Вплив російських ЗМІ на формування суспільної думки в Україн

Актуальність теми дослідження. Кінець XX століття відзначається колосальними змінами у житті людства, які обумовлюються, перш за все, участю широких мас у процесах державотворення та посиленні впливу демократичних суспільств на розвиток людства. Це вдається здійснювати не тільки завдяки створенню механізмів реалізації права громадян щодо участі у політичному житті своєї держави, а й завдяки вільному доступу людей до інформації, що дозволяє орієнтуватися та робити вибір. Україна, проголосивши себе молодою демократією після отримання незалежності, почала долучатися до світового досвіду у політико-правових процесах, та зокрема, у здійсненні врядування. Але оскільки одним з найважливіших чинників будь-якого демократичного суспільства є існування та вільне функціонування ЗМІ як одного з інститутів демократії. Журналістика відкритого суспільства характеризується, визначенням професора В.Шкляра, спроможністю преси забезпечувати прозорість державних, політичних, економічних, культурних інституцій для громадянського суспільства.

Але в добу глобалізації велике значення має вплив ЗМІ Россії. Звернення до проблеми впливу російських ЗМІ в сучасному українському суспільстві зумовлено кількома причинами: актуальністю аналізу рівня демократичності української держави в російських ЗМІ, які впливають на нього; наростанням кризових явищ на різних ділянках суспільного буття, і особливо у період передвиборчих кампаній, та їх висвітленням у російських ЗМІ; особливостями перебігу конституційно-правового процесу в український державі та ступенем реального впливу, який здатні чинити ЗМІ на формування громадської думки щодо вибору шляху подальшого розвитку суспільства.

Дедалі суттєвішу роль відіграють закордонні ЗМІ, що ведуть мовлення на Україну й часто-густо дезорієнтують наших громадян стосовно позиції української влади з того чи іншого питання. Намагання ж державних органів поставити таких мовників у рамки українського закону наштовхується на шалений опір, організований антиукраїнськими елементами. Відділ міжрегіональних та культурних відносин із закордонними країнами при адміністрації президента Російської Федерації, який до осені 2007 року очолював Модест Колєров, і є тією установою, відповідальною за підвищення іміджу Росії на постсовєтських територіях. Численні заяви екс-голови цього відділу про те, що головною функцією є «гуманітарні стосунки» з сусідніми країнами, так само, як і назва цієї установи, мають вказувати, що Кремль переслідує політику сили у сфері мас-медіа.

Патрік Тирел передбачав, що лінгвістичні, релігійні або культурні форми незалежності розвинуть також суверенність в межах глобального інформаційного середовища, яка не обов'язково збігатиметься з територіальними кордонами держави.

У сучасному суспільстві інформація стає найбільш важливою цінністю, а індустрія отримання, обробки і трансляції інформації - провідною галуззю діяльності, куди з кожним роком вкладають все більш значні капітали. Як вважають провідні вчені, інформація стає важливим стратегічним ресурсом, відсутність якого призводить до суттєвих втрат в економіці.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні впливу російських ЗМІ на формування суспільної думки в Україні та визначенні факторів ефективності впливу Російських ЗМІ, узагальненні методів та засобів формування друкованими ЗМІ громадської думки в Україні відносно політичних сил держави, у виявленні оптимальних шляхів прискорення розбудови демократичної незалежної преси в державі та підвищення ефективності її функціонування.

Об'єктом дослідження є тематика російських ЗМІ, розглянути діяльність преси у процесі формування політичних поглядів українського суспільства.

Предметом дослідження є основні методи та способи формування суспільної думки російськими ЗМІ в Україні .

Завданням роботи є:

1. аналіз теоретико-методологічної бази досліджень;

2. особливості російсько-українського інформаційного простору;

3. дослідження методів , форм впливу російських ЗМІ;

4. аналіз технологій впливу ЗМІ РФ на формування суспільної думки в Україні.

Методи дослідження дискурсивний та семіотичний аналіз українських і російських мас-медійних текстів, політологічні, культурологічні та філософські наукові концепції. Застосовано також описовий, порівняльно-історичний, системний методи дослідження. Спираємось на дослідження присвячені вивченню української журналістики та засобів масової інформації кінця ХХ - початку ХХІ століття чимало праць відомих журналістів в Україні, зокрема В. Здоровеги, А. Москаленка, В. Різуна, В. Іванова, В. Лизанчука, Г. Почепцова, І. Крупського, Б. Чернякова та інших науковців.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ

РОСІЙСЬКИХ ЗМІ В УКРАЇНІ

Тоталітарна комуністична ідеологія, яка панувала в СРСР, мала трагічні наслідки для масової суспільної свідомості взагалі і для особистої свідомості громадян зокрема. Довіра до ЗМІ упродовж 90-х років також зросла. Окреслені процеси свідчать про істотні зміни в комунікаційній структурі сучасного українського суспільства, а саме розпад масово-мобілізаційного суспільства радянського ґатунку та втрату інтересу до активного сприйняття інформації, поширюваної ЗМІ.

Значна частина українського суспільства отримує популярну інформацію і новини про світ та постсовєтський регіон через російські телевізійні мережі. Західні учені Роберт О. Кеогане і Джозеф С. Най (Robert O. Keohane, Joseph S. Nye) визначають силу ЗМІ як здатність отримати бажані наслідки тому, що інші хочуть того, чого хочеш ти. Згідно з цим уявленням ефективна закордонна політика буде залежати більшою мірою від популярності і громадського відгуку на ідеї, які підтримуються державою. Отже, соціальні та комунікаційні ресурси (телевізійні канали, радіо і преса) можуть набути навіть більшої цінності, ніж природні ресурси (нафта і природний газ), тому що у постмодерній політиці влада трансформувалась у комунікаційні структури[1].

Однак, в Росії поняття інформаційної геополітики більш популярне. Представники такої течії Ігор Панарін, Андрій Манойло бачать постсовєтське середовище як поле інформаційного бою. Зокрема домінантність в інформаційному середовищі ворожої геополітики може бути забезпечена за допомогою використання таких засобів:

1. Приховане інформаційне управління внутрішніми, економічними і культурними процесами опонента - яке створить бажане підґрунтя для інформаційного, ідеологічного, економічного і культурного вторгнення, і визначить наперед вигідність рішень опонента на користь маніпулятора.

2. Інформаційно-психологічна агресія, базована на економічному, політичному і дипломатичному тиску.

3. Інформаційна війна, базована на економічній блокаді і погрозі застосування сили (питання економічної блокади).

Це свідчить про успіх інформаційної політики Росії в Україні. Базові уявлення про світ пересічні громадяни отримують сьогодні переважно завдяки ЗМІ.

Це свідчить про дуже специфічну соціальну і культурну структуру пострадянського суспільства. Для неї властивий значний розрив між рівнями комунікативної реальності - побутової, часткової, слабоструктурованої, малоавторитетної, з одного боку, і віртуально-ефірної, централізованої, віддаленої за своїми персонажами, темами, сюжетами, подіями - з іншого[2].

Інформатизація суспільства виступає одним з вирішальних чинників модернізації економіки на ринкових засадах і запорукою інтеграції України в світове співтовариство[3].

Світ крок за кроком просувається в напрямі до створення інформаційного суспільства, в якому нові системи виробництва потребують також і якісно нового устрою людських відносин. Нова модель суспільства, що пов'язана з поняттям інформації, потребує також значного переосмислення наших уявлень сутності процесів розвитку людської цивілізації. Для цього потрібно поглянути на історію людства під новим кутом зору, а саме: як на процес не стільки пошуків все нових і більш ефективних засобів виробництва, але як на процес пошуків нових і більш ефективних засобів комунікації.

Комунікація -- універсальне надбання людства й реальність суспільного існування. Жодне важливе суспільне питання неможливо розв'язати поза комунікативним, публічним обговоренням. Демократично організована спільнота мусить досягти єдності -- консенсусу -- через дискурс. Дискурс є практикою комунікативних взаємин для досягнення суспільної узгодженості та соціальної згоди. За дискурсом стоїть набагато більший обсяг інформації, аніж той, що маніфестується поверхово вираженими значеннями слів.

Професор Львівського університету В. Й. Здоровезга. У вступі до підручника "Теорія і методика журналістської творчості" наголошує, що "найпоширенішим сьогодні у повсякденній практиці та зафіксованим у законодавстві збірним поняттям засоби масової інформації називають пресу, телебачення, радіомовлення, документальне кіно, інформаційні агентства, комп'ютерні засоби масового розповсюдження інформації" [4].

Надзвичайно важливим чинником ефективності мас-медіа є мова засобів масової інформації, адже журналістський текст живе лише в мові й реалізується саме в мові. З огляду на це мова преси є об'єктом наукових зацікавлень багатьох сучасних українських науковців, зокрема О. Пономарева, В. Різуна, О. Сербенської, К. Серажим, Н. Непийводи, А. Мамалиги, М. Феллера, С. Єрмоленко, М. Яцимірської та багатьох інших. Проблеми комунікації і сприйняття постійно осмислюються різними галузями як вітчизняної, так і зарубіжної науки. Ці проблеми мав на увазі С.Ейзенштейн, коли формулював те, що назвав «Grundproblem», «основна проблема»: при створенні образу художник спирається одночасно на вищі ступені людської свідомості і на первинні форми плотського мислення, що виникли на зорі людства. «Дія витвору мистецтва, - говорив він, - будується на тому, що в нім відбувається одночасно подвійний процес: стрімке прогресивне піднесло по лінії вищих ідейних ступенів свідомості і одночасне ж проникнення через будову форми в шари найглибиннішого плотського мислення.

Термін “дискурсу” поступово поширюється у всіх західних гуманітарних дисциплінах з 60-70-х рр., а з кінця 80-х -- початку 90-х рр. ХХ ст. і в Україні. В Україні над розробкою дискурсу, зокрема політичного працюють C. Андрусів, О. Білий, Є. Бистрицький, В. Вовк, Т. Гундарова, А. Клепіков, Н. Костенко, С. Павличко, Г. Почепцов. За кордоном -- Р. Водак, Ю. Габермас, Т. ван Дейк, Г. Кресс, А. Маколкін, Дж. Фіске, Р. Ходж[5; 6]. Видається, що динаміка використання терміну “дискурс” на позначення мас-медійних текстів та їх сприймання в сучасній гуманістиці є найпереконливішим доказом його продуктивності.

К. Платонов вказує: особливості спілкування - ось лакмусовий папірець, що показує відмінність людини від тварин ” , а сутність словесного спілкування полягає в обміні інформацією... між агентом, що її передає, й перцепієнтом, що її сприймає, котрі послідовно можуть мінятися місцями» [7, с.7-8].

М. Каган сформулював теорію спілкування, але набагато пізніше, аніж були написані праці А. Бахтіна з цих самих проблем [8].

“Мета спілкування - обмін поняттями” [9], але не тільки головна функція масового спілкування - забезпечувати масове розуміння.

Головна функція масового розуміння - забезпечувати здійснення саморозуміння: прийняття рішення кожним індивідом окремо.

Така дія створює умови для самоінтерпретації - ідентифікації індивіда в соціокультурному просторі. Проблеми комунікації і сприйняття постійно осмислюються різними галузями як вітчизняної, так і зарубіжної науки. Ці проблеми мав на увазі С. Ейзенштейн, коли формулював те, що назвав «Grundproblem», «основна проблема»: при створенні образу художник спирається одночасно на вищі ступені людської свідомості і на первинні форми плотського мислення, що виникли на зорі людства. «Дія витвору мистецтва, - говорив він, - будується на тому, що в нім відбувається одночасно подвійний процес: стрімке прогресивне піднесло по лінії вищих ідейних ступенів свідомості і одночасне ж проникнення через будову форми в шари найглибиннішого плотського мислення.

В той же час, сьогодні засіб комунікації стає важливіше самого повідомлення. Тобто зміст інформації залежить насамперед від того, по якому каналі вона передана - по радіо, по чи телебаченню в газеті. У зв'язку з цим такий дослідник як М. Маклюен поділяє всі засоби комунікації на “гарячі” і “холодні”. У самому доступному розумінні, гарячі засоби спілкування - це такі засоби, що залишають аудиторії мінімум можливостей для домислювання, для самостійної роботи мозку. Таке, наприклад, радіо, і не випадково саме завдяки використанню радіо фашистська пропаганда в лічені роки залучила до своїх лав освічених німців. Холодні ж засоби спілкування - а це і звичайна мова, і телебачення (і Інтернет) - вимагають співучасті, заповнення сказаного і показаного. Тому накази варто передавати по радіо, а от із проханнями доречніше звертатися по телебаченню.

Подібно книзі, газета висвітлює “речі” (події, явища) “зсередини”, але тільки не “зсередини особистості”, а “зсередини суспільства”. Тому специфіка газети - показувати виворіт суспільства. От чому для газети “дійсні новини - це погані новини ”, те пак скандали і викриття. Кращою частиною журналів і газет Маклюєн вважає рекламу. Реклама - це безсумнівно новини. Однак її єдиний і генеральний недолік у тім, що це завжди гарні новини. Щоб зрівноважити ефект цих гарних новин, у газеті приходиться поміщати багато поганих новин. Більш того, власники засобів комунікації завжди намагалися дати публіці те, що вона хоче, тому що почували, що їхня сила - у самому засобі комунікації, а не в змісті. Іншими словами, усі у світі комунікації підводиться під основний афоризм Маклюєна “The medium is the message” - “Засіб - це повідомлення ” [10].

Якщо звернутись до вивчення інформаційного простору в нашому сьогоденні, можна зафіксувати лише дуже незначні зрушення в напрямі створення інформаційної цивілізації. Наявність комп'ютерної техніки, розвинутої інфраструктури зв'язку - це лише технологічні передумови. Найбільш значних змін потребує сама суспільна організація виробництва інформації, і насамперед, великі зрушення повинні торкнутись психології кожної людини, форм її мислення і духовного життя. Якщо людина перестане відчувати себе гвинтиком, а вважатиме себе деяким центром інформаційного універсуму, що пов'язаний каналами комунікації з іншими центрами, вона більш повно розкриватиме свої внутрішні можливості творчого розвитку. Зрозуміло, що таке ставлення до реальності потребує духовного розвитку високого рівня.

Слід зазначити, що перехідний характер пострадянської, в тому числі й української, економіки обумовлює специфіку її інформаційного забезпечення, що полягає в наступному:

· стара інформаційна організація забезпечення економічного розвитку не відповідає новим потребам суспільства;

· копіювання відповідної організації інформаційної діяльності розвинутих країн неефективне, оскільки не дозволяє вирішувати нагальні проблеми перехідного суспільства;

· модель оптимальної організації, адекватна умовам перехідного суспільства апріорі невідома, вона формується в процесі життєдіяльності суспільства [11].

Застарілі уявлення про роль інформації в житті суспільства як своєрідної форми обслуговування цієї “суспільно-виробничої машини ”, ще панують у сфері наших засобів масової комунікації. Вважається, що інформація повинна надаватись не сама по собі, а лише як засіб формування суспільної думки, регулювання соціальної поведінки великих людських мас, тобто щось на зразок команд, які подаються від однієї частини машини до іншої. Звідси необхідність створення механізмів відсіву небажаної інформації, різні форми цензури, незважаючи на формальну її заборону і т.п. Для структур влади завжди великою спокусою є можливість регулювати інформаційні потоки в бажаному для себе напрямі, або навіть вводити в канали комунікації дезінформацію, якщо цього, як вони вважають, потребують інтереси держави.

Як і в багатьох інших сферах життя українського суспільства, головною межею стратегічного протистояння в інформаційному просторі є розподіл між силами проімперського ґатунку і тими, які орієнтовані на створення незалежної та демократичної держави. В інформаційному просторі СНД панують засоби масової інформації колишнього Союзу. З легкої руки телебачення Останкіно у світовий інформаційний простір, як і раніше, іде більша частина інформації щодо стану справ в Україні, Грузії, Чечні та інших країнах. Реакція з боку українських мас-медіа не є достатньо оперативною і адекватною силовому інформаційному тиску. Недостатня увага до оволодіння світовим інформаційним простором з боку державних структур, повільність у створенні незалежних інформаційних агентств призводить до формування в світі від'ємного іміджу щодо України, а це спричиняє значні економічні і політичні втрати[12].

Мас-медіа -- це взаємодія та співіснування великої кількості дискурсів, з-посеред яких найважливішим для їх функціонування є політичний дискурс[13].

Особливість сучасного політичного становища України, і відповідно політичного дискурсу засобів масової інформації у тому, що наша держава перебуває як у постколоніальній, так і посттоталітарній ситуації [14]. Зрозуміло, що посттоталітарний статус позначений 70-літнім виживанням України у лещатах радянської тоталітарної системи, а постколоніальний характер позначений становищем України як колонії Російської імперії у з кн. ХVІІ - до поч. ХХ ст.

Розрізняючи політичний дискурс ЗМІ - коли словом, жестом промовляє влада, у другому -- ЗМІ, які є рупором влади. Політичний дискурс російських ЗМІ весь час відповідає рівневі суспільства і є репрезентацією дискурсу влади і її політики [15].

Журналістика як професія, що базується головним чином на комунікації - отриманні та передачі інформації про суспільний світ, - не може обминути питання етики. Адже комунікація відбувається як людська взаємодія, тому вона протікає в межах певних правил, що роблять можливим взаєморозуміння та адекватну реакцію адресата на сприйняту інформацію. Вага людського фактора в комунікативній взаємодії є причиною того, що комунікація потребує специфічного регулювання - не тільки законодавчого, а й морального.

Кожна держава у своїй зовнішньополітичній діяльності прагне досягти трьох основних цілей - репрезентація себе у необхідному світлі, встановлення свого впливу над якимись процесами чи суб'єктами міжнародних відносин і забезпечення гарантій стабільного і безпечного власного існування та розвитку.

З-поміж різноманітних шляхів досягнення цього, найоптимальнішим є саме інформаційний: інформація - ресурс нематеріальний, а завдяки розгалуженій і все більше глобалізованій мережі ЗМІ ще й всеохоплюючий, що дозволяє здійснювати різнорівневий вплив за різноманітними формами і каналами,але з єдиним смисловим навантаженням. Але найголовніше - здійснювати вплив опосередковано і ненав'язливо. Саме тому зараз поле боїв та відстоювання власних інтересів перемістилося у інформаційний простір і як показує досвід - дає досить плідні і цілком матеріальні результати. Водночас відбулася актуалізація такого нематеріального поняття як імідж країни, що є її репрезентацією і таким собі віртуальним образом, котрий формує уявлення людей про цю країну і уже несе в собі інформацію оціночного характеру.

Імідж країни є її стратегічним надбанням, адже, якщо прослідкувати риторику сучасних лідерів громадської думки - політиків, голів держав та урядів, голів міжнародних організацій, - саме він на сьогодні є показником оцінки світовою спільнотою та визначає рівень співпраці з іншими країнами. Але найчастіше вирішальну роль у конструюванні іміджу країни відіграють не її власні медіа ресурси, а інформація, що подається у ЗМІ великих держав та прикордонних сусідів. Оскільки імідж є структурою нематеріальною, можна сказати, віртуальною, то є дуже вразливим до будь-якої вхідної інформації, якщо ще не має своєї брендової опори. Адже імідж - це суто репрезентація об'єкта, те, чим він хоче або претендує бути чи те, чим його роблять [16].

Можна сказати, що імідж - образ, що живе в уявленнях людей. Якщо виходити з того, що імідж - це образ, то в перекладі на українську мову "образ" є "присутність відсутнього". Виходячи з цього, імідж і є той образ, те представлення про людину, що сформувався у свідомості людей. Цей образ може бути феноменальним, приголомшливим, а може бути огидним. У політику імідж визначає багато чого і, головним чином, перемогу на виборах, що є одним із найбільш серйозних актів набуття влади.

Систематизуються дослідження світових і вітчизняних наукових напрямків і шкіл щодо проблеми іміджу політиків та еліти. Під різними кутами зору це питання розглядали класики політичної думки Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, З. Фрейд, М. Вебер, Г. Лебон, Е. Вятр, М. Корз?є, Д. Істон, С. Хангтінтон.

В українському інформаційному просторі присутній ряд російських видань, що виходять з підзаголовком "... в Україні". Наше законодавство дозволяє їм існувати, по суті, на правах українських газет. Українські ж "вкладиші" мають там дуже скромний обсяг. Несумірний із впливом цих мас-медіа на нашу громадську думку.

Арсенал прийомів і методів цих ЗМІ величезний. Використовується наприклад, демонстрація старих фільмів, які у старшого покоління викликають ностальгію за радянським минулим. А, скажімо, для молоді транслюватимуться цикли розважальних програм. Щоб вона психологічно відчула, що Росія - то цікаво, що майбутнє у нас з нею спільне. Як і під час виборів Єльцина, тут акцент на пропаганді демократичних цінностей… Все це буде прив'язане до конкретної фігури кандидата в Президенти.

Медіа-технології дозволяють приховано впливати на підсвідомість. Ними добре володіє, зокрема НТВ Гусинського (сюди входить навіть оформлення студії). Через 1 - 3 тижні дуже обережного впливу різних ЗМІ на цільові групи населення можна змінити їх стереотипи. Для створення ж нових установок використовується інформація, що виражає очікування людей, часто засновані на емоціях, інтуїтивних передчуттях, забобонах. Це здатне викликати "психологічний резонанс ”, зробити пропаганду високоефективною. По суті, в такий спосіб за допомогою ЗМІ здійснюється приховане навіювання

Російські фінансово-політичні кола і пов'язані з ними ЗМІ зацікавлені в тому, щоб Україна залишалася в сфері їхнього впливу. Наприклад, газета "Труд" систематично акцентує увагу на заборгованості України за газ. “Газпром”, що стоїть за інформаційною політикою цього видання, зацікавлений, щоб ми постійно сиділи на його газовій "голці", були залежні.

Багато які плани Росії порушила фінансова криза. Так, наприклад, явно спостерігалися всі ознаки того, що російські мас-медіа почнуть масовану інформаційну атаку, пов'язану з участю російського капіталу в українській приватизації. Йшлося про формування позитивної громадської думки в Україні. З економічними аспектами тісно пов'язані й політичні. Найвпливовіші ЗМІ в Росії належать все-таки фінансово-політичним групам.

Істерика з приводу прибуття американського корабля в рамках планових міжнародних навчань у Феодосію. Принцип доміно у послідовних спробах місцевої влади у східних регіонах надати російській мові статус регіональної. Активна присутність російських «колег» у Криму та їхня «дружня допомога» у недопущенні подальшого просування України в бік вступу до НАТО -- із залученням масовки та усіма атрибутами добротно поставленого шоу. Наростання сепаратистських настроїв в Криму і загострення там татарського питання. Усе це -- ланки одного ланцюжка, назва якому -- інформаційна війна. Наш північний сусід в цій війні, звичайно, грає не останню скрипку, або, висловлюючись дипломатично, здійснює в Україні вигідну для себе інформаційну політику.

У сучасній науковій літературі, публікаціях не бракує досліджень про переваги і досягнення інформаційних технологій, зумовлених і спричинених глобалізаційними процесами. А. Чернов пише: «Прогрес у галузі нових інформаційних технологій відкриває величезні можливості для вирішення найрізноманітніших економічних, соціальних проблем, однак далеко не все людство сьогодні може ними скористатися: 4,8 млрд людей з 6 млрд. живуть у злиднях, іще 2 млрд. до них приєднається впродовж наступних 50 років… Понад те, безпрецедентне пришвидшення інформаційно-технологічних процесів не лише посилює існуючий розрив між країнами так званого “золотого мільярда” та іншим світом, а й щодень його збільшує» [17].

Такої ж думки дотримується і український дослідник проблем глобалізації Воронов І. Він зазначає, що суперечності між країнами Заходу та іншими країнами в інформаційно-технологічній сфері значною мірою обумовлені нееквівалентним обміном. Монополізувавши контроль за інформацією, Захід забезпечив собі панування, поставив інших у залежність від себе. Розрив між країнами стрімко збільшився надто впродовж останнього часу, після розпаду СРСР, коли технологічний розвиток на пострадянському просторі призупинився, а високотехнологічне виробництво опинилося у стані системної деградації.

Глобалізація таїть загрозу для існування власне національно ідентичних, етнічних держав. Вона знищує національні особливості, культуру, мови, зрештою національний устрій, гуманітарне буття залежних (насамперед інформаційно і технологічно) націй. Не випадково найпослідовнішими адептами глобального світу, які пропагують ідею єдиного відкритого суспільства, виступають найрозвиненіші і могутні країни. Адже в ослабленні колишніх суверенітетів саме вони вбачають нові можливості для своєї економічної, геополітичної і соціокультурної експансії, -- твердить дослідник проблеми І. Воронов [18].

Глобальний рух, як і глобальна політика уніфікації, цілком керовані. Базуються вони на об'єктивних можливостях впливу на індивідуальну та суспільну свідомість, які і дають інформаційно-комунікаційні технології.

Вкрай загрозлива тут можливість цільової руйнації соціуму через підрив цілей, поглядів, світогляду населення, що здійснюється через дезінформацію, маніпуляцію громадською думкою [19].

Глобалізація в інформаційній сфері, розвиток комунікаційних системних мереж створює далеко не віртуальну можливість цільового маніпулювання свідомістю тих чи інших груп людей, регіонів чи країн з метою нав'язати потрібні оціночні характеристики, погляди, норми поведінки, за потреби -- для дестабілізації владних, суспільних структур, несанкціонованого втручання у внутрішні справи держав. Глобалізація, переконаний доктор політичних наук М. Головатий, дала можливість майже відкрито діяти тисячам латентних структур у політиці, економіці та інших сферах життя суспільства: «Глобалізація не зменшує і не послаблює протистояння, а, навпаки, посилює і робить процес незворотним. Міждержавне протистояння, боротьба політичних, громадських сил набувають нових ознак. Форми такого протистояння стають різноманітними і жорсткішими» [20].

І при цьому, переконаний О. Білорус, сучасні лідери глобальних трансформацій і діячі «глобальної революції» ставлять завдання значно радикальніші, аніж ті, що ставили перед собою адепти попередніх «світових революцій». Український учений покликається при цьому на слова З. Бжезинського, виголошені ще 1968 року: «Наша епоха не просто революційна. Ми увійшли в фазу нової метаморфози всієї людської історії. Світ стоїть на порозі трансформації, яка за своїми історичними і людськими наслідками буде драматичнішою, ніж та, що була викликана французькою і більшовицькою революціями» [21].

Висновки до розділу 1

· Звільнення українського інформаційного простору від тоталітарно-імперського минулого відбувається вкрай повільно. Передовсім це пов'язано з тим, що владні структури у деяких регіонах ще не взяли курс на побудову України як національної держави.

· Домінування Росії у постсовєтському інформаційному середовищі не означає, що вона створила собі прихильний образ у цих країнах, та зокрема в Україні.

· Російська інформаційна політика в Україні ґрунтується на принципі інформаційної геополітики, яка призводить до резонуючого спілкування з українським суспільством.

· Інформаційний прийом впливу на формування громадської думки є успішним інструментом для Росії у досягненні нею короткотермінових цілей впливу на українську політику.

РОЗДІЛ ІІ. РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В

ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

2.1 Інформаційний простір України його складові

Російські ЗМІ вже давно об`єктивно не висвітлюють те, що відбувається в Україні. Всім відомо, що зі свободою слова в Росії покінчено. Поступово в інформаційній сфері російські ЗМІ стали механізмом втручання у внутрішні справи нашої держави, про це свідчить позиція ЗМІ наприклад у висвітленні політичної кризи в Україні. "Це як гайковий ключ у руках тих сил, які намагаються в Україні встановити свій, чужий нам, порядок. Цим ключем вони намагаються закручувати гайки в головах тих, хто досі дивиться російські канали. Це переважно Південь і Схід України. Новини на російських каналах, і озвучуванні в них фальшиві месиджі про можливий розкол України, - це опосередкований засіб впливу на мешканців Півдня і Сходу, яких намагаються кинути в горнило боротьби за узурпацію влади", - вважає Герасим'юк. "Заяви "регіоналів" про те, що вони не дадуть провести вибори, продиктовані з закордону, - цей сценарій розробляється не в Україні, - вважає народний депутат. - Те, що українські політики-маргінали стали головними діючими особами на російських телеканалах, - дуже показово. Люди, які стояли і стоять на антиукраїнських позиціях - улюбленці російських ЗМІ. Так було в 2004-му, так є й нині. Все говорить про те, що хтось дуже хоче "розірвати" Україну. І російські ЗМІ - просто одні з виконавців цього сценарію"[22].

Результати останніх соціологічних опитувань у Франції свідчать про те, що французи дуже відкриті до підтримки європейських перспектив України. «Єдине питання чітко знайти конкретні механізми реалізації двосторонніх інтересів і, зокрема, в інформаційному просторі, оскільки, Україна до цих пір сприймається у Франції через російські джерела інформування», -- відзначив експерт.

Валерій Чалий вважає, що сьогодні у Франції відбувається процес осмислення нового світового порядку, нової системи загроз і нового бачення загроз, на які немає остаточних відповідей. Сьогодні для України сприятливий момент для пошуку можливості приєднатися до дискусії з обговорення найкращих механізмів забезпечення безпеки в Європі. Україна представляє сьогодні інтерес для ЄС, для Франції, але якщо Україна хоче бути повноправним гравцем європейської політики оборони і безпеки, ініціатива повинна бути за нею. Для цього потрібна інформація, потрібне формування позиції України і активне її лобіювання в європейських столицях[23].

«Iстерика з приводу прибуття американського корабля в рамках планових міжнародних навчань у Феодосію. Принцип доміно у послідовних спробах місцевої влади у східних регіонах надати російській мові статус регіональної. Активна присутність російських «колег» у Криму та їхня «дружня допомога» у недопущенні подальшого просування України в бік вступу до НАТО -- із залученням масовки та усіма атрибутами добротно поставленого шоу. Наростання сепаратистських настроїв в Криму і загострення там татарського питання. Усе це -- ланки одного ланцюжка, назва якому -- інформаційна війна. Наш північний сусід в цій війні, звичайно, грає не останню скрипку, або, висловлюючись дипломатично, здійснює в Україні вигідну для себе інформаційну політику»[24].

Перманентні спроби РФ завдати удару по іміджу України спрямовані на обмеження України у здійсненні власних кроків щодо переорієнтації інтересів на економіко-політичну і культурну співпрацю із західною спільнотою і втримання у своїй сфері впливу. Адже головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня загроза національній безпеці РФ, чому вона й намагається чинити протидію, зокрема на інформаційному рівні, що неодноразово доводив свою ефективність.

Російські ЗМІ висвітлюють події в Україні тенденційно і вибірково, нав'язуючи бажану картину із відповідно підібраних реальних фактів. Основними агресорами є комерційні ЗМІ, у порівняні з якими позицію російських державних ЗМІ можна назвати найстриманішою. Але варто враховувати, що у Росії капітал тісно пов'язаний із владою і являє єдину систему, тому, хоч російський капітал значною мірою і контролює суттєву частку інформаційного простору СНД, але, як вважає автор, визначає його зміст саме російська влада і політикум. Тож позиція багатьох ЗМІ Росії щодо висвітлення подій в Україні визначається передусім інтересами владних кіл Росії щодо збереження чи встановлення власного впливу, а також російського капіталу на українському ринку.

Багато інформації російськими ЗМІ подається з врегулювання українсько-російських відносин у "газовій" сфері, євроатлантичні перспективи України

Російські медіа коментують прагнення України вступити у Євросоюз та НАТО зображеннями гітлерівських солдат та емблемою НАТО на тлі державного прапора України.

На думку президента НРКУ Віктора Набруска, вітчизняний інформаційний простір нині став загрозою для незалежності України. «Сфера інформаційних послуг у нас капіталізувалася, а вона має бути складовою держави, так само як і повітря, вода та надра. Законодавче поле у нас взірцеве, завдяки йому у нас в інформаційній галузі працює хто і як хоче. Ми фактично втратили інформаційний суверенітет, бо маємо всього 10% державної частки, коли Франція, Польща, Німеччина - до 40%, а деякі наші сусіди й 60%. Вони мають по 3-5 державних радіо-, 2-3 телеканали, а у нас в кабельних мережах фактично сидить інша держава21.

Згідно зі статистичними даними, які представив заступник генерального директора інформаційної агенції «Укрінформ» Анатолій Михайлов, в Україні на сьогодні діє 101 тисяча 659 сайтів, із них 80% - російськомовні[25].

Так популярний російський інформаційний ресурс Lenta.ru на сторінці присвяченій цій події почав напружено працює,змінюючи картинки минулої війни - одну страшніше другої. Спочатку під анонсом про Україну та Ющенка з'явився плакат із зображенням пікіруючого фашистського мессершмідта та написом „ДЕНЬ КОГДА НАЧАЛАСЬ ВОЙНА”, з гіперпосиланням на сторінку з жахаючим змістом та фотографіями. Через деякий час, на тому ж місці з'явився відомий плакат „ВЕЛИКАЯ ОТЕЧЕСТВЕННАЯ”, з посиланням на публікацію із не менш загрозливим змістом та страшними фотографіями. Далі, подібним же чином, з'явився плакат "НИ ШАГУ НАЗАД", з відповідними же гіперпосиланням та змістом[26].

Президент України В.Ющенко ще на початку грудня поскаржився на ті ж проблеми і закликав російську сторону до "історичного примирення". Він висловив упевненість, що через кілька років "раціональна політика" дозволить налагодити добросусідські і дружні відносини між Україною і Росією. Тоді українська сторона заявила про створення спеціальної Стратегічної групи з нормалізації відносин.

"НГ" цитує радника керівника Секретаріату українського президента Вадима Карасьова, який вважає, що українська ініціатива може бути ефективною тільки в тому випадку, якщо буде зустрічний рух з російської сторони. На його думку, в новому році російське керівництво продовжить експлуатувати образ України як "поганої країни" - нестабільної і неблагополучної, на тлі якої ситуація в Росії буде представлена як "досить непогана". Цим, на думку В.Карасьова, пояснюються складнощі на шляху до заявленого президентом Ющенком примирення. Такої ж думки дотримується керівник міжнародних програм Центра ім. Разумкова Валерій Чалий. "Йдеться про конкурентність політичних проектів розвитку, адже Україна для багатьох країн СНД стала прикладом іншої, ніж російська, моделі державного будівництва. Питання про те, наскільки успішним буде цей проект, прямо впливає на внутрішню політичну ситуацію в Росії[27].

У російських ЗМІ з'явилась низка повідомлень про те, що українські чиновники слідом за закриттям російських кінотеатрів борються з «прихованою русифікацією» в системі вищої освіти. У прес-службі Міносвіти кореспонденту ЗІКу сьогодні, 10 квітня 2009 року, пояснили, що це свідоме перекручування виступів міністра, адже Іван Вакарчук чітко окреслив пріоритети Міністерства, одним з яких є поліпшення викладання у вузах України державною мовою. Зокрема, у своїй доповіді на підсумковій колегії Міністерства 21 березня Іван Вакарчук попросив ректорів вишів до 19 квітня подати інформацію про перелік дисциплін, які вивчаються державною мовою, а які іншими мовами. Стаття «Украина разучится русскому» у газеті «Взгляд - деловая газета» [28]. «В течение ближайших лет вузы Украины полностью перейдут на «ридну мову». За три года ликвидировать преподавание в вузах на русском - такую цель поставил перед педагогами Украины министр науки и образования страны Иван Вакарчук. Вслед за закрытием русских кинотеатров бороться со «скрытой русификацией» украинские чиновники решили и в системе высшего образования. Заслуженных профессоров обещают не трогать, а вот молодым преподавателям придется в сжатые сроки осваивать государственный язык», - йдеться у газеті.

Вакарчук пообещал не увольнять «известных профессоров», имеющих высокую репутацию в научных кругах. «До ухода на пенсию им позволят преподавать на русском языке, а молодым придется осваивать государственный, украинский, язык», - цитує міністра ИТАР-ТАСС. «Отметим, что это не первая попытка Украины ликвидировать русский язык. В январе 2008 г на Украине началась кампания по запрету фильмов на русском языке с требованием обязательного дублирования иностранных фильмов на украинском. Причем и тогда мнение населения чиновников не интересовало», - подає російська преса. «Однако о возможном снижении качества образования министр не задумывается. «Без истерии с одной и другой стороны русский язык надо убрать из вузов», - наводять російські ЗМІ цитату Вакарчука, невідомо звідки узявши. «Большинство русскоязычных украинцев, в частности в Киеве, склоняются к тому, что совсем неплохо, чтобы их дети свободно владели двумя языками. Однако они согласны с жителями востока страны и Крыма в том, что процессы в данной области должны идти без насилия со стороны власти», - йдеться у статті[29].

У 2009 році в Росії вийшло в світ декілька книг, в яких описується крах незалежності України і україно-російська війна. Так, видавництво "Фоліо" опублікувало книгу Максима Калашникова "Незалежна Україна. Крах проекту". У інтернет-магазинах твір числиться в рубриці "Публіцистика", пише Українська правда. Автор ствержує, що сучасна Україна "раскалывается, нарастают противоречия между Западом и Востоком, и если этот процесс не остановить, то Украину может ожидать печальная судьба Югославии". У книзі Федора Березіна "Війна 2010. Український фронт" автор також переносить військові дії на територію сучасної України. "Третья мировая война на пороге! Мировой пожар начнется в Украине. Вооруженный конфликт, вспыхнувший в Крыму, грозит перекинуться на всю Европу. И России не остаться в стороне от решающих событий. Главным фронтом будущей войны станет Украинский фронт!", - говорится в аннотации к книге [30].

"Московский комсомолец” припускає, що шістнадцятим патріархом РПЦ може стати українець. Видання інформує про позачергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви 20 грудня в Києво-Печерській лаврі. На засіданні, в якому взяли участь переважна більшість єпископів, було прийнято рішення про висування кандидатури глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) на патріарший престол. МК констатує, що українська церква станом на кінець 2008 року складає більше третини (11 тис.) усіх приходів Російської церкви. Українськими єпархіями керують 64 єпископи - майже половина єпископату РПЦ, які володіють правом голосу на соборі. Необхідно додати до них голоси щонайменше 300 виборців з України - духівництва, ченців і мирян. "У тій боротьбі, що розгорнеться на Помісному соборі наприкінці січня 2009 року, голоси українських виборців на вагу золота", - йдеться в публікації.

Газета нагадує, що 25 січня Архієрейський собор повинен буде назвати імена трьох кандидатів на патріарший престол. Два уже визначилися - митрополити Кирило (Гундяєв) і Климент (Капалін). Тепер відомий третій - предстоятель Української церкви Володимир (Сабодан). "Якщо всі українські вибірники зможуть прийти до єдиної думки, обрання українського єпископа на патріарший престол Російської церкви стає незворотною реальністю. У цьому випадку може постати й питання про перенесення патріаршого престолу в столицю Древньої Русі -- Київ", - переконує читачів "Московский комсомолец”.

2.2 Російський інформаційний простір

Останнім часом Росія помітно активізувала політичну, економічну і культурну експансію щодо України, використовуючи й такий важливий чинник інформаційного впливу, як засоби масової комунікації. Ворожі інтонації особливо активізувалися після висловлювань президента Росії Путіна. Нині Україна все ще залишається об'єктом гри зовнішніх політичних сил, зокрема Росії. Скрутні економічні умови і відсутність в українському політикумі могутніх національно-культурних аспірацій не дозволяють створити альтернативу медіальному впливу Росії в інформаційному просторі України. Дискурс влади працює за логікою розширення, підкорення: це дискурс сили. Останнім часом з лексики російських політиків і суспільних діячів майже зникли слова “Росія”, “Російська Федерація”. Вони говорять переважно про “велику Росію”. Найпоширенішою проекцією з російського боку щодо України стали образи “хитрого малоросса” (простакуватого, неосвіченого, але шахраюватого, зрадливого) та “хохлацької галушки”. І на сучасному етапі Росія продовжує проектувати свій негативний образ на Україну[31].

Отже, Росія і нині залишається імперією, незважаючи на всю імпортовану із Заходу демократичну фразеологію. Росія протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу у Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. І сьогодні абсолютна більшість російських політиків та інтелектуалів не можуть примиритися з втратою України. Вони і досі мають переконання, що Україна повинна повернутися до спільної екзистенції. Політика Росії щодо України -- це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю[32].

В більшості постсовєтських країнах Росія має велику конкуруючу перевагу в ЗМІ:

· Більшість населення цих регіонів досі добре володіють російською мовою;

· Російські медіа канали (телебачення, радіо і преса) можуть досягнути значної аудиторії обраних суспільств і вони є популярними;

· У цих країнах існує значна кількість російської етнічної меншості, яка може сприяти цілям Росії.

Російська інформаційна політика, окрім внутрішньо російського рівня (впливу на власних громадян) має ще й внутрішньо український рівень, розрахований на вплив на українських громадян. Мета - активізація п'ятої колони, підтримування ситуації страху, протиставлення локальної, регіональної самоідентифікації людей самоідентифікації загальноукраїнській, збереження й поглиблення міжрегіонального розколу, зрештою, делегітимізація української влади. Україна не протистоїть цій політиці - власне, всі постановки питань в українських ЗМІ є російськими, ніхто не має власних. Є ще міжнародний рівень інформаційної політики, на якому Україна почала активно працювати лише в останні місяці.

“Радянський” проект відводить мовній проблемі (тобто російськомовності в країнах, що утворилися на терені пострадянського простору) істотну, проте іншу роль у порівнянні з сучасними націонал-патріотичними міфами про “русскую идею”. У його рамках російська мова виступає не стільки як інструмент етносоціокультурної ідентифікації, скільки як каталізатор спільної історичної пам'яті.

Та частина українського суспільства, яка перебуває під впливом російського інформаційного середовища і споживає продукти масової культури Росії, або дивиться російські новини і програми, насправді отримує ту ж інформацію, що і населення Росії. У теоретичних рамках така тенденція може бути визначена як сучасний феномен «інтерпретуючих аудиторій», оскільки світ сьогодні більше не розрізняє існування місцевих і зовнішніх, російських або постсовєтських аудиторій.

Звертання до міфів повсякденної свідомості визначає й конкретні форми реалізації аналізованого сценарію, визначальними для якого є підкреслено непропагандистські, неідеологічні засоби впливу. Це можуть бути, скажімо, ретрофільми радянського періоду, неформальні інтерв'ю з ученими, естрадними зірками, діячами культури, відомими акторами театру, кінематографа і т.п.

Ідея “радянської” солідарності виникла як стихійна реакція на обробку масової свідомості з позицій радикального націоналізму, як протест проти штучного роз'єднання культур і людей на догоду політичним іграм та амбіціям, а також національному фанатизмові. Однак немає підстав стверджувати, що “радянська” карта не використовується і принципово не може бути використана як запланований сценарій цілеспрямованого впливу на населення України, як досить ефективний засіб виховання громадянського індиферентизму, тобто як інструмент, за допомогою якого можна перешкодити щодалі виразнішому і масовішому процесу громадянської самоідентифікації в Україні. Подібний же індиферентизм у своєму послідовному логічному розвитку цілком здатний трансформуватися у першу стадію процесу перетворення дуже значної частини населення країни на своєрідну п'яту колону неосоюзної реінтеграції.

В російських ЗМІ розроблена концепція російської діаспори ” та співвітчизників за кордоном ” із сфер абстрактних теоретичних розробок і приватних думок усе частіше проникає до сфери великої політики ”, перетворюючись на офіційну доктрину певних політичних кіл Росії. З проблеми майже суто культурологічної питання про російськомовне населення України шляхом нескладних комбінацій трансформується в проблему політичну. Прорахунки і недоробки владних структур у галузі внутрішньої політики використовуються в цьому випадку для зміни змістового статусу проблеми - з мовної вона, ніби за порухом чарівної палички, перетворюється на проблему прав і свобод росіян в Україні. Причому негативна оцінка “стану” цих прав і свобод, акцент на “обмеженні” останніх усе частіше стають ключовим пунктом “турбот” чиновників досить високого рангу, включаючи представників Держдуми Російської Федерації і навіть адміністрації Президента Росії.

Що ж до внутрішнього механізму здійснення домінуючого завдання, яке реалізується у рамках “російського” проекту, то він також гранично простий. Його дія побудована на ототожненні російської мови і російської культури з російською державністю. Тому й не дивно, що у рамках даної схеми самий факт російськомовності ставить людину перед дилемою: усіма силами домагатися або возз'єднання України і Росії, або, як мінімум, уведення в Україні подвійного громадянства.

2.3 Формування Українсько-Російського інформаційного простору

Страницы: 1, 2