Праця про Петра Могилу

Праця про Петра Могилу

Як було вирішено в Городку Волинському, М. Смотрицький мав виготовити для цього собору проект згоди між православними й уніятами, який мали видрукувати і розіслати ще перед собором. Але замість цього. Смотрицький підготовив великий трактат про упадок православної церкви, взявши за претекст свою подорож на Схід, а тільки е додатку додав розділ про різниці між Східньою і Західнього церквами. У цьому творі, названім «Apo-logia peregrinatieyi do kraiow wschodnych» Смотрицький обвинувачує українську православну церкву, що вона відійшла від справжньої віри, що вона переповнена єресями і всю критику вів з погляду католицької науки. Причину упадку православної церкви Смотрицький вбачав в тому, що вона противилась унії, що вона у своїй полеміці з католицизмом користалася аргументами протестантів. Тому для Смотрицького єдиним рятунком є унія з римською церквою. А щоб заохотити православних до цього переходу, він одночасно вабив їх матеріальними перспективами, зв'язаними з унісю:

«Бог буде тоді з нами й подасть нам гойно всі духовні й світові благодаті, нами так давно втрачені : церкви піднесе з упадку, народові руському верне давні вільності; тобі, шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщан допустять до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, манастирі приведе до кращого порядку. Пресвітерів увільнить від тягарів неволі. Нарешті всьому народові руському, бідному і замученому з цеї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози. Ще на цім світі дасть нам тішитися плодами небесними, а після цього минущого щастя удостоїть бічної утіхи в царстві небеснім» 20).

На початку Петрівки «Апологія» була закінчена і Смотрицький вислав її в українському тексті у двох списках митрополитові Й. Борецькому і П. Могилі до Києва з проханням надрукувати і випустити в світ ще перед собором. Як митрополит, так і архимандрит відповіли Смотрицькому, що прочитавши рукопис, подадуть свої завваги, але переглянувши його не поспішали з друком. Тим часом Смотрицький вислав один примірник своєї «Апології» Касіянові Саковичу до Кракова, який надрукував її польською мовою і ще перед собором розіслав до поодиноких православних діячів.

«Апологія» зробила гнітуче враження, викликаючи серед православних одностайне обурення. Цей нетакт і велика зневага найглибших почувань православних, відштовхнули Борецького і Могилу від Смотрицького й одночасно звели нанівець запроектова-не зближення двох церков. Щобільше, собор перетворився на суд над архиепископом Смотрицьким, якого обвинувачували у відступництві і зраді православія.

Ще перед початком собору Митрополит і Архимандрит передали « Апологію » на розгляд духовному судові, а саме -- визначним богословам Лаврентієві Зизанієві і Андрієві Мужиловському, які разом з Борецьким І Могилою на протязі чотирьох тижнів студіювали твір Смотрицького і в ньому знайшли 105 неправос-лавних тез, тому визнали його неправославним і засудили 21).

Коли М. Смотрицький прибув до Києва (13. 8. 1638 p.), тоді вже засідав собор у Печорському манастирі (хоч офіційно він був назначений на 15. 8. 1638) І саме обмірковували «Апологію». Смотрицького не впустили до Печерського манастиря, куди він був запрошений П. Могилою, для нього визначено мешкання у Михайлівському манастирі. Сюди прибула дєлеґація собору на чолі з протопопом А. Мужиловським, вимагаючи від Смотрицько-го, щоб він відрікся від своєї «Апології». Про перебіг розмови і хід собору є дві реляції : одна православна «Аполлеіа Апології» 22), а друга -- «Протестація»-Смотрицького, які подають дещо інший зміст про зустріч, як і про самий собор.

Смотрицький настоював, щоб його було допущено на наради собору, але під тиском загальної думки, а головне в наслідок погроз козаків, він підпорядковувався рішенням собору, про що повідомив митрополита Борецького листовно. Того ж дня, 14 серпня 1628 р., до Смотрицького прийшла друга дєлеґація собору на чолі з митр. Борецьким, трьома єпископами і декількома священиками, вимагаючи від нього, щоб він зрікся своєї « Апології», прилюдно покаявся та не повертався більше до Дермані. Після довгого обстоювання своїх поглядів, Смотрицький погодився і на другий день, на свято Успіння Божої Матері, під час літургії, відбулася анатема « Апології » та прилюдне покаяння Смотрицького, деталі якого знаходимо в «Аполлеія Апології», в «Протестації» та в митр. Макарія 23).

На другий день собор продовжував свої наради, обмірковуючи справу допомоги на державні потреби, але більше не затор-куючи унійного питання, як це планувалося у Городку. 24 серпня 1628 р. на додатковому соборовому засіданні Митрополит разом з єпископами, серед яких був і архисп. Копинський, але без М. Смотрицького, підтвердили засудження «Апології» видаючи відповідну грамоту.

Після цього М. Смотрицький таки випросився до Дермані, де видав «Протестацію» (8. 12. 1628), в якій писав про примусове відречення від «Апології» та апелював до скликання нового собору. Однак явно перейшовши тепер на унію, він був позбавлений всякої можливосте впливати на процес унійної акції і крім полемічних видань («Prolestacya» -- 1628, і «Paraenesis albo Na-pomnienie... do bractwa wilenskiego» --- 1629) -- він перестав відогравати будь-яку ролю; ініціативу перебрали інші.

Назагал архиепископ М. Смотрицький своїм переходом від однієї до другої церкви, своїми скритими ходами та своєю гострою полемікою не сприяв самій ідеї зближення церков, а скоріше її захитував.

Залишається нам і це з'ясувати погляди архимандрита М. Мо-гили під час цієї третьої фази підготовки до «універсальної унії». Як це було вище подано, Могила напочатку ставився з великим Зрозумінням до проблеми зближення, чи навіть поєднання двох церков. Він разом з митр. Борецьким стояв дуже близько до Смотрицького, який ініціював цю чергову спробу порозуміння православних з уніятами. І треба припускати що у Могили, як також у Борецького, ця проблема не була конъюнктурною, але випливала з глибокого відчуття потреб церкви та українського народу. Що це припущення мас певні основи, про це свідчить увесь дальший шлях архимандрита, а згодом митрополита Могили. Якщо ставлення Могили раптово змінилося до М. Смотрицького, відразу після прочитання його «Апології», а разом і до його плянів, то причина цього в двох різних площинах бачення «універсальної унії ».

Для Смотрицького, як також для деяких католиків того часу, єдиною справжньою с тільки католицька церква (дивись тези «Апології»), всі ересі є по другій стороні, тому унія уявляється тільки як безапеляційне підпорядкування Римській церкві. Як вірний син своєї православної церкви. Могила не міг погодитися на такий підхід до справи екуменізму, тому ніхто інший як Могила 14 серпня 1628 р. енерґійно вимагав від Смотрицького, щоб цей підписав анатему на свою «Апологію », що він і зробив, а 15 серпня також Могила роздавав кожному єпископові по свічці і по листку «Апології» для її спалення, на знак вічного осудження. Активна участь Могили в засудженні плянів Смотрицького -- це протест проти приниження і невірного трактування православної церкви та проти її підпорядкування католицькій. Проблема зближення церков у понятті Могили випливала з самого християнського вчення про єдність та з потреби релігійного миру, а не взаємного поборення і самознищення. Це мало бути не опанування однієї церкви іншою, тільки добровільне зговорення для зміцнення загальної Христової церкви.

3) Період 1629 р.

Попри великий удар, що його зазнала ідея примирення і зближення православної і католицької церков в наслідок заходів М. Смотрицького, до цієї ідеї ще нераз доводилося повертатися, її ініціювали інші люди, вона знаходила захисників з обох сторін. Чи не найдалі були зроблені заходи саме в 1629 p., з нагоди трьох соборів.

Новум у теперішніх заходах полягав в тому, що ініціатива виходила з трьох сторін: уніятської, православної, до яких приєднався король Сіґізмунд III, якому потрібний був мир на церковному відтинку у зв'язку з його політичними плянами (шведська війна). Тоді, коли впродовж кількох років православні відмовлялися від безпосередньої зустрічі з уніятами, тепер вони погодилися на спільний собор. Мабуть, таки ініціатива і на цей раз вийшла з уніятської сторони, а саме від митрополита Й. Рутського, але він діяв за посередництвом архимандрита Иосифа Баковецького, уніятського делеґата на Варшавському сеймі.

Про унійну акцію 1629 р. масмо докладні документи, які походять з різних джерел: С. Голубев подас матеріяли православні 24), П. Жукович опублікував акти з колишнього архіву уніятських митрополитів, що переховувалися в архіві св. Синоду в Петербурзі 25), І. Крип'якевич опублікував акти, ідо належали колись папському нунцієві Антонісві Санта Кроче, що перебував у Польщі в 1627-1630 pp. 26), Е. Шмурло опублікував документи з архівів Конґреґації Пропаганди Віри 27); це саме зробив А. Великий 28).

На варшавському сеймі, що відбувся в лютому 1629 p., православні посли М. Кропивницький і Л. Древинський домовилися з уніятським послом архимандритом Й. Баковецьким про спільний собор, про иго король радо видав при кінці березня 1629 р. універсал, в якому визначав спільний собор православних з уніятами 28 жовтня 1629 р. у Львові. Перед тим мали відбутися два окремі собори 9 липня 1629 р. (на день Петра і Павла) : православний у Києві й уніятеький у Володимирі.

Православна іерархія, яка не брала участи у варшавському сеймі, поставилася прихильно до собору; митрополит Й. Борецький від себе видав універсали, в яких заохочував православних прибути на київський собор «для милости Христовы и для ласки найяснейшего господаря короля». щоб осягти «пожадану милость покою» 29). Ця велика поступливість і прихильність митрополита Борецького порівняно з дотеперішнім наставлениям православних викликали велике обурення і протести різних верств, а зокрема православних шляхтичів, що були на війні зі шведами під Мальбурґом, які заявляли свою готовість «кров свою пролити за віру і правду» 30). Другий протест прийшов від запорозьких козаків, які, хоч і не запрошені, на собор вислали двох депутатів : А. Лагоду і С. Сосимовича. Тхнім завданням було контролювати діяльність собору. Вкіниі. також: православна шляхта гостро протестувала проти зловживань короля, який мету собору із «успокосння » релігійної справи перетворив на об'єднання з римською церквою. Шляхта забороняла митрополитові Борецькому «синодувати», а короля просила «щоб релігійна справа була вирішена сеймом, а не тими синодами» 31). Ці протести вплинули на перебіг київського собору, який розпочався в соборній церкві Успіння на Подолі, в присутності митрополита, спископів та великої кіль-кости духовенства; за реляцією А. Кисіля -- «щонайменше 500». Однак на собор не прибула православна шляхта і миряни, за винятком послів Кропивницького, Древинського і Проскури. Королівським комісаром на соборі був Адам Кисіль. Собор проходив у великій метушні і погрозах, так, що не було можливості! обговорювати саму тему : примирення з уніятами. В такій атмосфері трудно було вести наради й присутні не знали, як виправдатись перед королем. Остаточно вирішили, що через відсутність шляхти собор не може нічого рішати і про не повідомлено короля листовно 32), а про перебіг київського собору звідомлення внесено до київських міських актів 33).

Собор уніятів у Володимирі відбувся за усталеним пляном і на ньому прийнято умови згоди з православними та обговорено питання спільного собору у Львові. Однак негативний результат київського собору вирішив і долю львівського.

Але це не знеохотило митр. Й. Рурського; він був задоволений, що православна ієрархія і духовенство стояли за примирення. Щоб заохотити православних, він знову висунув проблему створення патріярхату для українців :

«Звичайний нарід дуже бажає патріярха; тільки й знас в релігійних справах, шо йти за патріярхом : чи не було б вказано утворити гідність патріярха, обсадити її відповідним чоловіком і при його помочі привести православних до унії» 34) -- писав митрополит Рутський у своему меморіялі «Praeparatio ad synodum» до нунція А. Санта Кроче на початку 1629 р. Пригожим кандидатом на становишс патріярха Й. Рутський уважав печерського архимандрита Петра Могилу. «який видається прихильний для унії, міг би перейти на унію, спочатку приватно при певних свідках, а потім вести пропаганду. Item desiderabunt ipsi, ut ad facilius trahendam plebem, praesertim autem kozakos. constiluatur patriar-cha unus ex ipsis. non ex nostris : et quia est inter illos Petrus Mo-hila, archimandrita chiouiensis pieczerensis...» 35).

На думку уніатського митрополита, щоб здобути православ-них, слід «поробити їм в дечім поступки», бо «ніколи не було ліпшої нагоди для притягнення православних до унії з святого римською церквою, як тепер, коли заповіджено синод і коли він добре відбудеться».

Навіть після невдачі київського собору, Рутський оптимістично дивився на майбутній спільний собор, уважаючи, що «православні не роблять перепон ні в одній із спірних точок, тільки не признають примату папи, але й цю перешкоду можна усунути, коли б православні одержали свого патріярха, а цей признав власть папи» 36).

Але всі заходи і сподівання митр. Рутського були уневажнені настановою Конгрегації Пропаганди Віри 37) і нунція Санта Кроче, який своїм листом з 18. 8. 1629 р. забороняв відбуття спільного собору з православними 38). Це був великий і несподіваний удар по всій унійній акції митрополита Рутського і хоча він запевняв у своєму листі з серпня 1629 р. нунція і Конґреґацію, що «зі схизматиками синоду не будемо відбувати, ані навіть не приймемо їх послів до нашого збору...» 39), то все ж таки Рутський делікатно критикував несподівану заборону своїх ватиканських зверхників: «Нехай буде зовсім спокійна св. апостольська столиця, за нас, синів своїх, що віддано будемо себе вести, тільки притягаючи їх до святої унії...» 40).

Після подій у Києві та заборони ватиканських чинників, собор у Львові (28. 10. 1629) втратив всяку підставу. А тому, що вже не було змоги його відкласти, то перетворено його на уніятєький собор, який полагоджував внутрішні поточні справи. Докладний опис цього з'їзду знаходимо в одному документі, опублікованому М. Гарасевичем 41). Крім цього, митр. й. Рутський разом зі своєю ієрархією відбув чемностеву візиту у братській православній церкві. Формально, щоб не наражати універсал короля, Київський воєвода кн. Александр Заславсъкий, королівський посол на львівський собор, порозумівшися наперед з митр. Рутським, двічі посилав делегатів до місцевих братчиків, а коли вони ухилилися, тоді він сконстатував неприсутність православних і закрив собор.

З документу, знайденого в актах Львівського братства з датою 1629 p., довідуємося про проект замирення, підготовлений католицькою стороною, який складався з 6 пунктів : 1) Наука про походження св. Духа признається за нейтральну. Люди грецького обряду тримаються своєї формули, латинники своєї, і одні одних не мають докоряти за ерєсь на цьому пункті; 2) Православні мають прийняти догмат про чистилище, але вільно їм при цьому вірити або не вірити в очищення вогнем; 3) Мають також вірити в блаженство праведних душ перед страшним судом; 4) Латинники не мають відмовляти правосильности таїнствам Східньої

Церкви й її ієрархії; 5) Русь має признавати першенство папи і його зверхність над церквою; 6) Зверхність царгородського патріярха над руською церквою залишається в силі, але під умовою, щоб кожний новий патріярх виявився перед польським урядом, що він правильно вибраний і правовірний на доказ чого має прислати своє credo» 42). Трохи інше формулювання цих 6 пунктів подають католицькі дослідники 43), уважаючи, що авторами цього проекту мали бути православні.

З наведеного видно, що наближення між: православними й уніятами в 1629 р. доходило до завершення, перешкодою стали для одних заборона Риму, а для інших православна шляхта і козацтво, які не були консультовані, тому не довіряли всяким заходам, що походили з католицького боку. Е. Шмурло так характеризує труднощі зближення: «Рим надалі трактував православних як щось нижче, або як учнів, що нічого не знають і які поми-ляються. Католицька церква залишала собі ролю учителя, який покликаний провадити смиренних до сонця правди» 44). Аналогічну оцінку унійним заходам подас й католицький дослідник І. Нагасвський, який пише: «Православна іерархія хотіла замирення, але лякалася, що визнавши першенство папи в Церкві, буде підлягати юрисдикції Риму і що її дотеперішні права, обряди й традиції будуть при цьому вкорочені. Вони хотіли засісти за одним столом, але як рівний з рівним, або сидіти посередині між Римом і Константинополем та мати з ними добрі зв'язки без огляду на кальвіністичне навчання патріярха, що дуже скоро стрінулося з осудом таки його власних спископів.

«Православній ієрархії бракувало щирости й довір'я у свою власну силу. Можливо, що відстрашували їх від едности з Римом дотеперішні практики латинських духовних у відношенні до їх об'єднаних із Римом братів, як також занадто влізлива інґе-ренція короля Зигмунта в церковні справи. їх відстрашувала й та обставина, що тридцять кілька років по заключению Унії з Римом, мимо наполегливих домагань кількох папів, українським католицьким Владикам не вдалося засісти в законодатних палатах, разом із їх латинськими колегами, щоб там особисто боронити справ своєї Церкви» 45).

У переговорах між православними й уніятами в 1629 р. активну участь взяв архимандрит Петро Могила, який після відходу архиєп. М. Смотрицького почав займати друге місце в православній ієрархії. Попри тиск, що його чинили шляхта і козаки проти відбуття київського собору, Могила явно висказався за відбуття собору, він « бажає і за тим стоїть, щоб той синод відправлявся» 46). Він тісно співпрацював з королівським легатом А. Кисілем у справі здобуття згоди між обома сторонами47). Могила приймав у себе значніших осіб собору, а частина собору відбувалася в приміщеннях Печерської Лаври. Він був дуже вражений, навіть розплакався, коли під час третього дня нарад один козак погрозив: «Буде унія господарникові (тобто архимандритові -- А. Ж.) та й Борецькому така як війтови перше» 48); це натяк на вбивство Ходики.

За своє позитивне наставления до зближення з уніатською церквою П. Могила і пізніше зазнавав образливих наклепів і доносів. У 1631 р. ченці з Новгород-Сіверського оповідали в Москві, «що в Печерськім манастирі архимандрит київський піддається ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з ляхами» 49). Наскільки це було несправедливим і образливим для Могили, видно вже з того, іцо в той же час польські кола заявляли, що Мо-гила збунтував козаків «твердячи, що ціле військо (польське) йде на Україну, щоб викоріняти козаків і віру благочестиву» 50).

Так само розходиться з правдою і твердження представника сучасної Московської Патріярхії І. Спаського, який розглядаючи спроби порозуміння на соборах 1627-1629 pp., твердить, що великий архимандрит «доказував попередніми уже спробами, що будь-яке порозуміння (між уніятами і православними -- А. Ж.) може допровадити тільки до ще більшого загострення відношень між православними і католиками...» 51).

Солідаризуючись із тодішньою православною ієрархією і духовенством, П. Могила, не зважаючи на загальну опінію народу, послідовно продовжував акцію примирення з другою українською церквою. Але й відірваність веденої акції від творчих та активних репрезентантів православної спільноти: козацтва, братств і шляхти вирішили справу ужитих заходів.

4) Період 1636-1638 pp.

У дотеперішніх унійних заходах архимандрит Могила брав участь поряд митрополита Й. Борецького і частково архиєписко-па М. Смотрицького. Ставши митрополитом в 1633 p., Петро Могила вже як голова православної України вів переговори, чи був причасний до так званої універсальної унії, і тим самим співвідпо-відальний за її наслідки.

Попри прийняті «Пункти заспокоєння обивателів релігії грецької» 1632 p. дворічна практика проведення їх у життя чи краще кажучи -- непроведения, та остаточний перегляд їх на сеймі 1635 р. {14 березня) із надще-рбленням прав православних 52) довели до незадоволення обох сторін : православні сподівались дістати більше, ніж їм дано, а уніятсько-католицька сторона тяжко відчула втрату того, що від неї забрано. Це все викликало в тих і тих гіркі докори сумління через відсутність замирення, а взаємне поборювання підкреслювало безперспективність як для православних, так і уніятів. Серед таких обставин знову виринала і знаходила сприятливий ґрунт стара ідея « універсальної унії», поштовхом до якої був сейм з 1635 p., що на ньому тільки загострилися суперечності і боротьба.

Унійну спробу 1636 р. розпочав волинський воєвода Адам Александер князь Санґушко, а згодом продовжив король Володислав IV. Ця чергова спроба характеризується тим, що її проводили самі посередники (волинський воєвода, король, Ватикан), бо про наставления до неї православних і уніятів маємо тільки нічим не потверджені припущення. Щобільше, в цій акції цілковито ігнорувалося уніятську сторону і йшли намагання про безпосереднє домовлення між Ватиканом і православними.

В лютому 1636 p., князь Санґушко вислав до Риму домініканського пріора у Львові о. Івана Дамаскина з листом до Папи Урбана VIII. Санґушко, впливова людина Польщі, а тим більше на Волині, пропонував свої послуги в справі з'єднання православних з католицькою церквою і просив благословення на це діло від Святішого Отця 53). Крім листа Санґушко передав о. Дамаски-ном і додаткову інструкцію, в якій писалося про існування на Україні серед православного населення руху для церковного з'єд-нання з Римом, але що цей рух є явно ворожий до уніятів і латинського духовенства- Ініціятори руху бажали мати в Києві свого патріярха, який був би підпорядкованим папі, тому просили останнього вислати Санґушкові бреве, а вони тоді вже знайдуть спосіб висловити бажання про своє підпорядкування Римському престолу :

«Principals ex spiritualibus et saecularibus schismaticis tale praebent medium, ut possint habere suum palriarcham Kioviensem, ita ut dependeat a Sanctissimo Domino Nostro. Et ut sinodus super hoc sit congregata. Desiderantes etiam ut primo Ill-mus dux palati-nus Volhiniae habeat litteras a Sanctissimo tractandi cum illis, qua habita licentia a Sanctissimo: volunt invenire modum, per quern negocium publicando simul ad obedicntiam Sanctae Sedis Apostolicae adducant. Cum unitis, cum episcopis ritus Romani, nihil a principio volunt tractare...» 54).

Крім цього, в згаданій інструкції з 7. 10. 1635., Санґушко повідомляв, що до унії прихильні були й два представники православного духовенства : київський митрополит П. Могила та луцький єпископ Атанасій Лузина, який не тільки в душі, але й відкрито висловлювався за унію ;

«Referendum est Sanctissimo Domino Nostro quod Mohila metropolita Kioviensis schismaticus, est intrinsece inelinatus ad unio-nem, et libentissime vellet illam una hora videre, sed propter metum Kosachorum (quod tamen minus est) non audet aperte, sed magis propter nobilitatem, quae nobilitas per media postquam macerabi-tur, in schismate, certo certius metropolita aderil et non contradicet. Hoc idem referendum est, de Puzyna episcopo Luceoriensi schisma-tico, qui non tantum intrinsece sed publice laudat valde unio-nem» 55).

Як доказ симпатій Могили до Риму подавалося справу книжки «Антопологію» -- Геласія Дипліца (1632 p.), яку засудив Могила за її напади на католицьку віру і навіть заборонив її вживати духовенству і мирянам. Однак при всій своїй симпатії до унії, за словами Санґушка і Дамаскина, Могила повинен діяти таємно, боячись виступу козаків, а особливо -- ховаючись перед шляхтою.

Отець Дамаскин вів у Римі переговори у великій таємниці : навіть в Конґреґації Пропаганди Віри про пляни Санґушка було реферовано (11. 2. 1636) після офіційного засідання, без внесень до протоколу. Папа призначив комісію з трьох кардиналів, яка мала займатися пропозиціями Санґушка, зобов'язуючи її до суворої таємниці. Ця комісія рішила написати бреве тільки до волинського воєводи, не входячи в прямий контакт з київським митрополитом і луцьким єпископом, а обмежуючись тільки звичайною похвалою на їх адресу в бреве на ім'я Санґушка з 10. 7. 1636., дякуючи цьому, що « він разом з возлюбленими братами -- Петром Могилою, митрополитом русинів, і Атанасієм, єпископом луцьким, турбується про з'еднання всіх русинів з римським престолом на основі Фльорснтійського собору» 56).

О. Дамаскину було доручено вияснити Санґушкові, що участь короля в цих заходах потрібна, але його треба повідомити щойно тоді, коли буде певність щодо успіху акції. Тим часом окремою інструкцією з 11. 4. 1636 доручено нунцію Польщі Філонарді вступити в контакт з Санґушком, провірити правдивість інформації воєводи і тільки згодом поінформувати короля 57). Однак про проект Санґушка і ужиті заходи Ватикану король довідався скоріше, ніж про це повідомлено нунція і Володислав перший повідомив Філонарді.

Заохочений ініціятивою волинського восводи, король Володислав IV перебрав її і звернувся окремим універсалом 31. 8. 1636 р. до уніятеького митр. Й. Рурського, а 5. 9. 1636 до митр. Петра Могили, пропонуючи православним і уніятам порозумітися між собою і вибрати собі патріярха, на зразок московського. До православних ісрархів Володислав IV писав :

« Ми бажаємо, щоб перед початком наступного сейму ви увійшли в зносини зі всіми братствами і разом з ними пошукали способів, при помочі яких між вами обома сторонами -- православних і уніятів -- могло б наступити єднання і тривка згода, а доки ви не погодитесь між собою добровільно вірними засобами, кожна сторона не турбуватиме другої. Знасмо, що основним питанням між вами (православними й уніятами) буде питання послуху, яке ви, православні, виявляєте константинопольському патріархові; але, коли розсудите, що діялось і діється тепер з тією столицею, то ви легко зрозумієте, що не порушуючи прав патріярхату, ви можете, за прикладом Москви й інших держав мати у себе вдома те, за чим ви звертаєтесь закордон. Довершіть же діло, любе Богові, корисне Речіпосполитій, потрібне руському народові, особливо тому, що вас об'єднає, і було незабутнє для нас...» 58).

Хоч прямо Володислав не заявляв, однак «ледве чи підлягає сумніву, що кандидатом на патріярха був намічений королем, а також латино-уніятською партією, Петро Могила... Зрозуміло, що пропонуючи Могилі патріярший сан, Володислав IV і латино-уніятська партія мали на меті заручитися його співпрацею, як най-видатнішого і своїм положенням, і впливом, основаних на великих заслугах перед руським народом, представника православної церкви» 59). Про це згадує і К. Сакович у своїй «Перспективі» з 1642 p.; також Львівський літопис подає коротку згадку, що Могила має стати першим « руським патріярхом» 60). Скориставшись з чуток про намічену кандидатуру Могили на патріярха, колишній митрополит І. Копинський використав цю нагоду, щоб ширити фальшиві відомості про свого суперника: «Митрополит П. Могила відпав від християнської віри, а від папи одержав благословення в патріярхи після присяги королеві, панам і арцибіскупам...» 61). Ці провокаційні чутки спричинили те, що в 1638 р. багато ченців з Лівобережжя втікали на Московщину.

Митрополит Петро Могила, виконуючи волю короля, до якого мав почуття вдячности за коректне ставлення до православних, вислав 26. 10. 1636 р. грамоту до своєї пастви, в якій закликав до релігійного примирення з уніятами і радив всебічно обдумати справу примирення, а одночасно наказував, щоб на найближчий сейм послами були вибрані люди найбільш відомі ревністю до православної віри 62). Відомо, однак, що сейм з січня 1637 р., на якому були намічені переговори між уніятами і православними, був «зірваний» через розходження послів у справі патріярхату. Причина полягала в тому, що конгрегація Пропаґанди під впливом конґреґації Сан-Офіціо дала неґативні відповідь в справі патріярхату, мотивуючи таке наставлення фактом, що Рим не бажає відштовхнути від себе грецьку церкву, а користаючись з труднощів в Константинополі, сподівався там покращати свої позиції 63). Конґреґація вислала до нунція Філонарді листа з 20 грудня 1636 р., в якому наказувала: «Обов'язково притримуватися інструкції з 6. 7. 1629 р. » 64}. А ця Інструкція забороняла дискусію в справі догм і вимагала ще перед спільним собором повного підпорядкування православних католицькій церкві. В наслідок всіх цих заходів, хоч православні на сеймі 1637 р. виявили багато доброї волі, питання унії навіть не було поставлене на порядок денний і тим самим раз на завжди були закінчені заходи в справі спільного патріярхату для українців.

Впродовж: 1638 р., у Ватикані кілька разів ставилося питання «універсальної унії» в наслідок домагання короля на дозвіл на спільний собор православних з уніятами, однак відповідь була негативна. Це саме повторилося в 1640 p., коли доручення з 25. 8. 1640 з Риму вказувало, що слід « точно триматися вказівок нунція і давати повну віру його словам» 65). Ці переговори відбувалися тільки на верхах між королем, Ватиканом і нунцієм, але в них українська церква участи не брала.

Більшість дослідників 66) приписують цьому періодові (1636 р). появу проекту замирення: «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus», однак, згідно з думкою Е. Шмурло (цит. твір, стор. 108-111), ми уважаємо, що цей документ стосується наступного періоду, де про нього й буде мова.

Вище подані факти мають в собі багато неясного, містять Суперечливі погляди, тому необхідно провести їхню докладну аналізу.

Заходи Санґушка-Дамаскина найкраще простудіював Е. Шмурло. довгі роки працюючи в архівах Конгрегації Пропаґанди Віри у Римі як делегат Академії Наук у Петербурзі. У згаданій вже його праці, він опублікував 16 документів (чч. 65-80), в яких крім листів та інструкцій кн. Сангушка і Дамаскина, є протоколи з засідань Конґреґації, її інструкції до нунція Філонарді та листи кардиналів А. Барберіні, Інґолі тощо. У всіх цих документах дуже часто згадується про митр. Могилу, про його прихильність до унії, включно з тим, що православного митрополита називають «потаємним уніятом» :

«Petrus Mohila metropolita Kioviensis, in publico est schismati-cus, sed occulte est unitus et libentissime desiderat unionem et vel-let illam in uno instanti videre, sed propter Kozakos (de quibus minus est) et nobilitatem aperte non audet...» 67). Відповідь на всі ці нічим не обгрунтовані заяви подас сам Е. Шмурло. Аналізуючи домагання Дамаскина. щоб Конґреґація вислала в неофіційній формі листи також до Могили і Пузини, які (листи) мали « заторкнути обох до глибини душі і що тоді і митрополит і єпископ будуть готові кров проливати за діло унії» 68) але Курія завагалась, уважаючи пропозиції Дамаскина за надто відважні й листів не написала. Шмурло виправдус поведінку Конґреґації: «Попри все лист Санґушка і пояснення Дамаскина своїми протилежностями скоріше затемнювали, ніж роз'яснювали, створюючи вагання, а навіть сумнів. Курію запевняли, начебто до голосу Могили й Пузини прислухається майже вся руська шляхта, що єпископ луцький міг відкрито проповідувати унію, що «вся схизматична шляхта і духовенство » настоювали на поїздці Санґушка до Риму, а в той же час і воєвода і митрополит з єпископом бажають дотримання суворої таємниці, мотивуючи головним чином побоюванням протидії зі сторони самої шляхти, але не тільки її одної, але також і козацтва...» 69).

Так само згаданий автор вносить правильні поправки щодо приписаного Санґушком і Дамаскином «уніятства» Петра Могили, він пише :

«До нас не дійшов голос самого митрополита Могили, і ми не знаємо безпосередньо від нього, в якій мірі він брав участь у проекті волинського воєводи і в якій формі виявилась ця участь. Немає основ сумніватися в заявах Дамаскина, хоч деяким фактам він дає не зовсім правильне пояснення. В митрополиті Могилі, який гостро засудив книгу Диплиці, очевидно, тільки пристрасне око могло бачити ровного паладина і борця за церковний примат папи: в єретичних творах і католик, і найортодоксальніший православний могли найти сторінки, однаково осоружні й несумісні з їхнім релігійним почуттям. В поведінці Могили Дамаскин знайшов те, що йому хотілося знайти. Це одначе не значить, що у Могили не було можливо нічого «знайти». Відмовляти київському митрополитові в католицьких симпатіях на грунті унії з Римом ледве чи можливо; слід тільки пам'ятати що в слово унія сучасники звикли вкладати не завжди те значення, яке вкладали в нього люди першої половини XVII століття» 70).

Після довгого історичного екскурсу, в якому Е. Шмурло намагається довести, що унія в XVII ст. була значно присмливіша для православних, ніж у XX ст., він продовжує:

«Петро Могила жив саме в таку добу, і, залишаючись цілісно православною людиною, він допускав ще можливість порозуміння, він міг ще не боятися слова «унія». Ось чому даремно одні намагаються вибілити його від звинувачення в «податливості» -- Могила подавався; і даремно інші обвинувачують його в опортунізмі, тінь на чистоту релігійного вірування -- шукати з'єднання розпалих частин християнської церкви ще не значить перестати бути православним... Це все створювали обставини, які виправ-дували в очах Петра Могили, його «податливість» і готовість допустити унію з Римською церквою. Події показали, що Могила помилився у своїх розрахунках, що зближення з Римом покищо ще було неможливим :але у своїй помилці він був не єдиним: багато з сучасників київського митрополита, не менш ревні за нього православні, не менш від нього тверді у вірі своїх батьків, думали так саме як він» 71).

Погоджуючись у засаді з висновками Е. Шмурло, деякі застереження викликає тільки його оцінка уніятсько-православних відносин XVIT ст. Загальновідомим с наставления козаків та братств до унії, а вони ж були виразниками національних і релігійних прагнень усього народу. Це було тоді, коли загинув архисп. Йосафат Кунцевич, а не один прихильник унії був втоплений у Дніпрі. Ллє це не зменшує ролі, що її відограв П. Могила у справі зближення церков, а навпаки. Будучи переконаним, що з'єднання роз'єднаних церков -- це велика і благородна ідея, він не боявся виступати з цим питанням, не зважаючи на те, що воно було непопулярне і що, намагаючись провести його в життя, він натрапляв на великі перешкоди. Та його розуміння з'єднання цілковито різнилося від розуміння унії католицькою церквою; але про це згодом.

Тоді обидві сторони -- православні й уніяти -- відчували себе скривдженими й шукали шляхів, щоб вийти з трудного становища. І так «католики римського обряду трактували уніятів за нижчу категорію людей, в унії бачили тільки переходовий степень до латинства..., щождо православних, то продовження і напруженість боротьби, постійні перешкоди й переслідування, справжні бажання вийти із зневажливого положення принижених і безправних... все це штовхало в сторону унії і вони були готові визнати почесне головство папи, тільки, щоб їм гарантували недоторканість обряду і не викривляли його латинськими особливостями. Осягнути це порозуміння вони сподівались обранням па-тріярха, спільного і для уніятів, і для православних... Свій патріярх мав служити гарантією того, ідо погодження, з'єднання не перейде в злиття, в підпорядкування, що руська церква не потоне і не втратить свого обличчя в середині римської церкви. Приклад уніятів остерігав православних, що однієї обіцянки, хоча б і урочисто даної, для збереження обряду ще мало; потрібний патріярх, який навіть визнавав би примат папи, але був би цілковито незалежний у внутрішніх справах своєї церкви» 72).

Крім внутрішніх причин, які впливали на православних, а насамперед на іерархію і митрополита П. Могилу у новоунійних заходах, було ще наставления короля Володислава IV, який прагнув цього з політично-державних причин. А тому, що православні поважали короля за деякі його полегші, зроблені для їхньої церкви, то також з чемности йшли на переговори з уніятами та католицькою церквою.

Привертає до себе увагу також той факт, що питання патріярхату ставив тільки волинський воєвода Санґушко, а згодом його перебрав і уарґументував Володислав IV, тоді коли ні один ватиканський документ навіть не згадує про нього. Щобільше, від конгрегації іде до нунція інструкція про заборону спільного собору, вимагаючи перед всякими розмовами прийняття православними умов, опрацьованих на Фльорентійському соборі.

Впродовж цієї чергової фази «універсальної унії», наставления Петра Могили було визначене готовістю до переговорів, що видно з його грамот, які він вислав до своїх вірних перед сеймом 1637 р. Безпосередньої участи у плянах Санґушка і короля він не брав. Тому звинувачувати його у відступстві від православія (І. Копинський) немає ніяких підстав. Про його ідеї щодо з'єднання церков довідаємося докладніше з наступного розділу.

5) Період 1643-1646 pp.

У цей час кілька разів король Володислав IV ставив питання спільного собору між православними й уніятами, але кожного разу діставав з Риму негативну відповідь з вимогою, щоб православні прийняли ще перед початком собору умови, визначені на Фльорентійському соборі, або радили звернутися до нунція в Польщі, якому ше в 1629 р. були визначені умови можливих контактів. Це ухильне наставления перешкоджало обом заціка-вленим сторонам -- православним і уніятам, -- на щорічних сеймах у Варшаві приступити до розгляду спірних питань.

Цей стан тривав до 1643 p.. коли з ініціятиви холмського уніятського єпископа Методія Терлецького, ревного ісповідника унії, Ватикан погодився розпочати нову унійну акцію. М. Тер-лецький запропонував «з метою підтримки й дальшого розширен-

ня унії» вислати до різних визначних осіб у Польщі папське бреве. Він запропонував список 24 осіб: короля, важливих латинських прелатів, високих світських службовців і найвпливовіших

воєвод. У цьому списку Терлецький подав також трьох православних, а саме київського митрополита П. Могилу, чернігівського воеводу Адама Киселя і луцького підскарбія кн. Григорія Четвертно-Четвертинського 73). При цьому уніятський епископ подав І таку характеристику П. Могили: «Син воєводи Молдавії, людина важлива і побожна, яка готова визнати папу духовним головою церкви» 74).

Пропозиція еп. Терлецького була схвалена на засіданні Кон-ґреґації Пропаґанди Віри 28. 9, 1643 р. і папські бреве були вислані з датою 3. 11. 1643 р. -- 23-ом особам; не удостоївся довір'я тільки Четвертинський 75).

У листі-бреве до П. Могили, папа Урбан VIII закликав київського митрополита повернутися в лоно католицької церкви, щоб подбати про власне спасіння й про спасіння всіх тих, що йдуть його слідами..., що священна колегія кардиналів ознайомить його докладно з намірами Римського престола, та щоб Могила запропонував прислати до Риму довірених осіб, двох монахів для безпосередніх переговорів і розгляду справи. Ось текст цього листа:

«Преподобний брате! Спасіння і світло Божественної благодаті (хай будуть з тобою)! Хоч ми знаємо, що відмінності у вірі відділяють нас від твоєї пастви (fraternitalem) не мало, однак апостольська турбота спрямовує до тебе погляди, бажаючи прихилити до святилища католицької віри, де Господь вибрав собі оселю, і закликати на безпечніший шлях, по якому первосвя-щенні ключі відчиняють віруючим народам ворота вічного царства. Вислухай, шановний брате, спасенні поради, які тобі пропонуються не стільки містом (Римом -- А. Ж.), яке є вітчизною народів і учителем істини, як самим небом. Потурбуйся про власне спасения і про спасения інших, які прямують за твоїми слідами і легко підуть шляхом, який ти вкажеш їм своїм прикладом. Про це першорядної важливості! діло, тобі пришле докладний лист священна конґреГація кардиналів, яка займається поширенням католицької віри. Якщо потрібно точнішого роз'яснення, ти можеш прислати до нас двох вправних ченців, яких ми приймемо по-дружньому і ласкаво. Вони, без сумніву, впізнають, наскільки чисте, вірне і багате на всілякі чесноти учення, яке визнає Апостольський ГІрестіл св. Петра. Тоді, ми сподіваємося, вони, освічені спасительними пізнаннями повернуться до вас, проповідуючи свідчення Господні, за допомогою яких душі Твоїх людей, бу-дучи вирвані з пащі пекельних вовків, увійдуть у справжнє стадо Христове. Ми молимо, щоб Всевишній, якому ми в своїх най-щиріших молитвах завжди доручаємо увесь руський народ, за первосвященичим проханням дарував бажаний успіх. Бо коли він (Господь) всесильний зібрати розсіяних повсюди ізраїльтян, то може по надхненню Св. Духа, виростати в твоєму серці плоди вічного спасіння, напоєні дорогоцінною кров'ю, що витекла з ран Господа. Ми бажаємо нашій душі такої власне втіхи і молимо

Отця світла осяяти тебе, брате, райським промінням його благодаті» 76).

Кілька днів пізніше, 9. 11. 1643, колсґія кардиналів вислала свого пояснювального листа, в якому стверджувалося, що холмський епископ М. Терлецький повідомив конгрегацію Пропаганди Віри про великі добродійства, науку віри та ревність Могили й чернігівського каштеляна Адама Киселя. Ця інформація подає високим отцям надію бачити всю Русь возз'єднаною із св. апостольською столицею, подібно, як два століття тому таке ж об'єднання сталося при всеруському митрополитові Ісидорі на вселенському Флорентійському соборі... Для ознайомлення з трактованою справою, конґреґація пересилає в перекладі на латинську мову твори Генадія, колись патріярха константинопольського, написані в обороні Фльорентійського собору... Якщо б після безпристрасного ознайомлення зі згаданою книгою (Генадія) були які сумніви, їх можна буде вияснити, коли митрополит вишле до Риму двох найвидатніших вчених ченців, які будуть радо прийняті і з увагою вислухані. При розгляді питання про об'єднання з апостольською столицею, на погляд конгрегації, слід мати на увазі і призадуматись над такими трьома фактами:

1) Що із усіх апостольських столиць одна тільки римська церква має неперервне наслідство первосвященників і зберігає православну віру і науку, успадковану від верховних апостолів Петра і Павла, бо в інших столицях як Константинополь, Александрія, Антіохія і Єрусалим, часто перебували еретики, які зіпсували чистоту апостольської науки... 2) Римська церква має від Господа в особі Петра запевнення, що не викривить його віри, яке виконується століттями і до теперішнього часу через згадане безперервне переємство римських первосвященників; 3) Що всі вище згадані апостольські престоли, які відірвались від римського, є під ярмом рабства невірних; римський престол завдяки перебуванню у ньому Святого Духа процвітає і користується цілковитою свободою... Крім надії на вічне спасіння, лист Конґреґації вказує на визволення руської церкви з-під влади константинопільських патріярхів. які не просвіщають народу, а тільки обтяжують його поборами (податками), самі висвячуються незаконно, протиканонічно й інших висвячують таким самим способом, в наслідок чого скрізь панує симонія... 77).

Ці два документи знайшли досить гостру оцінку з боку православних дослідників. С. Голубев уважає, що «Римський престол ясно і недвозначно висловив свій погляд, надхнений фанатизмом до православія, як релігії, що веде до духовної загибелі, уважаючи унію як засіб вихопити душі схизматиків з пащі пекельних вовків. Поставлене папською курією в таку площину, питання про унію не могло мати ніякого успіху і листи папи та конґреґації були залишені Могилою без відповіді» 78). Відомо, що останнє твердження не відповідає правді, бо Е. Шмурло знайшов у Ватиканських архівах проект, чи записку П. Могили, але про це згодом.

Е. Шмурло ставить питання : чому курія не звернулася до Могили у 1636 р. на домагання Санґушка, а за 7 років, в 1643 p., рішилась на цей крок. На це питання «ми не маємо прямих даних для позитивної відповіді; залишаються тільки непевні і сумнівні здогади. Зате одне можна сказати : написані бреве не були даремними, за рік вони принесли свої плоди» 79).

У цей час, незадовго перед смертю папи Урбана VIII, дійшло до загострення між Римським престолом і Володиславом IV в наслідок певних образ останнього (названо його «приятелем єретиків і схизматиків») з боку нунція Філонарді. Нунцій був відкликаний в жовтні 1643 р., без призначення наступника. Але ці відносини покращали після вступления на престол нового папи Інокентія X (15. 9. 1644 р.)т який виявився прихильником Поль-щі і Володислава IV та назначив до Варшави нового нунція, ад-ріянопільського арцибіскупа Івана-де-Тореса. Але ще перед цим призначенням король вислав до Риму спеціяльного післанця, о. Валеріяна Маньо, з інструкціями в справі унії. Він привіз зі собою також листовні проекти і пропозиції ІІетра Могили та Ада-ма Киселя, до яких за рік перед тим були вислані папські бреве.

На думку Е. Шмурла, можливе, що о. В. Маньо привіз до Риму ще й третю записку, також в справі порозуміння православних з католицькою церквою, а саме, вже вище згадану «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus» 80). Цей документ мав би М. Гарасевич помилково помістити, як такий, що стосувався до акції 1636 p., але в цей рік головною проблемою було створення в Польщі окремого від Константинополя патріярха для українців і білорусів, тоді коли «Модус» ні словом не згадує про нього. Суттю і змістом своїм цей документ дуже близький, до знайдених у ватіканських архівах записок, приписаних П. Могилі і А. Киселю. Цей «проект згоди» дійшов до нас не в оригіналі й навіть не в копії, а скоріше як конспект переказування умов, поставлених православними 81), зроблений кимось з уніятів, чи католиків.

Для кращого зрозуміння «записок» П. Могили і А. Киселя, насамперед розглянемо зведений зміст цього «Modus concordiae»:

1) Православні не вносять до символу віри доповнення « й од Си-на », віруючи, що Св. Дух сходить «A Patre per Filium»; латинське ж вірування, що Дух походить «a Patre Filioque » не вва-жасться за сресь. 2) Православні повинні вірити в існування третього місця -- чистилища, хоч і не обов'язані вірити, що очищення душі в ньому проходить через вогонь. 3) Православні повинні вірити, що душі святих перебувають на небі. 4) Всі руські (українці і білоруси) грецького обряду, що знаходяться під владою польського короля, безпосередньо залежатимуть від константинопольського патріярха, коли він буде вірувати згідно з поданими вище пунктами і своє ісповідання віри пришле польському королеві, митрополитові і всім руським єпископам. 5) Обряди і звичаї Східньої Церкви залишаються для православних недоторканими; православні не осуджують латинських оплатків, посту в суботу, причастя під одним видом, як і навпаки, латинники не осуджують православних обрядів. 6) Всякий (православний чи латинник) тримається свого обряду і хвалить інших, хоч і їх не наслідує (quilibet ergo atlendat suo ritui, utrumque laudet, non imitetur). 7) Всі руські грецького обряду признають, що римський престіл є перший між престолами, а римський первосвященик с первопрес-тольним, і йому належить не тільки перше місце і головство на соборах, але й право скликати собори, затверджувати їх постанови, звертатися до Церкви Христової з посланнями, нагадуваннями і попередженнями. Йому одному це по праву належить, бо він с управитель в Церкві Христовій, наступник божественного Петра; до нього надсилаються синодальні постанови; до його захисту треба звертатися й апелювати у всіх важливіших справах. Митрополит поминас за Богослужениям спершу папу, а потім патріярха. Митрополит при посвяченні надсилає своє ісповідання віри папі, заявляючи, що таке ж Ісповідання надсилає і патріяр-хові. 8) Безпосередня підлеглість патріярхові є в тому, що митрополит поминає патріярха за Богослужениям: патріярх затверджує митрополита на катедрі, але тільки на перший раз, -- далі поставлення митрополита шляхом виборів мас бути без участи патріярха, аж поки Константинопіль не звільниться від ярма невірних; патріярх призначає митрополита своїм екзархом по кінець його життя і митрополит відає всіма церковними ділами, не звертаючись за санкцією до патріярха; це тому, що комунікація з Константинополем є утрудненою, через ярмо невірних, с випадки симонії і т. п. 82).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8