Кримінальне право України

Поняття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об`єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав. Позитивне право України має такі характерні ознаки: 1) його норми встановлюються лише вищими органами законодавчої влади - ВР України; 2) воно знаходить свій вияв у законах; 3) метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому закону - це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони. Позитивне кримінальне право України це сукупність норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Кримінальне право України поділяється на дві частини - Загальну і Особливу. Загальна частина КК України містить визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальної відповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та за її межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини; обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення та зняття судимості тощо. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Особлива частина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння. Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи - виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальній частині КК (ст.19 співучасть). Загальна та Особлива частина нерозривно пов`язані між собою. Вони складають єдину галузь права - кримінальне право. Застосування норм Особливої частини можливо лише на основі положень, що містяться у нормах Загальної частини КК. Наприклад, вирішення питання про кримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на його вчинення дається у ст.17. У ній міститься загальне положення, відповідно до якого покарання за такі дії призначається за законом, що передбачає відповідальність за вчинення закінченого злочину. Це означає, що у випадку замаху особи на крадіжку приватного майна дії такої особи кваліфікуються за ст.17 і ч.1 ст.140. У випадку вчинення злочину співучасниками (організатором, підмовником, посібником) склад злочину співучасників буде визначатися за ст.19 Загальної частини і за ч.1 ст.140 Особливої частини. Кримінальне право вивчає не тільки норми кримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами та судом. У результаті дії кримінально-правової норми виникають кримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які й є суб`єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносин складає сукупність прав і обов`язків суб`єктів цих відносин. Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується також специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом - застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання. Метод правового регулювання - це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінально-правовий метод застосовується лише у тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2) особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. В окремих випадках (ч.3 ст.10, ст.46-1, ст.51) суд може відстрочити виконання призначеного ним кримінального покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовувати кримінально-правовий метод до особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд може застосовувати заходи медичного характеру, як не є покаранням (ч.1 ст.12). Це стосується і особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого КК, не досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності. До такої особи суд може застосовувати заходи виховного характеру, як не є кримінальним покаранням (ч.3 ст.10).

Основне завдання (функція) кримінального права - охорона. Воно здійснюється притаманним лише кримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозою покарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінального права України є охорона особистих благ людини (життя, здоров`я, волі, честі й гідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такого завдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров`я, воля, честь та гідність визначаються найвищою соціальною цінністю. Одним із першочергових завдань кримінального права є також захист від злочинних посягань суверенітету України, цілісності і недоторканності її території, суспільного ладу, політичної системи та економічного потенціалу, миру та безпеки суспільства. Водночас завданням кримінального закону є охорона правопорядку в цілому від злочинних посягань (ст.1 КК). Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенції (попередження злочинів). Заборона вчинення злочинного діяння та загроза покарання тим, хто може вчините таке діяння - це загальна превенція, застосування покарання до особи, яка чинили злочин - спеціальна превенція, - разом є виявами охоронного завдання кримінального закону.

§ 2. Система кримінального права України.

Система Загальної частини чинного кримінального законодавства - це певний порядок розміщення загальних (основних) його норм у КК України. Загальна частина КК складається з 5 глав: І. Загальні положення; ІІ. Межі чинності КК; ІІІ. Про злочин; ІУ. Про покарання; У. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. У першій главі містяться статті про завдання КК і про підстави кримінальної відповідальності. Глава друга включає статті, які стосуються чинності КК щодо діянь, вчинених на території України і за її межами, чинності кримінального закону в часі. Глава третя містить статті, в яких тлумачаться поняття злочину, тяжкого злочину, поняття вчинення злочину умисно і з необережності. У цій главі розкрито також питання про відповідальність неповнолітніх, необхідну оборону і крайню необхідність, відповідальність за готування до злочину і замах на злочин, добровільну відмову від вчинення злочину, співучасть у злочині, переховування та недонесення про деякі злочини. Крім цього, глава містить статті, що передбачають можливість суду застосовувати до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, примусові заходи виховного характеру, а також можливість суду застосовувати примусові заходи медичного характеру до осіб, які винили суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. У главі четвертій міститься ряд статей: про мету, види і строки покарання, про підстави та порядок призначення конкретного виду покарання. У главі п`ятій чимало статей про загальні начала призначення покарання, обставин, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, призначення покарання за кількома вироками, призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, про умовне засудження, відстрочку виконання вироку, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміну покарання більш м`яким, про давність притягнення до відповідальності, давність виконання вироку, погашення судимості тощо.

Система науки кримінального права (Загальна частина). В основу системи науки кримінального права (її Загальної частини) покладена система Загальної частини КК України. Однак у теоретичному плані система науки кримінального права охоплює більш широке коло питань: поняття, предмет, методи і завдання кримінального права; наука кримінального права; кримінальна відповідальність і її підстави; склад злочину; об`єкт злочину; об`єктивна сторона складу злочину; множинність злочинів; основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав тощо.

§ 3. Наука кримінального права, її зміст та завдання.

Кримінально-правова наука - це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального права та права зарубіжних країн. Отже, предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануюча в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді є одним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39 КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результати досліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливі і нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчому процесі в Україні.

§ 4. Загальні та спеціальні принципи кримінального права.

Принципи кримінального права - це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізняти два види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права. Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3) принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом (ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципів усіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.

До спеціальних принципів кримінального права треба віднести принципи 1) законності (немає покарання без вказівки на те у законі - nullum crimene nulla pona sine lege, ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК) та 2) гуманізму (піклування держави про безпеку людини, людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовому змісті), а також принцип 3) особистої відповідальності за наявності вини (“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ, ст.8, 9 КК), 4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 - кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність, 2 - така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі), 5) принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності (покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину) та 6) принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкі злочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочинів визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми).

Водночас в основу застосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міра відповідальності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх, хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину, описаного в законі.

§ 5. Поняття кримінального закону, його значення та основні риси.

Кримінальний закон в найбільш широкому розумінні - це система законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні - це законодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або систему взаємопов`язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм. З урахуванням змісту та обсягу правової регламентації і джерела походження кримінально-правової норми кримінальний закон має чотири аспекти. По-перше, кримінальний закон - це КК - єдиний кодифікований законодавчий акт, який містить переважну більшість кримінально-правових норм. Він є основним кримінальним законом. На сьогодні в нашій державі чинним є КК України 1960р. (прийнятий Законом УРСР як КК УРСР від 28.12.1960), який відтоді зазнав значних змін і доповнень, але принципові було внесено до нього лише після набуття Україною суверенітету та держаної незалежності, коли з`явилася об`єктивна можливість узгодити національне законодавство України із загальносвітовими правовими стандартами. По-друге, кримінальний закон - це і окрема стаття КК або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, ч.2 ст.140 КК передбачає відповідальність за крадіжку індивідуального майна, вчинену повторно. По-третє, кримінальний закон - це окремий законодавчий акт, що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положень кримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, Указ Президії ВР України “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту підроблених купонів багаторазового використання” від 21.01.1992р. По-четверте, кримінальний закон - це і передбачені ст.9 КУ відповідні положення міжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України на загальногалузевому рівні Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10.12.1991, згідно якого укладені та належним чином ратифіковані україною міжнародні договори становлять невід`ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, кримінальний закон України - це сукупність систематизованих та окремих законодавчих актів ВР України, що визначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначення покарання, звільнення від покарання чи відповідальності; а також це - сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальне законодавство України як його невід`ємна частина.

Значення кримінального закону:

Кримінальний закон є одним із важливих засобів охорони життя, здоров`я, честі, гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої цінності, суспільного ладу України, її політичної та економічної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань і засобом боротьби з ними.

Лише кримінальний закон містить кримінально-правові норми, які визначають загальні положення кримінального права, злочинність та караність діянь, види цих діянь та покарань за їх вчинення, підстави, обсяг та межі кримінальної відповідальності, підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.

Кримінальний закон є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

§ 6. Джерела кримінального права України.

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути. Тоді, згідно ст.8 КУ, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії. На підставі ст.8 КУ має застосовуватись конституційна норма і тоді, коли певне положення кримінально-правового характеру не врегульоване кримінальним законом, але передбачене КУ. Згідно зі ст.61 КУ, яка виключає повторну юридичну відповідальність одного виду за одне й те саме правопорушення, юридичну силу втратила ч.3 ст.5 КК, що передбачає повторну кримінальну відповідальність за злочин, вчинений за кордоном, якщо винна особа за цей злочин вже понесла покарання за межами України, але з тексту КК формально ще не вилучена.

Для неухильного дотримання положень КУ Пленум ВС України у постанові “Про застосування КУ при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996р. №9 зобов`язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його КУ (п.2).

Основним національним джерелом кримінального законодавства є КК України, де сукупність кримінально-правових норм об`єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним є КК 1960р. із численними доповненнями і змінами.

Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, які діють паралельно з КК. Із прийняття ЗУ “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10.12.1991р. статусу джерела кримінального права набули укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, які становлять невід`ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми 4-х Європейських Конвенцій, ратифікованих Україною 22.09.1995, які для України набули чинності з 01.01.1996, а також норми Конвенції країн СНД “Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах” 1993р. (Мінська Конвенція), яка набула чинності для України 14.04.1995.

Джерелами кримінального права, згідно зі ст.52 КУ, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

§ 7. Структура кримінального закону. Диспозиція і санкція та їх види.

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій - 11. Кожна глава має назву та об`єднує сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п.”а” ст.93, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин - у стані сп`яніння, буде мотивуватися з посиланням на п.11 ст.41, а якщо злочин було вчинено за наявності пом`якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п.6 ч.1 ст.40. Деякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз`ясняють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст.81 є примітка, яка в ч.1 вказує критерії визнання вчиненого розкрадання державного або колективного майна повторним, а в ч.2 та ч.3 визначає поняття розкрадання у великому та особливо великому розмірах. Водночас пояснення термінів, що вживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.164 дається визначення таких понять, як істотна шкода та тяжкі наслідки, якщо вони були спричинені злочинними діями посадової особи; в ч.4 ст.164 - визначається великій розмір хабара; в ч.5 ст.164 - розкривається поняття повторного злочину, вчиненого посадовою особою, а в ч.6 ст.164 дається визначення понять вимагання хабара. У кінці КК - перелік майна, що не підлягає конфіскації.

Якщо після прийняття КК його доповнюють новими нормами, то вони включаються до КК у вигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статей КК, з обов`язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж має порядковий номер.

Кримінально-правова норма, яка і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.

Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини. Для з`ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частині побудовані за принципом логічної норми. Для опису ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із 4-х видів диспозицій: просту, описову, відсильну, бланкетну. Проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту (ст.98 вбивство з необережності). Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст, дає його визначення (ст.56- вичерпний перелік дій, характерних для держаної зради; ч.1 ст.140 - поняття крадіжки індивідуального майна громадян). Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. При цьому використовуються один з варіантів: 1) наступна частина певної статті починається зі слів “ті ж дії…”, а далі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпечності даного злочину (напр. ч.2 ст.177 завідомо неправдивий донос); 2) називається вид злочину, суть якого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини (напр. ч.2 ст.140). У деяких статтях дається відсилання до іншої статті КК (напр. ст.215-2 до ст.215). Іноді ж відсилання до іншої статті може стосуватися виключення певних більш небезпечних способів вчинення даного злочину (умисне вбивство за ст.94 вважається таким лише тоді, коли воно вчинене без вказаних у ст.93 ознак). Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів (напр. ст.219 порушення правил при проведенні будівельних робіт, для з`ясування змісту злочинного діяння у кожному окремому випадку треба звертатися до відповідних нормативних актів, що містять будівельні правила або правила експлуатації будівельних механізмів; ст.109 незаконне проведення аборту - ст.50 Основ законодавства про охорону здоров`я, де визначається поняття аборту та умови його проведення).

Санкції, що як структурна частина Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні. Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижню межу, але обов`язково вказуючи його верхню межу (напр. ст.94 від 7 до 15 років - верхня і нижня межі). Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана, то нижча межа покарання певного виду встановлюється на підставі певної статті Загальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання (напр. ч.1 ст.140 - для визначення нижчої межі покарання необхідно звернутися до ст.25 позбавлення волі від 3х місяців, та ст.29 виправні роботи від 2х місяців, це і будуть мінімальні строки для ч.1 ст.140). Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне (напр. ст.126 образа: виправні роботи до 1 року, штраф від 30 до 80 мінімальних зарплат, або громадська догана).

В історії радянського кримінального законодавства відомі інші види санкцій: 1)невизначена - строки покарання не визначались; 2) абсолютно визначена - строк покарання встановлювався конкретно, напр., позбавлення волі на три роки за хуліганство; 3) відсильна - запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів з інших статей КК.

В окремих випадках, прямо передбачених нормами Загальної частини КК, може відбутися зміна тих обсягів (меж) санкцій, які зазначені в статтях Особливої частини кримінального закону. Така зміна можлива на підставі норм Загальної частини КК за вироком суду або за актом помилування (ч.1 ст.25 КК).

§ 8. Тлумачення кримінально-правових норм та його види.

Тлумачення закону, в т.ч. кримінального, - це з`ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі. Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб`єкта, способів та обсягів тлумачення. За суб`єктом тлумачення поділяють на: 1) офіційне; 2) судове; 3) доктринальне. До прийняття КУ 1996р. ВР України мала права тлумачення чинних законів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву - аутентичне. Тепер ВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремих понять та термінів у примітці до самого закону (окремих його частин). У зв`язку із цим аутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз`яснення закону самим законодавцем - ВР України, не застосовується. Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) - це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України. Згідно зі ст.147 КУ “Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і дає офіційне тлумачення КУ та законів України”.

Судове тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ. Коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певні кримінально-правові норми, з`ясувавши їх зміст та відповідність КУ. У разі невідповідності кримінального закону КУ суд повинен застосувати норму КУ як норму прямої дії. У разі невизначеності питання про те, чи відповідає КУ застосовуваний закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до ВС України, який відповідно до ст.150 КУ, може порушувати перед КС України питання про відповідність КУ законів та інших нормативно-правових актів. Судове тлумачення кримінального закону може здійснюватись і Пленумом ВС України у вигляді його постанов щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є обов`язковими для судів.

Доктринальне тлумачення кримінального закону - це наукове тлумачення, яке даються фахівці в галузі права - вчені та практичні працівники - в монографічних роботах, наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов`язкової сили, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також і на свідомість правозастосовувачів та ін.

За способами тлумачення поділяються на: 1) філологічне (аналіз самого тексту); 2) логічне (з`ясування змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначення моменту закінчення злочину тощо); 3) системне (співставлення змісту відповідного кримінального закону з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи цього положення в системі кримінального права, національній правовій системі); 4) історичне (з`ясування змісту закону в різних аспектах).

Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, що охоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються на: 1) буквальне (з`ясування змісту кримінально-правової норми у точній відповідності до тексту закону); 2) поширювальне (надання дії закону ширших меж, ніж це безпосереднє випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально); 3) обмежене (надання дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми).

§ 8. Чинність кримінальних законів у просторі.

КК України передбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону (ст.4-6). Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Просторова юрисдикція (ст.4,5) кримінального закону ґрунтується на 3 основних принципах: територіальному, національному та універсальному. Територіальний принцип (ч.1 ст.4) регламентує чинність кримінального закону на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету (ч.2 ст.4). Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою. Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ч.1 ст.5, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні. Універсальний принцип (ч.4 ст.5) передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами. Просторові принципи, в основному, визначаються нормами кримінального закону України. Однак за сучасної мирової спільності просторові принципи все більш корелюються міжнародними угодами. Це стосується ч.2 ст.4 - про коло осіб, які не підлягають юрисдикції кримінального закону України, та ч.4 ст.5 - щодо кола іноземних громадян, які вчинили злочини за межами України і не проти інтересів України, боротьба з якими ведеться на основі міжнародних договорів. Однак найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейської конвенції та укладення країнами СНД Мінської конвенції 1993р. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.

§ 9. Територіальний принцип чинності кримінального закону.

Територіальний принцип просторової чинності (дії) кримінального закону України сформульовано у ч.1 ст.4. Він полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. “Усі особи” - громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства. Основні положення поняття “територія України” закріплені у ст.1-6 ЗУ “Про державний кордон України” від 04.11.1991. (надалі ЗУ): державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України 0 суші, вод, надр, повітряного простору” (ст.1 ЗУ). Поняттям “територія України” охоплюються: 1) суша, море, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, в т.ч. й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3)невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому просторі під розпізнавальним знаком України. Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться у територіальних водах чи портах України. Згідно п.5 ст.28 ЗУ прикордонні війська мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передьачено міжнародними договорами України. Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України. Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазначати часткових обмежень а підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983р; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964р.), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993р.). Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо України передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейській конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972р., до якої Україна приєдналася 22.09.1972р., і яка набрала чинності для України 01.01.1996р. Згідно ст.2 Конвенції передача кримінального провадження полягає в тому, що одна держава передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.

Юрисдикція України може обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку (Конвенції про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р, Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна в Україні з 01.01.1996р., учасники - 37 країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3 конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п.”а” ч.1 ст.3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров`я не здатна прийняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2 ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п.”е” ч.1 ст.3 Конвенції).

Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні за вчинення злочину умовно або з відстрочкою виконання вироку чи відстроченням виконання покарання (ст.45, 46-1, 46-2 КК) або умовно-достроково звільнених від покарання (ст.52, 53 КК), для застосування цією державою до переданої особи визначених українським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальній реабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і для застосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р., Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р., учасники 16 країн).

Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 22.01.1993р. враховує при кваліфікації діяння або індивідуалізації покарання судимості за злочин, вчинений на території договірних країн, використання делегованих повноважень іншої договірної держави. Для цього (ст.79 Конвенції) кожна із сторін щорічно сповіщає учасників Конвенції про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її судами щодо громадян відповідної договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальців засуджених; надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їх судами (на запит).

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.1961р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24.04.1963р., та внутрішнього, прийнятого на основі цих Конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10.07.1993р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикції щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 19.12.1966р. та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 23.03.1976р. надають повноваження Комітету ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якого з прав, передбаченим даним Пактом, наприклад повторного притягнення до кримінальної відповідальності за один і той самий злочин (ч.7 ст.14 Пакту). Комітет розглядає скарги лише після того, як були вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст.2 Протоколу).

§ 10. Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону.

Чинність КК України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв`язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов`язків. Зокрема., громадяни України згідно КУ зобов`язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов`язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ “Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). Громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1 ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). На таких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і “перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно ст.1-27 ЗУ “Про громадянство”.

Ч.3 ст.5 КК, яка передбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнуто за кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.

Згідно з Мінською конвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом`якшуючі та обтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ). Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв`язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб - іноземних громадян і осіб без громадянства - може здійснюватись на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України. Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. про видачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірним державам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а” ч.1 ст.6).

§ 11. Чинність кримінального закону в часі (принципи, поняття часу вчинення злочину, зворотня сила).

Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (ст.6 КК). Закон, що усуває караність діяння або пом`якшує покарання, має зворотню силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотньої сили не має (ст.58 КУ). Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк - до закінчення такого строку. Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст.94 КУ: “Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості ВР України та газета “Голос України”.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом`якшення або посилення покарання здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотню силу - діяння, вчинене особою до набрання цим законом сили, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч.2 ст.54 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку ст.405-1 КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі п.1 ч.1 ст.55 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотню силу має і закон, який пом`якшує покарання. Пом`якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і до додаткових покарань, а також і до поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом`якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч.3 ст.54 КК у порядку ст.405-1 КПК. При цьому ч.3 ст.54 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за “старим” законом, із санкцією нововиданого закону: а) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за “старим” законом; б) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону передбачає більш м`який вид покарання.

Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності законом, що встановлює караність діяння або посилює покарання, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину.

§ 12. Поняття злочину та його ознаки.

Злочин як протигромадське діяння характеризується цілою низкою властивих йому ознак. Окремі з них є основними (обов'язковими), при відсутності яких діяння не може бути визнано злочином, інші - факультативними (необов'язковими). Основні ознаки, у свою чергу, поділяються на двох груп: а) ті, котрі відрізняють злочин від інших соціальних діянь, і б) ті, котрі відрізняють один злочин від іншого.

Загальними ознаками кожного злочину є суспільна небезпека, протиправність, винність і караність діяння. Сукупністю цих ознак злочин відрізняється від всіх інших правопорушень, у тому числі адміністративних і дисциплінарних проступків.

Найбільш важливим із усіх названих ознак є суспільна небезпека діяння, що виявляється в зазіханні на суспільний чи державний лад, систему господарства, власність, особу, політичні, трудові, майнові й інші права громадян і правопорядок. Діяння, що не являють собою суспільної небезпеки, вже в силу цього не є злочином (ст.7 КК). Ознака суспільної небезпеки притаманна не тільки злочинам, але і деяким іншим правопорушенням. Однак ступінь суспільної небезпеки останніх набагато менш значна. Злочини відрізняються від інших правопорушень, насамперед, підвищеною суспільною небезпекою зробленого діяння.

Другою загальною ознакою кожного злочину є протиправність діяння. Протиправність найтіснішим образом зв'язана із суспільною небезпекою, будучи, власне кажучи, її юридичним вираженням. Злочином визнається тільки таке суспільне діяння, що передбачене в кримінальному праві.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5