Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)

Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)

84

80

КУРСОВА РОБОТА

"Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.)"

Вступ

Вивчення періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. в історії Росії та України неможливе без аналізу розвитку вищих навчальних закладів і студентства як важливої суспільної ланки. Молодь завжди була самою активною частинною любого суспільства, і Російського - в тому числі. Тому дослідження процесу становлення системи вищої освіти, її специфіки не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Метою дослідження курсової роботи є вивчення розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

Мета реалізується шляхом виконання наступних дослідницьких завдань:

· проаналізувати існуючу літературу за темою курсової роботи та виявити наявні історичні джерела;

· виявити основні напрямки розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.;

· визначити вплив освітніх статутів на розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

· підрахувати кількісний та становий склад студентства.

Предметом дослідження курсової роботи є аналіз розвитку студентства як суспільної ланки та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

Об'єктом дослідження є студентство та вищі навчальні заклади Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

Методологічну основу даної роботи складає сукупність базових принципів: аналізу і синтезу, порівняльного, проблемного, хронологічного методів.

Для написання курсової роботи використано певне коло джерел.

Джерельною базою роботи виступають офіційні документи, в яких ми знаходимо первинну інформацію про вищі навчальні заклади України к.ХІХ - ХХ ст.

В документах «Из истории Киевского политехнического института» [2.9] висвітлюється інформація про Київський політехнічний інститут, а саме про історію розвитку інституту, викладацький склад і студентство Київського політехнічного інституту.

Щодо Київського університету, то інформацію про нього ми знаходимо в «Документах й матеріалах, 1834-1984». [1.2]. В цих документах присутні дані про історію розвитку університету, а також про чисельність, соціальний склад, матеріальне становище студентів.

В документах «Одесі - 200. Тези доповідей Міжнародної науково - теоретичної конференції. 6 - 8 вер. 1994. - ч. 2.» [1.3] висвітлюється інформація про вищу освіту в Одеському університеті, а також про жіночі курси в Одесі.

Про Харківський університет, про кількість, соціальний склад харківських студентів ми дізнаємося зі збірника документів і матеріалів «Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. и материалов». [1.4]

Історіографія даної курсової роботи побудована на працях радянських, і сучасних російських та українських авторів. На сьогоднішній день існують роботи, присвячені цій темі, які дають можливість виявити неоднозначність і суперечливість у вивченні різноманітних проблем з розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

В роботі Нечаєва Н. «Реформи та контрреформи: із історії російських університетів» висвітлюється вплив освітніх статутів на розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст. [2.9]

С. Дмітрієв у статті «З історії Московського університету» розглядає історію становлення і розвитку Московського університету. [2.2]

В роботі Сірополко С. «Історія освіти в Україні» та Касьянова Г.В. «українська інтелігенція на рубежі ХІХ - ХХ ст.: соціально-політичний портрет» ми знаходимо інформацію про розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст. [2.15; 2.5]

В статтях Струкової Г. «Склад студентства Харківського університету наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.» і Бортника Л. «Сторінки історії Харківського університету» висвітлюється інформація про розвиток харківського студентства. [2.16]

Дьомін О. у статті «Забутий рік» Є. В. Тарле в Одесі: навчання у Новоросійському університеті» розглядає студентство Новоросійського університету. [2.4]

Структура курсової роботи складається з трьох розділів, вступ, висновків, літератури та додатків. У вступі викладені основні положення, щодо подальшого написання курсової роботи. Далі йдуть три Розділи, де йдеться мова про реформи в галузі освіти та студентства й вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

Наукові новизна роботи полягає:

1. В більш детальному та глибокому вивченні розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

2. В приведені до системи фактів та подій, описаних і досліджених раніше.

3. В визначені основних напрямків розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ - п. ХХ ст.

Практичне значення роботи полягає в тому, що окремі її розділи можуть бути використані для підготовки до семінарських занять, до проведення історичних дискусій та в подальшій розробці теми.

1. Реформи в галузі освіти

На початку царювання Олександра II постало питання про перегляд Університетського статуту 1835 р. Однак упритул до розробки реформи вищої школи уряд приступив наприкінці 1861 р. під впливом студентських хвилювань. Створена для цієї мети спеціальна комісія з попечителів навчальних округів за участю професорів підготувала до початку 1862 р. проект університетського статуту, що був опублікований і розісланий для відкликань в університети країни, губернаторам, проводирям дворянства і вищих духовних осіб, переведений на іноземні мови і посланий видним іноземним ученим. Крім того, Міністерство народної освіти направило за кордон професора права Петербурзького університету К.Д. Кавелина для ознайомлення зі станом вищої освіти в іноземних університетах. Після всього цього підготовлений проект ще тривалий час обговорювався в різних урядових інстанціях і вже в п'ятої редакції Університетський статут був затверджений 16 червня 1863 р. імператором і одержав силу закону. Це був самий ліберальний із всіх університетських статутів у дореволюційній Росії.2.17; 274

Дія Університетського статуту 1863 р. поширювалося на 5 існуючих на той час російських університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський і Київський. Дерптський в Естонії, Гельсингфорський у Фінляндії і Варшавський у Польщі мали свої статути.

За Статутом 1863 р. кожен університет повинний був мати 4 факультети - історико-філологічний, математичний юридичний і медичний. У Петербурзькому університеті замість медичного був східний факультет. У півтора рази збільшувалося число штатних професорів. Уводилися нові дисципліни у викладанні й у зв'язку з цим відкривалися нові кафедри. Удвічі збільшувалися грошові оклади професорам і викладачам. Їхній статус по Табелі про ранги підвищувався на два класи. Досягши 25-літнього викладацького стажу, професор університету йшов у відставку з пенсією в розмірі повного окладу професорської платні, але міг ще протягом 5 років викладати в університеті, при цьому крім пенсії за ним зберігався і колишній оклад.

Статут 1863 р. надавав університетам досить широку автономію. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати всі наукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присуджувати учені ступені і звання, розподіляти державні кошти по факультетах, розділяти самі факультети на відділення, заміняти одні кафедри на інші, відкривати нові кафедри, відправляти молодих учених за кордон на стажування. Керівництво життям факультетів належало факультетським радам. Університети мали власну цензуру, вільно виписували з-за кордону книги, журнали і газети, що не підлягали перевірці на митниці. Таке право мав і кожен професор. Статут передбачав виборність ректора, проректорів, деканів з наступним твердженням їх у посаді міністром народної освіти.2.17; 275

Студенти, як і раніше, поділялися на своєкоштних і казеннокоштних. Своєкоштні жили вдома або в квартирах, що знімаються ними, і вносили плату за навчання. По закінченні університету вони могли вільно вибрати собі рід занять або служби. Казеннокоштні жили при університеті і на його змісті. По закінченні навчання вони зобов'язувалися відслужити 6 років по призначенню. Однак казеннокоштні складали невелику частину студентства. Лише в Московському університеті їх навчалося протягом року до 120 чоловік, в інших - не більш 20 студентів у кожнім. За статутом студенти не мали права створювати свої об'єднання і підлягали дисциплінарному судові, що обирається зі складу професорів університетською радою. При надходженні в університет студенти давали підписку підкорятися встановленим університетським правилам.

Відповідно до статуту 1863 р., ректор обирався радою на 4 роки і затверджувався найвищим указом.

Вищий орган університетського керування - Рада, складався з ординарних і екстраординарних професорів під керівництвом ректора. Повноваження ради значно розширені: його остаточному рішенню підлягають справи, що стосуються порядку викладання, твердження в учених ступенях, присудження премій і медалей, видання праць, постанов університетського суду, фінансової кошторису.

Справи про обрання і звільнення ректора, деканів, проректора, професорів, про поділ факультетів на відділення і поділі кафедр представляються на затвердження міністра.

Всі органи і посади в університеті є лише органами ради і діють під його безпосереднім контролем. Факультетські збори були його органами по навчальних і наукових справах, правління - по справах навчальним. Університетський суд - є привілейованою юрисдикцією, він стосувався тільки злочинів, зроблених усередині університетської корпорації.

Декани обираються з ординарних професорів на 3 роки. Відновлено колишні назви факультетів: історико-філологічний, математичний, юридичний і медичний. Збільшено число кафедр: на історико-філологічному з 8 до 11, на фізико-математичному з 8 до 12, на юридичному з 7 до 13, на медичному з 10 до 16.2.9; 160

Міністр позбавлявся права заміщати вакантні кафедри своїми кандидатами. Уперше професорське жалування доповнюється із сум, що збираються за слухання лекцій. Відновлено колегіальність у середовищі професорів. Створено професорську корпорацію, однак студентам корпоративного пристрою не дано.

Вступні екзамени залишені тільки для осіб з домашньою освітою, а для випускників гімназій - скасовані. Однак ідея автономії не поширювалася на студентів. А питання про організації взаємин викладачів і студентства ставав усе більш гострим. Професор і попечитель навчальних округів Н.И. Пирогов стояв у джерел вітчизняної теорії вищої освіти. Він бачив у розвитку науки найважливішу мету університету, при цьому єдиними коштами досягнення цієї мети висувався принцип волі викладання і навчання. Пирогов наполягав на перебалотуванні професорів через 12,5 років (замість 25), що він вважав коштами проти перетворення кафедр у синекури, а також проти застою в академічному житті. Гласність і конкуренція - от ті кошти, що дадуть імпульс розвиткові університету. «Автономічний університет немислимий без суспільної думки учнів»2.9; 161

В останній чверті XIX ст. університети відігравали значну роль у громадсько-політичному житті Російської імперії. Це пояснювалося не лише їх передовими традиціями як центрів наукової думки, які об'єднали творчі сили передової інтелігенції, але і зв'язком професури з ліберально-буржуазною опозицією, розвитком студентського руху. Саме тому перші контрреформи відбулися у сфері освіти. Був ліквідований найбільш ліберальний в історії царської Росії університетський Статут 1863 року, що, без сумніву, мало негативні наслідки для вищої школи, оскільки новий Статут 1884 року поклав початок неухильному руйнуванню автономного устрою університетів.

Статуту 1884 р., в плані загальної ідеологічної реакції, відводилась особливо важлива роль. Як і в інших статутах, університети іменувались «імператорськими», причому підкреслювалось, що «это не должно быть простым титулом, но выражением идеи о государственном значении учреждения и о долге верноподданичества».2.1; 17 І саме прагненню запровадити в університетах дух відданості монархії були підпорядковані всі положення нового статуту.

Новий статут готувався довго, ще з 1870-х років. Спочатку влада спробувала досягнути своєї мети іншим шляхом. 1879 року були оголошені «Правила для студентів» та «Тимчасова інструкція для університетів». Це була серйозна спроба перегляду Статуту 1863 р., оскільки професорська колегія фактично усувалась від студентських справ. Але опір студентства і професури, ситуація в країні не дозволили уряду реалізувати у повному обсязі правила 1879 р. У червні 1880 р. і було визначено порядок подання пропозицій щодо змін і доповнень Статуту 1863 р. Відставка графа Д. Толстого з посади міністра народної освіти на деякий час затримала проведення корінної реформи російських університетів. Але з призначенням міністром І. Д. Делянова вона була проведена. Незважаючи на те, що більшість депутатів Державної ради проект нового Статуту зустріли прохолодно і висловились проти його запровадження, у серпні 1884 р. новий статут було «высочайше» затверджено.2.1; 18

Найбільш характерною особливістю Статуту 1884 р., яка проходить яскравою рисою через всі його статті, є недовіра до університетів з боку уряду та міністерства. У новому статуті більш повно, ніж у всіх попередніх, була втілена ідея адміністративного контролю над усім внутрішнім життям університетів. Згідно з новим статутом не тільки всі відповідальні посади в університетах повинні були заміщатися за призначенням, але й взагалі в усіх внутрішніх справах університету переважне право надавалося вищій адміністрації. Особлива увага зверталась на те, щоб усунути будь-який ґрунт для виникнення студентських заворушень та протиправної пропаганди. Чисельні розпорядження та інструкції доповнили підпорядкування університетів уряду.

Статут 1884 р. послідовно проводив реакційні принципи в питаннях управління. Залишки автономії університетів були знищені. Вчені ради і факультети були настільки безправними щодо питань управління, що навіть не могли своєю владою перенести лекції з одного часу на інший. Взагалі, втілення в життя принципів статуту відразу зустріло немало труднощів. Довелось навіть зробити деякі поступки із-за реальної необхідності.

Криза освіти на рубежі століть загострилася. Студентські виступи значно прискорили реформи університетського життя, однак зміни в навчальних закладах багато в чому залежали від кардинальних зрушень у масштабах усього суспільства. Тільки в 1905 р. у вищій школі відтворюється автономія.

Відповідно до тимчасових правил, Рада університету обирала ректора і його помічника. Факультети вибирали деканів і секретарів факультетів. Усі посадові особи обираються з числа ординарних професорів. Роль ради значно зростає: їй надається право вживати заходів по підтримці правильного ходу навчального процесу. У значній мірі відновлена колегіальність у роботі виборних органів університету.

Ректор обирається на 3 роки радою з числа ординарних професорів і затверджується в посаді найвищим указом.

Студенти одержали право самостійного вибору в навчальній діяльності: у 1906/07 навчальному році вища школа Росії почала перебудову організації навчального процесу. Вводилася індивідуальна модель навчання, названа «предметною системою» і орієнтована на потреби особистості студентів. Нова організація навчального процесу надавала право вільного вибору факультету, спеціалізації, а виходить, і професора-лектора; право вільного відвідування, студенти самостійно розробляли персональні навчальні плани, включаючи в них найбільш важливі навчальні дисципліни для заглибленого вивчення, а також сполучені з основної дисципліни по власному виборі. Планувалися терміни навчання і терміни іспитів згідні можливостям студентів і викладачів.

З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школи скасована. У період лютневої буржуазно-демократичної революції автономія була відновлена.

До початку XX століття в російській вищій школі була розроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, з університету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, що одержали філологічну, юридичну або медичну освіту. У подальшій професійній діяльності випускники повинні були вільно орієнтуватися у своїй області знань і вміти користуватися ними для практичних цілей. Таким чином, основні цілі університетської освіти були не стільки просвітительськими, скільки методологічними, спрямованими на розвиток таланта дослідника. Для навчання фахівців існували інститути й інші вищі навчальні заклади практичного напрямку. Така концепція університетської освіти була можлива лише при автономії.2.9; 162

Отже, більшість положень статуту були спрямовані на досягнення головної мети: подальше посилення урядового впливу на управління університетами, контролю над викладанням у них та наведення порядку і дисципліни серед студентів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим виконати його навіть частково.

2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структуру в якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складали державні навчальні заклади, система яких остаточно сформувалася в основному до кінця XIX ст. - початку XX ст.

Повноцінному функціонуванню системи вітчизняної вищої освіти заважали станові і національні обмеження, дискримінація жінок, охоронні установки уряду, бюрократизм керування, залишкове фінансування. Відсутність планового початку вело до диспропорцій у розвитку мережі університетів і інститутів при загальній недостачі фахівців усіх, без винятку, профілів.

У значній мірі прорахунки царської адміністрації в академічній політиці викликали до життя неурядову, «вільну», вищу школу, створену ініціативою буржуазної інтелігенції і грішми торгівельно-промислових кіл.

У січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі навчальні заклади (65 урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і 40 шкіл університетського типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні відділення» народних університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9 навчальних закладів музично - театрального й образотворчого мистецтва; 7 духовних академій, 19 інженерних, 15 сільсько-господарчих, 6 комерційних інститутів; 8 військових і військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р. у них працювали близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123 тис. студентів; у 1898-1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис. фахівців.2.3; 127

Територіально вища школа тяжіла до великих адміністративних і культурних центрів економічних районів з розвитими промисловістю, сільським господарством, торгівлею.

До державних відносилися навчальні заклади, що складали фундамент вітчизняної вищої освіти. По своєму юридичному положенню це були місцеві підрозділи тих центральних (міністерства і головні керування) і почасти вищих (св. Синод, Канцелярія по установах імп. Марії Федорівни) державних установ, яким вони були підпорядковані. Вони фінансувалися казначейством. Їхні штатні викладачі, обслуговуючий персонал були чиновниками різних класів.

Студенти цих навчальних закладів підкорялися строгому відомчому регламентові, були зобов'язані носити форму, могли претендувати на стипендію і матеріальну допомогу з казенних фондів, а після завершення навчання і здачі державних іспитів одержували право на класний чин і місце на державній службі.

Ключові позиції в системі російської вищої школи кінця XIX - поч. XX ст. належали навчальним закладам, що готували кадри обслуговування державного апарата імперії, а саме університетам, школам університетського типу (юридичні, педагогічні, медичні), військовим і військово-морським, богословським. Соціально вони були зорієнтовані переважно на дворянсько-чиновницький контингент учнів, що одержали середню освіту в класичних гімназіях.

У російській системі вищої освіти ведуче місце по науково-педагогічному рівні професорсько-викладацького складу і числу студентів належало університетам у Варшаві (1869), Казані (1804), Києві (1834), Москві (1755), Одесі (1865), Пермі (1916), Петербурзі (1819), Саратові (1909), Томську (1880), Харкові (1805), Юр'єву (1632; до 1893 р. - Дерпт). Вони готували в основному юристів, учителів середньої школи, лікарів.2.3; 128

Наприкінці XIX - початку XX ст. університетська система переживала глибоку кризу, оскільки, за словами В.И. Вернадського, не могла «пристосовуватися до тих зовнішнім рамкам життя, які зараз панують у країні». Про це говорить загальмованість розвитку мережі університетів - всього 11, з яких тільки два виникли на початку XX ст. - Саратівський і Пермський. Фактично незмінною залишилася їхня організаційна структура. Вона складалася з фізико-математичного (із природним і математичним відділеннями), історико-філологічного (з історичним і словесним відділеннями), юридичного і медичного факультетів. Виключення складали східний факультет у Петербурзькому і богословський у Юр'євському університетах. Однак і цим складом факультетів володіли не всі університети. Саратівський діяв у складі одного медичного; у Томськом були відсутні фізико-математичний і історико-філологічний, а в Петербурзькому - медичний. Уряд так і не прийняло мір до їхнього заповнення. Без належної його уваги залишилися пропозиції наукової, торгово-промислової громадськості про включення в структуру університетів факультетів народногосподарського профілю. Безуспішно професорські колегії клопотали про відкриття нових кафедр, про офіційне розширення навчальних програм.2.3; 128

По програмах викладання і внутрішніх розпорядків фактично одно - факультетним університетом був Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі.

Під особливим заступництвом царського прізвища складалися аристократичні юридичні школи: Олександрівський ліцей (колиш. Царськосільський, 1811), училище правознавства (1835), Ліцей в пам'ять цесаревича Миколи (Катковський) (1869). Перші два призначалися тільки для дворянської еліти. Катковський ліцей був усестановим. Навчання в них було надзвичайно дорогим (до 800 карбованців у рік). Ліцеї мали однотипну організацію: були закритими навчальними закладами з гімназичними і трирічними вищими юридичними класами. З їхніх стін вийшли багато ієрархів царської адміністрації, видатні діячі вітчизняної культури.

Фахівців зовнішньополітичних служб у країнах Сходу, чиновників внутрішньої колоніальної адміністрації випускали навчальні відділення східних мов Міністерства закордонних справ (1828), Лазаревський інститут східних мов у Москві (1848). У 1899 р. у їхню групу ввійшов Східний інститут у Владивостоці.2.3; 128

Дворічне Навчальне відділення східних мов МЗС готувало «драгоманів» (перекладачів) для російських посольств, місій, консульств у країнах Ближнього і Середнього Сходу, а також Південно-Східної Європи і Північної Африки, що інколи знаходилися під Османським пануванням. У студенти відділення приймалися, що закінчили з відзнакою східний факультет Петербурзького університету і спеціальні класи Лазаревського інституту східних мов, православні, росіяни по підданству і походженню. Комплект слухачів не перевищував 10 чоловік.

У 1883-1910 рр. при Навчальному відділенні східних мов діяли трирічні курси східних мов для офіцерів «усіх видів зброї» з подібною програмою і з комплектом курсантів у 5 чоловік.

Лазаревський інститут східних мов у Москві був центром навчання вірменів з російських підданих і «закордонних». Приймалися також юнаки інших національностей. Інститут складався з «гімназичних» і трирічних «спеціальних» класів, прирівняних до вищого навчального закладу. Крім закінчивших гімназичне відділення студентами останніх приймалися юнаки «усіх станів, без розходження і віросповідання» з атестатом зрілості або рівнозначним свідченням.

Заняття в інституті здійснювалися на кафедрах вірменської, турецько-татарської, арабської, перської словесності, російської, грузинської мов, практики перської, турецької й арабської мов, східної каліграфії. Випускники інституту спрямовувалися на дипломатичну службу в країни Ближнього і Середнього Сходу, поповнювали корпус чиновників кавказької адміністрації, обирали наукове поприще.

Чиновників вищої кваліфікації для адміністративних і торгово-промислових установ Східно-азіатської Росії і суміжних з нею держав готував Східний інститут у Владивостоці. Він складався з китайсько-японського, китайсько-корейського, китайсько-монгольського і китайсько-маньчжурського відділень. В інституті малося також військове відділення, де навчалися офіцери, включаючи і тих, які закінчили військові академії. Вони поповнювали розвідувальні служби в армії, виконували військово-дипломатичні функції.

У 1897 р. у Петербурзі відкрився Жіночий медичний інститут. Спочатку його задача була в тім, щоб «доставляти особам жіночій статі медичну освіту, переважно пристосоване до лікування жіночих і дитячих хвороб і до акушерської діяльності». Курс навчання був розрахований на 5 років. Випускниці інституту одержували професійне звання «жінка-лікар» із правом лікарської практики і заняття різних лікарських посад, але без прав державної служби. У 1904 р. було затверджено нове положення про Жіночий медичний інститут. По програмах викладання він прирівнювався до медичних факультетів університетів, оскільки став не тільки готувати фахівців з жіночих і дитячих хвороб, але і випускати лікарів широкого профілю. Слухачки одержували, як і випускники університетів, звання лікаря, «зі всіма наданими цим званням правами на медичну діяльність і службу, крім прав по чиновиробництву».2.3; 129

Мало відрізнялася від університетської програма викладання у Військово-медичній академії (1798). До 1912 р. це був напіввійськовий навчальний заклад, що готував лікарів «переважно для військового і морського відомств». Частина її випускників, однак, йшла на цивільну службу. У студенти академії приймалися тільки власники атестатів зрілості, а також випускники фізико-математичного і студенти медичних факультетів університетів. З 1905 р. почався також прийом тих, які закінчили загальні класи Пажеського і кадетських корпусів. У 1912-1913 р. академія була перетворена в повноправний військово-навчальний заклад для підготовки лікарів тільки для збройних сил.

Поповненням викладацького корпуса середніх навчальних закладів, чинів навчальної адміністрації поряд з університетами займалися спеціальні педагогічні вищі навчальні заклади - Петербурзькі і Ніжинський історико-філологічні інститути, Педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна, Жіночий педагогічний інститут.

У цілому в 1913/14 навчальному році в університетах і школах університетського класу навчалося більш 41 тис. студентів.

«Закриті церковні училища» - київська (1701), Московська (1775), Казанська (1797), Петербурзька (1797) православні духовні академії давали вищу богословську освіту переважно юнакам, з відзнакою закінчившим духовні семінарії, і в набагато меншому числі - випускникам світської середньої школи, також з вищими балами в атестатах. Курс навчання був чотирирічним. У 1913/14 навчальному році в академіях навчалося 964 студента.2.3; 130

Особняком від православних духовних академій стояв Жіночий богословсько-педагогічний інститут у Московському Скорбящінському монастирі, відкритий у 1914 р. за рішенням св. Синоду. Він мав на меті «доставляти вищу богословсько-педагогічну освіту жінкам і підготовляти начальниць, виховательок і вчительок для середніх жіночих духовно-навчальних закладів». Випускниці інституту повинні були підняти «недостатній» освітній рівень педагогічного персоналу єпархіальних училищ, а також сприяти «задоволенню потреб православної церкви, переважно місіонерського характеру». Діяли в Російській імперії також Римсько-католицька (1872), Армяно - григоріанська академії. Пасторів євангелічної церкви готував богословський факультет Юр'євського університету.

Наприкінці XIX - початку XX ст. у державній системі вищої освіти як і раніше діяв єдиний навчальний заклад, що служив кстетичним потребам суспільства, - Вище художнє училище живопису, скульптури й архітектури Академії мистецтв (1764). Воно складалося з мальовничо-скульптурного й архітектурного відділень. В училище приймалися «без розходження станів» випускники малювальних шкіл і училищ по конкурсі атестатів. Ті, хто не художньої освіти при вступі проходили через конкурс по малюванню. У 1914 р. в училище було 260 студентів, у тому числі 19 жінок.

Не відбулося істотних змін і в складі вищих військових навчальних закладів. До найстарших академій Генерального штабу (1832), Артилерійської (1820), Інженерної (1819), Військово-юридичної (1867), що готовили штаб-офіцерів (починаючи з майора) сухопутних збройних сил, у 1900 р. додалася Інтендантська (до 1911 р. - інтендантський курс).

Вищий ешелон корпуса офіцерів військово-морського флоту поповнювався випускниками Морської академії (1877); Морського інженерного училища (1894; до 1896 р. - Технічне училище Морського відомства); у трирічних «спеціальних класах» Морського кадетського корпуса (1701; з 1916 - Морське училище) - закритого привілейованого, навчального закладу для дітей морських офіцерів, потомствених дворян, майбутніх гардемаринів і мічманів корабельної стройової служби.

До 1914 р. у військово-сухопутному і військово-морському вищому навчальному закладах числилося 1300 слухачів.

Периферійне місце в системі російської вищої школи займали народногосподарські навчальні заклади, що готували фахівців для промисловості і сільського господарства. Соціально вони були зорієнтовані в першу чергу на різночинно-буржуазний контингент студентів, що одержували середню освіту в реальних, технічних, гірських, сільськогосподарських, комерційних училищах. 15 інститутів готували інженерів для фабрично-заводської і гірської промисловості, шляхів сполучення, будівництва, телефонно-телеграфного зв'язку, електроенергетики.

До кінця XIX ст. ведуча позиція в інженерній освіті належала Петербурзькому (1828), Харківському (1885) технологічним інститутам і Московському технічному училищу (1830). Маючи по два відділення (механічне і хімічне), вони були пристосованідо вимог промисловості 70-80-гг. XIX ст. із дрібною і середньою фабриками, що панували в ній, яким був потрібний інженер-універсал.2.3; 131

Бурхливий ріст російської промисловості наприкінці XIX ст. зажадав не універсальної, а профільної підготовки інженерів по цілому ряді автономних спеціалізацій. 31 січня 1898 р. Комісія з технічної освіти Російського технічного суспільства ухвалила:»… найбільш доцільним типом вищих технічних навчальних закладів є політехнікуми, в яких молоді люди готуються до різних спеціальностей. З'єднання різних спеціальностей в одному навчальному закладі доставляє можливість спілкування між викладачами, це повинно плідно впливати на самий дух викладання, даючи йому велику і ширину, і глибину». У цей час у Російській імперії діяв тільки один «технічний університет» - Ризький політехнічний інститут (1862).

Ідея політехнізації інженерно-заводської освіти знайшла популярність у ділових колах. В офіційні інстанції спрямовуються клопотання торгово-промислової громадськості про відкриття політехнікумів у Варшаві, Владивостоці, Казані, Києві, Нижньому Новгороді, Одесі, Пермі, Петербурзі, Самарі, Тифлісі. Знайшла ця ідея прихильників і в урядових колах. У 1898 р. міністр фінансів С.Ю. Вітте провів через Державну раду закон про заснування політехнічних інститутів у Варшаві і Києві, а в 1902 г. в Петербурзі. У 1900 р. відкрився Томський технологічний інститут з політехнічною структурою. У 1907 р. заснований Донськой політехнікум у Новочеркаську. У 1914 р. приймається закон про Самарський політехнікум. Його відкриттю перешкодила війна.

Політехнічні інститути являли собою рухливу багатопрофільну структуру (4-6 відділень). Крім традиційних хімічного і механічного відділень вони мали і такі: металургійне, гірське електротехнічне, інженерно-будівельне, архітектурне, кораблебудівне, сільськогосподарське, інженерно-меліоративне, економічне (комерційне). Така гнучка організаційна структура порівняно легко коректувалася, доповнюючи новими відділеннями, підвідділами, спеціальними курсами.

Наприкінці XIX - початку XX ст. організаційні новації торкнулися і монопрофесійних інженерних шкіл, що готували кадри вищої кваліфікації для конкретних галузей промисловості - гірської, шляхів сполучення, будівельної, електротехнічної. Найстарші з них одержали нові статути, які більш відповідали вимогам сучасної виробничої діяльності. У 1904 р. у структуру Петербурзького гірського інституту (1773) були введені гірський (готував фахівців з геології, гірськодобуванні, рудничній справі), і заводський (готував металургів) «розряди». У Петербурзькому електротехнічному інституті (1886) уводяться відділення: електротехнічних, електромеханічне, телеграфів і телефонів, а в Інституті цивільних інженерів (1812) - і архітектурно-будівельне, інженерно-будівельне, інженерно-дорожнє. Істотну модернізацію перетерпіла навчальна програма Петербурзького інституту шляхів сполучення (1809), що готувало інженерів по будівництву й експлуатації залізниць, інших сухопутних, а також водних комунікацій, портових споруджень.

Більш «молоді» вищі технічні навчальні заклади пройшли через пошук нових форм їхньої організації, менш обтяжних, чим діючі, для скарбниці й прискорюючих процес інженерної підготовки. Мабуть, найбільш новаторським був проект відкритого в 1896 р. Московського інженерного училища відомства шляхів сполучення. До 1913 р. воно готувало студентів по укороченої трирічній (замість п'ятирічної) програмі й у кінцевому рахунку давало звання «практикант училища» і право обійняти посаду техніка на залізниці для проходження обов'язкової дворічної будівельної й інженерної практики (ст. 4). Після схвалення радою училища звіту про неї технік отримував звання «інженер-будівельник» (ст. 21) і право на здачу спеціального іспиту в Петербурзькому інституті шляхів сполучення для одержання звання «інженер шляхів сполучення» (ст. 17).2.3; 132

Експеримент, однак, не вдався. Залізниці неохоче прибігали до послуг «скоростиглих» техніків, віддаючи перевагу випускникам Інституту шляхів сполучення і політехнікумів. Втрачене популярність у молоді Інженерне училище в 1913 р. було реформовано в Московський інститут шляхів сполучення, ідентичний діючому в Петербурзі.

Аналогічний викладеному вище і настільки ж невдалий у кінцевому рахунку досвід був відтворений засновниками Гірського училища, відкритого в 1899 р. у Катеринославі. У 1912 р. це «напіввищий» навчальний заклад був ідентифікований організаційно, по програмах викладання, юридичному статусові, назві Гірському інститутові в Петербурзі. У 1913/14 навчальному році в інженерно-промислових інститутах навчалося більш 23 тис. чоловік.

Аграрний сектор російської економіки обслуговували 10 державних вищих навчальних закладів: 5 землеробських, 1 межовий, 4 ветеринарних інститути. Фахівців із сільського господарства готували також спеціальні факультети Донського і Ризького політехнікумів. Їхня діяльність протікала на тлі широкої дискусії про нові організаційні форми вищої землеробські освіти з метою орієнтації її на агрокультурне обслуговування не тільки поміщицького, але і масового селянського господарства. Перше слово в ній належало професорам і викладачам вищої школи. Дебатувалися переважно два проекти - організації агрономічних відділень в університетах і багато факультетної, політехнічної, конструкції спеціального сільськогосподарського інституту.

Фахівці віддали перевагу другому проектові. Об'єктом його реалізації став Московський сільськогосподарський інститут, створений у 1894 р. на базі Петровської сільськогосподарської академії (1865), спочатку як «закрита» школа з високою платою за навчання (400 карбованців), призначена переважно для дітей поміщиків.

На початку XX ст. інститут став «відкритим» навчальним закладом із сільськогосподарським, інженерним (готував меліораторів), рибоводним відділеннями. Його навчальні програми і методика викладання придбали велику практичну спрямованість. За рахунок вихідців із селян-хліборобів, випускників духовних семінарій демократизувався і зріс склад його студентів.

По типології науково-педагогічної організації сільськогосподарського відділення інституту в Москві в 1914 р. було перетворено агрономічне відділення Інституту сільського господарства і лісівництва в Новій Олександрії (1962) і організований Воронезький сільськогосподарський інститут, відкритий у 1912 р. У 1902 р. уведене нове положення про Петербурзький лісовий інститут (1803). Істотно було розширене викладання природничонаукових і прикладних сільськогосподарських дисциплін. До класу аграрних вищих навчальних закладів відносилися Вищі курси при Никитському училищі садівництва і виноробства (1888). Важливе значення для аграрно-індустріальної Росії з мінливими поземельними відносинами мала межова служба. «Митецьких землемірів» готував Московський межовий інститут (1779) з чотирирічним курсом наук. Медичне обслуговування сільськогосподарського тваринництва здійснювали випускники Варшавського (1840), Казанського (1874), Харківського (1850), Юр'євського (1848) ветеринарних інститутів. У 1913/14 навчальному році в російських сільськогосподарських вищих навчальних закладах числилося близько 5 тис. студентів.

Державна вища школа Росії в основному формувалася в XIX ст. У 1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. - 56, у 1917 р. - 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі і тільки 14% - на початку XX ст. Ці дані свідчать про крайню сповільненість темпів розвитку вітчизняної вищої освіти.2.3; 132

Найбільш істотні зрушення в професійній структурі вищої школи відбулися в період промислового підйому 1892-1902 рр. Однак тенденція до переважного розвитку інженерної освіти був перерваний промисловою депресією, що наступила, 1903-1910 рр. Історично сформована в державній вищій школі диспропорція між народногосподарськими (26-40%) і гуманітарними (39-60%) навчальними закладами збільшувалася. Це, однак, не означало, що потреби країни в педагогах, лікарях, юристах, офіцерах з вищою освітою задовольнялися повною мірою. Вони були не менш гострі, ніж потреби в інженерах і агрономах. Державна скарбниця відпускала занадто мало кошт на нестатки вищої школи. От чому залишилися на папері розроблені в 1910-1916 р.р. відомчі програми відкриття нових університетів, технічних і сільськогосподарських інститутів. Усе це привело до створення неурядової вищої школи.

Ще напередодні селянської реформи 60-х рр. царський уряд змушений було частково піти назустріч наполегливим вимогам громадськості в області готування вчительських кадрів. У листопаду 1858 р. міністерством народної освіти були схвалені наступні три пропозиції: заснувати при всіх університетах дворічні педагогічні курси для осіб, що мають вищу освіту і бажають присвятити себе педагогічної діяльності; створити при педагогічних курсах чотирьох - і п'ятикласні гімназії з пансіонами для учнів; відкрити в кожнім окрузі вчительські семінарії для готування вчителів повітових і сільських училищ.

У березні 1860 р. було видано «Положення про окружні педагогічні курси», добір на які проводили піклувальні ради навчальних округів. Незалежно від умов прийому, усі ті, хто вступив на ці курси повинні були мати «бездоганну моральність і схвальний спосіб життя». Більш того, кожному кандидатові пропонувалося представити «свідчення про благонадійність» і моральної стійкості. 2.10; 74

Педагогічні курси в навчальних округах мали дворічний термін навчання і п'ять профілів підготовки в залежності від спеціальності вчителів, при цьому для всіх однаково обов'язковим було вивчення невеликих курсів педагогіки з дидактикою. Заняття на курсах носили теоретичний і практичний характер. Кожен, хто закінчив курси зобов'язаний був написати і захистити «дисертацію» на задану тему і прочитати одну спробну лекцію. Крім того, у процесі навчання кожен слухач (він називався кандидатом) повинний був представити в піклувальну раду два твори - наукового і педагогічного змісту. Кандидати, що виявили особливі успіхи, одержували можливість на заміщення посад бакалаврів і доцентів в університеті; кандидати, що мали середні успіхи, спрямовувалися в середні навчальні заклади, а результати, що показали не цілком задовільні, визначалися на місця вчителів повітових училищ із правом наступного перекладу на роботу в гімназії на основі додаткового конкурсу.

Сам факт створення педагогічних курсів для підготовки вчителів середніх шкіл представляє позитивне явище, хоча кількість слухачів цих курсів було вкрай незначним. На вищі педагогічні курси в 1860 р. було виділено усього лише 67 місць зі стипендіями в 300-500 руб. у рік. В наступні роки кількість стипендіатів на курсах трохи збільшилося, але воно як і раніше було невелике. Так, у 1864 р. було засновано 259 стипендій на всю країну, з них для західних губерній -106, для інших -153 стипендії. Одночасно відбулося і зниження розміру багатьох стипендій до 142 руб. 80 коп. у рік.

Робота вищих педагогічних курсів із самого початку їхнього створення була організована незадовільно. Це викликало чергову дискусію про організації підготовки вчителів середніх шкіл і розробку нових проектів як у міністерстві народної освіти і його Ученому комітеті, так і в навчальних округах, університетах і в інших установах. Одні пропонували ввести особливі семінарські курси при деяких кафедрах університетів, інші вимагали відновлення Головного педагогічного інституту, треті рекомендували збільшити термін навчання на один рік для тих студентів, що готуються стати вчителями, четверті радили випускників університетів - кандидатів на педагогічні посади прикріплювати на річне стажування до гімназій, п'яті вважали за доцільне підготовку вчителів цілком і цілком покласти на університети без продовження терміну навчання і без додаткової роботи у гімназії і т.д.

Підвівши підсумки дискусії, Учений комітет міністерства народної освіти прийняв наступні рекомендації: готування до вчительського звання покласти на університети, у навчальних планах яких, починаючи з другого курсу, передбачити спеціальні заняття з кандидатами в педагоги; по закінченні університетського курсу «учительські кандидати» зараховуються на один рік до гімназії для практичних занять, після чого вони визначаються на посаді педагогів гімназій і прогімназій; контроль за практичною роботою цих кандидатів покласти на директорів і педагогічні ради гімназій; час занять зараховувати в загальну службу вчителя; загальне число стипендіатів для вчителів-кандидатів повинне бути не менш 300 при розмірі стипендії в 300-360 руб.; крім штатних стипендіатів у числі тих, хто готувався до вчительського звання можуть бути стипендіати інших відомств і особи, що складаються на власному утриманні.

У 1865 р. Учений комітет опублікував проект «Положення про готування вчителів гімназій і прогімназій». Але, що прийшов до керівництва міністерством народної освіти граф Д.А. Толстой домігся його скасування.

В наступні роки діячі народної освіти неодноразово поверталися до розгляду питань про статут, набір і контингенти учнів, організації навчальної діяльності педагогічних курсів. Однак 27 червня 1867 р. по представленню Д.А. Толстого було «высочайше повелено» їх зовсім закрити. Почалися пошуки «нових, більш зручних» форм підготовки вчителів для середніх шкіл, що продовжувалися багато років і безуспішно. 2.10; 75

Готування вчителів середніх шкіл з мізерною педагогічною і методичною підготовкою стали проводити історико-філологічні і фізико-математичні факультети університетів. Університети давали студентам педагогічні знання, як правило, тільки, на факультативних педагогічних курсах і по урізаних програмах.

В другій половині XIX в. учителів гімназій, реальних училищ і інших середніх навчальних закладів, крім університетів, готували також інші вищі навчальні заклади, зокрема два історико-філологічних інститути - у Петербурзі і Ніжині.

У Петербурзі історико-філологічний інститут був створений у 1867 р. Це був закритий навчальний заклад, що готував для гімназій вчителів історії (з географією), російської мови і словесності, древніх мов. Термін навчання в ньому був чотири роки: два роки «теоретичних» і два роки «спеціального і практичного навчання». На чолі інституту знаходився директор, що був безпосередньо підлеглий міністрові народної освіти. Його заступником був інспектор із трьома помічниками - наставниками студентів. Інститут мав ученого секретаря, секретаря правління, екзекутора (він же економ), бухгалтера й інших працівників. У штат інституту входили 5 ординарних і 5 екстраординарних професорів, 5 викладачів і законовчитель. Навчальною частиною формально керувала професорська конференція, а господарської - правління. Річний бюджет інституту на початку його діяльності складав близько 90 тис. карбованців, з яких на зміст студентів відпускалося 25 тис. руб. При інституті в 1870 р. була відкрита гімназія.

В інститут приймалися особи, що досягли 17-літнього віку, що закінчили гімназії і духовні семінарії, що пройшли вступні екзамени по російській і древній мовам і не мають «моральних і тілесних недоліків». З 1877 р. абітурієнти, що мають в атестатах оцінку «4» по мовах, від вступних екзаменів звільнялися. Штатне число студентів складало 100 чоловік, однак крім штатних вакансій інститут мав 2-3 десятки стипендіатів від синоду, Кавказького, Віленського і Дерптського навчальних округів, Західного і Східного Сибіру.2.10; 77

Навчальний план інституту відображав офіційну тенденцію до класицизму в освіті. Він містив у собі закон божий, філософію (із психологією, логікою й історії-філософії), педагогіку і дидактику, грецьку мову і грецьку словесність, латинську мову і римську словесність, росіянку словесність з історією церковнослов'янської і російської мов, загальну історію, німецька і французька мови.

Студенти інституту піддавалися посиленій ідеологічній обробці в дусі вірності цареві і самодержавно-становому ладові. Для перевірки знань призначалися так називані репетиції, іспити (по всіх предметах за навчальний рік), домашні читання і курсові твори. На третьому і четвертому курсах навчання студенти інституту розділялися на наступні «розряди» (відділення): древніх мов, російської словесності (з 1864 по 1884 р.), історії (з 1869 по 1875 р.), історії і географії (з 1875 р.).

Невстигаючі студенти або залишалися на другий рік, або відчислялися з правом підготовки до іспиту на звання вчителя повітового училища. Студенти, що зі своєї ініціативи залишали інститут до закінчення повного курсу, повинні були сплатити за весь період навчання до 400 руб. за рік. Випускники інституту, відзначені звання вчителя гімназії, після річної роботи мали право здавати іспиту на магістерську ступінь. Термін обов'язкової служби складав 6 років.

За 1867-1900 р. Петербурзький історико-філологічний інститут випустив 562 педагога, з них абсолютна більшість працювали викладачами древніх мов.

Учителів гімназій готував також Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородько, що виник у 1875 р. на базі юридичного ліцею. Він користувався такими ж правами, як і Петербурзький інститут, але підкорявся попечителеві Київського навчального округу. Контингент студентів і в цьому інституті був невеликим: спочатку 100, а в наступні роки 40-42 чоловік. За 1875-1900 р. інститут випустив 321 учителя. Інститут утримувався на кошти державного казначейства (70-75 тис. руб. у рік) і асигнування засновників ліцею (14,2 тис. руб. у рік). При інституті працювала гімназія з пансіоном. У її чотирьох «вищих класах» училося і виховувалося 120 стипендіатів - і майбутніх студентів інституту.

Страницы: 1, 2, 3