РУБРИКИ

Кримінальне право України

   РЕКЛАМА

Главная

Бухгалтерский учет и аудит

Военное дело

География

Геология гидрология и геодезия

Государство и право

Ботаника и сельское хоз-во

Биржевое дело

Биология

Безопасность жизнедеятельности

Банковское дело

Журналистика издательское дело

Иностранные языки и языкознание

История и исторические личности

Связь, приборы, радиоэлектроника

Краеведение и этнография

Кулинария и продукты питания

Культура и искусство

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка E-mail

ПОИСК

Кримінальне право України

Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат, а за корисливі злочини - у межах 1000 мінімальних зарплат. У виняткових випадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу (ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочину по санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу суд враховує, крім того, майнове положення винного - число працездатних членів родини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу була реальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.

Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовому порядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак у цьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність у засудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу суду заміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4 розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправних робіт не перевищував двох років.

По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленням волі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправними роботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою не допускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечить природі цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то в цих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконання самостійно (ст.43).

Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, коли обчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній сумі може створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення в силу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, і т.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплату надати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законну силу.

Штраф як міра кримінального покарання відрізняється від адміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичними наслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом за злочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняє судимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.

§ 68. Конфіскація майна (характеристика).

Конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чи частини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може бути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках, зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майно засудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, яка частина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родини й обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному в додатку до кодексу (ст.35 КК).

Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди в грошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.

У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належить засудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок, автомашину і т.д.

Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання: повна і часткова.

Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністю засудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона не виражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності, перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майно засудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивних угодах на ім'я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути враховані права і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.

Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні у власність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистою власністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути при виконанні вироку, суди зобов'язані точно вказувати, яка саме частина (половина, третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретно перелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненням грошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.

Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного був накладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотримані вимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майно було включено в опис, суд зобов'язаний своїм визначенням виключити його з опису і зняти арешт.

Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного в результаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такого майна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому не створює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки в засудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і в третіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вироку суду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності по боргах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна держава несе відповідальність по всіх боргах і зобов'язанням засудженого, виниклим до прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, не перевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається в будь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особисте майно засудженого чи на його частку в загальному майні).

Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди. Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно, що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правило поширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).

Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числа конфіскованого і поверненні його, суд зобов'язаний розглянути заяву в порядку цивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який було передане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.

Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їх законному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від прохання засудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов'язаний направити копію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшло конфісковане розпорядження майно, для виконання - повернення чи майна відшкодування його вартості.

При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги і зобов'язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає за обтяжуючі конфісковане майно борги і зобов'язання тільки у визначених випадках, точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

У відношенні претензій, що підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає лише в межах активу, тобто вартості цього майна, по оцінці фінансових органів.

При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, із засудженого стягнені суми у відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином, у першу чергу стягуються ці суми, конфіскація ж звертається на іншу частину майна, якщо це майно може бути конфісковано.

Черговість задоволення інших претензій за рахунок конфіскованого майна встановлюється цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

§ 69. Загальні начала призначення покарання.

Призначення покарання - це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями: 1) призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку; 2) призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину; 3) призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин. Суд визначає і вказує у вироку: 1) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках - який його розмір та інші показники; 2) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках - розмір; 3) яке покарання остаточне призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43 КК. Загальні начала призначення покарання - це передбачені кримінальним законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання. Ст.39 загальні начала: 1) суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) суд призначає покарання у точній відповідності до положень ЗЧ КК; 3) при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом`якшують і обтяжують відповідальність. За загальним правилом межі покарання, що може бути призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частині, пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею ЗЧ КК, яка передбачає даний вид покарання. Більшість санкцій КК є альтернативними, в них передбачено кілька основних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов`язковими так і факультативними, одні з них “прив`язані” до окремих основних покарань, інші до всіх. При призначені покарання суд має з`ясувати такі питання: 1) які види покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою засуджується винний; 2) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; 3) які з покарань є основними, а які додатковими; 4) до яких основних покарань “прив`язані” додаткові; 5) обов`язковий чи факультативний характер мають додаткові покарання. Кримінальне законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією. В окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенні покарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин: 1) призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом (ст.44); 2) призначення додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі ЗЧ КК (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю ст.31, позбавлення звання чи рангу ч.1 ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38); 3) заміни при призначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням, зокрема, виправних робот - штрафом чи громадською доганою (ч.3 ст.29); 4) призначення штрафу у випадку застосування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1 ст.46-1). Суд в резолютивній частині вироку зобов`язаний посилатися на ту статтю ЗЧ КК, яка передбачає відповідний випадок і яка є правовою підставою виходу за межі санкції. Ст.39-44 КК безпосередньо регламентують призначення покарання, крім того є цілий ряд положень про призначення покарання, тому суд повинен (об`єктивні критерії): 1) виходити з мети покарання (ст.22); 2) керуватись послідовністю розташування покарань у ст.23, яке більш суворе; 3) виконувати положення статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст , умови застосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38); 4) враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом`якшують і обтяжують відповідальність (ст.39-41); 5) дотримуватися правил призначення покарання за вчинення кількох злочинів та за кількома вироками (ст.42, 43); 6) використовувати передбачені законом можливості пом`якшення покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47); 7) застосовувати деякі інші положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19). Суб`єктивний критерій - правосвідомість суду (ст.39 КК). При визначенні суспільної небезпечності злочину треба враховувати: 1) чи є злочин тяжким (особливо тяжким); 2) яка соціальна цінність є безпосереднім об`єктом цього злочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей, яка є пріоритетною для кримінального права на даний момент; 3) як співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки зору кримінально-правових санкцій. Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”: “визначаючи ступінь ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо”. Абз.2 п.2 постанови: “з`ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров`я, поведінку до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім`ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров`я, матеріальний стан сім`ї) тощо”. Данні про особу мають оцінюватися в їх сукупності, а ті, які безпосередньо вплинули на призначення покарання, мають бути наведені у вироку. Обставини, що пом`якшують відповідальність (ч.1 ст.40 КК): 1) відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; 2) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; 3) вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності; 4) вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого; 5) вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перечищенням меж необхідної оборони; 6) вчинення злочину неповнолітнім; 7) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 8) щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину. Врахування обставин, що пом`якшують відповідальність, при призначенні покарання означає, що суд може: 1) призначити менш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено кілька альтернативних покарань; 2) призначити основне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої КК за вчинення даного злочину; 3) не призначати винному додаткового покарання, якщо воно передбачено в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) враховуючи наявність інших, передбачених законом, обставин, застосувати до винного умовне засудження чи відстрочку виконання вироку; 5) визнавши кілька пом`якшуючих обставин винятковими і враховуючи особу винного, призначити йому більш м`яке покарання, ніж передбачено законом (ст.44). обставини, що обтяжують відповідальність (ст.41 КК): 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (залежно від характеру першого злочину суд може не визнати його обтяжуючою обставиною); 2) вчинення злочину організованою групою; 3) вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин; 4) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; 5) заподіяння злочинам тяжких наслідків; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані; 7) підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі у злочині; 8) вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням з потерпілого; 9) вчинення злочину з використанням умов громадського лиха; 10) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 11) вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп`яніння (залежно від характеру злочину може не визнаватись обтяжуючою); 12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цього строку. Цей перелік є вичерпним. Враховуючи обставини, що обтяжують відповідальність, суд може: 1) призначити більш суворий вид основного покарання за наявності в санкції статті, за якою засуджуються винний, двох або більше альтернативних покарань; 2) призначити основне або додаткове покарання ближче до максимальної межі, встановленої санкцією статті, за якою засуджується винний; 3) застосувати до винного додаткове покарання, передбаченого в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) не застосовувати до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; 5) обрати принцип повного або часткового складання покарань, а не принцип поглинення більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів.

§ 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Дві ситуації, що можуть виникнути при призначені покарання за сукупністю злочинів: 1) а) за два і більше злочинів, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком; б) у цьому вироку призначається покарання як за кожний злочин окремо, так і остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів (класична сукупність ч.1,2 ст.42); 2) а) першим вироком особа засуджується, і їй призначається покарання за один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюють сукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про іншій злочин (злочини), який також входить до сукупності, оскільки він був вчинений особою до винесення першого вироку; в) у новому вироку особі призначається покарання за той злочин (злочини), про які стало відомо після винесення першого вироку, а також визначається покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів (розірвана сукупність ч.3 ст.42, ч.1,2 ст.42). Призначаючи покарання за сукупністю злочинів у порядку ч.1, 2 ст.42 (класична сукупність) суд повинен: 1) призначити покарання окремо за кожний злочин, що входить до сукупності; 2) обрати принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів - повне або часткове складання призначених за окремі злочини покарань чи поглинення менш суворого покарання більш суворим; 3) визначити остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. Положення ч.1 ст.42 - основні покарання, ч.2 ст.42 - додаткові покарання, іноді ч.1 і 2 - і до додаткових і до основних покарань. Обираючи принцип призначення покарання слід враховувати від сукупності (реальна, ідеальна). Ч.1 ст.42 КК передбачає як максимальну межу остаточного покарання, що призначається за сукупністю злочинів, найбільш суворе за видом і розміром покарання з тих, що передбачені санкціями статей КК, за яким засуджується винний, тут можливі варіанти: 1) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати будь-який із принципів призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів; 2) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати принципи повного або часткового складання остаточного покарання за сукупністю злочинів, але не дають можливості обрати принцип поглинення, оскільки покарання за окремі злочини співпадають за видом і за розміром; 3) призначені за окремі злочин покарання дають можливість обрати принцип часткового складання покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки їх повне складання перевищує максимальну межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 4) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип часткового їх складання, оскільки вони однакові і за видом і за розміром, а їх повне складання перевищує межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 5) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки принаймні одне з них дорівнює максимальній межі найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний. При визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів потрібно встановити його вид (види) та можливі максимальну та мінімальну межі в частині, що стосується основного покарання. На них впливають як покарання, призначені за окремі злочини, так і обраний принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. У випадку, коли за окремі злочини призначено покарання різних видів, при визначені меж остаточного покарання за сукупністю злочинів слід керуватися правилами їх складання (заміни), передбаченими ч.3 ст.43 КК. Потім необхідно визначити конкретний розмір покарання, інші передбачені кримінальним законом показники (вид виправно-трудової установи, місце відбування покарання). Завершальний етап є вирішення питання про призначення (непризначення) додаткового покарання з дотриманням таких положень: 1) додаткове покарання за сукупністю вчинених злочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що утворюють сукупність; 2) обов`язкове додаткове покарання, призначене за один чи кілька злочинів, що утворюють сукупність, має бути призначене і за сукупністю вчинених злочинів; 3) якщо за злочини, що утворюють сукупність, призначено два і більше різновидних додаткових покарань, усі вони можуть бути призначені і при визначенні остаточного покарання за сукупністю вчинених злочинів; у цьому разі у відповідності до ч.4 ст.43 КК кожне з них має виконуватися самостійно; 4) якщо за два або більше злочинів, що утворюють сукупність, призначено два додаткових покарань одного й того самого виду, при визначенні остаточного додаткового покарання цього виду за сукупністю вчинених злочинів необхідно керуватися ч.1 ст.42. Етапи призначення покарання за сукупністю злочинів у порядку, передбаченому ч.3 ст.42 КК (розірвана сукупність): 1) одержання точних даних про покарання, призначене винному за першим вироком (попередніми вироками); 2) призначення покарання за той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення першого вироку (попередніх вироків); 3) призначення остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент винесення останнього вироку; 4) зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю вчинених злочинів, покарання, відбутого за першим вироком (попереднім вироком). Одержання точних даних про покарання, призначене винному за першим вироком (попередніми вироками), відбувається у формі витребування і залучення до справи копій зазначеного вироку (вироків). Суд не вправі змінювати або ще раз призначати такі покарання. Особливості визначення остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, зумовлені наявністю першого вироку: 1) остаточне покарання, призначене в новому вироку за сукупністю всіх злочинів, не може бути нижчим від покарання, призначеного за першим вироком (попередніми вироками); у цьому випадку суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за першим вироком, а не з його невідбутої частини; 2) якщо за першим вироком (попереднього вироками) до особи були застосовані відстрочка виконання вироку або умовне засудження, а за новим вироком за злочин, вчинений до винесення першого вироку, ця особа засуджується до покарання, яке належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається; за таких умов кожний вирок виконується самостійно. Зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, покарання, відбутого за першим вироком, вимагає від суду: 1) встановити, чи відбувалося реально покарання за першим вироком; 2) визначити строк покарання, відбутого за першим вироком; 3) обчислити, керуючись ч.3 ст.43 КК, строк покарання, відбутого за попереднім вироком, у показниках остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів у новому вироку; 4) зарахувати покарання, відбуте за першим вироком, до строку остаточного покарання, призначеного за новим вироком, відобразивши це в його резолютивній частині з обов`язковим посиланням на ч.3 ст.42 КК. Зарахування покарання у порядку ч.3 ст.42 не провадиться, якщо: 1) за першим вироком покарання взагалі не відбувалося (напр., особа ухилилася від його відбування); 2) призначене за першим вироком покарання не має строкового характеру (напр., штраф чи громадська догана); 3) призначене за першим вироком покарання на може бути обчислене у показниках остаточного покарання (напр., відповідно позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю і позбавлення волі).

§ 71. Призначення покарання за кількома вироками.

Призначення покарання за кількома вироками має місце тоді, коли особа вчинила новий злочин після винесення вироку за попередній. Особливості такої ситуації: 1) щодо особи було винесено обвинувальний вирок, яким вона засуджується за вчинений нею злочин (злочини); цим вироком особі призначено покарання, яке вона має відбувати реально чи відбування якого за певної умови відкладено (ст.45, 46, 46-1); 2) у період між винесенням вироку і повним відбуттям покарання (повним “зникненням” кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2) особа вчиняє новий злочин (злочини); 3) в зазначений у п.”б” період особа притягається до відповідальності за новий злочин; 4) за вчинення нового злочину особа засуджується “новим” вироком до покарання, яке вона має відбувати реально. Т.ч., при призначенні покарання за новим вироком суд має врахувати те покарання (його невідбуту частину), яке було призначене особі за попереднім вироком. За інших однакових умов така особа є більш суспільно небезпечною, ніж та, в діях якої має місце сукупність злочинів. Це і зумовлює більш суворий підхід щодо її покарання, що і передбачено в ст.43 КК. Початковим моментом є винесення вироку за попередній злочин. Оскільки винесення вироку закінчується його публічним оголошенням, норми ст.43 застосовуються у випадках вчинення нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі і тоді, коли вирок не набрав ще законної сили. Кінцевий момент періоду, протягом якого вчинення особою злочину дає підстави для призначення покарання за кількома вироками, визначається особливостями того заходу кримінально-правового впливу, який було обрано щодо особи за попереднім вироком. У загальному вигляді ст.43 застосовується, якщо новий злочин вчинено: 1) до повного відбуття особою основного і додаткового покарань, призначених їй за попереднім вироком (крім позбавлення батьківських прав, яке є безстроковим); 2) до повного “зникнення” негативних кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2 КК; 3) до відбуття більш м`якого покарання, яким замінена невідбута частина покарання, призначеного за попереднім вироком (ст.52, 53 КК); 4) протягом строку невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, у випадку звільнення особи від його відбування за певної умови (напр., ст.52, 53). Встановивши, що покарання особі має призначатися за правилами ст.43 КК, суд повинен: 1) точно визначити невідбуту покарання за попереднім вироком; 2) призначити покарання за новий злочин (злочини); 3) обрати принцип призначення остаточного покарання за кількома вироками; 4) визначити конкретний вид і розмір остаточного покарання за кількома вироками. Невідбута частина покарання за попереднім вироком визначається залежно від того, який вид покарання було призначено за попереднім вироком особі, чи відбувала вона це покарання реально, чи звільнялася від відбування покарання, чи замінювалось одне покарання іншим. На обчислення невідбутої частини покарання може також впливати перебування під вартою як запобіжний захід, обраний щодо особи при розслідуванні вчиненого нею нового злочину, невідбута частина має обов`язково вказуватись у новому вироку. При призначені покарання за новий злочин (злочини) необхідно керуватися загальними началами призначення покарання, а також дотримуватися правил призначення покарання за сукупністю злочинів, якщо така мала місце. Призначене за новий злочин покарання вказується в резолютивній частині вироку як окремий її елемент. Обрання принципу призначення остаточного покарання за кількома вироками визначається конкретними обставинами справи і залежить від виду і розміру покарання, відповідні положення ст.43 зумовлюють такі підходи: 1) призначення покарання за кількома вироками передбачає приєднання (повне або часткове) невідбутої частини покарання за попереднім вироком до покарання, призначеного за новим вироком; 2) мінімальна межа остаточного покарання за кількома вироками повинна бути більшою від зазначених у п.”а” своїх “складових”; 3) максимальна межа остаточного покарання за кількома вироками не повинна перевищувати строк, встановлений для відповідного покарання статтею ЗЧ КК. Ч.2 ст.43 - складання покарань у вигляді позбавлення волі, три варіанти максимальної межі остаточного покарання у вигляді позбавлення волі за кількома вироками: 1) до 10 років; 2) до 15 років; 3) як виняток - до20 років. Залежно від розміру, виду і максимальної межі, суд може обрати: 1) як принцип повного, так і принцип часткового приєднання однієї “складової” до іншої - оскільки при їх повному складанні не буде перевищено максимальної межі, встановленої для даного виду покарання; 2) лише принцип часткового приєднання однієї “складової” до іншої - оскільки при їх повному складанні буде перевищено максимальну межу, встановлену для відповідного виду покарання; 3) як виняток - принцип поглинення невідбутої частини покарання за попереднім вироком покаранням, призначеним за новим вироком, - оскільки останнє дорівнює максимальній межі, встановленій для даного виду покарання. Визначення виду і розміру остаточного покарання за кількома вироками відбувається окремо стосовно основних і окремо стосовно додаткових покарань. Щодо основних: 1) і невідбута частина покарання за попереднім вироком, і покарання, призначене за новим вироком, є покараннями одного й того самого виду - суд повністю або частково “додає” одну “складову” до іншої і одержує таким чином остаточне покарання за кількома вироками; 2) невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання, призначене за новим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких законом (ч.3 ст.43 КК) допускається їх заміна - менш суворе покарання “переводиться” в більш суворе, а потім з урахуванням обраного принципу приєднання визначається остаточне покарання за кількома вироками; 3) невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання, призначене за новим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких законом (ч.3 ст.43 КК) не допускається їх заміна - кожне з покарань має виконуватись самостійно; 4) строк покарання, призначеного за новим вироком, дорівнює максимальній межі, встановленій для того виду покарання, яке буде “базовим” для остаточного покарання за кількома вироками, - останнє буде співпадати з покаранням, призначеним за новим вироком. При визначенні остаточного покарання за кількома вироками в частині, що стосується додаткових покарань, треба виходити з того, що: 1) додаткові покарання одного й того самого виду приєднуються за тими ж правилами, які встановлені для основних покарань; 2) різновидні додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно. Коли покарання одного й того самого виду в невідбутій частині покарання за попереднім вироком виступає як основне, а в покаранні, призначеному за новим вироком, - як додаткове або навпаки, як виняток допускається складання основного і додаткового покарання в межах строку, встановленого для даного виду покарання. Визначений вид і розмір остаточного покарання за кількома вироками має бути вказаний у резолютивній частині нового вироку як окремий її елемент з обов`язковим посиланням на ст.43. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів і за кількома вироками одночасно, абз.4 п.16 постанови Пленуму ВС №22 від 22.12.95: “Коли після винесення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винний ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші - після винесення першого вироку, покарання за другим вироком призначається із застосуванням як ст.42 КК, так і ст.43 КК. Спочатку за правилами ч.1 ст.42 КК за сукупністю злочинів, вчинених до винесення першого вироку, після цього - за правилами ч.3 ст.43 КК, потім за сукупністю злочинів, вчинених після винесення першого вироку, і остаточно - за кількома вироками”.

§ 72. Умовне засудження (суть, підстави, та порядок застосування).

Ст.45 підстави умовного засудження - це сукупність факторів, що стосуються обставин справи та особи винного, які свідчать про можливість досягнення мети виправлення та перевиховання засудженої особи без відбування основного покарання шляхом реального застосування лише додаткового (додаткових) покарання (покарань) та обов`язкового випробування засудженого зі здійсненням за його поведінкою державного контролю і можливого застосування заходів громадського нагляду та впливу. Під обставинами справи (ст.45) слід розуміти певний характер та ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину та інші фактори - зокрема, сукупність пом`якшуючих чи обтяжуючих обставин, передбачених ст.40 та ст.41 КК. Що стосується тяжких чи особливо тяжких злочинів, то застосування умовного засудження можливо лише у виняткових випадках. Важливим є всебічне вивчення властивостей особи засудженого, як пов`язаних, так і не пов`язаних із вчиненим злочином, які у сукупності з обставинами вчиненого злочину давали б підстави прогнозувати майбутні позитивні зміни у поведінці засудженого при його випробуванні. Треба враховувати і поведінку винної особи після вчинення злочину, яка свідчила б про внутрішню перебудову особи та її мотиваційної сфери. Застосування умовного засудження у певних випадках не виключається і при призначенні особі покарання за сукупністю злочинів (ст.42), особі, що має непогашену судимість за вчинення іншого злочину. Застосовуючи умовне засудження, суд повинен мотивувати своє рішення у вироку з посиланням на конкретні обставини, які на думку суду утворюють підстави умовного засудження. Умови застосування умовного засудження: 1) засудження особи до основних покарань у вигляді позбавлення волі або виправних робіт та будь-яких додаткових покарань, крім конфіскації майна; 2) обов`язкове призначення додаткового покарання, передбаченого ст.45 у вигляді штрафу у передбачених розмірах - у межах від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а за корисливі злочини - в межах від 40 до 400 таких мінімумів, незастосування такого штрафу можливо лише за наявності підстав, передбачених ст.44 КК; 3) покладання на умовно засудженого обов`язку довести своє виправлення і перевиховання упродовж іспитового строку та надання йому такого строку тривалістю від одного до трьох років; 4) встановлення за поведінкою умовно засудженого контролю органу внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього - також органів і служб у справах неповнолітніх; 5) передача (можливість передачі) умовно засудженого громадським організаціям або трудовому колективу для здійснення нагляду за поведінкою умовно засудженого, його виправлення і перевиховання; 6) умови, пов`язані з виконанням обов`язків, покладених на умовно засудженого: чесна праця і зразкова поведінка, сумлінне ставлення до виховних заходів, що здійснюються громадськими організаціями або трудовим колективом (неухилення від них). Умови скасування умовного засудження: 1) відмова громадської організації або трудового колективу від здійснення з умовно засудженим виховної роботи, оскільки він не виправдав довір`я, порушив обіцянку зразковою поведінкою і чесною працею довести своє виправлення або залишив трудовий колектив з метою ухилиться від виховного впливу, та подане у зв`язку з цим клопотання громадської організації або трудового колективу про скасування умовного засудження; 2) систематичні порушення громадського порядку, що потягли застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу, і здійснене у зв`язку з цим подання органів внутрішніх справ або органів та служб у справах неповнолітніх про скасування умовного засудження; 3) ухилення від сплати штрафу; 4) вчинення нового злочину у період іспитового строку. Недотримання хоча б однієї з цих умов тягне скасування умовного засудження і направлення винного для відбування основного покарання. У випадку вчинення нового злочину у період іспитового строку покарання призначається за правилами ст.43 КК. Із моменту вдалого закінчення іспитового строку особа автоматично звільняється від основного покарання. Вона вже вважається несудимою, якщо судимість від додаткових покарань або термін їх виконання не перевищує розмірів визначеного судом іспитового строку. Правові наслідки застосування умовного засудження: 1) остаточне звільнення від основного покарання з одночасним погашенням судимості; 2) остаточне звільнення від основного покарання, але зі збереженням судимості, породженої відбуванням додаткових покарань; 3) скасування умовного засудження і звернення вироку до виконання, що може автоматично збільшити сумарний обсяг кари.

§ 73. Відстрочка виконання вироку (суть, підстави, та порядок застосування).

Надання відстрочок передбачено ст.46-1 та 46 КК. За колом суб`єктів ст.46-1 передбачає два види відстрочки - загальну і спеціальну - щодо вагітних жінок або жінок, що мають дітей у віці до трьох років. Загальна відстрочка виконання вироку передбачає: 1) незастосування призначеного судом позбавлення волі щодо особи, яка вперше засуджується до такого покарання на строк до трьох років, якщо характер і ступінь вчиненого злочину, дані про особу винного та інші обставини справи свідчать про можливість виправлення і перевиховання засудженого без ізоляції від суспільства; 2) можливість незастосування призначених судом додаткових покарань, крім штрафу, передбаченому ч.1 ст.46-1; 3) можливість покладення на засудженого передбачених ч.5 ст.46-1 обов`язків; 4) здійснення за поведінкою засудженого державного контролю та можливість застосування громадського впливу трудового колективу або особи, яким засуджений може передаватися для здійснення нагляду і проведення виховної роботи; 5) сплату конкретного розміру штрафу, визначеного судом у межах, встановлених ч.1 ст.46-1 (незастосування штрафу можливе лише за наявності підстав, передбачених у ст.44 КК). Підстави надання спеціальної відстрочки виконання вироку (вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років), зазначені в ч.3 ст.46, на відміну від загальної відстрочки мають ширші межі, оскільки передбачають менше формальних обмежень щодо надання відстрочки таким жінкам. Загальна відстрочка виконання вироку може надаватися лише особі, яка вперше засуджується до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років. Така відстрочка не може надаватися при засудженні до інших видів покарань або на більший строк, ніж три роки позбавлення волі, або за наявності непогашеної чи незнятої судимості, породженої попереднім засудженням до позбавлення волі. Спеціальна відстрочка виконання вироку може надаватися вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років, і за наявності непогашеної та незнятої судимості, утвореної попереднім засудженням до позбавлення волі, та новому засудженні таких жінок за тяжкий злочин - до позбавлення волі на строк не більше п`ять років, а за злочин, що не є тяжким, - до позбавлення волі на будь-яких строк чи до будь-якого іншого покарання. Спільним для обох видів відстрочки виконання вироку є застереження, передбачені ч.4 ст.46-1. Відстрочка не застосовується до осіб, засуджених за злочини, вказані у переліку п.1 ч.3 ст.25-1 КК, а також до осіб, яким поряд із покаранням за вчинений злочин призначаються також заходи примусового лікування від алкоголізму або наркоманії, а також до тих, які не пройшли повного курсу лікування венеричного захворювання (п.2 ч.3 ст.25-1). Термін надання відстрочки виконання вироку за загальною відстрочкою становить від одного до двох років, а при спеціальній він може бути значно більший. Згідно з ч.3 ст.46-1 термін відстрочки виконання вироку визначається судом у межах строку, за яким “за діючим законодавством” жінка може бути звільнена від роботи у зв`язку з вагітністю, пологами та до досягнення дитиною трьох річного віку. Обов`язки засудженого при наданні відстрочки виконання вироку (ч.5 ст.46-1): усунути заподіяну шкоду; піти на роботу або навчання; не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місце проживання, повідомляти цей орган про зміну місця роботи або навчання; періодично з`являтися в орган ВС для реєстрації; утримуватися від відвідання певних місць; утримуватися від виїзду в інші місця без повідомлення органу ВС; пройти курс лікування при зловживанні спиртними напоями або вживанні наркотичних речовин; попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого. Успішним випробуванням осіб, яким надана відстрочка виконання вироку, визнається тоді, коли особа виконає всі покладені на неї судом обов`язки, не допустить порушень громадського порядку чи трудової дисципліни, які потягли застосування заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного стягнення чи громадського спливу, не ухилиться від сплати штрафу, не вчинить у період відстрочки нового злочину. Невиконання хоча б однієї з цих умов тягне скасування відстрочки і направлення засудженого для відбування призначеного вироком суду покарання. Однак скасування відстрочки передбачає перевірку судом законності та обґрунтованості застосування до засудженого заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного чи громадського спливу, а також з`ясування судом причин невиконання засудженим покладених на нього обов`язків. Відсутність у засудженого реальної можливості виконати покладені на нього обов`язки не може тягти скасування відстрочки виконання вироку. Скасування відстрочки без з`ясування вказаних обставин є незаконним. Якщо засуджений під час випробування вчинить новий злочин, то до покарання за цей злочин суд приєднує раніше призначене покарання за правилами ст.43. По закінченні строку відстрочки суд за поданням органу ВС, який здійснював нагляд за засудженим, залежно від вдалого чи невдалого випробування засудженого виносить ухвалу про звільнення засудженого від відбування призначеного покарання або про направлення засудженого для відбування позбавлення волі, призначеного вироком. При звільненні особи від відбування покарання вона визнається несудимою за наявності умов, зазначених у п.3 ч.1 ст.55 КК. Ст.46 передбачає відстрочення виконання вироку у воєнний час військовослужбовцеві або військовозобов`язаному, який підлягає призову чи мобілізації, засудженому до позбавлення волі, з направленням його у діючу армію до закінчення воєнних дій. При цьому суд може відстрочити і виконання додаткових покарань. Якихось обмежень щодо надання такої відстрочки за колом вчинених злочинів чи за колом винних осіб закон формально не передбачає.

§ 74. Види звільнення від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це здійснювана у відповідності з кримінальним законом і кримінально-процесуальним законом відмова держави в особі компетентних органів від застосування заходів кримінально-правового характеру щодо осіб, які вчинили злочин. Законодавство передбачає випадки обов`язкового (інститут давності притягнення до кримінальній відповідальності) і факультативного (особа перестала бути суспільно небезпечною внаслідок зміни обстановки після вчинення нею діяння, що містить ознаки злочину) звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознак злочину. Види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв`язку з відпадінням суспільної небезпечності діяння, що містить ознаки злочину, або втратою суспільної небезпечності особою, яка його вчинила, внаслідок зміни обстановки (ч.1 ст.50 КК); 2) у зв`язку з притягненням особи до адміністративної відповідальності (п.1 ч.1 ст.51 КК); 3) у зв`язку з застосуванням судом примусових заходів виховного характеру (ч.3 ст.10, п.3 ч.1 ст.51); 4) у зв`язку з передачею особи на поруки громадській організації або трудового колективу (п.4 ч.1 та ч.4 ст.51); 5) у зв`язку з спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст.48); 6) у зв`язку з амністією (ч.3 ст.92 КУ); 7) спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих категорій злочинів (ч.2 ст.56, ч.3 ст.57, ч.3 ст.170, ч.5 ст.187-6, ч.2 ст.222, ч.1 і 2 ст.229-10 КК). Із урахуванням того, що КУ має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати їй (ст.8 КУ), правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається” (ст.124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду. У п.21 постанови №9 Пленуму ВС від 01.11.96 “Про застосування КУ при здійсненні правосуддя”: “Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов`язує їх розглядати кримінальні справи і про злочини, перелічені у ч.1 ст.27 КПК. У зв`язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст.51 КК та ст.8 КПК”. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності, за винятком передачі винного на поруки, є безумовними. До передачі на поруки ставиться ряд вимог, невиконання яких може обумовити притягнення її до кримінальної відповідальності. Рішення про звільнення від кримінальної відповідальності приймається судом, прокурором, слідчим за згодою прокурора в межах їх компетенції за наявності підстав і у передбачених кримінально-процесуальним законодавством формах. Прийняття акта амністії знаходиться в компетенції ВР України: “Законом України оголошується амністія” (ч.3 ст.92 КУ). До набрання чинності КУ, тобто 28.06.96р., видання акта (Указа) про амністію належало до компетенції Президента України. Особа, звільнена від кримінальної відповідальності, не вважається судимою.

§ 75. Види звільнення від покарань.

У певних випадках процес виправлення засудженого може відбуватися настільки інтенсивно, що ця мета реально досягається значно раніше закінчення визначеного вироком суду строку покарання. Тоді подальше відбування покарання втрачає свій сенс, суперечить принципам справедливості і гуманізму, сприйматиметься засудженим та оточуючими як прояв надмірної жорстокості. Можливо і таке, коли з незалежних від засудженого обставин вирок суду, яким було призначення покарання певного виду, не було виконано упродовж значного часу. Втрата здатності відбувати призначене покарання може зумовлятися тяжкою хворобою, вагітністю жінки, інвалідність тощо. Тому закон передбачає систему звільнення від кримінального покарання та зміни його обсягів у процесі відбування покарання: 1) звільнення від покарання за давністю виконання обвинувального вироку або заміна смертної кари позбавленням волі ст.49; 2) звільнення від покарання при втраті особою суспільної небезпечності ч.2 ст.50; 3) умовно-дострокове звільнення від покарання та заміна покарання більш м`яким ст.52, 53; 4) відстрочка відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років ст.46-2; 5) звільнення від покарання чи його зниження за діяння, караність якого законом усунена або пом`якшена, ст.6, 54; 6) звільнення від покарання або зміна його обсягів - на підставі актів амністії та помилування. Крім того, закон передбачає зміни обсягів покарання при його призначенні або відбуванні внаслідок законодавчих перепон, передбачених кримінальним або кримінально-процесуальним законом - ч.2 ст.24, ч.3 ст.29 КК та ст.408 КПК. Заміну покарання передбачає і ч.3 ст.29 КК через наявну на момент призначення покарання у вигляді виправних робіт або набуту згодом, при відбуванні цього покарання, непрацездатність засудженого, йому виправні роботи замінюють штрафом згідно з передбаченими законом коефіцієнтами або громадською доганою. Зарахування попереднього ув`язнення ст.47 КК. До безумовних видів звільнення від покарання або заміни його обсягів належать ч.2 ст.24, ч.3 ст.29 КК, ч.1 ст.408 КПК (звільнення у зв`язку з душевною хворобою), ст.49 (крім ч.3). ч.2 ст.50, ст.52, 53 (щодо заміни покарання більш м`яким). Ч.2 ст.30, ч.3 ст.32 КК, а також на підставі актів амністії та помилування. До умовних видів звільнення від покарання та зміни його обсягів у процесі відбування належать ті, які передбачені ст.46-2, 52, 53 (щодо умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування покарання).

§ 76. Звільнення з передачею особи на поруки трудовому колективу чи громадській організації.

Ст.51 ч.1: особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що її виправлення і перевиховання можливе без застосування кримінального покарання. В цьому разі відповідно до законодавства України може бути прийнято одне із таких рішень: ч.1 п.4 про передачу особи на поруки громадській організації або трудовому колективу. Ст.51 ч.4,5: звільнення від кримінальної відповідальності із передачею особи на поруки допускається, якщо вона щиро розкаялась у вчиненому діянні, що містить ознаки злочину, і від громадської організації або трудового колективу надійшло клопотання про передачу їм цієї особи на поруки. не може бути передано на поруки особу, яка вдруге вчинила умисне діяння, що містить ознаки злочину, або раніше передавалися на поруки. Особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, і передана на поруки, може бути притягнення за це діяння, якщо вона протягом року не виправдала довір`я трудового колективу, порушила своє обіцяння виправитись і не підкоряється правилам співжиття або залишила роботу з метою ухилитись від громадського впливу і якщо, у зв`язку з цим, є рішення громадської організації чи трудового колективу про відмову від поручительства.

§ 77. Звільнення від подальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).

Згідно з ч.2 ст.6 та ч.2 ст.54 КК особа, засуджена за діяння, караність якого новим законом усунена, підлягає звільненню від призначеного судом покарання, оскільки закон, що усуває караність діяння або пом`якшує її, має зворотну силу. Порядок такого звільнення передбачає ст.405 КПК. Таке звільнення провадиться судом за заявою засудженого, або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Таке звільнення відбувається згідно з ухвалою суду. Від моменту набуття чинності новим законом особа, згідно з п.1-1 ч.1 ст.55 КК, вважається такою, що не має судимості. Звільнення засудженого від покарання має бути своєчасним, оскільки продовження виконання покарання з моменту набуття чинності новим законом буде незаконним і утворює підстави для відшкодування звільненій особі моральної і матеріальної шкоди (ст.53-1 КПК). Якщо ж новий закон караність діяння не усуває, а лише пом`якшує її, то згідно з ч.3 ст.54 КК призначена раніше судом міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Ч.3 ст.54 текстуально не регламентує ситуації, коли засудженій особі призначено покарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однак відповідь на це дає системний аналіз ст.3, 6, 39, 47, 54 КК та ст.405-1 КПК. Таке покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави і тому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбачений новим законом, із застосуванням коефіцієнтів, вказаних у ст.47 КК щодо переведення одного виду покарання в інший. При цьому максимальний розмір такого покарання не може перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону. Різновидами звільнення від покарання є застосування до засуджених осіб амністії або помилування. Амністія і помилування не змінюють кримінальний закон чи судове рішення. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання, амністія не звільняє від обов`язку відшкодування шкоди. Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчинені злочину (ЗУ “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.96). Помилування - це акт (указ) глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м`яке покарання, або ж особу знімається судимість (Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затверджене Указом Президента від 31.12.91).

§ 78. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов`язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров`я (101-104, 106 ч.1, 189-4), зґвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров`я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов`язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом`якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов`язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов`язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов`язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з`ясуванню: 1) вік неповнолітнього - з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров`я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов`язану з душевним захворюванням, слід з`ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім`ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов`язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов`язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов`язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов`язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов`язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації - від 14 до 18 років. Загальний строк направлення - до 3 років.

§ 79. Примусові заходи медичного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).

Відповідно до ч.1 ст.13 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або вчинили такі діяння в стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такі заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи в стані неосудності, то вона вважається суспільно небезпечною (ч.2 ст.416 КПК). Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони: 1) призначаються судом; 2) є заходами державного примусу, які позбавлені властивостей (ознак), характерних для покарання. Ці заходи не мають на меті соціального виправлення психічно хворої людини, а спрямовані на запобігання вчинення такою людиною нових суспільно небезпечних дій, на лікування і покращення її психічного стану, а також на її охорону. У ст.13 КК передбачено три види примусових заходів медичного характеру: 1) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом; 2) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом; 3) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом. Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його вид залежно: 1) від душевного захворювання особи, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи про психічний стан хворого; 2) від ступеня суспільної небезпечності вчиненого неосудною особою діяння. У ст.13 зазначені обставини, які повинен враховувати суд при вирішенні питання про вид примусового заходу. Поміщення у психіатричну лікарню зі звичайним наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в лікарні і лікування у примусовому порядку. Поміщення у психіатричну лікарню з посиленим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов`язане з посяганням на життя громадян, і за психічним станом не становить загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікарні й лікування в умовах посиленого нагляду. Поміщення у психіатричну лікарню із суворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в лікарні й лікування в умовах суворого нагляду. Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд вказує лише на вид психічної лікарні, в яку необхідно помістити неосудного. Суд не має права зазначати в ухвалі (постанові) назву конкретної психіатричної лікарні, в якій має провадитися примусове лікування, і його строк (абз.3 п.9 постанови Пленуму ВС від 19.03.82 №2 “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру”). Суд не визначає строки примусового лікування, оскільки тривалість застосованого примусового лікування залежить від тяжкості і ступеня психічного захворювання, методів лікування і їх впливу на душевнохворого тощо, провадиться доти хвора людина не перестане бути суспільно небезпечною. Кожний хворий, до якого за рішенням суду застосовуються примусові заходи медичного характеру, не рідше 1 разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні, для вирішення питання про можливість порушення перед судом клопотання щодо скасування подальшого застосування примусових заходів медичного характеру або заміни їх виду. Зміна та скасування таких заходів здійснюється судом на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів у випадку зміни стану здоров`я хворого або його одужання незалежно від строку перебування хворого у психіатричній лікарні (відділенні). Розгляд питання про скасування або заміни виду примусових заходів медичного характеру здійснюється судом у відповідності до вимог ст.419КПК, за поданням головного психіатра органу охорони здоров`я, якому підпорядковано медичний заклад, де лікують неосудну особу. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів (ч.3 ст.422 КПК). Заміна, про яку йде мова, може виявлятися у переведенні хворого для продовження лікування з психіатричної лікарні (відділення) зі звичайним наглядом у лікарню (відділення) з посиленим або суворим наглядом у зв`язку з погіршенням психічного здоров`я хворого (поява агресивності, немотивованого озлоблення, пов`язаного з насильством над іншими хворими, персоналом лікарні тощо). За відсутності підстав для застосування примусових заходів медичного характеру щодо душевнохворого, який за характером вчиненого ним суспільно небезпечного діяння в станом психічного захворювання не становить значної небезпеки для оточення, суд може, відповідно до ч.7 ст.13 КК, передати такого хворого на піклування родичам чи опікунам при обов`язковому лікарському нагляді.

§ 80. Примусові заходи виховного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).

При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов`язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом`якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов`язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов`язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов`язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з`ясуванню: 1) вік неповнолітнього - з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров`я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов`язану з душевним захворюванням, слід з`ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім`ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов`язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов`язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов`язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов`язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов`язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації - від 14 до 18 років. Загальний строк направлення - до 3 років.

Киев, 2000 год

Array

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5


© 2007
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.