаного швидше з деяким містичним образом, ніж з ущемленням прав споживача). Для більшості громадян, які стикнулися з чотирма мережами розподілу і рівнями цін (державні, договірні, кооперативні і чорного ринку), економічна свобода з'явилася в образі падіння життєвого рівня. Десятиріччя пропаганди, направленої на викорінювання духу підприємництва і приватної власності, а також труднощі, характерні для суспільства, яке відчуває постійну недостачу необхідного, в якому нормування споживання сусідству з гарантованими державою цінами, сприяли розвитку у радянських людей страху перед ринком, властивого людям, економічно опікуваним; формуванню мислення доіндустріального типу, коли споживач покладає на державу обов'язок захищати його від «спекулянтів», «хапуг» і «товстосумів» (і взагалі від усіх тих, хто «виділяється», - скільки народних приказок повчають: «сиди й не висовуйся») і гарантувати йому «справедливі» ціни.

Ці умонастрої частково пояснюють труднощі, з якими стикнувся уряд, намагаючись розширити сферу приватної ініціативи в сільському господарстві. Офіційно визнане в 1988 р. формулювання пропонувало «орендний до-і овір», згідно з яким одна або кілька сімей беруть землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і повністю розпоряджаються продукцією. До того ж у новому положенні про колгоспи, прийнятому в березні 1988 р., обумовлювалося, що площа індивідуальної дільниці і поголів'я худоби в особистому господарстві будуть встановлюватися колективом кожного колгоспу «в залежності від участі його членів у загальній праці». Ці заходи на ділі принесли лише символічні результати. Колгоспи, що так і не отримали справжньої самостійності, на яку вони могли б розраховувати з моменту їх основи, будучи «кооперативними» організаціями, так і залишилися під опікою районної влади, яка, як і раніше, планувала їх виробництво і постачання державі, визначала норми площі особистих дільниць. Орендний рух не набув широкого поширення: в господарствах орендарів було до літа 1991 р. тільки 2% земель, від тих, що обробляються і 3% поголів'я худоби. Відродити одразу у селян дух підприємництва виявилося тим більше важко, що найактивніші з них пішли з села (протягом двох останніх десятиріч міграція з села була дуже великою). Визнане, нарешті, право вільно орендувати землю не викликало ентузіазму селян, позбавлених сільськогосподарської техніки, як і всієї економічної інфраструктури, необхідної для падання продукції товарного вигляду та її реалізації. З іншого боку, місцеві власті з початку перебудови не переставали придушувати селянську ініціативу, як про це свідчить історія «архангельського мужика», яка широко освітлювалася засобами масової інформації в кінці 1888 р. Селяни, які бажали працювати на умовах оренди, не могли отримати землю на передбачені законом 50 років; частіше за все термін оренди не перевищував п'яти років, щонайбільше десяти. До того ж орендні договори могли бути розірвані владою в односторонньому порядку з повідомленням за два місяця. Вони мали силу тільки для особи, яка їх укладала і у разі її смерті не могли бути передані іншій особі. Зазначимо, нарешті, ворожість великої частини сільського населення до можливості появи «нових куркулів»,

Жодна із розпочатих в економіці реформ практично не дала позитивних результатів. З одного боку, тому, що, будучи продуктом політичного компромісу, воші не були досить радикальними - найбільш «хворобливі» в соціальному плані заходи (реформа ціп, кредит і система постачання підприємств) були відстрочені; з іншого боку, вони були дуже радикальними, спричиняючи одночасно опір населення, який відчував па собі, як погіршуються умови життя, і протидію на всіх рівнях бюрократичного апарату. Економічні реформи, як і гласність, представляли смертельну загрозу для всіх його привілеїв та зисків від існуючого положення. Нарешті, не можна забувати, що реформи намагалися змінити економіку, в якій протягом десятиріч були відсутні ринкові механізми і процвітала корупція. Ці обставини привели до непередбаченої реакції на зроблені керівництвом кроки: в державному секторі міцно запанувала мінова, бартерна економіка, а в приватному - свого роду «економіка казино», в рамках якої нові підприємці шукали негайної спекулятивної вигоди на шкоду розвитку з далеким прицілом виробництва товарів і послуг. В умовах дуже нестабільної політичної ситуації мова йшла про отримання максимального прибутку в найкоротші терміни, перш ніж у черговий раз будуть змінені правила гри. Куди виведе цей примітивний хижацький капіталізм? На це питання можливі будь-які відповіді. Якщо політична ситуація стабілізується, і особливо якщо буде створена дійсно правова держава, цей «капіталізм казино» може послужити прологом до виробляючого капіталізму. Якщо ж ні, існує ризик, що він складе не більш ніж перехідний етап до паразитичної і корумпованої економіки, подібної до існуючих у країнах третього світу. Як виміряти шлях, який належить пройти, коли в країні відсутнє навіть урядове видання, що дозволяло б кожному в будь-який момент бути в курсі чинного законодавства!

3. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ

Політичні перетворення різко прискорилися починаючи з кінця 1990 р. (цей процес буде детально розглянутий в останній частині даного розділу). Вони зачепили до осені 1990 р. багато які рівні - те, що можна назвати «стилем» політичного життя, найбільш дійових осіб, структури та інститути, взаємовідносини між державою та громадянами, - вони були згодом обігнані ходом подій. Згідно з думкою одного із найближчих співробітників і натхненників М. Горбачова, О. Яковлева, розпочаті в процесі перебудови політичні та законодавчі перетворення повинні були зумовити радикальний поворот в російській історії. Протягом тисячі років Росія керувалася людьми, а не законами, і задачею перебудови було знищення колишнього порядку речей і заміна його іншим, дійсно заснованим на науковому розумінні суспільства. Іншими словами, мова йшла про те, щоб замінити тисячолітню модель державної системи. Проте, бажання команди Горбачова зберегти при цьому політичну систему на чолі з КПРС і союз радянських республік в його колишньому вигляді, заснованому на примушенні або нерозумінні національних спрямувань, обмежувало дієвість політичних реформ і прискорювало розпад системи.

Ми не будемо детально зупинятися на вражаючих змінах «стилю» політичного життя, безпосередньо пов'язаних із розквітом гласності: короткі та безликі повідомлення про незмінно одностайні рішення Центрального Комітету і Політбюро поступилися місцем багатослівним і напруженим телевізійним трансляція суперечливих дебатів на засіданнях нових парламентів колишніх союзних республік - Верховних Рад і з'їздів народних депутатів.

Після двох десятиріч непохитної стабільності і старіння партійних кадрів протягом п'яти останніх років сталося їх масове оновлення та омолоджування на всіх рівнях. «Чистка» Політбюро проходила поетапно, по мірі зміцнення влади нової правлячої групи; із Політбюро віддалялися (з одночасним усуненням з державних посад) найбільш консервативно настроєні діячі, пов'язані з брежнєвськими часами: Романов (липень 1985 р.), Тихонов (жовтень 1985 р.), Гришин (лютий 1986 р.), Кунаєв (січень 1987 р.), Алієв (жовтень 1987 р.), Громико, Соломенцев, Долгих (вересень 1988 р.). Одночасно Політбюро поповнювалося керівниками, що дотримувалися схожих (до відомої міри) із Горбачовим поглядів і належали до його покоління: Шевард-надзе, Рижковим, Зайковим, Слюньковим, Яковлевим, Ніконовим. У свою чергу ці керівники були в 1990-1991 рр. розметені вітром історії та замінені новим поколінням політиків, які були значно молодшими (35-40 років) і не мали ніякого відношення до партійного «сералю».

У Центральному Комітеті партії оновлення досягло небувалого для такого короткого терміну розмаху - 85%. Навіть в період 1934-1939 рр. в роки масових чисток, воно становило 77%. Оновлення політичного апарату пройшло і в республіках, де зміна складу керівних працівників до кінця 1990 р. склала від 45 до 70%. Цей рух сильно позначився і на омолоджуванні обласних кадрів. Радикальні зміни, спочатку (1985-1987 рр.) повільні, потім все більш і більш стрімкі, спричинили серйозний опір місцевої партократії; в центральних органах консервативний табір після відходу старої «брежнєвської» гвардії очолив член Політбюро ЦК КПРС Є. Лігачов. Опозиція центру апелювала головним чином до ідеологічних доводів, систематизованих у виступі Апдрєєвої, яка знаходилася «на передовій» консервативного фронту. На периферії протидія «питомих князів» пояснювалася нападками па привілеї і загрозою з боку гласності. Чим далі від Москви, тим більшу вони зберігали владу, спираючись на відданих їм політичних, господарських і радянських керівників. їх вплив навіть ріс - в тій мірі, в якій слабшала центральна влада (особливо в останні роки, відмічені безсиллям усіх існуючих державних структур, що викликало асоціації з процесом, який відбувався в 1917 р.).

Страницы: 1, 2