Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит у секретну частину канцелярії київського губернатора. З'ясувалося, що ім'я Антоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам,-- дав висновок київський губернатор,-- не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представляется» [58; 1-6]. Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

Голова Комісії для розгляду давніх актів М. В. Юзефович, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платні та ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти (16 листопада 1868 р.) з пропозицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II ступеня «во внимание к учёным трудам Антоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае» [59; 1-1]. Втім міністр під формальними приводами (низький чин -- колезького секретаря, Комісія -- у відомстві Міністерства внутрішніх справ) відхилив подання [60; 3-3]. Та все ж Антонович отримав цю нагороду пізніше -- на початку 1870 р., за клопотанням того ж генерал-губернатора.

18 лютого 1870 р. вчений захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штатного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії: Антонович почав читати курс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курс доцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затверджений у чині надвірного радника, а через три роки -- колезького радника. На початку грудня 1871 р. Київським університетом він був делегований на II Археологічний з'їзд у Петербург, де заявив про себе як першокласний археолог. У 1874 р. Антонович із колегами блискуче підготував і провів III Археологічний з'їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностную службу» вчений був нагороджений орденом св. Анни II ступеня.

У 1875 р. Антонович вісім місяців, маючи спеціальне відрядження Міністерства народної освіти, працював в архівах Москви і Петербурга, збираючи матеріали для докторської дисертації. 19 травня 1878 р. вона була успішно захищена в Київському університеті, а перед цим вийшла окремою книгою -- «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету (35 голосів -- за, 8 --проти) обрала Антоновича ординарним професором по кафедрі російської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимося на них детальніше.

Подання від історико-філологічного факультету було підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим [61; 264-265] , якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють головним «душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата: численні видання томів документів, участь у трьох археологічних з'їздах, результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматичним кабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «...труд, составленный по непосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами и представляющий у нас первый серьезный опит научного исследования по литовской истории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. міг захистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальне дослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді довше визначеного терміну. «Многолетняя богатая результатами и многосторонняя по научным приемам деятельность г. Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного его сочлена как выдающиеся по своему научному значению»,-- говорилося в поданні. Факультет просив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція була прийнята.

Однак у Міністерстві народної освіти виникла затримка. На поданні попечителя Київського учбового округу 7 жовтня 1878 р. була накладена резолюція: «Приказано написать конфиденциальное письмо к г. Попечителю... с просьбою о сообщении: не считает ли он вредным утверждение доцента Антоновича ввиду известного его направлений в политическом отношении» [62; 263].

Попечитель Платон Антонович (однофамілець ученого), якого вважають затятим реакціонером, українофобом і т. ін., вже 4 листопада надіслав обширну відповідь із прецікавою характеристикою Володимира Боніфатійовича [63; 866-867]. Це був образ Антоновича очима вищих ешелонів офіційної влади Києва і навіть жандармського управління.

Попечитель писав, що у справах його відомства стосовно вченого немає жодної негативної інформації, «и мне положительно неизвестно, по каким источникам составилось понятие об... враждебном направлении доцента Антоновича в политическом отношении». У 1875 р. попечителеві вже доводилося спростовувати чутки про «українофільські нахили» Антоновича, і з приводу цього він не допускав «в отношении к нему даже и подозрения». При цьому попечитель посилався на свідчення впливового голови Археографічної комісії М. В. Юзефовича («которая почти и существует трудами Антоновича»), який рекомендував Антоновича «как человека глубоко, по убеждению, враждебного украинофильским тенденциям». А начальник жандармського управління генерал Павлов «выставлял мне Антоновича как человека, немало потерпевшего от украинофилов 60-тых годов, и выражал сожаление о том, что начальство не обратило должного внимания на заслуги Антоновича в борьбе его с бывшею в Киеве польско-украинофильскою партиею и не наградило Антоновича пожалованием ему зеленой формы, как он, генерал Павлов, ходатайствовал о том у шефа жандармов». Попечитель свідчив, що з 1875 р. Антонович ніяк не виявляв «украинофильских или других вредных тенденций» і серйозними науковими працями заслужив загальну повагу університетської корпорації. Українофільство мало б насамперед відбитися на вчених працях Антоновича, «однако ж до сих пор замечено не было». В курсах, які він читає, теж немає нічого подібного: його виклади виключно наукові. При своїй безмежній відданості науці Антонович за своїм характером не здатний зловживати становищем викладача, яким він дорожить.

Попечитель підсумовував, що «с своей стороны, по совести», визнає Антоновича гідним звання професора. Після такої характеристики міністр 11 листопада наказав затвердити вченого у званні ординарного професора, а 9 грудня 1878 р. вийшов відповідний наказ по Міністерству народної освіти.

Отже, влада Києва на різних рівнях вважала Антоновича цілком лояльною особою, визначним ученим і підкреслювала його минулі заслуги в боротьбі з польським рухом. Цей рух жандармерія в середині 1870-х років розцінювала як «російську справу», зливаючи докупи польських революціонерів й українофілів. Вона цілком засвоїла офіційно заманіфестований напрям діяльності «Громади».

Сам Антонович говорив друзям, що ним активно опікувався Юзефович, який спростовував усі претензії жандармів. Ці ж останні певний час, коли поляки були більш небезпечні, вважали діяльність Антоновича та його гуртка навіть корисною для розвалу польського руху. А за це, звісно, і зелений мундир можна дати... Антонович навряд чи знав, як його оцінюють жандарми і влада, проте поводився обережно.

Майже увесь 1880 рік учений відбував наукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають деканом історико-філологічного факультету Київського університету. На цій посаді він залишався протягом трьох років [65; 689-701, 821]. 27 жовтня Антоновича затвердили у чині статського радника, а на початку 1882 р. нагородили орденом св. Володимира III ступеня.

У 1890 р. закінчився термін необхідної служби Антоновича (25 років), однак його залишають професором ще на п'ять років.

Наприкінці 1890 -- на початку 1891 р. вчений побував у Львові. Зберігся його досить скупий щоденник подорожі, опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писав про свої враження.

Особливо запам'яталися йому ялинка й дитячі колядки в родині Шухевича. «Вообще,-- зазначав Антонович,-- могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даже несколько стесняться от чрезмерной их предупредительности». З1 грудня галицькі діячі Огоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронією в листі сам Антонович: «Они вдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неимоверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью ex promto, которая сошла не згірше. Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое меня почтило выбором в почетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом на звание почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственный портрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».

Насамперед Антонович оглянув музей Дзедушицького. В листі про це він згадує цікаву деталь: власник музею заборонив служникові демонструвати загадковий Михайлівський скарб. Однак хранителя, німця Зонтага, «удалось ублажить... он крадькома от хозяина показал мне клад... Если бы Вы знали, какое это великолепие -- во всех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад не стоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду,-- рассказывать не запретил, значит при свидании расскажу».

Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім. Шевченка Целевич, Гладилович, Дідошак, «которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на звание почетного члена -- опять пришлось отвечать экспрометированною речью».

На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, «замечательные по подбору и количеству предметов».

10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народний музей, музей Бергера та побував у редакції археологічного часопису «pamatki». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни,-- в Праге очутился совершенно одинокий -- первый день отдыхал с наслаждением, а на второй стала одолевать хандра».

У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседы вынес целый лист заметок -- полную схему классификации чешских древностей».

15 січня Антонович -- у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства «Зоря» і «видел в полном сборе представителей здешнего славянства -- люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя общеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, «но я отмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна деталь).

Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов слов'янських матеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги -- дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов'язкових курсів історії Русі [67; 131-132].

У зв'язку з погіршенням стану здоров'я у січні -- травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам'ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой».

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім'я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський. В споминах О. Алек-сандровського зберігся опис похорону Антоновича: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины» [70; 35-36].

«Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі... Володимир Антонович -- то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив -- Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!».

Поданий вище, так би мовити, «фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми, університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємничена громадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. І власне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким постав би Володимир Боніфатійович і перед нами.

Однак... Усе повідане є лише тією чи іншою мірою холодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і не визначальним. Справжнє його життя -- то є прихована колосальна частина айсберга, яку й буде розглянуто далі -- принаймні в основних аспектах.

Аналізуючи різнобічну діяльність Антоновича, слід завжди пам'ятати про одну дуже важливу обставину, яку лише побіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи, - фізичне здоров'я Володимира Боніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовж десятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учні Антоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, що в багатьох випадках він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквально з'їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це...

Згадавши про цю вельми важливу обставину в житті Володимира Боніфатійовича, можемо з легким серцем тепер із пієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І найвищі оцінки його праці у цьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням.

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА

Украй неоднозначним і спірним як для сучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича. Рівні інформації про цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовники представляли Володимира Боніфатійовича визнаним главою українського руху не лише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформованість і ступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легко класифікувати за глибиною та вичерпністю, якби не одна річ. Це вплив особи вчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різних легенд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь Доманицький впевнено писав, що Антонович «був тим осередком, до якого горнулись усі верстви українського громадянства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, як людина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любленим учителем» [72; 46].
На думку Б. Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він грав і серед галичан, намагаючись «вибороти Східній Галичині становище українського П'ємонту, духової батьківщини для цілого українства» [73; 92].
Ще більш образно висловлювався Сергій Єфремов: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».

З іншого боку, хоч як це парадоксально, міф про всеукраїнську значущість будинку на Жилянській роздмухували вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російського табору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головного сепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло й відкладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.

Отже, маємо два прямо протилежні політичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоновича в українському русі, тільки одні захоплювалися, інші -- засуджували.

Але вже наприкінці 1880-х -- у 1890-х роках, коли почали поставати радикальні угруповання молоді, а Володимир Боніфатійович дедалі втрачав свою енергійність, із цього табору почали лунати голоси про млявість, інертність, культурницький ухил Антоновича. Його методи діяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався як дорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційно була сформульована М. П. Драгомановим та підтримувалася його послідовниками. Антонович публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники, і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількох споминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти його фактично просто не знали. Тaк, говорячи про те, що Антоновича почали представляти антиподом Драгоманова, Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що автори зазнали Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді таки мало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик... Замолоду... він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював не тільки на науковому полі, а ще більше на політичному, виступав за дуже вмілого організатора... визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм» [75; 2].

Отож, зібравши разом інформацію, яку подають усі три табори можна спробувати описати основні здобутки Антоновича на терені громадського життя. Звісно, специфіка джерел передбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам'ятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах із середини.

Попервах кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважував, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В.Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політичне». Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі,-- твердив О, Лотоцький.-- Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці»[76; 173].

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вийде дурниця» [77; 404].

Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) [78; 21].

Яким же він бачив політичне майбутнє України? В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнослов'янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація слов'янських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («кто во фраке и цилиндре, кто в свитке й смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури [79; 97].

Це був другий важливий крок Антоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник Антонович був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської культури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенств і бурхливого шукання в галузі природознавства і позитивного знання» [80; 20]. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.

Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував: «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української -- це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу -- це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літератури» [81; 97-98].

Б. Крупницький зазначав, що Антонович -- «це не тип революціонера, а радше вже культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст. Була це хоч і не революційна, та дуже вперта і витримана натура з величезним запасом енергії, з умінням систематично підходити до справ і добре їх організувати, а головно, з самостійною думкою, зі здібністю знаходити свій власний шлях».

Як ніхто інший, Антонович добре розумів, що посіяні зерна зійдуть не скоро, що швидкісні методи лише стратять справу. Історик був свідомий, що жодні великі зрушення не відбувалися з волі купки діячів, якщо не були підготовлені усім життям. Попри всі невдачі й поразки він твердо тримався своєї лінії. Показовими є слова Антоновича, звернені 1894 р. до свого учня Грушевського: «...всі ми все життя, особливо ж першу його половину, провадимо у трудної позиції, взявшись за діло, що не лічиться в авантажі; доля наша така: терпіти і так жирувати... з досвідчення можу Вам сказати, що плоди наших висівків зріють поволі, але як назрівають, то удовольняють совість більш далеко як ті, що йдуть як по маслі» [83; 403].

Підкреслимо ще одну дуже важливу рису Антоновича як політика. Він завжди виступав проти групівщини, конфронтації, боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює, а то й знищує.

Намагання Антоновича згладжувати гострі питання, добиватися примирення різних течій і людей в українському русі іноді називали опортунізмом. Насправді ж, за влучним висловом С. Єфремова,-- це «був високий ступінь культури, що завсіди опирається на признання чужого права, на широку терпимість до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу в конфліктах» [84]. Водночас у принципових питаннях Антонович умів бути твердим і непохитним, навіть плисти проти течії. Найпереконливіше свідчить про це те, що до кінця життя він зберіг вірність обраному півстоліття тому ідеалу. В листі до товариша молодості Антона Мйодушевського у червні 1903 р. Володимир Боніфатійович писав: «Дуже швидко, мабуть, скінчиться моя життєва кар'єра... Усі мої помилки бачу напрочуд ясно і докладно, ніж будь-коли, не входячи, однак, в дрібниці, в засадничих питаннях мислю, що не помилявся, і коли б довелося знову починати життя, то не замислюючись повторив би ті самі принципи, бо при найприскіпливіший критиці, наскільки можу судити, не розминався ні з логікою, ані з пошуком справедливості... Щодо опінії, яка з того погляду буде висловлена про мої дії, є вона для мене в цілому байдужа. Якщо мав розгрішення власного сумління, про опінію не варто дбати. Є вона в різних сферах розмаїта, в одних переважає плюс, в інших -- мінус, я єдине лічу собі в заслугу те, що ніколи вчинки мої не мали на меті captare benevoltian opinii (справити вигідне враження -- лат.)».

То була самооцінка Антоновичем свого громадянського поступу. Аналізуючи її, Сергій Єфремов дуже влучно підсумував: «Перед судом власної совісти» -- оце зміст усього життя нашого славного вченого і громадянина. Цим принципом він жив од першого свідомої думки проблиску аж до останнього зітхання і до його приміряв свої вчинки. Суд власної совісти, суд щирий, невблаганний і непідкупний допоміг йому... вийти з того зачарованого кола (польського панства.-- A. P.) на широке, ясне й чисте плесо народної праці. Інтереси народу були тією вагою, що переважила перед судом совісти все інше, і ці інтереси поклав Антонович за підвалину своєї майбутньої праці, праці на ціле життя вже» [86].

Початком свого шляху до української демократичної ідеї Антонович вважав перші університетські роки, коли він вияснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знання його про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнути лише з книжок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гайдамаків», а про Шевченка чи кириломефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українства самотужки. «Притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії,-- писав він,-- я одкрив сам собою українство. І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє була не зайва вигадка» [87].

У Київському університеті Антонович не знайшов спочатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усією можливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитав М. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М. Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісень Максимовича, Метлинського, Срезневського Він здобув рукопис «Історії Русів», літописи Граб'янки, Самовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувались всі джерела для українофільства»,-- згадував Антонович [88]. Особливо сподобався йому літопис Величка, який «дав багато розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнак Шевченкового «Кобзаря».

Тяжко було не лише з книгами та матеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тільки з одним студентом -- Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Серед студентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні та історичні джерела зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку» [89]. На четвертому році університетського життя Антонович познайомився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він «хоче бути малоросійським імператором», та Федором Панченком, який дав Володимирові «Кобзаря» та розповів про Кирило-Мефодіївське братство.

Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, «розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько «хлопомани».

У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під час вакацій (квітень -- серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений, «народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного» [91]. Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. «Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запоріжжя і могли доволі категорично розказати про його побут».

Окрім подорожей по Україні, «хлопомани» влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі» [93]. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншого боку--майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа містилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школа припинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р. [94]. Вона фактично дала мінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих народолюбців.

В усіх заходах групи Антоновича, як стверджував він сам, «були проведені принципи українства і демократії з різкою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій» [95]. Почалася конфронтація з польською шляхтою краю та польською гміною в університеті.

На схилі років у своїх мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства: «Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляді загально панував католицький фанатизм, затим був шовіністичний патріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між народами свята мучениця... У відносинах суспільних загально признавався шляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий волею Бога і природи був утворений на те, щоб володіти краєм і людьми... Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, нижчої верстви з погордою і чванством» [96]. Особливу роль у систематизації поглядів і устремлінь шляхти Антонович відводив єзуїтам та їхній таємній діяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянами й православним духовенством.

Сам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу». Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди». Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб» викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступили [97].

Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в університеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який редагував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Останній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у І859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місцеві проблеми». Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути частиною Польщі [98].

Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування власне української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початку діяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, і протягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно 12 різних справ. Незабаром у помешканні брата художника Миколи Ге -- Йосипа -- був зроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи пояснення з цього приводу, Антонович відкинув свою звичну дипломатичність і заявив: «Мова ця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хоча мало оброблених слов'янських мов» [99].

На цьому місці маємо з'ясувати одне питання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із польським рухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише заманіфестованим і тим прихованим від влади?

На думку В. Міяковського [100], Антонович свідомо замовчував свої зв'язки з польськими політичними організаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєї біографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антонович брав активну участь у польському русі і представляв течію «польського українства». До «хлопоманів» уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лiвобережців. З українофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р., після ближчого ознайомлення з життям селян (подорожі 1857--1859 рр.) та з посиленням підозріливості до них польського суспільства. Повна маніфестація поглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р.. Якраз тоді Антонович закінчив історико-філологічний факультет, вийшовши з польських студентських організацій.

Йосафат Огризко -- керівник петербурзької групи польських революціонерів -- повідомляв, що ще взимку 1860 р. Антонович підтримував польський рух на підготовку повстання разом із партією «хлопоманів». Він приїздив у Петербург і вів про це розмову з самим Огризком та передав йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. Затим Антонович їздив у Москву для переговорів з Кіневичем [101].

Однак сам Антонович заперечував усі ці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «поразки ворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю то мгновение, в котором я решился разорвать всякие связи с обществом, в котором на закваске иезуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившее все нравственные человеческие понятия и заменившее их всевозможными видами лжи, интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениями человеческой и христианской нравственности» [102].

Документи жандармського управління, про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформацію поляків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р. Антонович безвиїзне перебував у Києві. Більше того, він брав участь в акції протесту російських та українських студентів проти демонстрацій поляків в університеті. По закінченні історико-філологічного факультету Антонович, як уже зазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішнього попечителя Київського учбового округу визначного вченого-хірурга і громадського діяча М. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педагога з латинської мови. Як згадував Володимир Боніфатійович, Пирогов відверто запитав його про стосунки з польськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только берегитесь, зло дело на мне не кончится» [103].

Пирогов мав рацію. Як пізніше дізнався в архіві губернаторства сам Антонович, на нього було подано 42 доноси від польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у підбурюванні селян до винищення панів.

Антоновича і Рильського спочатку викликали на дворянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклав своє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіх національностей, а в Україні -- особливо для української і т. н. [104].

Суд закінчився нічим. А інтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажав Антоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Проте неприємності на цьому не скінчилися.

В листопаді 1860 р. київський земський ісправник Подгурський подав рапорт про «товариство комуністів», що складалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називав Антоновича. У зв'язку з цим за ним було встановлено нагляд [105]. Поліція провела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київського учбового округу М. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-либо предосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его в педагогические курсы», на що той усе ж відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятствий» [106]. Однак і після цього Антоновича неодноразово тягали на допити. У слідчій справі залишилися тексти його відповідей, в яких він наполягав на виключно культурницьких, науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Антоновича відпустили, але під суворий нагляд поліції.

Ще під час слідства Антонович перейшов у православ'я [107]. 7 липня 1861 р. він звернувся до редакції «Основи» з приводу публікацій «Biblioteki Warszawskiej» про Богдана Хмельницького та «Gazety Polskiej» про перенесення домовини Шевченка [108]. У відповідь на статтю Антоновича надійшов лист від Т. Падалиці (Зенона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку -- з'явилася «Моя сповідь» [109]. Tут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу стараться изучать й заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способствовать его образованию,-- но навязывать ему что-нибудь задуманное мною а priori я никогда бы не решился!» Сповідь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «...надеюсь, что трудом й любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...»

Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной летописи» журналу «Русский Вестник» статтю «Общественные вопросы». З цього приводу цензура звернулася за роз'ясненнями до київського генерал-губернатора кн. І. І. Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу «комуністичного товариства» та рух «хлопоманів», процитував свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік «хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее политическое его положение, здраво й логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединения Южной Руси с Польщею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій [110].

Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років [111].

Поліція простежила поїздку Антоновича до Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Білозерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Зав'язалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той час київську «Громаду» (наприкінці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якого тоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антонович «закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями» [112]. Це особисте негативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...

Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.

Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. «Ваша справа,-- говорив він,-- мусить мати для вас фатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (українська.-- A. P.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений» [113].

Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчивши про його участь у ньому [114]. Боячися арешту, Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть «надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був», та його нібито зміг переконати не робити цього Житецький [115].

Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський [116].

У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти-Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чудний,-- зазначав учений,-- репетиція всіх чудасних думок і ілюзій інсургентов 1863 року -- та в добавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало,-- дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає,-- може, трохи укріпившись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу» [117].

Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами -- зло верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению,-- другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском, азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutates mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом, конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судьба нас натолкнула... Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность и стойкость и последующих поколений,-- несомненно, их вынесет та струя, которая и нас вынесла» [118].

Таким був ретроспективний, доволі оптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, що власні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вважав не чудернацтвом чи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу -- хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.

Трохи спокійнішим стало життя Антоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М. В. Юзефовича Саме за цей зв'язок Антоновичу дорікали радикальні кола українства, про що йтиметься далі.

У багатьох склалося враження, що Антонович «оговтався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфестації -- тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфатійович дуже тішився такою опінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й у жандармському управлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго. Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився до чергового наступу на українство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська наукова інтелігенція.

15 липня 1876 р. Антонович із жалем повідомляв Б. Познанському, що Південно-Західний відділ Російського географічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания на малороссийском наречии без исключения, даже печатание нот й сценические представления. Придется нам в чужом пиру похмелье» [119]. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почали загострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М. І. Чертков поставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва. Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученому виїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своєму щоденнику підсумовував: «Всякий раз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться под Антоновича» [120]. А в колі знайомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (будинок Антоновича) [121].

Страницы: 1, 2, 3