Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

мовірно, наслідком такої різкої зміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніх актів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опікуна перетворився на гонителя.

У лютому 1880 р. Антонович виїхав за кордон. Певний час він працював в архівах Львова. Тут його чекала... помста поляків. У листі до Ф. Вовка Антонович писав, що його приїзд викликав «целый поток ругани в польских газетах -- на диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счёты. Выругали меня знатно, так, как ругали во время оно... некий публицист заявил, что будто Драгоманов жаловался, что должен был бежать из России вследствие моих доносов... Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу это учинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка й позорное бегство» [122].

Невідомо, як склалася б доля Антоновича після повернення до Києва (кінець грудня 1880 р.), якби комісія сенатора О. О. Половцова не зняла генерал-губернатора М. І. Черткова з посади за зловживання. Знову громадівці почали будувати плани, сподіваючись на відміну закону про заборону української мови. Однак замах на Олександра II призвів до нової реакції. Антонович зміцнюється в думці, що в Україні за таких умов можлива лише культурно-освітня діяльність. Він намагається не вплутуватися у політичні акції нелегального характеру, сприймаючи спроби свого залучення до них як провокацію. До цього часу, ймовірно, належить і рішення Антоновича зав'язати стосунки з російськими ліберальними земськими діячами, яке все ж не дало бажаних результатів. Але загалом він оцінював цю групу позитивно: «Это единственный честный и умный кружок, с который мне удалось познакомиться в Великороссии за 30 лет самого тщательного искания» [123].

У 1885 р. відбувається остаточний розрив Антоновича з Драгомановим через принципові розходження: оцінка боротьби галицьких народників із москвофілами (Антонович її підтримував, Драгоманов вважав зайвою), концепція майбутнього устрою України (Антонович виступав за південно-західнослов'янський федералізм, Драгоманов -- проти), оцінка младогромадівських гуртків «політиків» (Антонович-- негативна, Драгоманов -- позитивна), оцінка значення російської літератури для української інтелігенції (те ж саме) [124]. Під впливом Антоновича «Стара Громада» вирішила приділити головну увагу формуванню політичної свідомості українства за допомогою культурно-освітньої діяльності. Громадівці переконалися, що культурний рівень українського народу низький, тому засвоєння соціально-політичних ідей Драгоманова й, відповідно, політична пропаганда неможливі.

Драгоманов сприйняв цю зміну лінії бурхливо. З убивчим сарказмом він давав Антоновичу найнищівніші характеристики (зокрема в листах до Івана Франка). Зрозуміло, з-за кордону робити це було легше, не відчуваючи всіх складнощів подвійного життя не лише Антоновича, а й усього українського руху в Російській державі. Слід віддати належне Володимиру Боніфатійовичу: він не гудив Драгоманова, а просто мовчав.

Цей трагічний конфлікт двох визначних діячів українства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.

М. С. Грушевський писав, що на добі українського життя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, які символізували тяглість української традиції та національного історичного самопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмі розвитку національного життя. Один -- суспільно-політичну, а другий -- культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Для сучасників вони стали антитезами в сфері теоретичного і практичного українства. Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто «шукав у пітьмі підвалин національного життя». Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи «не вважали пропащою справу свого народу» [125].

Зрозумівши, що політичне майбутнє за молоддю, та зважаючи на особливе значення українських організацій на місцях, Антонович, скільки вистачало сил, працював на цьому терені.

З особливим пієтетом згадували його приїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що «справоздання В. Б. про становище української справи заслуховувалися з таким захопленням, уважністю, в такій тиші, що, здавалося, чути було, як б'ється пульс тих сердець, що об'єдналися тут коло «божественного», як тоді шуткуючи казали, «Вчителя», щоб почути його слово» [126]. Окрім того, Антонович відшуковував кошти для конкретних справ одеської «Громади».

Молодь постійно оточувала Антоновича, до нього йшли за порадою навіть ідейні противники -- драгоманівці.

Як згадувала М. Беренштам-Кістяківська, коли курсистки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися до Антоновича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше, він відповів: «Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готувати до них, а як обставини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щоб зайнялася революція... Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, треба тільки готувати матеріал та творити в масах потрібний настрій». Антонович був упевнений, що «ніякими таємними змовами нічого зробити не можна, що вся вага -- в масах, що їх треба освічувати». Як наслідок, більшість учениць Антоновича після закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками [127].

У 1887 р. у зв'язку з 25-річним ювілеєм діяльності Антоновича його шанувальники організували вечір, про який згадував М. В. Стороженко. Тут Антонович говорив «у напрямі своєї «сповіді», поширюючи її зміст та мов зміцньовуючи ті мрії та думки, що він тоді проказував, спогадами з свого життя, немов упевньовуючи й себе, й своїх слухачів, що він ступив тоді на правий шлях». При цьому, за Стороженком, Антонович промовляв, «прикро дивлячися на Олександра Матвієвича Лазаревського, що поза його очима частенько було промовляв своїм особливим акцентом: «Не верю-с Антоновичу! Не искренен-с!» То була думка «невтаємничених» у справи Володимира Боніфатійовича українофілів. Але Антонович стоїчно ніс свій хрест. Він ні перед ким не виправдовувався, не афішував свої справи, не спростовував чуток. Олександр Лотоцький справедливо зауважував: «З надзвичайно скромної натури своєї В. Б. ухилявся од політичних виступів зовнішніх; коли ж обставини примушували його до того, то ті виступи були яскраві й блискучі» [128].

Так, у 1888 р. в Києві на Шевченкових роковинах Антонович виголосив промову, зміст якої зафіксував у споминах О. Барвінський. Учений говорив про значення цього свята для розвитку народної ідеї, про завдання української освіченої верстви щодо пробудження народної свідомості. «Вся стать тихенького і прибитого важкою працею провідника України оживилася під час сеї промови, котра була несхитним доказом, яке гаряче серце било в його груди [129].

Цікавим є свідчення того ж Барвінського стосовно антиросійського (антиімперського) спрямування Антоновича та його орієнтації на більш демократичну щодо українства Австро-Угорщину. У 1888 р., коли загострилися стосунки Росії з Австрією, наддніпрянські українці стали розмірковувати про австрійську карту. Тоді Бісмарк фінансував видання книги Гартмана про відновлення Київського князівства на чолі з австрійським архікнязем. Антонович у розмові з Барвінським зауважив, що якби австрійські війська вступили на територію Росії, то «українське населення не дало ти ся ужити за топорище російській сокирі проти австрійської армії і віднесло би ся до неї приязно» [130].

Наприкінці 1890 р. виникла ідея про примирення галицьких українців із поляками задля спільних дій в австрійському парламенті (так звана «нова ера»). В Києві її підтримали О. Кониський та В. Антонович. У цьому контексті виникла думка про Товариство їм. Шевченка з його подальшим перетворенням на Українську Академію наук та ін. У січні 1891 р. Антонович побував у Львові, де намагався вести переговори у справі «нової ери», про що повідомляв в одному з листів: «Вот уже 2 дня сижу во Львове и так кручусь и шарпаюсь на все стороны, попал в такой водоворот, что кручусь, як муха в укропі, і голова ходором ходить» [131]. Антонович констатував, що «галицкая публика скорбна наукою», в основному -- «дешева публіцистика». «Между тем,-- зауважував учений,-- хороший материал есть, и из него можно бы устроить научные солидные кружки,-- лишь бы позитивизм был не верхоглядный и вывесочный, а действительно реальный,-- ведущий дело научное, совсем откаснувшись всякой политики сучасной,-- по моему, в этом будущность, а не в кипячении страстей по текущим вопросам...» [132]

Однак сподівання на успіх «нової ери» виявились марними. Ні галичани, ні громадівці її не сприйняли. Проект примирення і культурницького поступу провалився. По-різному оцінюють тепер саму ідею «нової ери» й участь у ній Антоновича.

На думку Марка Антоновича, ця участь була продиктована «свідомістю слабості українських позицій в Галичині і намаганням здобути щось легальним шляхом для української справи, використовуючи міжнародне напруження між Росією і Австро-Угорщиною» [133].

Складними були й стосунки у київській «Старій Громаді». Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений був вийти з неї.

У 1891 р. в листі до Ф. Вовка Антонович так пояснював це: «Компания сия сделалась на мой нрав невозможною», засідання перетворилися в «передачи городских сплетен, текущих маленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния у народного дела»; запропоновані ним програми діяльності хоч і приймалися, але «объявлено было, что громада не чувствует себя в силах их выполнить»; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Науменком, Є. Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та «громадські дами» розвели справжній скандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: «...освободившись от узов громады, я значительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расширились и деятельность тоже» [134].

О. Лотоцький згадував про «політичний салон» на розі Жилянської та Кузнечної. У 1890-ті роки тут збиралася молодь, яка працювала над біографічним словником українських діячів. Після занять «за добре відомим киянам круглим столом» ішли розмови політично-громадського змісту. При цьому «господар здебільшого не сидів на місці, а обходив гостей круг стола, частував, кожному знаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці -- наукової чи громадської,-- а разом слідкував за загальною розмовою, яка за столом точилася, кидаючи своє влучне слово, що звичайно освітлювало ситуацію». Це була своєрідна «лабораторія української політичної думки» .

І як це не дивно було для сучасників, зістарений літами й вимучений хворобами Антонович мав як ніколи обширні й плідні взаємини з молоддю. Тепер не він ішов до неї, але вона до нього. І потік той не вщухав до останніх днів життя. Вірний своєму культурницькому спрямуванню, Антонович виступив також із кількома теоретичними працями, обґрунтовуючи українську ідею.

В одному з науково-публіцистичних есе, написаному близько 1896 р. (опублікований вперше К. Мельник у І928 р. [136], Антонович детально розкриває поняття «українофіли» та головні наукові засади українофільства. Він писав: «Под словом украинофилы мы понимаем тех уроженцев Южнорусского края, которые настолько знакомы с своею родиною, что успели констатировать отличительные черты ее народонаселения, настолько развиты, что изложить могут и литературно свои убеждения, настолько любят свою родину и желают ее развития и преуспевания, что считали бы делом греховным умалчивать о ее особенностях и вытекающих из этих особенностей нуждах и потребностях, настолько не исключительно поглощены заботою о личной карьере и благосостоянии, что по мере возможности, в законных рамках готовы отстаивать свои убеждения, несмотря на предубеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и на последствия этих предубеждений».

Антонович обґрунтовував виділення українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичних особливостей. Представлені вченим наукові докази були на той час досить вагомими, хоч і містили спірні моменти. Наприклад, серед особливостей українського характеру він називав внутрішнє усвідомлення свободи, розвиток особистості, пошуки справедливості та істини. Або думка про те, що українці ніколи не прагнули до політичної самостійності: мовляв, навіть запорожці протягом двох століть визнавали владу польських королів, а потім російських царів. Проте, зазначав Антонович, українці «очень живо всегда отстаивали свои общественные идеалы по отношению к внутреннему устройству своей страны... равноправность всех перед законом, отсутствие сословных отличий, соборное управление земскими делами, свободу религиозной совести, право развития и совершенствования собственных народных начал, применение выборного начала в управлении».

В цілому вчений доводив, що «украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому бы то ни было, а из осознания факта действительно существующего». Однак його дуже пригнічувало роздрібнення й розмивання українського руху, відсутність у ньому єдності.

На початку 1897 р., їдучи на лікування до Рима, Антонович зупинився у Львові. Тут його вразили чергові сварки навколо НТШ. «Гадав я,-- писав учений Грушевському,-- що наша народність стількі вже культурна, що може відрізнить минутний інтерес від справжнього на будущій час розміченного діла -- вийшло не так... якби я не був такий кволий, то зістановився би во Львові кинувся в омут публіцистики...» Антонович дуже хвилювався, що НТШ зліквідується, і тоді «вже не знаю, за що зачепити руки». Коли ж у лютому він дізнався від Грушевського, що справа полагодилася, то «неначе камінь з серця зпав», і поздоровив учня з обранням на голову НТШ [137].

У непосвячених та навіть в учнів Антоновича створювалося враження, що старий вчений вже не бере участі в політичному житті. Але саме в цей час Антонович спільно з Кониським обмислював ідею створення організації, яка б змогла знову поєднати розрізнений український рух та його чільних діячів. При цьому вона мала базуватися на безпартійному принципі. Всеукраїнський з'їзд був скликаний у 1897 р., тут і виникла всеукраїнська таємна організація, що згодом дістала назву Товариства українських поступовців (ТУП). На перших же її зборах Антонович був обраний почесним членом. ТУП тоді виконувала подвійну функцію: як осередок української, головним чином культурно-національної, праці в умовах Російської держави та як лабораторія соціально-політичної думки. «В обох напрямках,-- зазначав О. Лотоцький,-- практичний розум та широкий політичний світогляд В. Б. прислужилися найбільше для успішної діяльності ТУПа» [138].

Цей короткий огляд дій і частково помислів Антоновича на ниві українського громадського життя є досить красномовний. Але навіть сьогодні рано підбивати якісь підсумки цієї праці. Хіба що слідом за Сергієм Єфремовим можна сконстатувати незаперечне: «В іншій країні, за інших політичних обставин він зміг би на повну широчінь розгорнути свій талант політика й зробився б, мабуть, проводирем широких мас людності до кращого життя. В Росії, в обставинах самодержавно-поліційного режиму сталося інакше. Хіба що маленька частка його великих політичних здібностей ішла в роботу, та й то невидну, часто дрібну, без широкого розмаху, без ясних перспектив. Але все ж і цією навіть часткою Антонович політик виконав ту присягу, що її зложив був колись, на переломі юнацького віку, перед судом власної совісти».

РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА

4.1 Антонович як науковець: загальний погляд

Наукова діяльність В. Б. Антоновича, на перший погляд, очевидна. Це увесь список його праць, наукові кабінети та музеї університету, археологічні розкопки... Однак, знову ж таки, і тут учений взяв собі за правило мінімально показувати свою лабораторію дослідження, подаючи вже готові результати часто без певних висновків, які полишав на волю читачів. Ці та інші обставини ускладнюють завдання кожного, хто намагається аналізувати науковий доробок Антоновича. Цей аналіз завжди проводився в трьох засадничих (напрямах: місце вченого в попередній і сучасній йому російській історіографії; порівняння його творчості з напрямами світової науки; вплив політичних поглядів. При цьому ті, хто більше знали Антоновича як громадського діяча, говорили, що наука для нього була другою справою; ті ж, хто знали його як ученого, вважали що саме це було його головним покликанням і принесло найбільші результати. Але майже всі дослідники погоджувалися, що громадські й наукові погляди Антоновича дужо тісно перепліталися. Саме історія була для нього вчителькою життя, із своїх історичних студій учений черпав знання про головні засади й напрями розвитку українства, його специфічні риси та потреби.

Сучасники (лише за одним винятком -- Драгоманова) оцінювали його наукову діяльність дуже високо. У цьому сходилися представники різних течій, поглядів і груп. Науковий авторитет Антоновича був засвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в 1902 р. Російська Імператорська Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.

Спробуємо вияснити особливості творчої праці Антоновича як ученого, його місце в українській, слов'янській та загалом європейській історіографії.

Насамперед його порівнюють з істориками-україністами XIX ст. Вважається, що на відміну від народницької історіографії, наприклад, М. І. Костомарова, у Антоновича «більше критики, аналізи, об'єктивізму, більш освітлення подій і з'явищ доби, яку він малює». В його працях «вражає гармонія між ідеєю й фактом». Він не подає наперед жодної готової думки, а групує матеріал так логічно, «в такій ясній перспективі, що ідея встає перед вашими духовними очима сама... і, не вважаючи на сухий виклад, вони (факти -- В.У.) заставляють читача не тільки думати, але й почувати та уявляти собі час, події й людей, про які в них іде мова» [140]. Антонович замикає в українській історіографії період етнографізму та романтизму й починає новий період, «де більше було наближення до спізнання об'єктивної істини в минулому». Один із відомих його учнів М. В. Довнар-Запольський зауважував, що В. Б. Антонович не приєднався до жодної з ідейних течій російської історіографії, «его можно скорее признать эклектиком, несколько склонным к славянофильской догме, но пролагающим в ней самостоятельные пути» [142]. Незважаючи на значне поширення ідеї вирішальної ролі особи в історії, Антонович звернув основну увагу на народні маси. Довнар-Запольський припускав вплив на вченого ідей слов'янофілів, панславізму кириломефодіївців та гміновладства польського історика Іоахима Лелевеля. Однак Антонович розглядав не суцільну масу, а різні її групи та соціальні начала, боротьба яких і витворювала цілі історичні явища та епохи. Все це було, стверджує Довнар-Запольський, «крупным шагом вперед», тому Антоновича оцінювали вже у 1909 р. як «выразителя одного из поворотных моментов в развитии русской исторической науки» [143]. Наступні покоління істориків внесли певні корективи в ці оцінки. Еклектизм був відкинутий, вірніше, змодифікований у теорію впливів. Слідом за С. Томашівським [144] більшість дослідників і сьогодні сходяться на думці, що Антонович був родоначальником позитивізму в українській історіографії. При цьому він, можливо, першим із слов'янських істориків уже на початку 1860-х років став переконаним позитивістом, коли погляди Конта, Дж. Мілля, І. Тена, Г. Спенсера ще були майже невідомі в Росії. Віра в силу людського розуму, який,пізнаючи закони природи й суспільства, підкорює їх, сприяла розвитку позитивістами нових галузей науки, зокрема археології, антропології, соціальної та національної психології тощо. Всі ці дисципліни в Україні започатковані саме Антоновичем (ідеться про належний науковий рівень). Ним було сприйняте також поняття про націю, що його обґрунтовував німецький учений-романтик Й. Гердер,-- як етнічну категорію з усіма її особливими ознаками й насамперед мовою. Як уже зазначалося, Антонович замолоду студіював твори класиків європейської історіографії О. Тьєрі, Ф. Гізо, Е. Літре, А. Токвіля, Г. Бокля, Н. Фюс-Ітель де Куланжа, П. Прудона, Л. Блана та ін. На цих працях зростали його історичний світогляд та професіоналізм.

Фактично Антонович протистояв домінуючій на той час державницькій школі російської історіографії (Кавелін, Чичерін, Соловйов), яка виділяла «історичні» та «неісторичні» народи. Антонович же висував на перший план не політичні, а соціально-природничі чинники. Позитивістська теорія «факторів», яку він послідовно проводив, передбачала всебічне висвітлення ходу історичного процесу, всіх сторін і проявів життя різних соціальних верств. Антонович сприйняв також теорію Г. Спенсера про еволюційний прогресизм та історичний органіцизм, тому завжди вважав, що будь-яке порушення закономірностей еволюційного прогресу нації призводить до розладу й революцій. Завдяки проф. М. Д. Іванішеву, своєму першому наставнику, Антонович перейняв також наукові методи критичного аналізу історичних джерел, обробки актового матеріалу та ін. [145].

Вважають, що на розробку історії України спрямували Антоновича Михайло Максимович та Микола Іванішев. Певний вплив на нього мав і Микола Костомаров та його ідеї про політичний федералізм, особливу роль в історії слов'янських народів громади (общини) та віча, антинорманізм у поглядах на початок руської держави.

Розуміючи історію як відображення еволюційного розвитку народного життя, усіх його сторін, Антонович ясно усвідомлював, як важко іноді простежити зв'язок між окремими гранями того чи іншого явища або періоду і як багато історичних питань не можуть бути розв'язані без допоміжних дисциплін. Саме тому він так пильно займався антропологією, археологією, етнографією, нумізматикою тощо.

Заняття Антоновича природничими науками й медициною наклали значний відбиток на його метод дослідження й у галузі гуманітарних наук. Це сувора логічність, реалізм, відсутність будь-яких фантазій чи припущень у висновках, еволюційна послідовність і доцільність викладу матеріалу, всебічна перевірка й критика джерел.

Окрім того, досвід природничих наук навчив Антоновича вмінню чітко систематизувати й класифікувати історичний матеріал, вести порівняльний аналіз. Все це зумовило своєрідність історичних, археологічних та етнографічних розправ ученого: широта наукової постановки проблеми, вдумливе групування фактологічного матеріалу, всебічне критичне висвітлення, обгрунтовані висновки.

Таким чином, прикметними рисами Антоновича-історика були суворий документалізм (саме він заклав в українській історіографії традицію документалізму), що передбачав постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних та актових даних; відхід від емоційного етнографізму; позитивізм, реалістичне насвітлення історичних процесів як проявів живого суспільного організму -- нації.

О. Гермайзе назвав Антоновича першим українським істориком без національної роздвоєності, притаманної його попередникам, істориком з ясною, хай і не цілком правильною, концепцією спадкоємності історичного процесу в Україні. «Національна і демократично-народницька концепція української історії, обласництво і інтерес до внутрішньої історії... раціоналістичне і позитивістичне витолкування історичних процесів, документалізм і точність в дослідженню та ясність у формулюванню висновків -- ось те нове, що вніс Антонович в нашу історіографію. І до цього треба додати, що історична цінність цього вкладу збільшувалась іще тим, що... Антоновичу вдалося першому з українських істориків оточити себе групою талановитих і працездатних дослідників, так що іще за життя міг вже Антонович бачити живе продовження своєї роботи і своїх бажань».

На терені української історії виділяється кілька основних напрямів студій Антоновича: архівні заняття і видання джерел; історичні дослідження; археологія; географія та етнографія. Розглянемо бодай коротко здобуток ученого в кожній із цих ділянок.

4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики

Непересічне значення для історичної науки мають відшукування та публікація Антоновичем «фіксованих слідів» української людності та окремих діячів минулих епох -- архівних документів. Учений збирав їх по малих і великих, державних і приватних архівах Києва, Москви, Петербурга, Львова, Кракова, Варшави, Рима. Особливе місце в його житті й творчості займала двадцятилітня праця на посаді головного редактора Комісії для розгляду давніх актів, у якій він видав дев'ять томів «Архива Юго-Западной России», де на понад 4000 сторінок було видрукувано 2220 актів (з 8000 відібраних ученим). Навіть ця проста інформація не може не вражати, особливо якщо врахувати складності архівного пошуку, відбору, копіювання та звірки документів, написаних старим письмом, різними почерками й мовами.

Окрім АЮЗР, Антонович видав значну кількість інших, головним чином наративних джерел. Це передусім літописи: 4-й том праці Самійла Величка та збірник із восьми літописів, включаючи Київський 1241--1621 рр., Межигірський 1608--1700 рр., Літопис Юзефовича 1624--1700 рр., Вітебський, Добромисловський 1648--1700 рр., Львівський кармелітський 1648--1676 рр. та ін.

У 1874 р. побачив світ «Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей», в якому Антонович подав добірку уривків із літописів та документи за 1411--1786 рр.

Учений опублікував також чималу кількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну: щоденник Станіслава Освенцима 1643--1651 рр.; записки Карла Хоєцького 1768--1776 рр.; щоденник Федора Євлашевського 1564-- 1604 рр.; записки київського міщанина Божка Балики; записну книжку прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Не втратило своєї цінності двотомове видання «Мемуаров, касающихся истории юга России», які Антонович підготував спільно з К. Мельник. Відомо, що готувалися до друку й наступні томи, та, на жаль, цей задум завершити не вдалося.

Заслуговує на увагу також унікальна збірка документів, більшість оригіналів яких сьогодні втрачена,-- «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского». Із 64 грамот 20 друкувалися з власної колекції Антоновича.

Дуже часто вчений публікував документи як додатки до своїх праць. Наприклад: 70 документів за 1700--1765 рр. долучені до розправи про чаклування і процеси проти відьом в Україні; додатками слугували й невідомий наказ гетьмана Дмитра Барабаша, витяги з заміток Яна Юзефовича, документи про долю Максима Залізняка та ін.

Авторитет Антоновича як архівіста був настільки великий, що він був залучений до складу урядової Комісії по виявленню підробних актів про дворянство у київському Центральному архіві давніх актів, яка діяла протягом І867--1892 рр.

Трудомістка праця в архівах і публікація документів для Антоновича не були самоціллю. Вони стали тією базою, що визначила всю його наукову діяльність як історика-синтетика і зумовила прикметну ознаку всіх його праць.

4.3 Історичні праці В. Антоновича

Власне історичні дослідження Антоновича виглядають тематично розпорошеними. Однак це лише на перший погляд. У широкому тематичному обширі праць закладена єдина авторська концепція, яка проймає всю творчість ученого на ниві історіографії.

М. С. Грушевський визначав її як єдиний акт обжалування історичної Польщі. Йдеться про спростування ідей про «культурницьку місію», поширення західноєвропейської цивілізації, героїчну оборону українських земель від орд. При цьому Антонович «осуджував лише ту політику, яку історична Польща вела на українських землях, був ворогом панування польської шляхти над українським народом» [147]. Однак не лише ця критична ідея визначає зміст праць ученого. Він детально вивчав внутрішній лад України, намагаючись віднайти основний стрижень української історії. Таким стрижнем для всіх слов'янських народів Антонович вважав общину (громаду), власне принцип общинності, що означав рівноправність і демократичну спрямованість соціального розвитку. Ця ідея була для Антоновича провідною, ніби підсумком усього історично-народницько-романтичного напряму [148].

Як взірцеву модель учений розглядав общинно-вічовий устрій Давньої Русі. Литовський період він характеризував як позитивний для розвитку старих общинних начал, а польський -- як час руйнування цих начал; відповідно козацькі війни стали виявом боротьби за збереження общинності соціального устрою. Ці війни відображували сутичку двох національних ідей. Однак на початку козацтво захищало свої станові права. Лише коли воно зверталося до селянства, тоді здобувало хоч і тимчасову, але перемогу. Козацька верхівка знову зводить усе нанівець, прагнучи створити нове шляхетство за польським зразком. Нові хвилі боротьби за общинні начала вчений бачить у Коліївщині та Гайдамаччині. Потребу такої боротьби -- українства з польщизною, демократизму з шляхетством -- як основне завдання розвитку культури й цивілізації українського народу Антонович убачав і в XIX ст.

Таким чином, Антонович створив свою єдину концепцію історії українського народу, зцементовану общинною ідеєю. О. Гермайзе назвав її демократично-народницькою й національно-українською концепцією і представляв як основну заслугу Антоновича-історика [149]. На думку ж Б. Крупницького, Антонович не дав систематичного огляду українського історичного процесу, а лише заклав «цеглини для майбутнього будинку української історії» [150]. Справді, вчений дослідив лише окремі періоди історії середньовічної України. Зокрема, загальний погляд Антоновича на княжий період висловлений у виданих текстах двох його публічних лекцій («Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время») та в університетському курсі. Тут учений висуває гіпотезу про двох князів Олегів у Києві, називає часи Святослава розквітом дружинного устрою. XI ст. автор визначає як період піднесення Київської Русі, XII ст.-- розпаду і XIII ст,-- занепаду. Антонович вважає, що перший період князівської доби характеризується загарбницькими походами та перевагою дружинного начала. Лише за Володимира князівське начало починає переважати і впроваджується чинник, який поєднує князя й народ,--це християнство, церковне та світське законодавство.

Унікальною і до сьогодні є праця Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти в. к. Ольгерда», захищена як докторська дисертація. Вона подає початкову історію князівства на підставі системного аналізу літописів, корпусу документів Литовської метрики, рукописів хронографів із петербурзьких та московських архівів, іноземних джерел. Чотири роки працював учений над цим твором -- ґрунтовною реконструкцією політичної історії до XV ст. [151].

Обидва ці періоди (княжий та литовський) системно опрацьовані в літографованих курсах лекцій вченого.

Основним напрямом історичних студій Антоновича були соціальні відносини: козацтво (як суспільна сила), селянство й шляхта (як стани), міська громада, соціальні рухи, колонізаційні процеси. Увесь фактологічний матеріал, який він подавав чи публікував в окремих збірниках, був ілюстрацією до аналізу соціальних процесів, в основу яких він поклав еволюцію общини.

Общинна теорія історії України Антоновича мала певне, ідейне та історіографічне підґрунтя (Кондорсе, О. Конт, Г. Бокль, Фюстель де Куланж, Г. Спенсер та ін.). Спираючись на зазначених авторів, Антонович розглядав історичний процес як розвиток провідної ідеї, якою вважав народний дух. Історичний поступ полягає у прискоренні чи стриманні народного духу, що в свою чергу впливає на хід соціального життя народу. Важливим при цьому, на думку Антоновича, є культурний рівень народних мас (суспільний світогляд, етичні, моральні норми, релігійні погляди, політичні ідеї). З огляду на це просвіта народу, піднесення його самосвідомості та політичної активності стало головним завданням як громадської, так і наукової діяльності вченого.

Вважається, що ідея про общину як основу народного життя виникла в Антоновича у зв'язку з поглядами слов'янофілів (Аксаков, І. Беляев, О. Попов). З нею була тісно пов'язана теза вченого про органічну недержавність українців. Існують різні пояснення причин появи цієї тези.

С. Томашівський та М. Кордуба писали, що ідеалами вченого були «федералізм у політичних справах, демократизм, посунений до повної волі громад, навіть одиниць, безоглядна рівність, можливість всебічного розвитку, виключне право одиниці розпоряджатися сама собою і т. п. Усе це об'єднувало Антоновича з Драгомановим та обох -- «з анархістичною школою Прудона» [152]. Б. Крупницький схарактеризував це просто: Антонович «все ставив нарід супроти держави, свій нарід супроти чужої державности» [153]. Грушевський пояснював антидержавницьку настанову вчителя трьома основними факторами: традицією української опозиції чужим державам, до яких входили українські землі; вродженою польсько-шляхетською підозріливістю й ворожістю до всякого зміцнення державної влади; опозицією державній владі, в якій «виховував» усі волелюбні елементи російський царський режим [154]. О. Гермайзе виходив із головної ідеї Антоновича про те, що українству притаманні общинні ідеали, вічовий устрій, рівноправність; тому-то Антонович і доводив, що енергія народу спрямовувалася на відстоювання цього внутрішнього соціально-громадського, а не політично-державного устрою [155].

Антонович намагався простежити на усьому просторі історії України розвиток тих елементів давньоруського життя, які, на його думку, складали суть історичного процесу. В основу історичних явищ він ставив вивчення народу та його окремих верств -- насамперед общини, дружини й князя, що згодом акумулювалися у два начала, які постійно боролися одне з одним -- дружинно-князівське та общинне. Протягом історико-хронологічного розвитку ці два начала видозмінювали свої форми й почасти зміст, але основа залишалася. Особливо це стосується общинного компонента, який, зокрема, зберігся в козацтві, в його трьох головних рисах: прагненні до відновлення общинного начала, боротьбі з аристократією, антидержавних настроях.

Дану теорію Антонович поклав і в основу документовидавничої діяльності, формуючи окремі збірники, присвячені найвизначнішим явищам у житті українського народу та його соціальних груп.

Убачаючи в козацтві явище, в якому збереглися рештки давньоруського укладу, Антонович приділив йому особливу увагу. Він видав у 1863 р. акти про козаків за 1500-- 1648 рр., що «створило величезне враження у вченому світі, розкривши останньому новий, невідомий до того світ» [156]. Тут Антонович представляв козаків як нащадків давньослов'янської общини, котрі до Люблінської унії жили під кермом Гедиміновичів; унія, мовляв, зруйнувала общину й призвела до закріпачення, а реформи Баторія (реєстр) розділили козацтво; повстання ж козаків (починаючи від Лободи) були боротьбою за общинні начала. На той час такі висновки сприймалися як нові й зовсім неочікувані, однак сама теорія піддавалася критиці, зокрема Максимовичем. Сам Антонович характеризував цю свою спробу як невдалу.

Другий том актів про козаків (за 1679 -- 1716 рр.) містив і обширну монографію вченого «Последние времена козачества на правой стороне Днепра». Тут було показано тяжіння українського населення до Російської держави, польські й турецькі пертрактації гетьмана Дорошенка, антипольську діяльність Самуся і Палія та «шляхетські тенденції» Мазепи.

«Исследование о гайдамачестве» доводило неперервність гайдамацьких рухів протягом усього XVIII ст. й подавало матеріали про два невідомі науці значні виступи до Коліївщини -- 1735 і 1750 рр. Вчений розкриває стихійність і неорганізованість цих виступів, як і слабкість протидії їм польської влади. Коліївщина почасти була висвітлена вченим у нарисі про Ґонту. Останній том «Архива Юго-Западной России», що вийшов за редакцією і з передмовою Антоновича (1902 р.), подавав матеріали слідства про очікувані в І789 р. нові гайдамацькі рухи.

Антонович послідовно підкреслював двоїсту природу Гайдамаччини: політично-соціально-релігійний рух як продовження одвічної боротьби двох соціальних начал -- і вольниця спрагла сваволі та поживи, викликана польсько-шляхетськими порядками в Україні [157].

Суворий оцінювач творчості Антоновича С. Томашівський писав з приводу «Исследования о гайдамачестве»: «Беручи на увагу необробленість предмету, величезну масу дрібних, непов'язаних із собою фактів, розуміннє політично-соціяльної боротьби на України та загального стану польської держави, вкінці прекрасну наукову методу, мусимо признати, що монографія про гайдамаччину мабуть чи не найліпша праця В. Антоновича» [158].

Козаччиною Антонович цікавився все життя і збирався писати велику працю про генезу козацтва до Хмельниччини. Можливо, її сліди збереглися в текстах лекцій «Виклади про часи козацькі». Це й найбільш синтетична публікація з даної проблеми. Аналізуючи генезу української шляхти, Антонович доводив, що в переважній більшості вона є руського походження, лише внаслідок окатоличення та ополячення перестала відчувати себе такою. Особливо пильно вивчав дослідник поліську шляхту, котра трималася православ'я, традицій і мала певну національну свідомість («О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России»). Околичну шляхту вчений представляв як верству, що має одні корені з козацтвом, проте покладає свої надії на союз із польською шляхтою. Зневірившися в останній, околична шляхта знову пристала до козацтва. Антоновичу належить також нарис про волинську шляхту («Дворянство Волынской губернии»), який вийшов під псевдонімом «Н. К. Имеретинский».

Своєрідну концепцію розвитку українських міст на основі актового матеріалу за 1432--1798 рр. Антонович виклав у праці «Исследование о городах в Юго-Западном крае» (1869 р.). Він розглядає міста як окремі правові одиниці, як центри військової організації і як торгово-промислові осередки. Антонович виводить «город» зі старослов'янського громадського вічового центру, потім останній перетворюється на фортецю та осідок старости й починається боротьба общинних прав із польськими аристократичними тенденціями, затим місто стає торговим осередком зі спеціальними правами й пільгами і врешті зводиться лише до ринку сільськогосподарських продуктів. До кінця XVIII ст., на думку Антоновича, промислова діяльність розвивалася повільно через несприятливі обставини. Тому на ринку панував імпорт, а власна промисловість виробляла найпростішу продукцію («О промышленности Юго-Западного края в XVIII ст.», 1874 р.).

Селянству Антонович присвятив передмову до другого тому АЮЗР, де в загальних рисах показував, як польська шляхта поступово закріпачувала українське селянство, особливо з упадком на початку XVIII ст. козацтва.

Окрім соціальної історії, Антонович приділив належну увагу «обласницькому» (крайовому, регіональному) методу дослідження. На це він спрямовував багатьох своїх учнів.

Нарешті, завершуючи огляд історичних студій Антоновича, згадаємо ще про один напрямок його праці. В історіографії постулюється відхід ученого від біографічного принципу написання історії. Мабуть, не варто так однозначно підходити до цієї проблеми. Адже в популярному й сьогодні виданні “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (К., 1885, вип. 2) Антоновичу належать дев'ять біографічних нарисів: про Петра Сагайдачного, Юрія Хмельницького, Саву Туптала, Івана Виговського, Павла Тетерю, Дем'яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Михайла Ханенка, Петра Дорошенка.

Яскраву характеристику дав Антонович одному з ватажків гайдамацького руху Іванові Ґонті. Більше того, саме Антонович виступив ініціатором створення біографічного словника діячів України і залучав до його складання молодь.

4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки

Антонович був еволюціоністом і досліджував історію України від самих витоків, щоб показати наскрізні явища й розвиток історичного процесу. Цим пояснюється його особлива увага до археології. Більшість сучасників і наступників ученого категорично стверджують, що до Антоновича української археології як науки не існувало.

Заслуги Антоновича в галузі української археології, на думку дослідників, полягають у піднесенні значення археологічних пам'яток до рівня повноцінних історичних джерел; у систематичному вивченні археології України і повному зборі усієї відомої інформації у цій галузі; у створенні великої колекції археологічних знахідок та їх синтезації; в об'єктивності та обережності наукових узагальнень. На думку І. Линниченка, «его археологический кругозор... всегда стоял на высоте европейской археологической науки, благодаря чему его собственные археологические труды имели общекультурное археологическое значение, а не были простым описанием результатов местного археологического исследования,-- его выводы имели в виду общеархеологическую перспективу и займут важное место в ряду крупных работ европейских археологов» [159].

Спробуємо коротко схарактеризувати основні досягнення . Антоновича на терені археології [160].

Антонович був одним із кращих дослідників палеоліту України (розкопки в Студениці на Поділлі 1887 р., у Києві 1893 р.). Детально вивчав він і неолітичні печери в Україні (класифікувавши їх на штучні лесові та природні скельні), а також неолітичні стоянки, городища та могили. На початку 1890-х років, ще до відкриттів В. Хвойки, Антонович уже мав ряд знахідок трипільської культури (розкопки в с. Романівці Сквирського повіту, у Балтському повіті на Поділлі). Йому належить гіпотеза про те, що мальована трипільська кераміка могла виникнути на Наддніпрянщині. У 1898 р. Антонович зробив спеціальну доповідь в історичному товаристві Нестора-Літописця, де відзначив оригінальність трипільських знахідок В. Хвойки, датував їх кінцем кам'яної -- початком залізної діб та схарактеризував як малоазійську культуру, що передувала еллінам і скіфам. Разом із тим учений заперечував існування в Україні бронзової доби і відповідні пам'ятки приписував різним впливам зі сходу та заходу.

Найбільше, як вважають, Антонович зробив для вивчення могил. Він подав свою класифікацію могильників, спочатку поділивши їх на сторожові, межові та поховальні й визначивши три хронологічних типи: скіфські, середнього періоду залізної доби та часу, ближчого до християнської доби. Пізніше вчений уточнив класифікацію: могили кам'яної доби (випростані кістяки, спалення, скорчені фарбовані кістяки), скіфські, слов'янські (древлянські, полянські, сіверянські). Вчений обстоював метод первинного складання географічного плану розкопів та визначення принципу їх розташування. Він виробив для III Археологічного з'їзду інструкцію щодо розкопів могил і в 1890 р. у своїх лекціях присвятив цьому окремий розділ. Зазначимо, що Антонович написав із цього приводу дві популярні праці: «Черты быта славян по курганным раскопкам», та «Про життя давніх слов'ян».

До найважливіших здобутків Антоновича-археолога належить комплексне дослідження культури та етнографічних меж древлян. Його підсумовуюча праця «Раскопки в стране Древлян», окрім аналітичного тексту, містить щоденники розкопок та сім планів.

Важливою є також вищеназвана праця «Черты быта славян по курганным раскопкам» (К., 1902), де автор малює загальний образ матеріального життя наддніпрянських слов'ян на підставі курганних поховань. Аналізуються сам поховальний обряд, одяг, прикраси, зброя, посуд, засоби для рибальства та полювання, промислові вироби, предмети торгівлі тощо. Антонович уперше спробував зіставити матеріали своїх археологічних розкопів із літописним розселенням давньоруських племен, взявши за головний критерій поховальний обряд. Учений визначив також ареал розселення скіфів. Особливо цікавився Антонович городищами, зробив їх класифікацію (майданні, циркулярні, княжі -- з XI ст., литовські -- з XIV ст., прямокутні -- XVII--XVIII ст.) та картографування.

Помітною працею була виготовлена Антоновичем археологічна карта Київської губернії. Вона вийшла друком у Москві 1895 р. і, крім власне карти, мала велику текстову частину, огляд усього відомого археологічного матеріалу, детальний географічний опис Київщини з зазначенням для кожної місцевості археологічних відомостей про неї, опис валів Київщини, географічний і предметний покажчики. Російське Археологічне товариство присудило вченому за цю працю «велику золоту медаль» [161]. За таким саме принципом була підготовлена й видана «Археологическая карта Волынской губернии» (М., 1900). Аналогів подібної праці слов'янська археологія на той час не мала.

Стародавній Київ здавна цікавив Антоновича. Кожна археологічна знахідка чи пам'ятка старовини міста була добре відома дослідникові. Сам він брав участь у розкопках могильника біля Йорданської церкви на Подолі, у дослідженнях неолітичної стоянки поблизу Кирилівської вулиці. Перу Антоновича належать три огляди археологічних знахідок на території Києва: «Археологические находки и раскопки в Киеве и в Киевской губернии в течение 1876 г.»; «Обозрение предметов великокняжеской эпохи, найденных в Киеве и ближайших его окрестностях»; «Памятники каменного века, найденные в Киеве в течение 3-х последних лет». У 1896 р. в історичному товаристві Нестора-Літописця Антонович читав доповідь про давне минуле Києва. А в 1899 р. під час XI Археологічного з'їзду в Києві він водив екскурсії для його учасників по місту, показуючи давні пам'ятки.

Колосальною заслугою вченого є власноручно зібраний ним археологічний матеріал. Протягом майже 30-річного терміну завідування Музеєм пам'яток старовини Київського університету Антонович поповнив його 7630 експонатами. Тоді зібрання музею зросло до 429 мап, а рідкісна довідкова археологічна бібліотека -- до 583. Антонович створив нову концепцію музею: він прагнув представити в експонатах усі українські землі, всі передісторичні та ранньоісторичні культури України з їхніми конкретними особливостями. В цьому розумінні музей Київського університету був унікальним.

Як стверджували сучасники, Антонович володів даром особливого чуття у виборі місця розкопок. Високоякісною, як на той час, була і його методика археологічного розколу: очищені від землі предмети залишалися на своїх місцях, поки не була опрацьована вся площа. Потім замальовувалася і зафотографовувалася уся поховальна обстановка, тому жодних помилок стосовно місцезнаходження певних предметів у могилі не було.

Антонович брав участь в усіх археологічних з'їздах, починаючи з II (1871, Петербург) по XIII (1905, Катеринослав), де виголосив 35 блискучих доповідей. І. Линниченко засвідчував, що до з'їзду вчений завжди підготовляв працю першорозрядну за значенням археологічного матеріалу і класичністю дослідження і являв, так би мовити, останню інстанцію у вирішенні багатьох археологічних питань [162]. З огляду на великий авторитет ученого в 1880 р. Московське археологічне товариство делегувало Антоновича як свого представника на Археологічний конгрес у Ліссабон.

З археологією був нерозривно пов'язаний ще один напрям діяльності Антоновича -- нумізматика. Протягом 34 років учений завідував Мюнцкабінетом (Нумізматичним музеєм) Київського університету. За час його завідування колекція поповнилася більш ніж 10 тис. експонатів. Учений самостійно проводив їх експертизу, постійно переглядав усі знахідки скарбів, консультував колекціонерів і вів закупівлю.

Нумізматиці Антонович присвятив кілька спеціальних праць. Особливу цінність має також складений ученим каталог Мюнцкабінету (8818 позицій) перший довідник такого типу, виданий слов'янською мовою.

4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії

Сьогодні вважається, що Антонович був також зачинателем наукової розробки загального нарису географії України. Протягом 1883--1888 рр. він приватно читав слухачкам ВЖК та студентам Київського університету курс географії з ухилом до історичної географії. На думку А. Синявського, «це, безперечно, був науковий і перший курс географії України», для якого Антонович власноручно виготовив першу мапу українських земель [163].

Антонович із юнацьких років захоплювався географією, його гімназичні креслення були зразковими. Пізніше археологічні мапи Волині й Київщини викликали захоплення точністю і незвичайною технічністю виконання. Генерал М. І. Драгомиров навіть користувався ними для виготовлення копій для Генерального Штабу. Коли наприкінці 1880-х -- на початку 1890-х років почалися розмови про відкриття кафедр географії при університетах, Антонович загорівся бажанням посісти таку кафедру в Києві. Однак кафедра була відкрита лише при Московському університеті [164].

Під географією вчений розумів широке поняття, що включає увесь комплекс людського буття: природу, грунт, корисні копалини, відомості про людність, її минуле й сучасне, про етнографію та економіку краю. Опановуючи методологію комплексного географічного знання природничих та суспільних наук, він спирався на європейські та російські зразки (Елізе-Реклю, Філіпсона, Семенова-Тян-Шамського, Анучіна). Він використовував також статистичні видання, економічні дослідження, праці Географічного товариства, відомості з геологогії, гідрології, кліматології. Так був створений систематичний курс географії України, в якому Антонович не мав попередників.

Збереглося три варіанти цього курсу в записах слухачів, не вивірені автором. Курс складався з таких основних розділів: загальні відомості (територія, людність), геологічний нарис, мінералогія, гідрографія, флора і фауна, людність України (етнографія, антропологія, етнопсихологія) та її особливості, економічна географія, етногеографічні регіони України з їхніми особливостями.

Величезна картотека історико-географічних матеріалів по областях України та прилеглих районах, заселених українцями, зберігалася в архіві вченого, і його вдова безрезультатно намагалася видати цей унікальний звід.

Те, що Антонович відійшов від етнографізму в історичній науці, не заважало йому живо цікавитися етнографією українців. Він постійно збирав пісні, легенди, приказки тощо, розуміючи особливе значення цих матеріалів як таких, що відображають історичну пам'ять, світогляд народу. На терені етнографії вченому належить кілька вагомих праць.

Високо оцінювали сучасники і наступники виданий Антоновичем та Драгомановим збірник «Исторические песни малорусского народа». Тут були згруповані пісенні твори «віку дружинного і княжого» й «віку козацького». Світ побачили лише 1-й том і перша частина 2-го тому. Так не змогла бути відтворена до кінця, як писав М. С. Грушевський, «історія українського народу, розповіджена ним самим в поетичній формі» [166]. Дана праця була високо оцінена також офіційною наукою: Імператорська Російська Академія наук присудила за перший том «Исторических песен» Уварівську премію. Фахівці особливо відзначають також розвідку Антоновича про чаклування в Україні з додатком значної добірки документів XVIII ст. стосовно відьомства та демонології в цілому. За цю працю Імператорське Російське Географічне товариство нагородило дослідника срібною медаллю.

РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА

5.1 Антонович як просвітник

Окрім наукових занять, Антонович активно сприяв поширенню історичних знань, небезпідставно вважаючи, що це розвиває людність, сприяє піднесенню її культурного рівня й свідомості.

Відомо, наприклад, що Антонович стояв біля витоків популярного серіалу -- «Руської історичної бібліотеки», яка видавалася у Західній Україні О. Барвінським. Учений запропонував цілу програму видання з 18 томів, починаючи з праць С. Качали, М. Костомарова, Д. Іловайського, Д. Смирнова, І. Шараневича та ін. Сам він подав до 6-го тому «Историю Великого княжества Литовского» та для Наступних томів мав написати матеріал про початки козаччини на підставі нових джерел, однак останнє не встиг здійснити. Саме у виданнях РІБ, за свідченням О. Барвінського, Антонович запропонував іменник «Україна-Русь» і прикметник «українсько-руський» [168].

Антонович був одним із засновників «Киевской Старины» (почала виходити з 1882 р.), брав участь в усіх нарадах, редагував і давав відгуки на матеріали, подавав власні статті та рецензії, добував кошти на видання.

Проте найбільшою мрією Антоновича було створення українського наукового центру -- Національної Академії наук. У 1891 р. Антонович разом з іншими плекав плани перетворення львівського Товариства ім. Шевченка в Академію наук. Задля розвитку цієї інституції вчений збирався передати до Львова частину власної колекції: 1000 предметів старожитностей, близько 150 автографів, збірку документів та рукописів XVI---XVIIІ ст. [169]. Як відомо, за життя Антоновича даний проект здійснити не вдалося.

5.2 Викладацька робота Антоновича

Ще одною важливою гранню діяльності Антоновича була викладацька праця, виховання молоді. Своє кредо на цьому терені він виклав у вступній лекції 1870 р. Тут, згадавши про своїх попередників на кафедрі, Антонович запевнив, що старатиметься керуватися такими основними принципами -- енергією праці і добросовісним ставленням до науки, об'єктивним, неупередженим підходом до предмета -- історії власного народу. Лектор звернув увагу на відмінність процесів, які проходили в Північно-Східній Русі (творення держави) і Південно-Західній (уперта тривікова боротьба за основні начала народного життя). Антонович підкреслював, що боротьба у Південно-Західній Русі триває у плані громадянському й моральному, і вона має спиратися на ґрунтовне вивчення історичної долі свого народу. На жаль, текст першої лекції Антоновича повністю не зберігся, однак і наявна частина чітко окреслює засади та предмет викладів нового доцента [170].

Микола Білінський, який у 1871 р. вступив на історико-філологічний факультет, пригадував, що «Антонович приваблював студентів своїми лекціями: його лекції завсіди були багаті на зміст, засновані на суто наукових підставах, без жодної фразеології, і студенти дуже остерігались, щоб як-небудь не пропустити його лекції» [171]. У більшості опублікованих спогадів зазначається, що лекції Антоновича вирізнялися чітким, ясним і стислим викладом, рідкісним багатством змісту, відсутністю зайвих подробиць; вони давали найновіший матеріал про стан проблеми в сучасній науці й водночас були доступні широкому колу слухачів. Майже всі курси Антоновича будувалися на його власних вислідах здобутих матеріалах чи на самостійному опрацюванні першоджерел.

Разом із тим усі одностайно підкреслюють, що Антонович не був блискучим лектором. Мова його була не дуже барвистою, навіть не зовсім правильною, звучала приглушено й сухо. «Говорив він просто, без гучних фраз, взагалі без жодного прямування до ефекту, але ж його слова були вельми змістовні, глибоко продумані» [172]. М. В. Стороженко згадував: «Се не була якась риторична, заздалегоди складена промова, а приязне ласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що він повичитував по тіх літописах, кроніках та актах що-про минуле життя рідного краю».

Всі сучасники відзначають неабияку популярність лектора. Однак є деяке протиріччя. Якщо В. Ляскоронський пише, що велика аудиторія, де читав лекції Антонович, «майже щоразу була повна студентів не свого тільки, але й інших факультетів, не вважаючи на постійні студентські розрухи та сходки, що відбувались мало не щодня» [173], то І. Линниченко, навпаки, стверджує, що лекції Антоновича через їхню непривабливу форму «посещали только его присяжные слушатели, но зато последние посещали их усердно и тщательно их записывали» [174].

В університеті Антонович читав кілька курсів: давньоруської історії, історії Південно-Західної Русі (України), історії козацтва, історії Галицького князівства, джерела західноруської історії, руські старожитності (археологія), а також вів практичні заняття з давньоруської та південнозахідноруської (української) історії. Він, таким чином, не розпорошувався і ретельно опрацьовував ці основні курси. Особливо змістовні були виклади вченого з передмонгольського періоду руської історії, де, як свідчать колишні студенти, він давав силу критичних зауважень, дуже цікавих і вельми важливих для правдивого зрозуміння тієї чи іншої події. При тому факти й висновки подавалися з великою науковою критикою, без ризикованих гіпотез. Особливий інтерес викликали лекції Антоновича з археології; спеціальний курс із неї він викладав для студентів двох старших курсів на їхнє прохання.

Антонович часто читав лекції приватно. Серед слухачів були, зокрема, такі відомі в майбутньому науковці, як В. Данилевич, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький та ін.

Подібні до університетських лекції Антонович читав також на Вищих жіночих курсах. І тут він, окрім нормативних, приватно читав лекції з антропології, географії та етнографії України, історії Ірландії. М. Беренштам-Кістяківська згадувала: «Що ці лекції читано без дозволу начальства, тобто нелегальним порядком, то про них старалися не казати стороннім особам; і за ввесь час, поки їх читано, як я знаю, не було ніякого «провалу», чи то розслідування та переслідування од поліції» [175].

Особливо підкреслимо, що тексти майже всіх курсів лекцій Антоновича збереглися в рукописах. Вони й сьогодні не втратили своєї цінності і можуть слугувати добрими навчальними посібниками.

У викладацькій діяльності Антоновича особливе значення мали практичні заняття -- підготовка студентами рефератів, їхні теми «вращались в сфере изучения источников туземных и иностранных, преимущественно касавшихся Южной Руси». Кращі реферати публікувалися в «Университетских записках» та окремих збірниках. З них склалася ціла історична бібліотека [176].

На практичних заняттях в Антоновича студенти розбирали, читали й перекладали давньоруські пам'ятки, акти, козацькі літописи. Професор виправляв помилки і давав обширні коментарі -- фактично нові знання, -- вказував на нерозроблені проблеми даних джерел, визначаючи теми для самостійних робіт. Останні зачитувалися та обговорювалися на семінарі. Антонович ніколи різко не критикував їх і досить делікатно вказував на недоліки, аналізував їх причини і методи подолання, «при чому робив це з тією рідкісною м'якістю, якою він так відрізнявся у спілкуванні з усіма». Ніколи він не виступав у ролі незаперечного авторитету, не нав'язував своєї думки [177].

Окрім того, Антонович намагався одразу залучати своїх слухачів до наукових занять, зокрема в архівах. Водночас для бажаючих він вів заняття з палеографії, навчаючи студентів читати стару актову мову. Антонович завжди був доступним для студентів як в університеті, так і вдома (приймав до 11-ої ранку). Він постійно направляв їхню працю, давав консультації, книги зі своєї бібліотеки, архівні виписки, годинами демонстрував експонати музеїв університету, на прохання молоді проводив цілі цикли занять зі сфрагістики, геральдики, нумізматики. Щовесни вчений організовував історичні екскурсії, а влітку обов'язково брав своїх учнів на археологічні розкопки. Антонович багато працював також індивідуально з тими, хто прагнув займатися наукою, і навіть по закінченні університету кожен «міг бути впевненим, що вчитель пам'ятає його, завжди готовий надати необхідну допомогу. Зв'язки його з учнями ніколи не переривались» [178].

Особливо підкреслимо, що вперше саме під керівництвом Антоновича велика група молодих науковців та студентів почала складати біографічний словник видатних осіб, які діяли в Україні чи в українській тематиці з найдавніших часів. Студентською працею керував учень Антоновича Гру-шевський. Матеріал було зібрано до літери 0, по 200-- 300 життєписів на кожну літеру. НТШ у Львові мало видати українською мовою перший том (А--Д), а потім у Києві мав вийти російський варіант. Упорядкування тому було завершене в 1897 р., однак його редагування затяглося, матеріали застаріли і том не вийшов. Картотека була передана у Львів до НТШ [179].

Окремо слід зазначити, що Антонович завжди перебував у числі професорів, які на Раді й перед колегами намагалися обстоювати інтереси й права студентської корпорації. В. Ляскоронський згадував: «Його добра, людяна натура не давала одмовити людям помочи в тяжких годинах життя... Мушу при цьому зауважити, що про цю прекрасну рису В. Б., як оборонця та заступника в тих чи інших справах, я багато чув і од інших осіб, які завжди з щирою вдячністю згадували про гарячу участь В. Б. в їх справах» [180].

У 1895 р. виповнилося 25 років праці Антоновича в Київському університеті св. Володимира. Його вшанували званням заслуженого професора, і вчений мав вийти на спочинок. Він подав прохання залишити його в університеті, однак заявив, що «считает тягостным для себя впредь читать обязательные курсы по русской истории и просит факультет сохранить за ним только специальные курсы». Бажання заслуженого професора було задоволене.

Щоправда, саме в 1890-х роках виникла ідея про перехід Антоновича у Львівський університет, де мали відкрити кафедру історії України.

Як свідчив О. Барвінський [181], думка про заснування кафедри та запрошення на неї Антоновича була пов'язана також із перетворенням Товариства ім. Шевченка в наукове і планованим очоленням НТШ Антоновичем. Останній підтримував ці ідеї з огляду на те, що в Києві неможливо було належним чином розгорнути українську справу, а Галичина могла стати «українським П'ємонтом». Однак існували чималі складнощі: і в предметі викладання (історія України) і в особі професора (православний з Росії). Справа зрушила з мертвої точки лише у зв'язку з діяльністю галицьких послів у Відні. При цьому Антоновича підтримували поляки -- намісник Галичини граф Казимир Бадені та посол сейму князь Адам Сапега, яким учений заявив свій «демократично-русинський» напрям, який, утім, «есть и не объединительный панславизм, и не социалистическое радикальство [182].

У червні 1893 р. професор Львівського університету Ісидор Шараневич подав у Міністерство культури та освіти в Відні характеристики на трьох кандидатів: В. Антоновича, М. Грушевського та В. Мілковича, найбільше толеруючи останнього [183]. Антонович написав до Львова, що через родинні обставини і свій вік не зможе переїхати, рекомендуючи на кафедру свого учня М. Грушевського.

Певну інформацію про причини відмови професора подав його син Дмитро Антонович у листі до О. Барвінського 1926 року (з Праги) [184]: «Не знаю, чи правдиве моє враження зложилося тоді, але воно було таке, що в останню хвилину іменно Кат. Мик. (Катерина Миколаївна Мельник.-- A. P.) не схотіла цего переїзду і в тому змислі вплинула на батька». По-перше, вона не була офіційною дружиною Антоновича. По-друге, вона мала «побоювання зостатися в чужому місті з немолодим батьком, сили якого тоді значно починали слабнути». По-третє, обставини змушували її навідуватися у ще не розділений родинний маєток на Полтавщині.

Отже, справа з кафедрою Львівського університету для Антоновича завершилася протегуванням туди свого учня. Гадаємо, що й для самого Володимира Боніфатійовича, і для Львова то був найкращий вихід. Ідеологія Антоновича, увесь стиль його поведінки, вироблені в Російській державі, не могли бути перенесені в Галичину. Чиста наука й культурництво ніколи не могли бути достатніми у Львові. Вчений мав зіткнутися зі спротивом різних груп і втратити у цьому протистоянні рештки своїх фізичних сил та й років життя. І доля розпорядилася так, що Володимир Боніфатійович Антонович -- ця окраса Наддніпрянської України, Києва і університету св. Володимира залишився тут до скону.

ВИСНОВКИ

Отож Володимир Боніфатійович Антонович був видатним українським вченим (істориком, археологом, архівістом, етнографом та географом), його громадська діяльність - це викладацька праця, просвітництво, він був одним з найдосвітченіших представників тодішнього українського руху (Дмитро Дорошенко вважав, що він фактично керував ним протягом останніх десятиліть 19 ст.), тому можна впевнено сказати, що він зробив свій і величезний внесок в діло служіння Україні. І нам у нього слід було б повчитися.

Але й по сьогодні дечому «він залишається незбагненним і неосяжним, головним чином, через свою неоднозначність, замкнутість, через обмаль достеменних фактів його життя. Його учень Антін Синявський писав із цього приводу: «Великі гори, їх високість спізнаємо, одійшовши на віддалінь простору, а великих людей -- на віддалінь часу!» Однак у випадку з Антоновичем час небагато допомагає, а може, й навпаки. Ті люди, що несли в собі пам'ять про вченого, не зафіксувавши всього, відійшли, і тепер про вченого ми знаємо менше. Залишається тільки ствердити, що сам Антонович найкраще світиться, звучить, промовляє до нас у своїх творах. Тож навчаймося, читаймо їх уважніше, сприймаючи не лише видиму простоту змісту.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле. Вінніпег, 1949. С.98.

2. Доманицький В. Володимир Антонович //Нова Громада. 1906. № 9. С.45.

3. ЦДІА (Центральний Державний Історичний Архів) України у м. Києві.Ф. 856, оп. 2, спр. 25, арк. 7 - 7 зв.

4. Могилянський Н. М. Трагедия Украины ( Из пережитого в Киеве в 1918 году // Архив русской революции. Берлин, 1923. Т. 11. С. 85.

5. Rawita-Gawronski F. Wlodzimierz Antonowicz. Lwow, 1912. S. 6.

6. Lasocki W. Wspomnienia z mojego zycia. Krakow, 1933. S. 329.

7. Кордуба М.Зв”язки Антоновича з галичанами // Україна. 1928. № 5. С. 77.

8. Линниченко И. А. Речи и поминки. Одесса, 1914. С. 259.

9. Барвінський А. Спомини з мого життя. Львів, 1913. Ч. 2. С. 318.

10. Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 264.

11. Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська і політична робота В. Б. Антоновича // Зап. іст.-філ. Від. ВУАН. К., 1925. Кн. 1. С. 7.

12. Там само. С. 10.

13. Левицький О. Сторінка з життя В. Б. Антоновича // Літ-наук. Вістник. 1913. Кн. 4. С. 19.

14. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б. Антоновича // Україна. 1928. № 5. С. 96.

15. Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 253 - 255.

16. Левицький О. Сторінка з життя... С. 19.

17. Невидані спогади В. Г. Ляскоронського за Володимира Боніфатійовича Антоновича як професора // Україна. 1928. № 6. С. 80.

18. Антонович В. Б. Твори. К., 1932. Т. 1. С. 76.

19. Білінський М. З минулого пережитого // Україна. 1928. № 2. С. 123.

20. Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности // Зап. Укр. Наук. Тов-ва в Києві. 1908. Кн. 3. С. 7.

21. ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк. 47-47 зв.

22. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича до Б. С. Познанського // Україна. 1928. № 5. С. 107.

23. Там само. С. 106.

24. ЦНБ. ІР. Ф. 3, спр. 3742, арк. 6.

25. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича... С. 106.

26. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 6.

27. Грушевський М. Володимир Антонович... С. 8 - 10.

28. Там само. С. 10 - 14.

29. Там само. С. 5 - 6.

30. Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1933. Т. 2. С. 168 - 169.

31. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 3 - 4.

32. Там само. С. 4 - 6.

33. Там само. С. 9.

34. Там само. С. 6 - 9.

35. ЗНТШ. 1909. Т. 89, кн. 3. С. 150.

36. Ляскоронський В. В. Б. Антонович (некролог) // ЖМНП. 1908. № 6. С. 51 52.

37. Киевские вести. 1908. № 67. 9 (22) марта.

38. Postki Stownik Biograficzny. Krakow, 1935. T. 1. S. 142 - 144.

39. Мельник-Антонович К. Додаткові примітки та відомості до “ Мемуарів” // Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 66.

40. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського про Володимира Антоновича і Тадея Рильського // Укр. археогр. щорічник. 1992. Вип. 1. С. 282.

41. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 10 - 13.

42. Там само. С. 16.

43. Там само. С. 13 - 14.

44. Там само. С. 25 - 27.

45. Там само. С. 29.

46. Там само. С. 30 - 31.

47. Там само. С. 40.

48. Там само. С. 68.

49. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 7907, арк. 6.

50. Слабченко Т. До життпису В. Антоновича // Зап. іст.-філ. від. ВУАН. К.,1927. Кн. 15. С. 212.

51. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 7907, арк. 1 - 1 зв.

52. Там само. Арк. 2, 11 - 11 зв.

53. Антонович В. Б. Твори. 1. С. 69.

54. Але Моніка Гурська померла у 1859 р.

55. ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 148; Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 281, 284.

56. Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 259; ЦДІА Україна у м. Києві.Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

57. Невидані спомини І. Каманіна про В. Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 6. С. 66 - 67.

58. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп. 815, спр. 391, арк. 1- 6.

59. РДІА (Спб.). Ф. 733, оп. 120, спр. 547, арк. 1 - 1 зв.

60. Там само. Арк. 3 - 3 зв.

61. Там само. Оп. 121, спр. 228, арк. 264 - 265 зв.

62. Там само. Оп. 121, спр. 288, арк. 263.

63. Там само. Арк. 866 - 867 зв.

64. Там само. Арк. 954.

65. Там само. Спр. 397, арк. 689 - 701, 821.

66. ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк. 20 зв. - 56.

67. РДІА (СПб.). Ф. 733, оп. 150, спр. 1156, арк. 46, 56, 131 - 132.

68. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 35.

69. Грушевський М. Памяти Володимира Антоновича // Літ.-наук. вістник. 1908. Т. 42, кн. 4.

70. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 35 - 36.

71. Діло. 1908. № 65. С. 1 - 2.

72. Доманицький В. Володимир Антонович. С. 46.

73. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. Мюнхен, 1959. С. 92.

74. Єфремов С. Перед судом власної совісти. С. 10.

75. Єфремов С. Житецький про Антоновича // Рада. 1912. № 55. С. 2.

76. Лотоцький О. Г. Сторінки минулого. Т. 2. С. 173.

77. Укр. історик. 1991 - 1992. Т. 28/29. № 110 - 115. С. 404.

78. Гермайзе О. В. Б. Антонович в укрїнській історіографії // Україна. 1928. № 5. С. 21.

79. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б. Антоновича. С. 97.

80. Гермайзе О. В. Б. Атонович... С. 20.

81. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б. Антоновича. С. 97 - 98.

82. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 91.

83. Укр. історик. 1991 - 1992. Т. 28/29. № 110 - 115. С. 403.

84. Єфремов С. Перед судом власної совісти. С. 11.

85. ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 151 (пер. З пол.).

86. Єфремов С. Перред судом власної совісти. С. 11.

87. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 40.

88. Там само. С. 60.

89. Там само.

90. Там само. С. 61.

91. Там само. С. 41.

92. Там само. С. 45.

93. Там само. С. 46.

94. Там само. С. 77 - 78.

95. Там само. С. 46.

96. Там само. С. 36.

97. ЦДІА України у м. Києві Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

98. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського. С. 281.

99. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 55.

100. Міяковський В. Володимир Антонович // Недруковане й забуте. Нью- Йорк, 1984. С. 332 - 334.

101. Фогель Н. В. Иосафат Огрызко и Петербурзкий революционный ржонд в деле последнего мятежа. Вильна, 1866. С. 34 - 35.

102. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича. // Україна. 1928. Кн. 6. С. 55 - 58..

103. Антонович В. Б.Твори. Т. 1. С. 46

104. Там само. С. 47 - 49.

105. ЦДІА України у м. Києві.Ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 8 - 14, 17, 19, 51 52 та ін.

106. Там само. Арк. 229 - 230.

107. Там само. Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

108. Антонович В. Что об этом думать? // Основа. 1861. Кн. 7. С. 7 - 13.

109. Антонович В. Моя исповедь // Там само. 1862. Кн. 1. С. 83 - 96.

110. ЦДІА України у м. Києві.Ф. 442, оп. 812, спр. 85, арк. 24 - 30.

111. Там само. Арк. 31.

112. Доманицький В. Володимир Антонович. С. 39.

113. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 281.

114. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 473, оп. 1, спр. 20, арк. 417--417 зв., 804, 189 зв., 536--543 зв.

115. Єфремов С. Житецький про Антоновича. С. 2.

116. Rawita-Gawronski F. Ор. сіt.

117. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича. С. 108

118. Там само. С. 105.

119. Там само. С. 101.

120. Шандра В. В. Б. Антонович і О. Ф. Кістяківський // Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. К-, 1994. С. 191.

121. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Прага, 1942. С. 85.

122. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 152.

123. Там само. С. 158.

124. Козирев О. Ставлення В. Б. Антоновича до закордонної місії М.П.Драгоманова // Академія пам'яті... С. 165.

125. Грушевський М. Памяти Володимира Антоновича // Літ.-наук,- вістник. 1908. Кн. 4

126. Синявський А. З публіцистичної діяльності В. Б. Антоновича. Листування з М. Ф. Комаровим // Україна. 1928. № 5. С. 82.

127. Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-их та початку 1890-тих років // За сто літ. К., 1928. Кн. 3. С. 209.

128. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 2. С. 172.

129. Барвінський А. Спомини з мого життя. Львів, 1913. Ч. 2. С. 375.

130. Там само. С. 375.

131. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 157.

132. Там само. 1989. № 1/3. С. 97; Кордуба М. Зв'язки Антоновича... С. 59, 75.

133. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 283.

134. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 158, 159; Дорошенко Д. Володимир Антонович. С. 70--75.

135. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 2. С. 171.

136. Україна. 1928. Кн. 6. С. 58--66.

137. Укр. історик. 1991--1992. Т. 28/29. № 110--115. С. 409--410.

138. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 2. С. 172.

139. Єфремов С. Перед судом... С. 12.

140. Доманицький В. Володимир Антонович. С. 29--30.

141. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 32.

142. Довнар-Запольский М. В. Исторические взгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. 1909, Кн. 2. Вып. 1--2. С. 33.

143. Там само. С. 34.

144. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки // Літ.-наук. Вісник. 1906. Кн. 1-3. С. 471

145. Киян О. Формування наукового світогляду й становлення Володимира Антоновича як історика України // Академія пам”яті... С. 9 - 16.

146. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 30--32.

147. Кордуба М. Володимир Антонович. С. 158--159.

148. Грушевський М. З соціально-національних концепцій... С. 9, 12.

149. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 26--28.

150. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 94.

151. РДІА (СПб.). Ф. 733. оп. 149, спр. 10, арк. 253--262.

152. Кордуба М. Володимир Антонович. С. 160.

153. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 94.

154. Грушевський М. Володимир Антонович. С. 10--11.

155. Гермайзе О, В. Б. Антонович. С. 28--29.

156. Ляскоронский В. Г. В. Б. Антонович. С. 58--59.

157. Каманин Й. М. Труды В. Б. Антоновича по истории козачества // ЧИОНЛ. К., 1909. Кн. 21, вьш. 1--3. С. 44--52.

158. Томашівський С. Володимир Антонович. С. 270.

159. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 269.

160. Див.-. Козловська В. Значіння проф. В. Б. Антоновича в українській археології//Зап. Всеукр.Археол. комітету. К-, 1930.Т. 1.С. ІХ--XXI.

161. ЦНБ. ІР. Ф. ІІ, спр. 30369, арк. 1.

162. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 269.

163. Синявський А. Проф.. В.Б. Антонович як географ України // Вибрані праці. К., 1993. С. 52.

164. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 68.

165. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 176, арк. 1 -- 1 зв.

166. Грушевський М. С. П'ятдесят літ «Исторических песен малоруського народа» Антоновича і Драгоманова // Україна. 1924. Кн. 1/2. С. 98-109.

167. ЦНБ. ІР. Ф. II, спр. 30367, арк. 1--1 зв.

168. Барвінський А. Спомини з мого життя. Ч. 2. С. 318--320, 322.

169. Укр. історик. 1989. № 1/3. С. 94, 97.

170. ЦНБ. ІР. Ф. І, спр. 7895, арк. 1--6.

171. Білінський М. З минулого пережитого. С. 122.

172. Невидані спогади 8. Г. Ляскоронського. С. 72

173. Там само.

174. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 256.

175. Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі. С. 207.

176. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 257.

177. Данилевич В. Е. В. Б. Антонович как профессор. С. 63--64.

178. Там само. С. 65.

179. Лотоцький О. Г. Сторінки минулого. Т. 2. С. 170--171.

180. Невидані спогади В. Г. Ляскоронського. С, 79.

181. Барвінський А. Заснуваванє катедри історії України в Львівському університеті // Ювилейний збірник НТШ у Львові в 50-ліття основання. Львів 1925. С. 1 -- 18.

182. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 158.

183. Держархів Львів, обл. Ф. 26, оп. 5, спр. 510, арк. 87--101.

184. ЛНБ НАНУ ім В. Стефаника. ВР. Ф. Барв. 530/п. 54, арк. 7--9 зв.

Страницы: 1, 2, 3