Праця про Петра Могилу

Праця про Петра Могилу

Розбіжність біографів щодо закордонної освіти Петра Могили в західноєвропейських країнах ще більша і так само без жадних документальних свідчень.

С. Голубев, вказуючи на пануючий тодішній звичай висилати своїх синів « для завершення освіти в колегії і університети закордон », на « самий уклад освіти П. Могили і випливаючий з цього характер його діяльности», на те, що «П. Могила був знавцем західньоевропейської літератури, дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах, та свідчення, що на Україні брак освіти духовенства і навчання молоді дуже шкодить православію, і единим діючим засобом для виправлення цього зла вважав перенесення на руську ниву західньої науки...», твердить, що « не можна відмовити у вірогідносте відомостям про те, що П. Могила відвідував західньоевропейські навчальні установи» 35).

Це надзвичайно обережно зформульована гіпотеза, яку інші дослідники конкретизували інакше.

Деякі різнонаціональні дослідники твердили, що П. Могила удосконалив свого освіту в Паризькій Сорбонні. Цієї тези притримувалися румунські дослідники І. Міхалческу 36) і К. Ербічяну37). Серед українців про перебування П. Могили у Франції писав В. Щурат, відзначаючи, що майбутній митрополит учився у відомому єзуїтському колежі « Ля Флеш » (« La Fleche») у Барона, професора Декарта 38). Це твердження висуває В. Шурат на підставі листа « Magna ars disserendi de qualibet materia » з XVII ст., знайденого в церковному архіві села Верески під Ліском (перемиської діецезії), в якім невідомий автор, ставши в обороні вчености П. Могили, пише : «Per summum nefas vituperatur. Varo-nem enim praeceptorem habebat eminentissimum». (He слушно ганять його (П. Могилу, -- А. Ж.), бо Барон був його знаменитим учителем) 39). Стараючись встановити зв'язок між схоластикою Заходу і схоластикою України на підставі зв'язків П. Могили з Францом Бароном і Декартом в 1609 p., В. Шурат ось так пояснюс свою гіпотезу: « Може й патріотичні мотиви велять біографам подавати П. Могилу за ученика Паризької Сорбонни -- того Могилу, що після смерти свого батька, опускаючи Францію, міг мати найвище 12 літ віку. Тому, що П. Могила, бувши у Франції, міг вчитися в якійсь колегії, які стягали до себе поважне число заграничної молодіжі. Одною ж таких колегій, що діяльністю своїх професорів тробувала конкурувати навіть з підтоптаною потрохи Сорбонною, була єзуїтська колегія «Ля Флеш», де вчився Декарт і де вчителем був патер Барон...» 40). Однак і сам Шурат не певний в цьому, тому уважає, що тільки докладна студія творів П. Могили та філософічних поглядів Могилянської колегії могли б підтвердити цю гіпотезу.

Погляд Б. Шурата поділяв і М. Грушевський 41). За останній час до цісї гіпотези приєдналися єп. Сильвестр Гаевський42) і І. Власовський; останній подає такі додаткові пояснення: «П. Могила подорожував., по Західній Европі, побіраючи вищу освіту в закордонних університетах, між другими і в Сорбоннському Університеті (Париж:), де добре запізнався з латинським богословієм» 43). За старою традицією притримувався цісї гіпотези і російський історик А. Карташев, твердячи, що після школи Львівського братства, П. Могила відвідував польську Академію в Замості: «По зв'язках його сім'ї з польською аристократією, Петро продовжував свою освіту і заграницею, в Голландії і в Парижі» 44).

Вже менш певно про паризькі студії згадує Н.П. Василенко 45), а за ним і ряд інших істориків. Нині більшість дослідників відкидає гіпотезу про паризькі студії Петра Могили і це на під-ставі розшуків. До цієї категорії зараховуємо М. Віллера4б), І. Борщака 47), Т. Йонеску; останній пише: «Знання латинської мови не є трудністю, яку не можна б розв'язати без гіпотези подорожі до Парижу» 48). Тому він скоріше уважає, що цю мову Могила вивчив у одній з польських шкіл. Це саме твердить Г. В. Флоровський : свої студії Могила мав закінчити в Академії За-мойського, припускаючи також, що він перебував короткий час на студіях у Голляндії49). Цісї самої тези притримується і сучасна совєтська історіографія; Е. Мединський так обґрунтовує її: «Навряд чи він навчався в якому-небудь закордонному університеті: адже ж навчання в університеті в ті часи вимагало багатьох років (6-8 і більше), Петро Могила вже в 20-22-річному віці був офіцером польських військ. Коли ж він встиг навчатися в університеті? Адже ж не вступив він до університету 12-13-річним хлоп-чиком! Якби він здобув освіту за кордоном (а особливо у Парижі!), про це обов'язково сказали б його «сподвижники». які підлесливо відзначали у численних панегіриках вигадані позитивні якості Петра Могили» 50).

Підсумовуючи вищеподані спроби дати відповідь в справі освіти П. Могили, ми приходимо до переконання, що початкову освіту він здобув у колі учителів Львівської братської школи в родинній обстановці, або в самій школі, цю освіту згодом завершив у вищих школах в Польщі і Західній Европі. Натомість немає ні-яких даних, які потверджували б студії в паризькій Сорбонні. Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши світську загальну освіту, а згодом і релігійну, П. Могила був належно підготований, щоб згодом не тільки бути одним з найвизначніших організаторів і реформаторів освіти в Україні, але також безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

Опікунство

У тодішньому суспільстві існував звичай, що молода людина, після закінчення освіти, поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового («рицарського») мистецтва та шляхетних звичок, де перебувала кілька років. У випадку сироти магнати брали на себе обов'язок опікуна, покровителя і захисника молодої людини. Під опікою свосї матері Петро Могила переїхав 1607 р. на Західні Українські Землі, де здобув початкову ос-віту, яку згодом доповнив у Західній Европі. Після повороту до Польщі, опікуном Петра Могили був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський 51).

Роздумуючи над датою, коли П. Могила переселився до коронної Польщі, С. Голубев уважас, що: «це сталося уже після закінчення Могилою своєї освіти в заграничних університетах, «і що ми ледве чи можемо подавати цю дату раніше 1617 р. (саме коли митрополитові було б. двадцяти років)» 52).

Більшість дослідників уважають, що вплив Жолкевського -- людини щирої, безпосередньої, глибоко релігійної і патріотичної -- на молодого П. Могилу був позитивний 53). Про перебування Могили в резиденції Жовкви, більського воеводства, довідуємося з того факту, що тут він здобув собі деякі маєтки ще перед своїм церковним званням 54). Опікунство С Жолкевського тривало аж до його смерти 1620 p. під Цецорою, де турки вщент розбили польські війська. Треба припускати, що П. Могила, як старшина польської армії, брав участь разом зі своїлт опікуном у цій битві і належав до числа тих небагатьох щасливців, яким вдалося врятуватися. Про цю подію не згадують панегіристи Могили тому, що ця битва була великою поразкою 55).

Про участь П. Могили у битві під Хотином 1621 р. є вже достовірні джерельні дані. Це й є перша в хронологічному порядку вістка про життя П. Могили, про яку згадують всі біографи.

Після смерти С. Жолкевського Могила був повнолітнім, але мав за протектора польського гетьмана Хоткевича, з яким брав участь у Хотинській битві. Історики згадують, що П. Могила уживав усіх своїх впливів, щоб довести полякам льояльне ставлення молдаван до Польщі, бо до них створилось серед польських частин недовір'я і ворожість 56). Інший тогочасний документ про Хотинську битву згадує, що Могила виказував «охоту до услуг Речі-посполитої проти султана Османа, царя турецького, головного ворога Речіпосполитої і всього християнства» 57).

Про участь Могили в битві під Хотином згадує і румунська історіографія; у виданій румунською Академією історії пишеться: «В польському війську перебував претендент на трон Молдавії, призначений продовжувати на посту воєводи Могилянську політику. Ним був Петро Могила, син Симеона... З малим власним відділом, П. Могила пробивався в північній частині держави (Молдавії -- А. Ж.), постійно добиваючись, щоб поляки не грабували молдаван» 58).

У цій битві під Хотином, в якій вирішальну ролю відіграло українське козацтво під проводом гетьмана П. Сагайдачного, молодий Петро Могила «побачив техніку й лицарське завзяття українського козацтва. В цім великім військовім герці щось особливо мало діткнути вразливу молоду натуру господаревого сина і вплинути на користь українського народу, що витворив таку могутню й завзяту козацьку силу та наділив її таким талановитим керівником» 59).

Відкидаючи твердження деяких дослідників, які в польських поразках у війні проти турків вбачали причину вступления П. Могили в чернечий стан, Т. Йонеску твердить, що не можливо « уважати, що шлях Цецори і Хотину був для нього шляхом Дамаску. Ці дві події були вирішальними можливо в тому розумінні, що вони вивершили певну еволюцію, яка розвивалася поступово. Це можливо. Але П. Могила, який часто говорив про себе і про свою родину, ніколи не відзначав ці події як вирішальні і не представив їх як відкриття шляху його призначення» 60).

До часу вступления П. Могили в сан Киево-печерського архимандрита (1621-1627) маемо тільки скупі дані з його біографії. Знаємо тільки, що після смерти С. Жолкевського він вирішив переселитися з більського воеводства і звернув свою увагу на Київщину. Могила часто відвідує Київ, почавши з 1622 p. «w sredo-posciu tego roku ktorego Sagaydaezny umari», а за тим їде до Києва на свята Успенія Богородиці 1624, 1625, 1626 і 1627 р. 61). В цей час Петро Могила придбав в околицях Києва чималі маєтки, між; іншим посілість Рубежівку 62), і одночасно терен його діяння перенісся з Польщі до центру України.

В Києві Могила відвідував митрополита Йова Борецького, з яким незабаром подружився і який став його духово-релігійним провідником. Деякі дослідники уважають Й. Борецького за опікуна молодого Могили, який в невдовзі перебрав ролю гетьмана Хоткевича 63).

Поглиблення зв'язків з митр. Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь в церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воеводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. В 1627 p., саме, коли йому минуло 30 років, закінчився перший період його життя, період, який можна назвати молдавсько-польським, а з його оселенням назавжди в Києві почався український період і служіння православній церкві на Україні.

2) П. МОГИЛА -- АРХИМАНДРИТ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Перехід із світського в чернечий стан Петра Могили був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архимандрита та наставления до нього ченців Києво-Печерської Лаври.

Насамперед намагатимемося вияснити -- які моменти спонукали П. Могилу до висвяти і очолення Печерської Лаври?

Відкидаємо два крайні пояснення, а саме, що молдавський воеводич прийняв чернецтво виключно з ідеалістичних моментів, з бажання служити церкві та схильности до чернечого життя і аскетизму 64), чи що він рішився на цей крок спонуканий матері-яльними вигодами, що їх запевняло керівництво маєтками Печерської Лаври та гонитвою за славою. Ми уважаємо, що обидві крайності є помилкові та що рішення П. Могили було наслідком всієї сукупности різнородних факторів, про які й хочемо згадати.

Про глибоку релігійність родини Могил і про їх прив'язаність до православія вже була мова вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. як в Молдавії, так і на українських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, а також бачив пожвавлення опору проти латино-уніятської пропаґанди, що його розпочали «всі луч-шіе люди того часу». Як пише С. Голубев: «Очевидно, що таке релігійне захоплення серед південно-руського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття» 65). Він включається в тодішній релігійний рух, що прагнув рятувати православну віру, особливо під впливом митрополита Й. Борецького, який вказав йому на загрозливий стан прадідівської церкви.

«При цьому слід пам'ятати також укорінений в той час звичай, що вищі ієрархічні місця часто займали визначні люди з тодішньої аристократії, а навіть члени королівської сім'ї, для особистих користей. Як зазначає літописець, П. Могила був «при своєму доброму і тривожному житті, не позбавлений бажань і слави світа цього» 66), а головне своїм характером, ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, що обмежувалася б тіс-ними загородами монашої келії» 67).

Все ж таки згаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що П. Могила скористався з свого архимандритського сану для особистої наживи, «подібне твердження не оправдується ближчим ознайомленням з життям і діяльностю нашого митрополита, яке слідувало після висвячення»68). Аналогічну думку відстоює і румунський дослідник Т. Йонеску, для якого « вибір на цей пост (архимандрита) йому здавався як перший засіб, щоб піднести і возвеличати Православну Церкву. Якщо він цінив доходи Лаври, він їх оцінював насамперед як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» 69).

Вже більш критично щодо висвяти П. Могили на печорського архимандрита ставився Е. Голубінський, як також М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерським архимандритом виключно ідейними мотивами -- послужити православній вірі у чернечому стані -- не можна. Ймовірно, немалу ролю грали при тому й матеріяльні розрахунки. Багатюща Кисво-печерська Лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей» 70).

Вже цілком вороже наставления до П. Могили із злобними поясненнями про вступления у чернечий стан подають деякі совстські історики, але про це згодом.

Коли і в яких умовах відбулася висвята Петра Могили на архимандрита печерської Лаври?

Точне визначення дати вступления Могили в сан архимандрита звільняє молдавського восводича від деяких обвинувачень, що їх робили деякі історики.

Відомо, що питання вибору нового архимандрита Печерської Лаври стало актуальним після смерти Захарії Копиетенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р. 71), а вступления на його місце Петра Могили на 1628, а навіть на 1629 р. Таким чином, печорська архимандрія залишалася від двох до двох з половиною років незайнятою через опір ченців Лаври 72).

В дійсності архимандрит 3. Копистенський помер 21 березня 1627 p., як це компетентно доводить С. Голубев 73). Розпочата боротьба за вакантний пост архимандрита велася між чотирма претендентами. Першим був отець Теофан Боярський, якого, спочатку, ченці Лаври і обрали на місце померлого Копистенського, що його відмовився затвердити король і наказав відбути нові вибори 74). Іншим претендентом був о. Герман Тишкевич, уніят-ський священик, кандидатуру якого підтримувала уніятська група на чолі з митрополитом Й. Вельямином Рутським. Не зважаючи на цю підтримку, як також збройні частини житомирського старости Яна Тишкевича, який 13 вересня 1627 р. зайняв Печер-ську Лавру і загрожував ченцям, ці відмовилися вибрати уніят-ського кандидата 75). Третім претендентом був Василь Копистенський, ігумен приписного до Лаври Дятеловецького манастиря і близький родич попереднього архимандрита Захарії, на користь якого було багато аргументів, але про кандидатуру якого немас достовірних даних 76).

Природно, що всі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи 77):

а) В той час молдавському восводичу минуло тільки ЗО років, досить молодий вік, щоб здобути досвід і авторитет;

б) Поважнішим був закид, що Могила походив з «землі чужої», тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагала устійнена традиція і постава польських королів, і вкінці

в) Його приязнь з архиепископом Мелетіем Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали в католицьких симпатіях.

Напевно немалу ролю в опорі Могилі відограло й його соціяльне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечий стан.

Але, не зважаючи на подані вище закиди та на згаданих претендентів, був скликаний Печерською капітулюю провінційний сеймик в Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому «все духовенство і обивателі обрали на архимандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знану...» 78).

Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сіґізмунда III -- 29 листопада 1627 р. 79), а сам «акт висвяти Петра Могили на киево-печерську архимандрію був здійснений в грудні 1627 p., або в день його народження (21. 12. 1627), або на Різдво Христове» 80).

Свій успіх Могила завдячував насамперед митрополитові Йову Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але неменше спричинилися до цього успіху й впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила («Тріодіон»). Завдяки саме останнім була одержана в скорий час королівська грамота 81).

Цілком протилежні насвітлення процедури вибору П. Могили на архимандрита подають поодинокі дослідники. Ось так історик української православної церкви намагається довести повну відданість Петра Могили православній церкві і незалежність бід інтересів Польщі; він пише: «Заслуговує на підкреслення той факт, що вступления Петра Могили на поле церковно-православної діяльності і співпраця його з ієрархією висвяти патріярха Феофана мали місце при королі Сіґізмунді III, коли і положення Православної Церкви в Польщі було, як знаємо, безправне, і православна ієрархія не була державною владою признана. Іншими словами, молодий архимандрит, воєводич земель молдавських, а одночасно й польський шляхтич, не завагався стати по стороні православних українців і білорусів та в опозицію до пануючого курсу гноблення православія при Сіґізмунді III» 82).

Натомість совєтський дослідник приписує Могилі у його намаганні очолити Печорську лавру найчорніші наміри і підступ :

«Цілком чужа Україні людина, яку і родинні узи, і світські зв'язки єднали з польськими магнатами, що гнобили український народ і православну віру, раптом виявляється обраною на високу духовну посаду архимандрита Києво-Печерської лаври.

Навіть явні панегіристи Петра Могили змушені визнати, що він дуже домагався цієї посади (і, додамо ми, враховуючи всі дальші факти з його біографії, домагався, не гребуючи ніякими засобами)... Характерно, що «обрання» Петра Могили (як і висвячення його в 1633 р. у митрополити) сталося не в Києві, де звичайно відбувалися подібні акти...

Якщо ми врахуємо, що королівське затвердження П. Могили в сані архимандрита відбулося в період посилених спроб злити уніятів і православних (1625-1630 pp.) і що єзуїти задумали заснувати уніятсько-православний патрінрхат для України й Білорусії, підлеглий папі римському (зробивши першим таким патріярхом II. Могилу), і тим розірвати зв'язки православної церкви цих територій із східніми патріярхами та з Москвою, -- то королівське затвердження «обрання» Петра Могили лише підтверджує наші досить обґрунтовані підозри шодо обіцянок, які, мабуть, давав Петро Могила королю, польським магнатам та єзуїтам як плату за затвердження» 83).

Цікаво ствердити, що аналогічне до советського --- вороже на-ставления до церковної кар'єри Петра Могили займає і російська еміграція, яка посуджу є його в польонофільстві й прихильності до католицизму тільки тому, що Могила «мріяв про піднесення київського митрополичого трону до титулу патріархату в противагу до Москви» 84).

Деяку плутанину у висвітленні акту висвяти Петра Могили печерським архимандритом вносять і деякі католицькі автори. Вони твердять, що Могилу затверджено архимандритом в наслідок того, що він обіцяв королеві Сіґізмундові Тії перейти на унію 85). Бони наводять для цього уступ з «Промови для з'единених рутенців», в якій Н. Ланціціус, провінціял Литви, відповідає на запит короля Володислава IV (1633 р.) в справі повернення православним церкви Святої Софії. Ланціціус був проти того, щоб пра-вославним передати Софійський Собор від уніятів і як аргумент подає вістку, що « король Сіґізмунд надав чин архимандрита Пє-черської Лаври Могилі тому, що цей обіцяв перейти на унію» 86). Ця єдина інформація Ланціціуса, не підтверджена іншими джерелами, була заперечена усією пізнішою діяльністю Петра Могили. Вона також виглядає не правдоподібною, бо королеві було б легше затвердити певного уніятського кандидата Тишкевича, ніж: чекати на обіцянку православного Могили.

Залишається ще вияснити питання, як довго П. Могила був звичайним ченцем, тобто час від прийняття монашества до висвяти на архимандрита. Вже С. Голубев спростовує твердження, що П. Могила прийняв монапіество в 1625 р. 87), самими писаннями Митрополита, на підставі яких видно, що в 1626 і 1627 pp. він не перебував постійно в Києві, а так само запискою А. Кальнофойсъкого, з якої виходить, що Могила став Києво-Печерським архимандритом, не проходячи чернечого стажу 88). На жаль, пізніші дослідники далі дотримувалися невірних даних про чернече життя, що його мав вести Могила, почавши з 1625 р. 89), а Т. Йонеску скоротив термін чернецтва до кількох місяців, пишучи, що Могила прийняв чернече убрання в серпні 1627 p., залишаючись недовго звичайним монахом 90).

Перебираючи керівництво православної цитаделі, якою в то-му часі була Києво-Печерська Лавра, архимандрит Петро Могила намагався покращити невідрадний існуючий стан православних на українських землях під Польщею. Він зосередив свою увагу насамперед на покращенні стану самої Лаври, роблячи подвійні заходи : під матеріяльним аспектом він старався повернути монастиреві все те, що різні чинники забрали в критичні моменти; під моральним -- він прагнув так виховати і вишколити своїх ченців і співробітників манастиря, щоб за їх допомогою створити вогнище освіти і науки. Проводячи в життя ці пляни, Петро Могила виявився гідним продовжувачем своїх трьох визначних попередників : архимандритів Никифора Тура (1593-1599), Єлисея Плетенецького (1599-1624) і Захарії Копистенського (1624-1627).

Крім вище наведених двох аспектів реформ Могили, йому довелося від самого початку включитися також в загальноцерков-ні справи, актуальні в тоїі час на українських землях, а саме в акцію релігійного примирення з уніятами, бути одним з чільних представників української православної церкви, які намагалися навести лад у релігійній боротьбі між уніятами і православними та намітити плян узгіднення між роз'єднаними церквами. Про цю діяльність буде мова в третьому розділі цієї праці.

Щоб краще зрозуміти зміни, які ввів Могила в Київській Печерській Лаврі, слід бодай коротко переглянути, що вона являла собою перед тим, яка була її організація, ділянки праці та які були визначні керівники.

Через напади кримських татар становище Печерської Лаври до кінця XV ст. було нужденне. Це становище змінилося в XVI ст., головне в наслідок дії козаків, що спинили набіги татар, та жертвенности населення, яке давало великі пожертви для її розбудова. Зіздяки цьому, при кінці XVI ст., Печерська Лавра стала одкіек з наибагатших інституцій на українських землях, особливо поширивши земельні посілості шляхом записів і духовних заповітів. У цей час Печерський манастир володів численними землями у всіх повітах Київської области, в Остерському повіті більшість земель належала Лаврі, крім того вона мала посілості на Білорусі і в Литві, у Слуцькому, Логойському, Бобруйському, Глуському, Могилівському і Віденському повітах. В кінці 1593 р. печерському манастиреві належали 2 міста: Василів і Радомисль, два містечка, близько 50 великих сіл, 5 селищ, 3 присілки, 5 садиб, 2 двори-палаци, 2 замки, різні рибні ловлі, млини, річні перевози І різні угіддя 91).

Вже цей список багатств вказус на могутність манастиря, яка перетворювала його архимандрита на справжнього володаря, якого слухали на його посілостях, а одночасно поважали всі інші цивільні установи в усьому королівстві.

Але ці багатства дуже часто зловживалися лаврською ієрархією, яка використовувала його для своїх особистих інтересів. У XV і XVI ст. цивільні чинники втручалися у внутрішні справи Лаври і часто робили тиск при виборі архимандрита. Труднощі виникали також з того, що призначення високих ієрархів на українських землях під Польщею залежали від польських королів. Але почавши від 1522 p., печерські ченці почали робити заходи для здобуття своєрідної автономії для своєї інституції, головне проти втручання цивільних чинників у внутрішні справи манастиря. В цей же рік король затвердив привілей, на основі якого « старші монахи разом з князями, панами і землянами Київщини самі вибирали собі архимандрита і щойно після того просили короля про його затвердження» 92).

Але дуже часто цей привілей порушувано і цивільні люди надалі втручалися у справи Печерської Лаври, щоб здобути для своєї користи керівництво маєтками манастиря. Про боротьбу за архимандріго свідчить саме велике число архимандритів від І494 до 1574 р.: на протязі 80 років змінилося 25 печорських архимандритів 93), Цей список доповнює С. Голубев, доходячи до 35 архимандритів за вісімдесятиріччя 94).

І хоч у другій половині XVI ст. з'явилися здібніші архиман-дрити, що намагалися повернути деякі загарбані маєтки, все ж таки вони обмежувалися до економічної санації, а Лавра далі за-лишалася без шкіл, друкарень, бібліотек, шпиталів, приймалень.

Щойно при кінці XVI ст. стався своєрідний переворот в житті Печерської Лаври як і всього православія, особливо під впливом пропаґанди інших віровизнань, насамперед в наслідок існування унії. Розпочатий релігійний рух впливав і на піднесення морального манастирського життя, а разом з тим висуваються на перше місце релігійно-освітні засоби, потрібні для боротьби з протилежного пропагандою і для збереження віри; засновуються школи, друкарні, видаються книжки, організуються добродійні установи.

Серед визначних попередників Петра Могили, які підготували ґрунт для його далекосяжних реформ були вже згадані ар-химандрити. Коротко переглянемо їхню діяльність, щоб краще оцінити заходи самого Петра Могили.

Никифор Тур (1593-1599) відзначився завзятою обороною прав Печерського манастиря проти втручання київського митрополита Михаїла Рогози, а згодом проти посягання унії. Не зважаючи на те, що по стороні останньої став і сам король, який декретом з 18 листопада 1597 р. присудив віддати манастир під владу М. Рогози, архимандрит чинив опір, заявляючи висланникові короля, що король нічого не має до нас, і ми не зобов'язані його слухати, коли він порушує наші права і вольності» 95). Коли в самому Києві уніяти зазнали поразки, в той час, за допомогою адміністрації, вони силою призначали своїх службовців у посілостях Лаври, що знаходилися поза Київщиною, головне в Литві. Опір Тура значно вплинув на піднесення релігійних почувань населення українських земель.

Єлисей Плетенецький (1599-1624) своєю діяльністю для возвеличення Печерської Лаври, а за її посередництвом і всього православного українського народу, може бути названий справжнім предтечею Могили.

Продовжуючи боротьбу проти намагань уніятів, очолених новими митрополитами: Іпатісм Потієм, а з 1613 р. Иосифом Вельямином Рутським, архимандрит добився від короля визнання Печерської Лаври за православними 96). Але основну увагу Плетенеиький зосередив на впорядкуванні манастиря, намагаючись піднести його до тісї моральної висоти, щоб він був гідним своєї світової слави. Щоб покласти край моральному упадку серед ченців, від самого початку він відновив у манастирі спільне життя за основами Св. Василія та покращив побутові умови. Турботи про зідродження чернечого життя були тісно пов'язані з розвитком освіти в найширшому розумінні цього слова.

Для здійснення цього Є. Плетенецький ужив таких заходів : а) створив друкарню в Лаврі в 1616 p.; б) фабрику паперу; в) запросив спеціялістів у ділянці друкарства; г) запросив до Лаври учених людей, серед яких слід згадати: Захарію Копистенського, Памву Беринду, Стефана Беринду, Тараса Левковича Земку, Лаврентія Зизанія Тустановського, Иосифа Кириловича, Гаврила До-оотеевича, Філотея Кизаревича, Олександра Мітуру, як також Иова Борецького, що згодом став Київським митрополитом; ґ) видавав книги; за його урядування видано 11 великих публікацій з ділянки літургіки, патрології, канонічного права і релігійної полеміки; д) заснував інститут проповідників; є) заснував школи, в яких крім богословських наук вивчали ще й латинську та грецьку мови. До цього слід додати, що за архимандритства Є. Плетенецького Печєрська Лавра стала ставропігією, створено б. Лаври жіночий манастир; він впорядкував Дятеловецький манастир -- філіял Лаври, узалежнив від Лаври київський Пустинно-Миколаївський манастир, реставрував печерську церкву, збудував нові храми, покращив стан шпиталю для бідних.

Захарія Копистенський (1624-1627) продовжував морально-виховну і освітню роботу свого великого попередника. Він закликав керівників манастирів дотримуватися загального співжиття і нелицемірно ставитися до ченців. Щоб дотримуватися справжнього навчання, він встановив цензуру проповідей. За два з половиною роки його керівництва печерською друкарнею було випущено 9 видань. Досягнута попередником автономія Печерської Лаври опинилася в небезпечному становищі після того як М. Смотри-цький домігся у Константинопільського патріярха скасування всіх ставропігій на українських землях. Попри це Копистенський домігся у митрополита Борецького визнання ставропігії за Печерською Лаврою. Дбаючи і про інші ділянки, він насамперед звернув увагу на моральний стан ченців печерського манастиря, число яких в 1625 р. дійшло до вісім сот 97).

Паралельно з відродженням у самій Печерській Лаврі, аналогічний рух проходив і в самому Києві, де наприкінці 16 ст. оформилося церковне братство, яке ставило собі за завдання допомогову акцію і оборону православної віри перед її противниками. Київське братство значно розвинулось після того як Єлисавета Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозки, пожертвувала 14 жовтня 1615 р. великі маєтки: двір і землю у самому Києві, які мали служити для заснування школи і добродійних закладів для старців 98). Фундація Гулевичівни перейшла під благотворний вплив Києво-Печерського манастиря, а школою заопікувалися лаврські ченці на чолі з Є. Плєтенецьким. В цей час між братством і манастирем існували тісні зв'язки і на початку 1616 р. прийшло до повної співпраці між братством і Печерським манастирем.

Другою значною подією для православного Києва були відвідини Єрусалимського патріярха Теофана в 1620 p., який, повертаючись з Москви, завітав до Печерської Лаври і при цій нагоді надав київському братству три грамоти, в яких потверджував: 1) заснування братства (грамота з 17. 5. 1620); 2) створення при братстві школи, в якій навчали старослов'янську, грецьку і латинську мови (26. 5. 1620) і 3) признав за братством право ставропігії.

Але найважливішим актом патріярха Теофана в Києві було встановлення вищої ієрархії православної церкви на українських землях, де після Берестейської унії залишилися тільки два єпископи (Г. Балабан і М. Копистенський), а з 1610 р. тільки один епископ (Є. Тисаровський) у Львові. Маючи широкі уповноваження від Константинопольського патріярха, Єрусалимський патріярх Теофан висвятив 1620 р. Йова Борецького на Київського митрополита, Мелетія Смотрицького на архиепископа Полоцького і Ісаю Копинського на Перемиського єпископа. Висвята відбулася при активній допомозі козаків та їхнього гетьмана П. Сагайдачного, які охороняли патріярха перед нападами польської адміністрації.

Діяльність цих трьох ієрархів тісно пов'язана з діяльністю Петра Могили, тому часто доведеться ще згадувати про них. Висвята нової ієрархії сильно занепокоїла латино-уніятів, які домагалися, щоб король своїм маніфестом заперечив патріярхові Теофанові будь-яку церковно-адміністративну владу, а трьох ново-висвячених ієрархів поставив поза законом.

Такий був стан самої Лаври та православної церкви на українських землях в час, коли Петро Могила став архимандритом і почав грати велику ролго. Пригляньмося тепер до основних аспектів діяльности архимандритства Петра Могили.

Продовжуючи боротьбу за повернення поодиноких посілостей манастиря, що їх різні чинники присвоїли собі тим часом, Могила поставив цю справу на більш практичний шлях. Він відмовився від судових процесів, які тягнулися б у нескінченність і часто вирішувалися в некористь дійсного власника, а вирішив застосувати для повороту лаврських дібр ті самі методи, якими користувалися і противники, коли вони їх забирали.

Так «він збирав манастирських слуг, озброював їх і силою захоплював раніше належні маєтки до Лаври. Інколи для подібної дії кликалося і козаків. Коли якийсь пан, поласившись на багату лаврську маєтність, нападав на неї і грабував, то він міг бути певним, що подібну (якщо не більш болючу) відплату зазнає в короткий час і його посілість...» 99).

І хоча противники Могили перебільшують, ведучи очорню-ючу його акцію і малюють його надто негативно, то «сам факт озброєних нападів Могили на противників Лаври не підлягає сумніву» 100).

Дуже часто противники Могили висували проти нього застосовані ним брутальні заходи. Для виправдання архимандрита слід зазначити, що такі методи були в дусі тієї доби, що так само, але не так часто поступали і його попередники, та вкінці, що ці енергійні методи виявились ефективними, бо вони повернули Лаврі багато забраних маєтків та остерегли інших грабіжників перед подібними нападами.

З уваги на те, що серед тих, що посягали на добра Лаври, були й православні, Петро Могила користувався також моральними методами, намагаючись впливати на релігійні почуття людей, вказуючи, що подібні насильства викликають гнів і кару Божу. Про це ми довідуємося з красномовних записок архимандрита 101).

С. Голубев, характеризуючи аспект діяльности Могили для збереження і поширення мастків Печерської Лаври, стверджує, що: «П. Могила високо цінив матеріяльні багатства Києво-Печерського манастиря, при чому обороняючи його масткові права, нерідко виявляв схильність показати свою силу маґната. В даному випадку ця його діяльність має деяку подібність з багатьма печерськими архимандритами XVI ст. Але ця подібність є тільки зовнішня.. Для П. Могили Лаврські багатства мали ціну і значення переважно тому, що в них він бачив тверду опору для боротьби з могутніми противниками православія... Тому Могила, ревно оберігаючи манастирське добро, не тільки не користувався ним для своїх інтересів, але також багато власних мастків давав для потреб веденого ним манастиря...» 102).

«Замінюючи меч на чернечу мантію», молдавський воєводич рішився на цей крок із всією щирістю та свідомістю своїх обов'язків як начальника чернечої братії. Про його високе зрозуміння про ролю чернечої місії довідуємося з його власноручних записок, які датуються з цього періоду його життя. Він писав: «Чернече життя -- це досконалість християнського життя». То-му він був надзвичайно строгим до підлеглих йому ченців, від яких вимагав « досконалого некористолюбства, повного самовідречення, беззаперечного підпорядкування волі настоятеля...» 103).

При цьому слід зазначити, що серед власноручних записок Могили є низка прикладів, в яких він представляє основніші характеристики з життя сучасників, що достойні наслідування, а також приклади кари Божої за порушення чернечої обітниці чи непослуху зверхникам 104).

За непослух або невиконання розпорядків з боку ченців П. Могила в деяких випадках не обмежувався до моральної догани, а застосовував суворі, навіть жорстокі заходи. Сучасник нашого архимандрита Єрлич, що перебував у близьких відносинах з Могилою, розповідає про такі два факти:

а) Задумавши заснувати у Лаврі вищу школу, Могила вибрав для неї приміщення, де жили старі й хворі ченці, при Троїцькому манастирі. Було потрібно переселити хворих ченців у інше місце, але вони на чолі із своїм ігуменом Арсенієм чинили опір печерському архимандритові. Це дуже розгнівало Могилу, він забрав у непокірного ігумена гроші і все майно, наказав його бити і опісля його ув'язнив. Від тих побоїв ігумен помер. Так са-мо поступив він також з іншими ченцями, що ставили опір його волі 105).

б) На коронаційному сеймі Могила виклопотав у Володи-слава IV королівську грамоту на володіння Кисво-Пустинським (Микольським) манастирем. Але ігумен Серапіон Більський, що був перед тим впродовж 20 років управитилем цього манастиря, не захотів добровільно уступити своє місце. Тоді Могила, «взявши кілька сот людей з гарматами пішов і силою взяв манастир». Ігумен з деякими ченцями утік, устиг заховати манастирське майно. Ті ченці, що залишилися в манастирі, зустріли нового настоятеля без співчуття. Незадоволений цим Могила «наказав розмістити ченців по одиночках і бив їх посторонками доти, поки вони не сказали, де були сховані гроші і срібло» 106). Після цього найбільш непокірні ченці були на завжди вигнані з манастиря.

Визнаючи вищеподані звідомлення Єрлича за правдиві, найбільший дослідник життя і діяльности Могили -- С. Голубев знову виправдує, що подібні методи були в дусі тієї епохи і практикувались Могилою у свідомості їх законности. Однак і цей великий прихильник Могили засуджує ці його заходи щодо підлеглих ченців 107). При цьому, слід ствердити, що Могила, будучи суворим до ченців і вимагаючи безумовного підпорядкування волі настоятеля, так само був вимогливий і суворий до себе самого, про що заявляє той самий Єрлич: «Він жив благочестиво, гарно, тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілість церкви Божої» 108). А один з біографів Могили з XVIII ст. писав, що він «стискав і умертвляв своє тіло гострою волосяницею, залізним ланцюгом» 109).

Серед інших ділянок, над якими зосередив свою увагу архимандрит Петро Могила, були:

а) Оздоба Лаврського манастиря

Оздоба Лаврського манастиря, який своєю зовнішністю був би гідний ролі, яку він відогравав. Для цього він звернувся з листами до царя Михаїла Федоровича (лист з 12. 1. 1628) і до Львівського братства (лист з 20. 1. 1628), щоб вони допомогли відновити найстарішу українську святиню. Він викупив « срібні й золоті служебні посуди і одяг», що були віддані в застав попе-редніми архимандритами, закупив багато нових цінних церковних речей, оздобив печерську церкву та інші манастирські будови 110).

Найбільшу увагу новий архимандрит присвятив справі печер, де спочивали Божі угодники. Він реставрував печери, розширив і прикрасив в них церкву, спорудив для мощей нові гробниці і поставив над кожною написи 111).

б) Звеличення Лаври

Паралельно з турботами про зовнішню окрасу Лаври, П. Могила намагався привернути їй релігійну вагу завдяки тому, що тут переховувалися чудотворна ікона Богоматері та мощі угодників Божих. Для цього він збирав свідчення про благодатні чудеса у Києво-Печерському манастирі. Архимандрит сам записав свідчення в домашню книгу, яких нараховано до ЗО, а згодом більшість з них видано в «Тератургімі» А. Кальнофойського 112). Серед цих чудес одні стосуються до перших років урядування самого Могили, інші до періоду його найближчих попередників.

Надаючи чудесам в Печорській Лаврі великого розголосу, Мо-гила старався дати відсіч деяким католицьким і протестантським авторам, які з недовір'ям ставилися до нетлінности тіл печерських угодників, а разом хотів закріпити переконання в справедливість православної віри.

Про це й згадують автори «Патерикону» (1635) -- Косів і Тератургіми» (1638) -- Косів і Кальнофойський, які написали ці твори з доручення і при співучасті Петра Могили. «Патерикон» мав на меті « спростувати необгрунтовані аргументи іновірців проти святости і правовірности києво-печерських отців і таким чином замкнути уста тим, які ведуть непотрібну війну з руською церквою». А автор «Тератургіми» пише: «Ти, що докоряєш Русі у схизмі, подивись і побачиш, що в церквах православних і до цього часу здійснюються чудеса, а це є незаперечним доказом, що наша православна церква свята і не заражена схизмою» 113).

в) Боротьба з неправославними віроісповіданнями

Ще з кінця XVI, а головне в XVII ст. православним на українських землях довелося вести завзяту релігійну боротьбу проти трьох віровизнань: католицизму, унії і протестантизму. У зібраних і власноручних записках Петра Могили про благодатні чудеса в православній церкві знаходимо ряд аргументів, звернених проти католицизму («православна віра є правдива, а віра латинян погана, бо перша мас силу благодаті Св. Духа, а остання поз-бавлена тієї благодаті», так критично він аналізує догматичне вчення про чистилище та відкидас введення нового календаря); проти уніятського віровизнання (Могила наводить деякі неґа-тивні факти з життя уніятських ієрархів, які переходили в унію «для розкошів і слави світу цього», заперечує історичну містифікацію щодо залежности української церкви від Риму з найдавніших часів, які вже були спростовані у згаданому «Патерику», а на конвокаційному сеймі 1632 р. Могила заявив, що в Києво-Печерській Лаврі є багато давніх документів, з яких ясно видно неправдивість тверджень про залежність руської церкви від Риму) 114). І, вкінці, проти протестантизму, де він вказує на кару Божу, що її зазнають «єретики через непошанування православних святинь і висміювання православних свят».

Дехто з пізніших дослідників уважав писання П. Могили про чудеса «надто простими, наївними, помилковими, в усякому разі не такими, які слід би писати Могилі, можливо навіть зменшуючи його історичну вагу» 115). При цьому не слід забувати, що ці записки датуються з першої половини XVII ст. і коли деякі з них нині можуть здаватися простими і наївними, то не такими вони були для людей, до яких вони зверталися.

г) Видання книг

Від самого початку управління Печерською Лаврою, Петро Могила присвятив велику увагу відомій друкарні, яку він розширив введенням латино-польських шрифтів, почавши з 1633 р. До того часу печорська друкарня випускала тільки книги церковно-слов'янським шрифтом.

За перші п'ять з половиною років архимандрії Петра Могили, київська друкарня випустила близько 15 книг і брошур. Серед тих, що стосуються безпосередньо до особи архимандрита згадаємо дві: «Крест Христа Спасителя й кождого человека» (1631), і «Літургіаріон, си есть Служебник» (1629) --- догматичне і обрядове пояснення літургії за грецькими джерелами та при використанні всіх дотогочасних українських служебників. Це є пер-ший більший твір, в складанні якого Могила взяв безпосередню участь, так потрібний в ті часи на українських землях. Служебник з 1629 р. відзначався повнотою і точністю 116). Цей «Літургіаріон» був схвалений українськими ієрархами; вони його знайшли «чистим і свобідним від всякого порока, а тому соборні прийняли, обняли, похвалили і затвердили».

У власноручних записках Могили збереглися з того часу кілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерського манастиря від навали польського війська 1630 р.

ґ) Пристойна і велична відправа Богослужения в Лаврі і у всіх церквах, що були на посілостях Лаври. Завваживши, що Бо-гослуження відбуваються мляво і буденно, Могила своєю грамотою з 7. 1. 1629 р. до всіх священиків дав вказівки, щоб Богослужения відбувати урочисто і велично. Для цього було звернено особливу увагу на молебні пісні, створено особливі урочисті служби на день свята Києво-Печерської Лаври (15 серпня). Розпочато відправу у Лаврі великопісних пасій, під впливом католицької церкви, але пристосованих до духу православного віровчення. Не забув наш архимандрит і про проповіді під час Богослужень, сам написавши низку глибокоповчальних проповідей 117).

д) Лавра ставропігією

Багато заходів було зроблено Могилою не тільки для скріплення самостійносте Лаври, але також для поширення її впливів і па інші манастирі, як Киево-Пустинно-Нікольський, Спа-ський Черненський. З уваги на особливе місце і завдання своєї установи, він надав їй титул Велика Кисво-Печерська Лавра, а собі назву Великого Архимандрита 118). Митрополит Йов Борецький надав йому спеціяльною грамотою уповноваження давати розпорядження в церковних справах під час поїздок по православних спархіях 119).

є) Могилянська Колегія

Найбільшим ділом Петра Могили за цей період було перетворення, заснованої Плетенецьким, лаврської школи у вищий навчальний інститут.

До кінця XVI ст. навчання на українських землях було на низькому рівні. Тільки з появою тут єзуїтів з їхніми школами, що вели широку пропаганду серед православного населення, провідна верства почала думати про потребу освіти. В наслідок цього засновано ряд шкіл, переважно при братствах, але вони не піднесли освіти до того ступеня, щоб могли конкурувати з єзуїтськими. Насамперед цим школам бракувало певної строгої системи, слабо вивчалося латинську мову, яка в той час уважалася за обов'язкову для кожної культурної людини.

Труднощі для підвищення рівня освіти в православних школах випливали з того, що відчувався брак відповідної кількости підготованих викладачів і ці останні мусили звертатися за вдосконаленням науки до чужинецьких навчальних інститутів. Спроба реформ -- підвищення рівня освіти -- зустріла опір деяких завзятих православних консервативного способу думання. Ось думки цього середовища, висловлені відомим українським письменником Іваном Бишенським :

«...Латинська премудрість -- пряма дорога до пекла. Рето-рика, діялектика й інші поганські (латинські) хитрості й руководства є витворами діявола, що веде боротьбу із слов'янською мовою, яка є найбільш плодюча і найулюбленіша Богові. Тому, чи не краще вивчити богомолебний і праведнословний часословець, молебний псалтир, плачивий і смиренномудрии октоїх, євангельську і апостольську проповідь (з поясненням простим, а не хитрим) і інші богослужебні книги, і через тс здобути життя вічне, -- чим розуміти Аристотеля красномовного, Платона і інші вавилонські хитрості -- і зі всім тим відійти в огненну гієну...» 120). До цих двох моментів слід ще додати й третій, а саме пригноблення і обмеження освіти в українських школах з боку польського уряду.

У домогилянський час, найважливішими школами була Острозька, Вілснська і Львівська. Особливо остання славилась своею освітою на всі українські землі, але в 1620-их роках вона почала підупадати, головне через нетактовне втручання братчиків у ділянку викладів. Тому більшість визначних викладачів покинула Львів і переселилася до Киева.

Такий стан освіти застав архимандрит Могила. Він був пов-ністю свідомий, що занепад православія був наслідком невистачальної і на низькому рівні освіти. Про це він недвозначно писав у своєму заповіті, що його переказус Голубев: «Найбільш надійним засобом для піднесення і розвитку освіти на українських землях Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які би по духу своему були строго православними, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західньоевропейським і польським» 121).

Здійснення свого пляну Петро Могила почав зразу після зайняття Київської архимандрії; тоді ж він попросив від константиноиільського патріярха «благословення завести в Києві латинські і польські школи, а раніше вислав здібних ченців у різні держави для навчання, між якими був і покійний Інокентій Гізель» 122). Висилка Могилою молодих людей закордон і наміри відкрити в Лаврі вищу колегію не знайшли схвалення з боку киян. Вони бачили в цьому підрив своєї школи, яка існувала при Київському Богоявленському братстві. Особливо з недовір'ям до плянів Могили ставились люди консервативних переконань, які побоювались, що поширення програми в школі доведе до створення єресей. Тому ще до відкриття згаданої колеґії члени братства й інші кияни звернули архимандритові Могилі увагу на шкідливість розподілу викладацьких сил між двома школами і попросили його, щоб професори, підготовлені Могилою, викладали у братській школі. Цісї засади притримувався і друг Могили, митрополит Йов Борецький, який перед своєю смертю (березень 1631 р.) залишив духовний заповіт, в якому застерігав П. Могилу не організувати для виховання православних дітей ніяких шкіл, крім братської: «За наперший и церкве божой и всему православному народови Российскому потребнейший пункт в том тестаменте остатное воли моее кладу, абы школы в братстве Киевскомдля цвичення деток хрестиянских, а негде индей фундованы были под нсблагословением приказую» 123).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8