Зародження американської державності в ході війни за незалежність

Зародження американської державності в ході війни за незалежність

У травні 1776 року Франція відправила на допомогу американським колоніям 14 суден з військовим спорядженням. Власне, більша частина пороху, використаного американськими арміями надходила з Франції. Після поразки англійців під Саратогою Франція вирішила послабити давнього ворога і відновити рівновагу сил, порушену Семирічною війною (війна французів та індіанцями). 6 лютого 1778 року Америка і Франція підписали договір про дружбу і торгівлю, згідно з яким Франція визнавала Америку і запропоновувала їй торгівельні угоди. Було укладено також союзний договір, який передбачав, що при вступі Франції у війну обидві країни не складуть зброї, доки Америка не здобуде незалежності, і жодна з учасниць не укладе миру з Англією без отримання на те згоди іншої сторони; до того ж, держави надавали одна одній гарантії щодо їхніх володінь в Америці.

Франко - американський союз швидко поширив межі конфлікту. У червні 1778 року англійські кораблі обстріляли французькі, і обидві країни почали між собою війну. Сподіваючись повернути назад території, відібрані англійцями під час Семилітньої війни, Іспанія виступила 1779 року на боці Франції, але не в ролі американського союзника. 1780 року Англія оголосила війну голландцям, що не полишали торгівля з американцями. Об'єднання цих європейських держав з Францією стало більшою загрозою для Англії, аніж стосунки з американськими колоніями [75-76;5].

В ході Війни за незалежність сталося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес впродовж ряду років грав роль єдиного законодавчого органу влади, який приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів штатів-колоній. Склалися загальні озброєні сили з єдиним командуванням. Хоча в економічному сенсі і мало вдала, була зроблена спроба організації єдиної фінансової системи колоній - загальних паперових грошей і єдиного податку на утримання армії.

Замість розбещених по вказівці з Англії законодорадчих асамблей в колоніях були повсюдно вибрані нові законодавчі представництва. Обиралися вони на основі ширшого виборчого права. Якщо раніше вирішальне слово залишалося за губернаторами, то тепер законодавчі збори затвердили своє верховенство. Кожен штат сформував власну систему управління. Але майже у всіх главою виконавчої влади став виборний губернатор, підзвітний законодавчим зборам штату. У ряді штатів були введені обмеження на термін перебування його при владі для уникнення «небезпеки монархізму». У більшості колоній (у 10 з 13) законодавчі збори були реорганізовані по двопалатному зразку, причому сенаторів (членів верхньої палати) обирали з осіб з вищим майновим цензом. У більшості штатів були прийняті нові конституції, що закріпили їх державний суверенітет і народовладдя [67;10].

Успіхи революції дали змогу американцям оформити у вигляді закону свої ідеали, викладені в Декларації Незалежності, і владнати свої незлагоди за допомогою конституцій штатів. Ще 10 травня 1776 року Конгрес ухвалив резолюцію, що радила колоніям заснувати нові уряди, “ які найкращим чином виведуть своїх громадян до щастя й свободи ”. Деякі з них уже зробили це, і протягом року після проголошення Декларації Незалежності всі штати, за винятком трьох, уклали свої конституції.

Нові конституції демонстрували натиск демократичних ідей. Жодна з них не поривала з традиціями, адже всі базувалися на тривких підвалинах колоніального досвіду і англійської практики, проте кожна була одухотворена ідеалами республіканства, проголошеними філософами Просвітництва.

Звичайно, перше завдання укладачів конституції штатів зводилося до тюленя “ невідчужуваних прав ”, порушення яких спонукало колишні колонії порвати зв'язки з Англією. Через те кожна конституція починалася з Декларації прав або Білля про права. Вірджинська конституція, що стала взірцем для інших, містила декларації основних принципів, як-от: суверенність народу, зміна посадових осіб, свобода виборів, а також перелік визначальних свобод: помірна застава і гуманне покарання, швидкий розгляд справи у суді присяжних, свобода преси і совісті та права більшості реформувати чи замінювати урядування.

Інші штати поширили перелік свобод гарантуванням свободи слова, зборів і петицій, а також іншими моментами, як-от: право носити зброю, право на дотримання вимог habeas corpus, недоторканість житла та рівний для всіх захист закону. Крім того, всі конституції заявляли про відображення трьох владних гілок у структурі уряду - виконавчої, законодавчої та судової, при цьому кожну з них мали стримувати й врівноважувати дві інші.

Конституція Пенсильванії виявилася найрадикальнішою. У цьому штаті контроль у законодавчих зборах мали філадельфійські ремісники, шотландсько-ірландські прикордонні жителі та німецькомовні фермери. Провінційний конгрес ухвалив конституцію, що надавала право глосу будь - якій особі - платникові податків - та його синам, вимагала регулярної ротації на службі (ніхто не мав права служити як депутат більше чотирьох років з кожних семи) і встановлювала однопалатні законодавчі збори.

Якщо ж виходити з новіших норм, у конституціях штатів даються взнаки вияви кричущої обмеженості. Конституції, покликані забезпечити людям природні права, не гарантували кожній людині фундаментального природного права - рівності. Колонії на південь від Пенсильванії так і не надали своїм рабам невід'ємних прав людини. Жінки не здобули політичних пра. Жоден штат не спромігся надати право голосу всім чоловікам; навіть у штатах, котрі дозволяли голосувати всім платникам податків ( Делавер, Північна Кароліна, Джорджія і Пенсильванія де від урядовців вимагалося володіння певною власністю)[83-84-5].

1.2 Статті конфедерації та вічного союзу. Військові дії 1778-1781 рр. та капітуляція Англії

Одночасно з проголошенням «Декларації незалежності» Другий Континентальний конгрес прийняв засадницькі рішення про принципи утворення міждержавного союзу штатів. Союз цей в ході Війни за незалежність вже склався фактично: існував об'єднаний законодавчий орган в особі Конгресу, штати спільно встановили дипломатичні стосунки з Францією, Франція всім разом надала грошову допомогу для війни з Англією, утворилася єдина армія з єдиним командуванням і єдиним фінансуванням. Конституювання цього союзу як особливого державного об'єднання представлялося закономірним.

План формування такого союзу вперше був запропонований Б. Франкліном в липні 1775 р. Проте хід він зміг отримати лише з травня 1776 р., коли представники штатів в цілому схвалили і ідею проголошення незалежності, і створення міждержавного союзу як єдиного політичний організм. Тоді ж було прийнято, що об'єднання повинне прийняти характер конфедерації. Жодних змістовних характеристик в цей термін тоді не вкладалося. Єдиним зразком подібного об'єднання для колоній (як і в планах XVII ст.) були Нідерланди, і організація влади Об'єднаних провінцій об'єктивно вплинула на конституювання конфедерації (зокрема, рівність голосів штатів загалом на законодавчих зборах при різному складі депутацій, відсутність загальної виконавчої влади). Відносно сенсу запропонованого союзу і відповідно вмісту конституційного акту єдності думок між представниками штатів і між лідерами Конгресу не було. Франклін и Д.Адамс виступали за тісну єдність з сильною єдиною урядовою владою. Представники південних штатів - за конфедерацію, яка передбачала б більшу координацію дій, ніж єдина держава. До вересня 1777 р. погоджений проект був вироблений (не без тиску унітариста Д. Вашингтона) і направлений на схвалення штатів. До листопада 1779 р. його ратифікували законодавчі асамблеї 12 штатів, до 1781 р. під тиском зовнішньополітичних обставин - і Меріленд. 1 березня 1781 р. Другий Континентальний конгрес оголосив про набуття чинності «Статей конфедерації і вічного союзу» (11 статей), які стали першою конституцією північноамериканської держави.

Не дивлячись на слабкість повноважень створюваних загальних органів влади і управління, «Статті» проголошували безповоротне створення загальної держави. За штатами не передбачалося права вийти з союзу. Рішення більшості членів союзу мало примусову силу для інших штатів. Формувалася сфера виняткових повноважень союзної держави. У останньому зберігався непорушним суверенітет штатів, оскільки він не був обмежений конкретними нормами «Статей»: «Кожен штат зберігає своє верховенство, свою свободу і незалежність, так само як і всю владу, всю юрисдикцію і всі права, які не надані цією конфедерацією Сполучених Штатам, присутнім на конгресі» (ст. 2). Для узгодження цього зовнішнього протиріччя на користь повноправного населення штатів вводився інститут загального міжгромадянства: жителі одного штату, не припиняючись бути громадянами лише штату, користувалися надалі привілеями і пільгами в інших штатах нарівні з їх жителями відносно права пересування, торгівельної і фінансової діяльності, власності. Штати повинні були «надавати довіру» до юрисдикції інших членів союзу.

Для вирішення загальних справ конфедерації створювався конгрес штатів. Представників в нього (числом від двох до семи) обирали в штатах відповідно власним правилам, на один рік. Штат зберігав право відгуку або заміни у будь-який час своїх представників. На конгресі кожному штату належав лише один голос. За конгресом закріплювалися повноваження, передані у виняткове ведення Сполучених Штатів: вирішення питань війни і миру, дипломатичні стосунки і міжнародні договори, регулювання монетного обігу, мір і ваг, торгівлі, поштової справи, встановлення військових порядків і призначення вищих військових чинів. Для вирішення всіх цих питань була потрібна згода більшості - тобто 9 штатів. Спеціально обмовлялося, що без їх схвалення всі перераховані повноваження недійсні. Тим самим створювалося найважливіше згодом правило конституційних порядків північноамериканської держави: у важливих питаннях передбачається політичне узгодження з суб'єктами союзу.

«Статті» формулювали не лише делеговані повноваження союзу, але і заборонні, тобто які накладали обмеження на суверенітет штатів (такий прийом також став важливою рисою американської конституції). Штатам заборонялося вести власну зовнішню політику у всіх проявах без узгодження з іншими штатами, створювати значні озброєні сили.

Під час припинення засідань конгресу діяв комітет з делегатів (поодинці від кожного штату). Це був колективний урядовий орган. Він мав право призначати посадових осіб, вести поточну фінансову політику, встановлювати розмір загальної армії. Щоб уникнути можливих зловживань спеціально вводилися обмеження на перетворення комітету в повноцінний виконавчий орган: йому не могли бути передані повноваження конгресу і найбільш важливі державні справи.

Мертвою буквою залишилася завершальна стаття, якою визначався порядок прийняття в союз нових штатів (і лише для приєднання Канади, що передбачалося, заздалегідь давалася повна згода).

Союз, створений конституцією 1781 р., був декларативним і переважно військово-політичним. Фінансові, торгівельні повноваження конгресу і урядових органів союзу були вельми умовними (наприклад, конгрес мав право робити позики, але ніяк не передбачалося, чим і на підставі чого розплачуватиметься). Повна рівність штатів також далеко не відповідала реальній вазі найбільших колоній і їх вкладу в боротьбу за незалежність. Прийняття «Статей» було об'єктивним компромісом. Його значення полягало в тому, аби додати тимчасові правові рамки політичному організму, що формується. Політичні лідери штатів так і розцінювали першу конституцію: «Справжній настрій штатів сприяє установі міцного союзу, - відзначав Д. Вашингтон в 1781 р. - Потрібно користуватися випадком» [70-72;10].

Важливе значення в 1778-1779 рр. мали операції на Заході, де англійці за допомогою індіанських племен захопили велику територію. Але в лютому 1779 р. вони були розбиті і відкинуті загонами поселенців-піонерів, очолюваних Роджерсом Кларком. Ця перемога забезпечила за повсталими колоніями обширну територію на північному Заході.

В кінці 1778 р., висадившись в Джорджії, британська армія захопила Саванну, а через рік взяла в облогу і весною 1780 р. узяла столицю Південної Кароліни Чарлстон. У серпні 1780 р. американці потерпіли велику поразку біля Кемдена. Перелом в ході операцій на Півдні на користь американців пов'язаний з передачею командування Південною армією одному з найбільш видатних полководців війни за Незалежність - колишньому ковалеві Натаніелю Гріну.

До прибуття Гріна армія на Півдні була вельми слабкою. Її головну силу складали партизанські загони, що складалися з дрібних фермерів. Невеликими загонами партизани раптово нападали на британські пости і, залишаючись невловимими, поверталися на свої бази в лісах, горах і болотах. Привчені до нерухомої тактики лінійних буд, британські війська виявилися непридатними до боротьби з партизанами і несли великі втрати. Незрідка одне ім'я партизанського вождя Френсіса Маріона, що прозвав «болотяною лисицею», наводило на них жах і спонукало до втечі.

Після того, як генералові Гріну, представникові демократичної частини командування, удалося встановити зв'язок з партизанськими загонами і налагодити постачання і поповнення Південної армії, він перейшов до тактики систематичних, обдуманих ударів, координуючи дії регулярної армії і партизанських частин. На початку 1781 р. Грін наніс британською армії генерала Корнуоліса ряд поразок.

Незабаром обидві Кароліни і Джорджія було звільнено від ворога, вирішальні операції розвернулися у Вірджинії, де діяли дві американські армії, одна під командуванням молодого француза маркіза Лафайета, інша - генерала Вейна.

Осінню 1781 р. англійська армія під командуванням Корнуоліса розташувалася під Йорктауном (Вірджинія). Вашингтон що готувався в цей час до узяття Нью-Йорка квапився укласти мир але рушив з частиною своїх сил до Вірджинії. До цього ж часу було приурочено прибуття в Чезапікську бухту сильної французької ескадри адмірала де Грасе.

1 жовтня армія Корнуоліса виявилася відрізаною від постачання і оточеною в Йорктауні з суші і з моря американо-французькими частинами, що три рази перевершували чисельність британських військ. 19 жовтня Корнуолісу довелося капітулювати. Перемогою при Йорктауні по суті закінчилися активні військові операції.

Капітуляція Корнуоліса викликала зміну торійского уряду в Англії. До влади в 1783 р. прийшли «нові торі» на чолі з Пітом Молодшим, який, побоюючись подальшого ослаблення Британської імперії в результаті поразок в Америці, вимушений був запропонувати світ на основі визнання незалежності США.

При підписанні у Версалі в 1783 р. мирного договору Англія, визнавши незалежність США, передала їм землі на Заході, між Алеганськими горами і річкою Міссісіпі, замість чого конгрес зі свого боку зобов'язався рекомендувати штатам сплатити англійським купцям довоєнні борги і компенсацію за конфісковану власність торі[528-531;7].

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США В 1781-1787 РР. КОНСТИТУЦІЯ 1787 Р.

Коли скінчилася революція, Сполученим штатам знову довелося зіткнутися з традиційно болючим питанням на Заході - проблемою експансії та супровідними труднощами в освоєнні земель, торгівлі хутрами, стосунки з індіанцями, розселенням і місцевим самоврядуванням. Спокушені найбагатшими землями в країні, піонери посунули через Апалацькі гори далі. Вже 1775 року віддалені вперед форпости, розкидані понад водними шляхами, налічували десятки тисяч поселенців. Відрізані гірськими кряжами і сотнями кілометрів від осередків політичної влади на сході, жителі поселень обирали свій уряд. Поселенці узбережних штатів перекочували далі в родючі річкові долини, листяні ліси та пагористі рівнини, що пролягли в глибину країни. На 1790 рік населення заапалацького регіону перевищувало 120 тисяч.

Ще до війни декілька колоній претендували на великі терени за Апалачами, вступаючи у гострі суперечки за ґрунти. А тим, хто не висував таких претензій, здавалося що ці територіальні набутки наділені несправедливо. Репрезентуючи інтереси цієї групи колоній, Меріленд вийшов з резолюцією, щоб західні землі вважалися власністю держави, яку Конгрес мав розподілити між вільними і незалежними урядами. Ідея була сприйнята без ентузіазму. І все - таки, 1780 року штат Нью-Йорк продемонстрував приклад, відмовившись від особистих претензій. А в 1784 року Вірджинія, чиї претензії були найбільшими, зреклася всіх земель на північ від річки Огайо. Інші штати теж відмовилися від своїх вимог, і стало очевидним, що всі землі на північ від річки Огайо й на захід від Алеганських гір перейдуть у володіння Конгресу. Спільне володіння мільйонами гектарів засвідчувало потяг до національної єдності і вселяло надію на реалізацію ідеї суверенної нації. Проте відчужені величезні території становили проблему, що потребувала свого розв'язання.

Відповідь була запропонована у Статтях конфедерації. За цими Статтями система обмеженого самоврядування, викладена у Декреті про Північний захід від 1787 року, приписувала утворення Північно-західної території - спочатку на правах самостійної округи, очолюваної губернатором зі своїми суддями, яких призначав Конгрес. Коли ж на зазначеній території проживатиме 5 тисяч вільних жителів чоловічої статі, віковий ценз яких дає їм право голосу, вона зможе мати свої законодавчі збори з двох палат й сама обиратиме нижню палату. За цих умов вона матиме змогу посилати до Конгресу делегата без права голосу.

На цій території передбачалося створити від трьох до п'яти щтатів. Якщо котрийсь із них матиме 60 тисяч вільних жителів, його приймуть до союзу на “абсолютно рівних правах з первісними штатами”. Декрет забезпечував громадянські права і свободи, заохочував освіту і гарантував, що “ на названій території не буде ні рабства, ні примусової праці ”.

Нова політика відкидала освячене традицією уявлення, нібито колонії існують задля добра прадавньої батьківщини, що вони підлеглі у політичному плані й мають менші соціальні права. Ця доктрина була замінена принципово новою, яка проголосила, що її колонії - це приріст країни і що вони не за привілеєм, а за законом мають право на всі вигоди рівності. Ці прогресивні тези Північно-західного декрету створили основу для американської політики щодо громадської землі [76;12].

Характеризуючи штати у період підписання Паризького договору та створення Конституції, Джордж Вашингтон образно зазначив, що на той час вони були перев'язані “ піщаною мотузкою ”. Як відомо, суперечки між Мерілендом та Вірджинією щодо навігації на річці Потомак призвели до скликання наради представників п'ятьох штатів у Анаполісі, штат Меріленд, у 1786 році. Один з делегатів Александер Гамільтон, переконав своїх колег, що комерція якнайтісніше пов'язана з іншими політичними та економічними проблемами і що становище занадто серйозне, щоб його розв'язання було покладене на недостатньо представницький орган.

Він наполягав на прийнятті звернення до всіх штатів з пропозицією виділити представників для повторної зустрічі, що мала відбутися наступної весни у Філадельфії. Континентальний конгрес спочатку обурився сміливою заявою, але його протести були втішені звісткою, Вірджинія обрала делегатом Джорджа Вашингтона. Протягом наступної осені й зими вибори відбулися в усіх штатах, за винятком Род-Айленда.

У травні 1787 року на федеральному з'їзді у філадельфійському Державному домі зібралися визначні діячі. Законодавчі збори штатів прислали керівників із досвідом врядування в колоніях, штатах та в Конгресі, а також в адвокатурі й армії. Джордж Вашингтон, якого вважали видатним громадянином країни за бездоганну публічну репутацію, чесність та відважне командування військом під час революції, був обраний головою з'їзду.

З-поміж інших активних депутатів вирізнялися два пенсильванці: Гавенер Моріс, що ясно усвідомлював необхідність створення національного уряду, і Джеймс Вілсон, який невтомно працював над поширенням ідеї державності. Пенсильванія обрала своїм представником також Бенджаміна Франкліна, що завершував блискучу кар'єру на державній службі та науковому поприщі. З Вірджинії прибув Джеймс Медіон, молодий державний діяч прагматик, що пильно вивчав політику й історію і, за висловом одного з колег, “ був пройнятий духом заповзятості і практичності… Найбільш ерудована людина у будь-якому спірному питанні Нині Медісона вважають за “батька Конституції”.

Масачусетс прислав Руфуса Кінга і Елбріджа Джеррі - людей ще не молодих, проте здібних і досвідчених. Роджер Шерман, швець, що став суддею, був одним з представників від Конектикута. Із Нью-Йорка прибув ініціатор зборів - Александер Гамільтон. Деякі не змогли приїхати, частина відмовилася, і в підсумку в роботі конвенту прийняли участь 55 батьків засновників (як їх згодом почали називати).

З'їзд був уповноважений прийнятий лише поправки до Статтей конфедерації, але, як згодом писав Медісон, делегати з мужньою вірою у свою країну відхилили ті Статті й приступили до заснування нової форми врядування.

Вони визнали, що головна потреба - це примирити дві різні гілки влади: владу місцевого контролю, яку вже здійснювали 13 напівнезалежних штатів, і владу центрального уряду. Вони також схвалили той принцип, що функції і влада національного уряду - нові, загальні та всеосяжні, тому їх слід старанно визначити і сформулювати, а всі інші функції та повноваження варто сприймати як такі, що належать до компетенції штатів. Усвідомлюючи, що центральному урядові належить мати реальну владу, делегати загалом дійшли згоди, що уряд, серед іншого, уповноважений карбувати монету, регулювати торгівлю, оголошувати війну та укладати мир[87-89;5].

Не дивлячись на результати державно-політичного визначення штатів і підсумки Війни за незалежність, в конвенті було поставлено питання про майбутню форму державного пристрою. А. Гамільтон виступив з обґрунтуванням вигод, які принесла б з собою монархічна організація по британському зразку, оцінена їм як «краща модель, будь-коли створена в світі». Проте цілком очевидно було, що американське суспільство не має в своєму розпорядженні жодних традицій для встановлення монархії. Закономірно вибір був зроблений на користь республіки. Обговорення її встановлення велося на основі т. з. «вірджинського плану», складеного під керівництвом Д. Медісона і Е. Рендолфа. У плані особливо підкреслювалося значення встановленяя сильної центральної влади. У дискусіях все більше і більше конструювався узагальнений образ владарювання і правління, на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу розділення законодавчої і виконавчої влади. Важливий компроміс в організації законодавчої влади був досягнутий по пропозиції Б. Франкліна: двопалатні законодавчі збори, причому одна з палат була б представництвом штатів. На поступки представникам південних штатів довелося піти і в питанні про збереженні рабства. 17 вересня 1787 р. нова конституція була схвалена депутатами (хоча і не всіма) [73-74;10].

Нижче подається текст Конституції США

Ми, народ Сполучених Штатів, заради створення досконалішої Спілки, утвердження правосуддя, збереження спокою в краї, налагодження спільної оборони, сприяння загальному добробуту й забезпечення нам та нашим нащадкам благ свободи установлюємо й запроваджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки.

СТАТТЯ I

Розділ 1. Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади надаються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників.

Розділ 2. Палата представників складається з членів, обираних кожні два роки народом усіх штатів, причому виборці кожного із штатів повинні відповідати тим самим вимогам, що визначені для виборців найчисленнішої палати законодавчих зборів штату.

Не може бути представником той, хто не досяг двадцятип'ятилітнього віку, не був протягом останніх семи років громадянином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його обирають.

Представники й прямі податки розподіляються поміж окремими штатами, що можуть вступити до цієї Спілки, пропорційно до чисельності їх населення, для визначення якої до числа всіх вільних людей, включаючи осіб, зобов'язаних кому-небудь службою на кілька років, і виключаючи індіанців, котрі не платять податків, додаються три п'ятих від усіх інших осіб. Такий облік провадитиметься протягом трьох років після першої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім через кожні десять років таким способом, який буде визначено спеціальним законом. Від кожних тридцяти тисяч жителів не може бути обрано більш як одного представника, але кожен штат повинен мати хоча б одного представника; а до вчинення такого обліку штат Нью-Гемпшир має обирати трьох, Масачусетс -- вісьмох, Род-Айленд і колонія Провіденс -- одного, Коннектикут -- п'ятьох, Нью-Йорк -- шістьох, Нью-Джерсі -- чотирьох, Пенсільванія -- вісьмох, Делавер -- одного, Меріленд -- шістьох, Вірджинія -- десятьох, Північна Кароліна -- п'ятьох, Південна Кароліна -- п'ятьох і Джорджія -- трьох.

Коли відкриваються вакансії у представництві від якого-небудь штату, тоді його виконавча влада повинна призначити вибори для заповнення цих вакансій.

Палата представників обирає свого Спікера та інших посадових осіб, і тільки їй одній належить право виголошувати й провадити імпічмент.

Розділ 3. Сенат Сполучених Штатів складається з двох сенаторів від кожного штату, обираних на шість років законодавчими зборами штатів, і кожний сенатор має один голос.

Негайно після того, як сенатори зберуться внаслідок свого першого обрання, вони повинні розділитися на три по змозі однакові групи. Місця сенаторів першої групи стають вакантні по закінченні другого року, другої групи -- по закінченні четвертого року й третьої групи -- по закінченні шостого року, так щоб третина Сенату переобиралася кожні два роки; а коли через відставку чи з якої іншої причини вакансії відкриються в перерві між сесіями законодавчих зборів того чи іншого штату, тоді його виконавча влада може зробити тимчасові призначення, аж поки наступна сесія законодавчих зборів заповнить ці вакансії.

Не може бути сенатором той, хто не досяг тридцятилітнього віку, хто не був протягом останніх дев'яти років громадянином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його обирають.

Віце-президент Сполучених Штатів є голова Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси розділяться порівну.

Сенат обирає інших своїх посадових осіб, а також Голову pre tempore для заміщення Віце-президента на час його відсутності або коли він виконує обов'язки Президента Сполучених Штатів.

Сенатові належить виняткове право здійснювати судочинство у справах імпічменту. Засідаючи з цією метою, сенатори складають присягу або дають урочисту обіцянку. Якщо судять Президента Сполучених Штатів, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджена без згоди двох третин присутніх сенаторів.

Присуд у випадках імпічменту обмежується лише усуненням із посади й позбавленням права обіймати й використовувати будь-яку почесну, відповідальну чи прибуткову посаду на службі Сполучених Штатів; але опісля особа, визнана винною, все ж улягає звинуваченню, розслідуванню, суду й покаранню у відповідності із законом.

Розділ 4. Час, місце й спосіб обрання сенаторів та представників визначаються в кожному штаті його законодавчими зборами; але Конгрес може в будь-який час своїм законом запровадити чи змінити такі правила, за винятком положення про місце обирання сенаторів.

Конгрес збирається не рідше одного разу на рік, і його сесії починаються в перший понеділок грудня, якщо законом не буде визначено іншого дня.

Розділ 5. Кожна палата вирішує питання, пов'язані з результатами виборів, повноваженнями й правомірністю обрання її членів, і більшість кожної з палат складає кворум, необхідний для ведення справ; але присутня меншість може переносити засідання з одного дня на другий і має право вживати до відсутніх членів такі стягнення й примусові заходи, до яких та чи інша палата вважатиме за необхідне вдатися.

Кожна палата може установляти собі регламент засідань, карати своїх членів за порушення порядку й двома третинами голосів виключати таких із свого складу.

Кожна палата веде протокол своїх засідань і періодично публікує його, за винятком тих розділів, які, на думку членів палати, мають таємний характер; а відомості про голоси «за» і «проти», подані членами тієї чи тієї палати з якого-небудь питання, за бажанням однієї п'ятої присутніх записують до протоколу.

Жодна з палат під час сесії Конгресу не може без згоди другої палати відкласти свої засідання більш ніж на три дні або ж призначити їх не в тому місці, де повинні засідати обидві палати.

Розділ 6. Сенатори й представники дістають за свою службу винагороду, визначену законом і виплачувану із скарбниці Сполучених Штатів. У всіх випадках, окрім державної зради, тяжкого карного злочину й порушення громадського порядку, вони захищені від арешту під час їхньої присутності на сесії відповідної палати, а також по дорозі туди чи назад; за слова ж і суперечки в тій чи тій палаті вони не можуть бути притягнені до відповідальності в будь-якому іншому місці.

Жоден сенатор чи представник не може бути призначений протягом часу, на який його обрано, на будь-яку цивільну посаду на службі Сполучених Штатів, якщо цю посаду створено або пов'язану з нею платню збільшено в означений період, і жодна особа, що обіймає будь - яку посаду на службі Сполучених Штатів, не може бути членом тієї чи тієї палати, поки перебуває на тій посаді.

Розділ 7. Всі біллі про збір державних доходів складаються в Палаті представників, але Сенат може пропонувати поправки до них і брати участь у їх обговоренні, як і з приводу інших законопроектів.

Кожен білль, ухвалений Палатою представників та Сенатом, перш ніж стати законом, подається на розгляд Президентові Сполучених Штатів. Якщо Президент схвалює білль, то підписує його, а в супротивному разі повертає із своїми запереченнями до тієї палати, звідки він вийшов, і палата, внісши ті заперечення повністю до свого протоколу засідання, переглядає білль. Якщо по такому перегляді білль буде схвалено двома третинами голосів палати, він разом із запереченнями Президента передається до другої палати, де його також переглядають і, коли схвалять двома третинами голосів цієї палати, білль стає законом. Але в усіх таких випадках обидві палати вдаються до поіменного голосування й імена осіб, що голосували «за» чи «проти» білля, вносяться відповідно в протоколи засідань кожної з палат. Якщо Президент не поверне білля протягом десяти днів (не рахуючи неділь), білль стає законом, так само як коли б Президент підписав його; білль не стає законом лише в тому разі, коли його неможливо було повернути до Конгресу через те, що Конгрес переніс свої засідання.

Всяка ухвала, резолюція чи постанова, для яких необхідна згода Сенату й Палати представники (за винятком рішень про перенесення засідань), подаються Президентові Сполучених Штатів і тільки після його схвалення набувають чинності; у разі ж несхвалення вони повинні бути знов затверджені двома третинами голосів Сенату й Палати представників у відповідності з тими правилами й умовами, які визначені щодо біллів.

Розділ 8. Конгрес має право:

запроваджувати й стягувати податки, мита, данини й акцизні збори для того, щоб сплачувати борги й забезпечувати спільну оборону та загальний добробут Сполучених Штатів; причому всі мита, податки й акцизні збори мають бути однакові на всій території Сполучених Штатів;

робити позики від імені Сполучених Штатів;

регулювати торгівлю з чужоземними державами, між окремими штатами й з індіанськими племенами;

встановлювати однакові правила про натуралізацію та однакові закони про банкрутства на всій території Сполучених Штатів;

карбувати гроші, регулювати їхню вартість та вартість чужоземної монети, визначати одиниці мір і ваги;

визначати покарання за підробку державних цінних паперів та обігових грошей Сполучених Штатів;

засновувати поштові служби та поштові шляхи;

заохочувати розвиток наук і ремесел, забезпечуючи на певний термін авторам і винахідникам виняткове право на їхні відповідні витвори й відкриття;

засновувати підлеглі Верховному суду судові органи;

визначати й карати морський розбій, тяжкі злочинства у відкритому морі та інші порушення міжнародного права;

оголошувати війну, видавати каперські свідоцтва та дозволи на репресалії й установляти правила стосовно арештів на суходолі й на морі;

набирати й утримувати війська; проте ніяк: грошові асигнування на ці потреби не повинні робитися більш ніж на дворічний термін;

створювати й утримувати флот;

видавати правила для керування й організації суходільних та морських сил;

забезпечувати скликання міліції для виконання законів Спілки, придушення повстань і відбиття нападів;

вживати заходів щодо організації, озброєння й дисциплінування міліції та щодо керування тією її частиною, яка може бути використовувана на службі Сполучених Штатів, зберігаючи за відповідними штатами право призначати офіцерів і навчати міліцію згідно із статутними правилами, визначеними Конгресом;

користуватися в усіх випадках винятковою законодавчою владою в наданому котримсь із штатів окрузі (що не перевищуватиме десяти квадратних миль), який, за згодою Конгресу, стане місцем перебування Уряду Сполучених Штатів, а також здійснювати подібну владу на всіх місцях, придбаних за згодою законодавчих зборів штату, що стане місцем перебування Уряду для побудови фортів, державних складів, арсеналів, доків та інших необхідних споруд; а також створювати всі потрібні й належні закони для здійснення як згаданих вище прав, так і всіх інших прав, якими Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів або ж його органи чи урядовців.

Розділ 9. До тисяча вісімсот восьмого року Конгрес не може забороняти переміщення чи ввезення тих осіб, кого будь-який із існуючих нині штатів матиме за потрібне допустити, але таке ввезення може обкладатися податком чи митом, не більшим ніж десять доларів за кожну особу.

Не повинна припинятися дія привілею habeas corpus,

якщо тільки цього не вимагатиме громадська безпека у випадку заколоту чи вторгнення.

Не можуть ухвалюватися біллі про позбавлення громадянських та майнових прав чи будь-які закони ех post facto.

Не дозволяється обкладання подушним чи іншими прямими податками інакше як у відповідності з переписом чи згаданим вище обліком населення.

Не можуть накладатися податки чи мита на предмети, що вивозяться з будь-якого штату.

Не повинна віддаватися перевага портам одного штату перед портами іншого через будь-які торговельні чи фінансові розпорядження, а судна, що пливуть до чи із котрогось штату, не повинні зазнавати примусу, щоб заходити до порту іншого штату й там розвантажуватися чи платити мита.

Ніякі грошові виплати із скарбниці не повинні робитися інакше як у відповідності з передбаченим законом призначенням, і час від часу мають публікуватись докладні звіти про державні прибутки і видатки. /

Сполучені Штати не дарують ніяких дворянських титулів, і жодна особа, що обіймає яку-небудь оплачувану чи почесну посаду на службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той чи інший дарунок, винагороду, посаду чи титул від будь-якого короля, принца чи чужоземної держави.

Розділ 10. Жоден штат не може входити в будь-які договори, спілки чи конфедерації; видавати каперські посвідчення та дозволи на репресалії; карбувати гроші; випускати кредитні білети; дозволяти виплату боргів будь-чим, окрім золотих та срібних монет; ухвалювати біллі про позбавлення громадянських та майнових прав, закони ex post facto або закони, що порушують договірні зобов'язання, а також дарувати дворянські титули.

Жоден штат не може без згоди Конгресу обкладати митом чи зборами імпорт і експорт товарів, за винятком випадків, коли це необхідно для здійснення законів штату про нагляд, причому чистий прибуток із усіх зборів і мита, накладених штатом на імпорт і експорт, надходить у користування скарбниці Сполучених Штатів, і всі подібні закони підлягають перегляду й контролю Конгресу.

Жоден штат не може без згоди Конгресу ухвалювати будь-які тонажні збори, утримувати в мирний час війська чи військові кораблі, укладати будь-які угоди чи заставні договори з іншим штатом чи з чужоземною державою, а також вступати у війну, якщо тільки він не зазнав нападу або ж не перебуває в такій безпосередній небезпеці, коли зволікання неприпустиме.

СТАТТЯ II

Розділ 1. Виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки. Він перебуває на своїй посаді протягом чотирирічного терміну, і вибори його та обираного на той самий термін Віце-президента здійснюються таким чином.

Кожен штат призначає в ухваленому його законодавчими зборами порядку вибірників у кількості, що дорівнює загальному числу сенаторів і представників, яких штат має право посилати до Конгресу, але не можуть бути призначені вибірниками сенатори, представники й особи, що обіймають відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів.

Вибірники сходяться по своїх відповідних штатах і голосують бюлетенями за обох осіб, із котрих хоча б одна не повинна бути жителем одного з ними штату. Потім вони складають список усіх осіб, за яких подавалися голоси, із зазначенням числа голосів, поданих за кожного з них. Вибірники підписують і засвідчують список, а тоді пересилають, у запечатаному вигляді, в місце перебування Уряду Сполучених Штатів на ім'я Голови Сенату. Голова Сенату в присутності Сенату й Палати представників розпечатує всі засвідчені списки, після чого підраховуються голоси. Особа, що дістала найбільше число голосів, стає Президентом, якщо тільки це число перевищить половину всього числа вибірників. Коли ж цю більшість голосів дістали кілька осіб чи за них подано однакове число голосів, то Палата представників безпосередньо обирає бюлетенями одного з них Президентом; а коли жодна особа не збере більшості голосів, то Палата представників таким самим способом обирає Президента з числа п'ятьох осіб, котрі дістали найбільше число голосів. Але при такому обиранні Президента голоси подаються по штатах і представництво кожного штату має один голос, виборчий кворум для цієї мети складає дві третини штатів, а для обрання необхідна більшість усіх голосів. Особа, що дістала після обрання Президента найбільше число голосів, у будь-якому випадку вважається Віце-президентом. Але якщо з'ясується, що двоє осіб чи більше мають однакову кількість голосів, то Сенат обирає з-поміж них Віце-президента шляхом подання бюлетенів.

Конгрес може визначати час обирання вибірників і день, коли вони подають свої голоси; цей день повинен бути єдиний для всієї території Сполучених Штатів.

Не може бути обраний на посаду Президента той, хто не є громадянином Сполучених Штатів за народженням чи не мав громадянства Сполучених Штатів під час прийняття цієї Конституції; так само не може бути обраний на цю посаду той, хто не досяг тридцяти п'ятилітнього віку й не проживав протягом останніх чотирнадцяти років у Сполучених Штатах.

У разі усунення Президента з посади чи його смерті, відставки або неспроможності здійснювати пов'язані з посадою права та обов'язки ці останні переходять до Віце-президента; на випадок усунення, смерті чи неспроможності Президента й Віце-президента Конгрес може визначити законом, котра посадова особа повинна діяти як Президент, і така особа діятиме надалі відповідно, аж поки будуть усунені причини, що перешкоджають Президентові здійснювати свої обов'язки, чи буде обрано нового Президента.

Президент у визначені строки дістає за свою службу винагороду, що не може збільшуватися чи зменшуватися протягом періоду, на який його обрано, і протягом цього періоду він не може діставати ніякої грошової винагороди від Сполучених Штатів чи від котрогось із штатів.

Перед заступанням на посаду Президент складає таку присягу або дає урочисту обіцянку: «Я урочисто клянусь (або обіцяю), що я чесно виконуватиму обов'язки Президента Сполучених Штатів і в міру сил своїх охоронятиму, захищатиму й підтримуватиму Конституцію Сполучених Штатів».

Розділ 2. Президент є головнокомандувачем армії та військово-морського флоту Сполучених Штатів і міліції окремих штатів, коли вона призивається на дійсну службу Сполучених Штатів; він може вимагати від керівника виконавчого департаменту письмової думки з будь-якого питання, що стосується його компетенції; він має право відстрочувати виконання вироків, а також надавати помилування за злочини, скоєні проти Сполучених Штатів, за винятком засудження шляхом імпічменту.

Він має право, за порадою і згодою Сенату, укладати міжнародні угоди за умови, що їх схвалять дві третини присутніх сенаторів; за порадою і згодою Сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також усіх інших урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов і посади яких засновані законом; одначе Конгрес може законом надати право призначати нижчих урядовців, яких вважатиме за потрібне, самому лише Президентові, судам або головам департаментів.

Президент має право заповнювати всі вакансії, що відкриються в період між сесіями Сенату, надаючи посадові повноваження на термін до закінчення найближчої сесії Сенату.

Розділ 3. Президент періодично подає Конгресові інформацію про стан Спілки і пропонує на його розсуд такі заходи, які вважатиме за необхідні й корисні; в надзвичайних випадках він може скликати обидві палати або одну з них, а в випадку незгоди між палатами щодо часу відкладення сесій може сам переносити їх на такий час, який вважатиме за потрібний; він приймає послів та інших повноважних представників, забезпечує точне виконання законів і визначає повноваження всіх посадових осіб Сполучених Штатів.

Розділ 4. Президент, Віце-президент і всі цивільні урядовці Сполучених Штатів усуваються з посади, якщо при обговоренні шляхом імпічменту вони будуть визнані винними у державній зраді, хабарництві чи в інших тяжких злочинах та переступах.

СТАТТЯ III

Розділ 1. Судова влада Сполучених Штатів надається єдиному Верховному судові й тим нижчим судам, що їх від часу може призначати й засновувати Конгрес. Судді як Верховного, так і нижчих судів зберігають свої посади, поки до них немає претензій, і в визначені строки дістають за свою службу винагороду, яка не може бути зменшена, поки вони перебувають на посаді.

Розділ 2. Судова влада поширюється на всі справи, що розв'язуються за законом і правом справедливості, виникають на основі цієї Конституції, законів Сполучених Штатів, міжнародних угод, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами; на всі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів; на всі справи адміралтейства та інші морські справи, в яких Сполучені Штати є стороною; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даровані різними штатами, а також між штатом чи його громадянами та чужоземними державами, громадянами чи підданцями.

Усі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів, а також справи, де однією із сторін є котрийсь штат, підсудні Верховному судові як першій інстанції. У всіх інших згаданих вище випадках Верховний суд є апеляційною інстанцією, що розв'язує як питання права, так і факту з тими обмеженнями і відповідно до тих правил, що їх запровадить Конгрес.

Усі справи про злочини, за винятком випадків імпічменту, підсудні судові присяжних, і судовий розгляд відбувається в тому штаті, де скоєно злочин, а якщо його скоєно за межами штату, то суд відбувається в тому місці чи місцях, які визначить Конгрес.

Розділ 3. За зраду Сполучених Штатів уважається тільки розв'язання війни проти них, приєднання до їхніх ворогів, надання ворогам допомоги та послуг. Ніхто не може бути визнаний винним у державній зраді, якщо це не буде підтверджено свідченнями двох свідків інкримінованого акту чи власним зізнанням у відкритому судовому засіданні.

Конгрес має право визначати покарання за зраду, але засудження за зраду не повинне тягти за собою позбавлення громадянських прав чи конфіскацію майна інакше як за життя засудженого.

СТАТТЯ IV

Розділ 1. Цілковитою повагою і довірою повинні користуватися в кожному штаті офіційні акти, документи й судові рішення будь-котрого штату. Конгрес може через загальні закони запроваджувати способи визначення справжності таких актів, документів і судових рішень, а також їхньої сили.

Розділ 2. Громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та вольності громадян усіх штатів.

Особа, звинувачена в будь-якому штаті у державній зраді, тяжкому карному чи іншому злочині, яка ховатиметься від правосуддя і буде виявлена в іншому штаті, повинна на вимогу виконавчої влади штату, з якого вона втекла, бути видана для доставки в штат, юрисдикції якого улягає цей злочин.

Жодна особа, що, будучі зобов'язана до служби чи роботи в котрому-небудь із штатів, відповідно до його законів, утече до іншого штату, не може на підставі тамтешніх законів чи постанов звільнитися від цієї служби чи роботи й повинна бути видана на вимогу сторони, яка має право на таку службу чи роботу.

Розділ 3. Конгрес може приймати до цієї Спілки нові штати, але не може утворювати чи засновувати нових штати? у межах юрисдикції іншого штату; так само не можуть без згоди законодавчих зборів зацікавлених штатів Конгресу утворюватися нові штати шляхом злиття двох чи більше штатів або їх частин.

Конгрес має право розпоряджатися територією чи іншою

власністю, що належить Сполученим Штатам, і видавати у зв'язку з цим усі необхідні правила й постанови, але ніщо в цій Конституції не може тлумачитися на шкоду законним домаганням Сполучених Штатів чи будь-якого окремого штату.

Розділ 4. Сполучені Штати гарантують кожному штатові у цій Спілці республіканську форму правління й охорону кожного з них від нападу ззовні, а на прохання законодавчих зборів чи виконавчої влади (коли законодавчі збори не можуть бути зібрані) -- і від внутрішніх виявів насильства.

СТАТТЯ V

Коли дві третини членів обох палат визнають за необхідне, Конгрес вносить поправки до цієї Конституції або ж на вимогу законодавчих зборів двох третин штатів скликає Конвент для внесення поправок, які в обох випадках набувають обов'язкової сили й значення як частина Конституції, якщо будуть ратифіковані законодавчими зборами трьох чвертей або ж конвентами в трьох чвертях штатів, залежно від того, який із цих двох способів ратифікації запропонує Конгрес. Але жодна поправка, прийнята до 1808 року, не може хоч як-небудь зачіпати першого й четвертого положень дев'ятого розділу першої статті й жоден штат без його згоди не може бути позбавлений однакового з іншими голосу в Сенаті.

СТАТТЯ VI

Усі борги й зобов'язання, що існували до прийняття цієї Конституції, зберігають для Сполучених Штатів таку саму юридичну силу, яку вони мали за Конфедерації.

Ця Конституція і закони Сполучених Штатів, видані на її виконання, так само як і всі угоди, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є найвищим законом країни й судді кожного штату зобов'язані їх виконувати, хоч би в Конституціях чи законах окремих штатів траплялися суперечні ухвали.

Згадані вище сенатори й представники, так само як і члени законодавчих зборів окремих-штатів, а також усі посадові особи виконавчої та судової влад Сполучених Штатів та окремих штатів зобов'язуються присягою чи урочистою обіцянкою дотримуватися цієї Конституції. Але при цьому ніколи не може вимагатися належність до котроїсь релігії як умова, щоб обіймати ту чи іншу посаду або виконувати певні громадські обов'язки в Сполучених Штатах.

СТАТТЯ VII

Достатньо ратифікації конвентами дев'яти штатів для прийняття цієї Конституції штатами, що стверджують її вказаним чином [60-70;2].

Конституція 1787 р. сформувала нову державну єдність північноамериканських штатів і, по суті, вперше - єдину державну організацію. Принципом конституційного пристрою проголошувалася республіканська форма правління - як для загальної держави, так і для окремих штатів, причому республіка (у розвиток англійської традиції парламентської монархії), заснована на безумовному верховенстві представників законодавчої влади (відповідно пануючому переконанню XVIII ст.., саме законодавча влада вважалася такою, що є визначальною в житті держави). Конституція практично не піднімала питань внутрішнього політичного і адміністративного устрою штатів, окрім як у визначенні повноважень загальнодержавних органів і вказівки обмежень, яким надалі підлягав умовний суверенітет штатів, - тобто закріплювався принцип федерального державного пристрою, заснованого на визнанні високої ваги самостійності штатів. Рішення територіальних і найбільш вагомих політичних питань мало на меті узгодження дій загальнофедеральних властей з позицією штатів.

Конституція визнавалася верховним правом країни (разом з міжнародними договорами) і мала безумовний пріоритет над законами штатів в тому, що було схильне до її регулювання. Як закон особливої якості, вона володіла високою мірою стабільності і була виведена з-під звичайної законодавчої процедури. Для зміни конституції передбачалася особлива процедура поправок. Вони приймалися кваліфікованою більшістю загальнофедерального законодавчого органу (або спеціально скликаним конституційним конвентом) і потім узгоджувалися із законодавчими органами штатів (або також особливими зборами штатів). На твердження відводилося по декілька років.

Організація державної влади була підпорядкована принципу розділення властей. Причому в розвиток старої доктрини Д. Локка разом із законодавчими і старанними властями американська конституція виділила в особливе положення і судову. Вона вважалася найважливішою в справі забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчі повноваження здійснювалися Конгресом федерації. (Конституція не застосовувала тут термін влада, окрім як відносно законотворчості в особливому окрузі столиці, який передбачалося організувати.) Конгрес складався з двох самостійних палат - Палати представників і Сенату. Палата представників обиралася на два роки населенням штатів відповідно його чисельності і на підставі вимог, які були встановлені в самому штаті. Членом Палати представників міг стати лише громадянин штату з необхідним цензом осілості і старше 25 років. Сенат складався з особливих представників штатів (старше 30 років і з високим цензом осілості) на рівних умовах - по 2 сенатори від кожного штату незалежно від його величини. Сенаторів обирали законодавчі збори штатів по власних правилах на 6 років з обов'язком систематичного переобрання по третинах кожні два роки [220;14].

Повноваження Конгресу обмежувалися питаннями, віднесеними Конституцією до сфери загальнофедеральних: право встановлювати податки, збори і мита, укладати позики, регулювати торгівлю, грошову і єдину фінансову систему, армію і флот, політику в області науки і технічного вдосконалення. Лише за федерацією признавалося право укладати міжнародні договори і в цілому вести зовнішню політику. Встановлювалася також неширока, але особлива сфера кримінального законодавства федерації і судової політики.

Палати володіли повною організаційною самостійністю і практично рівними правами у сфері законодавства. Але були і виняткові повноваження. Так, лише Палата представників могла виступати ініціатором фінансових законів (за Сенатом залишалося право пропонувати поправки), лише Палата представників могла порушувати справи в порядку імпічменту проти вищих посадових осіб (розбирав звинувачення, проте, лише Сенат). Сенату був відданий пріоритет в справах зовнішньої політики.

Виконавча влада вручалася президентові. Його обирали на 4 роки особливою колегією виборців, яку складав штат спеціально для даного випадку. Президентом міг стати лише громадянин штатів, з високим цензом осідлості і у віці понад 35 років. Поряд з президентом обирався віце-президент, який не мав в своєму розпорядженні самостійну владу, а був як би його заступником; віце-президент вважався також другим головою Сенату.

Повноваження президента були вельми значні. Це відповідало ідеї батьків-засновників про те, що централізацію створює лише урядова влада: «Енергія, що полягає у виконавчій владі, є головною передумовою для встановлення хорошого управління» (А. Гамільтон). Президент вважався головнокомандуючим армії і флоту, він керував діяльністю всіх посадових осіб Сполучених Штатів, з відома Сенату мав право укладати міжнародні договори, призначав на всі встановлені законами посади. Президентові належало право законодавчого вето на вирішення Конгресу або будь-якої палати, здолати яке палати могли лише кваліфікованою більшістю в 2/3 голоси. У його обов'язки входило інформування Конгресу про «положення справ в Союзі», скликання засідань в екстраординарних випадках. Президент виступав також гарантом законності в країні, гарантом її цілісності і безпеки. Конституція нічого не говорила про організацію особливого уряду. Тим самим президент ставав не лише главою держави, але і одноосібним урядом країни, організовуючи його відповідно своєму розсуду і ухваленим законам [268;15]. Судова влада надавалася Верховному суду федерації і судам котрі стоять нижче по ієрархії, створеним по прийнятим Конгресом законам. Суддів Верховного суду призначав президент з відома Сенату, і всі судді могли залишатися на своєму посаді «доки поводяться бездоганно». Їх влада поширювалася на всі справи, «які розглядаються по загальному праву і праву справедливості» і на підставі Конституції, законів і міжнародних договорів Сполучених Штатів. Включення в систему національного права міжнародних договорів, або права націй, склала одну з найважливіших новин американської конституції.

Організація державної влади, слідуючи розділенню властей, була обставлена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи т. і. «заборон і противаг», які б не дозволили одній владі узурпувати державну владу в цілому. Всі гілки влади організовувалися по власному порядку, тобто мали своє особливе джерело. Всі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала відоме право впливати на іншу: президент - накласти вето на закони Конгресу, Конгрес - здолати вето, збудити проти президента звинувачення в порядку імпічменту, суди володіли правом контролю за діяльністю будь-якої влади.

Конституція вирушала від принципу федералізму. Він поширювався не лише на політичний, але і на правовий устрій. Штати володіли гарантованим федеральною владою рівноправ'ям, у тому числі у сфері законодавства і права. В той же час їм заборонялося видавати закони, що «обмежують привілеї або недоторканість громадян Сполучених Штатів». Від «Статей Конфедерації» зберігся інститут загального міжгромадянства: громадянин одного штату вважався і громадянином будь-якого іншого, як і всієї держави. Суверенітет штатів був обмеженим. Як і раніше, вони не володіли правом виходу з федерації або можливістю розірвати правові зв'язки з нею.

Штати зберегли права на власний конституційний устрій, свою організацію влади і управління. Конституції ряду штатів залишилися незмінними з XVIII ст. (наприклад, конституція Масачусетсу 1780 р., що діє і нині); інші змінювалися до десятка разів. Вони були і залишаються значно більш деталізованими, ніж федеральна, і частіше змінюються (деякі - до 450 разів). У всіх безумовно штатах організація внутрішньої влади була побудована по єдиному з федерацією зразку: законодавчі повноваження - двопалатним зборам (дуже рідко однопалатному), виконавчі повноваження - губернаторові, якого в переважній більшості випадків обирало населення штату. У ряді штатів фундирувалася і посада лейтенанта - губернатора (віце-губернатора). У штатах зберігалася і своя судова система.

Законодавчі повноваження штатів були істотно обмежені як сферою загальнофедеральної компетенції, так і прямими заборонами в конституції. Окрім цього. Конгрес США зберігав т. з. повноваження, що «малися на увазі, по виданню законів, які будуть необхідні і доречні», а виконавча влада - право охороняти штат від «безладів», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами [76-77;10].

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США В 1787-1789 РР.

Одна з останніх акцій з'їзду конференції полягала в організації перших президентських виборів з тим, щоб на визначену дату 4 березня 1789 року мав розпочати свою діяльність новий уряд. У всіх з уст зринало одне ім'я нового глави держави - Джорджа Вашингтона - і його одностайно було обрано президентом 30 квітня 1789 року. У словах присяги, які відтоді повторює кожен президент, Вашингтон зобов'язався сумлінно виконувати президентські функції і в міру своєї спроможності щонайкраще берегти, захищати і обстоювати Конституцію Сполучених Штатів [95;5].

В ході ратифікації штатами прийнятої Конституції було піднято питання про необхідність доповнення прийнятого тексту положеннями про цивільні права. Ідея всесторонньої гарантованості цивільних прав і політичної свободи як головного державоутворюючого принципу сходила до Декларації незалежності 1776 р. Конституція 1787 р. містила лише загальні положення про судові і загальнозаконодавчі гарантії статусу і прав громадянина у дусі строгої законності: громадяни США мали право на законний судовий розгляд вчиненими ними, включаючи звинувачення в державній зраді, при дотриманні вимоги про суд присяжних і при забороні на додання закону зворотної сили, обмежувалося вживання конфіскації майна, за ними признавався привілей процедури habeas corpus.

У конституціях штатів цивільні права і свободи були закріплені тоді значно ширше, ніж в загальнофедеральній. У 10 з 13 конституцій був присутній спеціальний білль про права, первинним зразком яких послужила знаменита Декларація прав штату Вірджинія 1776 р., прийнята ще до проголошення незалежності. Найбільш детальними, наприклад, були відповідні розділи в конституціях Меріленду і Масачусетсу. У конституції Масачусетсу 1780 р. декларація прав (ст. 1-30), виходячи з проголошення рівності і природного права всіх людей, проголошувала свободу відправлення культів, самоврядності, заборону привілеїв, права контролю за діяльністю властей, судові гарантії прав, свободу друку, право зберігання і носіння зброї, свободу петицій, зборів, закріплення законодавчих прав народних представництв.

Під приводом відсутності в Конституції білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати конституцію. Це викликало загальні побоювання федералістів в її долі. Хоча спочатку творці конституції вважали віднести регулювання цивільних прав і свобод до компетенції штатів, то тепер була визнана необхідність компромісу. Ініціатором виступив Д. Медісон. У червні 1789 р. він запропонував першому конгресу федерації проект загальнодержавного білля про права. Проект особливо підтримав Джефферсон. Закріплення цивільних прав і свобод, в його уявленні, було не лише необхідним саме по собі, але і повинно було стати однією з гарантій загальних правових засад держави, попередженням зловживань з боку законодавця (яке йому представлялося не більш небезпечним, аніж диктаторські прагнення виконавчої влади: «Виконавча влада уряду - не єдиний і навіть не головний мій головний біль. Тиранія законодавців в сьогоденні і, напевно, ще на довгі роки - ось головна і найстрашніша небезпека. Тиранія виконавчої влади прийде теж, але в період, віддалений від нас»).

Конгрес затягнув обговорення поправок до Конституції до серпня 1789 р. Погоджений проект з деякими змінами був схвалений 25 вересня 1789 р. як десять поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Проголошені в біллі права і гарантії були істотно вужчі за ті, що полягали в конституціях більшості штатів, проте вони були загальними і створювали високу для XVIII ст. міру загальнодержавного демократизму. Поправки мали ще як мінімум подвійну мету: вони створювали сферу загальнофедерального контролю і законодавства відносно цивільних прав і свобод, по-друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони і обмеження, що накладалися у тому числі і на законодавців.

У Білі про права були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій. Народові гарантувалася цивільна і особиста недоторканість: особи, житла, паперів і майна, свобода від постоїв. Істотною гарантією цивільної свободи повинне було стати право носіння зброї, яка визнавалася «необхідною для безпеки вільної держави» і не могла обмежуватися властями. Цикл поправок був присвячений судовим і кримінально-правовим гарантіям (що найбільш турбував політичну доктрину європейської і американської Освіти): громадянам надавалося невід'ємне право на розгляд в суді присяжних при гарантуванні презумпції невинності (ніхто не міг бути примушений свідчити проти самого себе), без суду ніхто не міг позбавлятися життя, свободи або власності, обвинуваченому забезпечувалися права процедури habeas corpus при забороні на надмірні застави; встановлювалася невідчужуваність приватної власності для суспільних потреб без «справедливої винагороди». Особливо важливе значення мала 9-та поправка, яка проголошувала можливість державного визнання і інших цивільних прав, прямо не перерахованих, але наче витікаючих із загальної доктрини природних і невідчужуваних прав громадян [ 5-6;11].

Конституція 1787 р. поклала початок формуванню загальнофедеральної судової системи, поставивши на чолі її Верховний суд, правда, з дуже обмеженими повноваженнями. Проте формування сфери загальнофедерального права, виняткових повноважень федерації зробило наполегливим завдання створення закінченої федеральної судової системи.

Конституція 1787 р. наділила Верховний суд верховною, але за своїм змістом звичайною юрисдикцією. Законом про судоустрій 1789 р. значення юрисдикції Верховного суду було незвично збільшене, і вона вийшла на особливий рівень. Верховному суду було надано право видавати особливі виконавчі накази (mandamus), обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і державних секретарів, а також право нуліфікувати (відміняти) будь-який закон, якщо він відхилився в своєму вмісті від розпоряджень і принципів Конституції (ст. ст. 13 і 25). Федералісти в американському уряді прагнули, мабуть, за допомогою таких повноважень Верховного суду в ще більшій мірі підпорядкувати окремі штати централізованому контролю. Проте на ділі, вирішуючи різного роду правова скрута і гострі колізії, Верховний суд вийшов далеко за рамки первинних припущень і перетворився на ще один владний юридичний орган, значення якого незрідка переважувало і законодавчу, і старанну владу США.

У поточній діяльності Верховного суду сформувалося принципово важливе нове уявлення про сенс федеральної конституції. Суд неодноразово виносив ухвали, керуючись принципом, що Конституція є акт особливого верховного значення, причому вміст її не обмежується буквальним текстом, але включає деякі умовні принципи. У результаті склалося найважливіше для конституційних устрою і права США положення, що конституція така, як її тлумачать судді, і все, що не протирічить принципам конституції, навіть якщо прямо в ній і не передбачено, правомірно і повинно служити прямим керівництвом для практики. Таке дещо розмите уявлення про сенс конституційного закону створювало простір для суддівського розсуду. Але воно ж дозволяло просувати юстицію вперед, вирішуючи не передбачені раніше питання. Верховний суд висловився за допустимість регулювання приватних інтересів на користь суспільства, визнавши, що охорона приватної власності (одна з основ Конституції) не заважає тому, аби і суспільство мало свої права. Вміст оновленого конституційного права краще всього виразив суддя Маршал, даючи тлумачення нового широкого розуміння, що відповідно, що немає головному закону: «Мета має бути законною і знаходитися в рамках Конституції, і всі прийнятні засоби для її досягнення, які не заборонені і відповідають букві і духу Конституції, визнаються конституційними»[225;13].

На першій сесії конгресу США був ухвалений Закон про судоустрій (24 вересня 1789 р.), який заклав принципи федеральної судової системи. Основні ідеї в організації федеральної юстиції були узяті з історичної системи англійських роз'їзних судів. У нових умовах склалася, проте, найсуворіша система точно супідрядних судових органів трьох рівнів.

Нижчий рівень федеральної юстиції склали районні суди. У країні фундирувалися 13 особливих судових районів (які не збігалися географічно з штатом). У кожному районі діяв 1 федеральний суддя. Районний суд розглядав в основному значні цивільні справи. Пізніше він отримав і кримінальну юрисдикцію в межах загально-федерального законодавства. Позови з вимогою менше 10 тис. доларів (по критерію сер. XX ст.) слід було подавати лише до судів штату. Винятковій підсудності районних судів підлягали справи, пов'язані з мореплаванням, банкротством, авторським і патентним правом, захватом земель. Спірні справи вирішувалися за участю суду присяжних.

З 1773 р. під загальним керівництвом районних судів стали функціонувати посередники - комісіонери, які були як би помічниками федеральних суддів. Законодавчий статус їм був доданий в 1817 р. Комісіонерами могли ставати особи, що мають правову підготовку. Займалися вони головним чином заходами по забезпеченню позову, звільненню під заставу, розбором дрібних правопорушень від імені федерального судді. Комісіонери виконували і деякі нотаріальні функції.

Другий рівень федеральної юстиції склали окружні суди. Спочатку, за законом 1789 р., районні федеральні суди об'єднувалися в 3 округи, і в кожному фундирувався суд з трьох суддів (один - федеральний районний суддя по місцю знаходження і двоє суддів Верховного суду). Судді були не постійними, а роз'їзними: приїжджали в свій округ для розгляду справ на одну-дві сесії в рік.

Вищий рівень федеральної юстиції представляв Верховний суд. Розгляду в нім підлягали справи виняткової компетенції, де штат був однією із сторін, або позови до представників іноземних держав, спори між штатами. В порядку апеляції в нього також могли вноситися лише такі справи, коли в ході розгляду вставали проблеми законності або конституційності договору, або коли зачіпалися «істотні федеральні питання». У загальному вигляді Верховний суд сам вирішував, яку справу брати до свого розгляду в порядку апеляції (в кінці XIX ст. в нього поступало до 400 прохань в рік з нижчих судів в і д. н. сертіорарії - залишенні справи у себе для розгляду; задовольнялося не більше 10% прохань).

Суддів всіх федеральних судів призначав президент з відома Сенату. Згідно спеціальному закону - Акту про регулювання судових процесів (1789) - федеральні суди керувалися в своїй діяльності процедурою, визнаною для судів загального права і права справедливості спільно[56;9].

Окрему частину американської юстиції склали суди штатів. Вони формувалися в кожному штаті історично, і, як правило, немає двох штатів з аналогічними судовими установами. Загалом, суди штатів підрозділялися на декілька типів:

а) суди попередньої, або обмеженої, юрисдикції, які розбирали дрібні справи, цивільні і кримінальні, або займалися примиренням сторін;

б) територіальні - основні - суди цивільної і кримінальної юрисдикції, що розбирають справи, у тому числі за участю присяжних;

в) апеляційні суди,

г) верховні суди штатів. Але реально судові установи набрали всілякого вигляду. У малих штатах нерідко склалися лише два рівні судів. У великих розгляд справ завершувався в апеляційних, а верховні суди штатів вирішували лише справи конституційної важливості (наприклад, пов'язані із засудженням на страту).

Найбільш простою виявилася судова система штату Західна Вірджинія. Вона склалася з нижчих - поліцейських судів, окружних (загальних), проміжних апеляційних і вищого суду штату. Одній з найбільш складних стала організація юстиції в штаті Теннессі. Тут склалося 5 видів судів попередньої юрисдикції, у тому числі особливій підсудності: по родинних справах, у справах неповнолітніх, муніципальні і ін.; 4 типи загальних судів (суди совісті, окружний, кримінальний, правовий і справедливості), роздільні апеляційні суди по цивільних і кримінальних справах. З часом основними типовими судовими органами в більшості штатів стали загальні суди графств, в яких діяло по декілька суддів, - від 7 до декількох сотень.

Судді штатів в переважній більшості обиралися населенням - на різні терміни (наприклад, в Каліфорнії на 6 років). У північних штатах виборність суддів затвердилася з 1777 р., в східних - з сер. XIX ст.

Одній з найбільш самостійних галузей американського права з періоду його формування стало земельне законодавство. Воно розвивалося практично без жодного впливу англійського загального права (яке зберігало в своїх принципах напівфеодальні пережитки, найширші спадкові права, перевагу спадкоємства в порядку первородства і т. д.). Американське земельне право формувалося в умовах великої кількості вільних земель і зводилося в основному до державного регулювання (санкціонуванню) приватних їх захоплень.

У колоніальний період англійський уряд законодавчо забороняв поселенцям просуватися на захід, захоплюючи нові землі. Це, зокрема, було однією з найважливіших претензій в ході Війни за незалежність. Після проголошення незалежності ці заборонені землі були передані у власність федерації. Тому земельне законодавство стадо розвиватися як прояв повноважень федеральної влади і в носило головним чином централізований характер. Перші закони про управління такими землями були ухвалені в 1784-1785 рр. На їх основі почалася роздача земель в приватні руки на різних умовах. Відповідно Північно-західному ордонансу, прийнятому ще Другим Континентальним конгресом (1787), поселенці нових земель повинні були самостійно організовувати владу і управління на отриманих землях (федерація призначала губернатора і суддів); досягши чисельності населення більше 5 тис. чол. могла вже існувати Палата представників, досягши чисельності в 60 тис. громадян територія могла отримати права штату у складі федерації [98-99;10].

ВИСНОВОК

В ході Війни за незалежність англійським колоніям вдалося здобути незалежність та розпочати процес створення демократичних інститів влади в колишніх колоніях.

Керуюючись такими факторами як спільність культурних, економічних, військових, політичних зв'язків між колоніями, ще в 1776 році було фактично утворено союз штатів. Цей союз ґрунтувався на тому що колонії мали спільну армію та один єдиний дорадчий орган Конгрес. 4 липня 1776 року було офіційно прийнято Декларацію Незалежності котра вмістила основні бачення своєї правоти колоній в їхній боротьбі зі своєю метрополією - Англією, також тут відображено основні демократичні права, котрі стали головними постулатами законності в майбутній американській державі.

У 1778 році Франція визнала США, а згодом і інші держави, а після 1783 року і Англія визнали факт існування нової держави на політичній карті світу. Це стало кроком узаконення США у світовому співтоваристві та дозволило їй встановити дипломатичні зв'язки з рядом країн світу.

У 1777 році була створена перша американська конституція “ Статті конфедерації та вічного союзу ” що стало основоположним документом котрий регулював взаємовідносини між об'єктами союзу - штатами. Однак у подальшому, практика існування такого союзу стала вимагати посилення керівної ролі центральної влади США та нового перерозподілу владних повноважень. У 1787 році була створена нова конституція, котра ввела небачений до цього, виборний за своїм характером інститут глави держави - президент. Президент ставав главою держави, главою виконавчої влади, головнокомандувачем держави. У 1789 році президентом США було обрано Джорджа Вашингтона.

Також було урегульовано та перерозподілено владу між штатами та центром, встановлено межі їхніх взаємовідносин. Новий статус отримали Конгрес та новостворений Сенат США. Між ними було проведено розподіл законодавчих функцій, та встановлено межі їхніх повноважень.

Була створена нова судова система країни що передбачила введення єдиного головного суду країни - Верховного Суду США. Що стосується виконавчої влади то як уже було сказано її управління та формування залишалося за президентом країни.

Таким чином в період 1775-1789 рр. в було створено усі демократичні інститути управління незалежної американської держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Богина Ш.А. США. Первая американская революция // Новая история. Первий период - М.- 1983 - С.650.

2. Джефферсон Т. Декларація незалежності (США ). Конституція США // Невичерпність демократії. - К. - 1994. - С.175

3. Егер О. Северная Америка с 1763 г. Востание колоний. Война за независимость Америки. Йорктаунская капитуляция. Версальский мир 1783г. Северо - американские Соединенные Штаты // Егер О. Новая история - М. - 1988 - С.710

4. Ефимов, Алексей Владимирович Очерки истории США. От открития Америки до окончания гражд.войны (1492 - 1870) - 2-е изд. / М. Учпедгиз, 1958. - С.439

5. Історія Сполучених Штатів: Нарис: Пер з англ.. / Ред. Говард Синкотта. - К. - Діалог інтернешнл - 2003 - С. 404

6. История США: в 4 Т. Т.1 / Редкол. Г.Н.Севастьянов (гл.ред) и др.; АН СССР, Ин - т всеобщ.истории М.: Наука, 1983 - С.670

7. Колонии Северной и Южной Америки. Образование США // Всемирная история в 24 т. Т.15. - Минск - 1996 - с.670

8. Контор Р. Народная история Соединенных Штатов Америки // Вопросы истории - 1982. -№ 12. - С.152 - 156

9. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій. Ч. І / Акад. держ. податкової служби України. - Ірпінь, 2002. - С.137

10. Омельченко О.А. Становление североамериканской государственности. Формирование конституции США. Развитие гос.-полит. системи США в конце XIV - XIX в.в. Формирование судебно - правовой системы США // Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права в 2 т. - М. - 2001. - Т.2. - С. 450

11. Согрин В.В. Политическая власть в США: характер и исторические этапы // Новая и новейшая история - 2004 - №2. - С. 3 -27

12. Согрин В.В. Образование североамериканского государства: Новое прочтение // Новая и новейшая история. - 2002. - №1. - С.18-34

13.Согрин В.В. Политическая история США / М. - 2001 - с.550

14. Становление Американского государства /Авт. кол.: С. А. Исаев, В. В. Носков, В. Н. Плешков и др.; Отв. ред. А. А. Фурсенко; Российская академия наук. Институт истории России. Петербургское отделение. - СПб: Наука. С.-Петербургское отд-ние - 1992. - С.320

15.Черниловский З.М. США. Возникновение США. Война Севера с Югом. Ее последствия // Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М. -2002. - с. 450

16. Шпотов Б.М. Образование США /XVIII в./ Новая история стран Европы и Америки - М. -1998 Р. - С.620

Страницы: 1, 2