РУБРИКИ

Реформи Петра І

   РЕКЛАМА

Главная

Бухгалтерский учет и аудит

Военное дело

География

Геология гидрология и геодезия

Государство и право

Ботаника и сельское хоз-во

Биржевое дело

Биология

Безопасность жизнедеятельности

Банковское дело

Журналистика издательское дело

Иностранные языки и языкознание

История и исторические личности

Связь, приборы, радиоэлектроника

Краеведение и этнография

Кулинария и продукты питания

Культура и искусство

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка E-mail

ПОИСК

Реформи Петра І

Реформи Петра І

Дипломна робота

Реформи Петра І

Зміст

Вступ

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Розділ 2. Податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII - першій чверті XVIII ст.

Розділ 3. Протекціонізм і меркантилізм у соціально-економічних реформах Петра І

Розділ 4. Європеїзація російської культури

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність теми. Необхідність реформ рано чи пізно визріває в кожній державі. Напевно, немає такої країни в світі, де б ніколи не відбувалися перетворення. І в Україні вже тривалий час здійснюються реформи в різних галузях. Всі політичні сили, приходячи до влади, зазвичай мають власну програму перетворень, які повинні покращити становище в державі, проте, згодом виявляється, ніхто достеменно не знає, що і як саме треба реформувати. А від здійснюваних перетворень значною мірою залежить майбутнє нашої держави. Тому для нас дуже важливим є історичний досвід реформ. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть служити реформи Петра І. Нам варто врахувати його досвід здійснення перетворень, щоб не допустити подібних помилок і досягти бажаних результатів. Тому, виходячи з вищесказаного, вважаємо тему нашої дипломної роботи актуальною в наш час.

Мета роботи. Метою нашої роботи є дослідити реформи Петра І, їхні причини й передумови, позитивні і негативні наслідки.

Об'єкт дослідження. Об'єктом нашого дослідження є політично-адміністративні, податкові, військові, соціально-економічні та культурні реформи Петра І.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є методи, якими здійснювалися реформи, діяльність Петра І, його сподвижників, створених ним установ.

Завдання. Щоб досягти поставленої мети, необхідно виконати такі завдання:

1) дослідити політично-адміністративні реформи Петра І;

2) проаналізувати податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII - в першій чверті XVIII ст.;

3) вивчити соціально-економічні реформи;

4) простежити культурні реформи, процес європеїзації російської культури.

Хронологічні рамки роботи. Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1695 по 1725 р.

Географічні рамки роботи. Географічні рамки роботи охоплюють ті території, які входили до складу Російської держави на час проведення Петром І реформ (дивитися додаток А).

Огляд історіографії. Особистість Петра І в історії Росії, його епоха та реформи завжди привертали увагу істориків. Серед них можна назвати В.О. Ключевського, який в „Курсе русской истории” багато уваги приділив критичному аналізу діяльності Петра І, його реформам і їх значенню в історії Російської держави. Він створив свою оригінальну систему поглядів на царя і його перетворення. Ключевський вважав, що війна була головним рушієм реформаторської діяльності Петра І, військова реформа - її початковим моментом, впорядкування фінансів - її кінцевою метою. Реформа „засвоїла характер і прийоми насильницького перевороту, свого роду революції… Вона була боротьбою деспотизму з народом, з його відсталістю” [55; c. 202, 203].

Реформ Петра І торкався в монографії „Дипломатия Петра Первого” і М.М. Молчанов. Він вважав, що перетворення різко посилили розвиток Росії і зробили її однією з найсильніших держав світу. Проте, здійснюючи реформи, європеїзуючи країну, цар „не збирався сліпо наслідувати Європу, а лише використати методи, досвід, уроки передових країн для того, щоб швидко надолужити відставання Росії” [67; c. 117].

В.В. Мавродін у праці „Рождение новой России” високо оцінив реформи Петра І і стверджував, що вони перетворили Московську Русь на могутню Російську імперію. Однак автор проаналізував і негативні сторони реформ: держава Петра І була кріпосницькою, а успіхи у здійсненні перетворень були досягнуті шляхом жорстокого гніту і експлуатації народних мас, що значно погіршило їхнє становище [62].

В.І. Буганов у монографії „Петр Великий и его время” назвав Петра І великим реформатором, який не лише „продовжив справи діда, батька і брата, але провів їх на такому рівні і з такими вражаючими успіхами, які і не снились його попередникам”. Всі реформи Петра І, на думку Буганова, крім загального, стратегічного задуму - перебудови життя держави, наближення Росії до загальноєвропейського рівня, значною мірою мали за мету реорганізацію збройних сил. Дослідник вважав, що реформи мали переломне значення в історії Росії [28].

Є.В. Анісімов у праці „Время петровских реформ” виклав історію реформ Петра І. Він не лише назвав царя геніальним реформатором, який перетворив Росію на велику державу, але й розкрив негативні сторони його реформ, зокрема оформлення самодержавства, формування системи безправних станів, зміцнення кріпосництва, які суттєво загальмували розвиток середньовічного за своєю суттю суспільства. Особливу увагу автор звернув на те, що Петро І здійснював свої реформи методами насильства і примусу. Він намагався пояснити, „як, коли і чому виникла і як розвивалась у Петра… ідея здійсненого на власному народі грандіозного насильницького експерименту по створенню „регулярної” поліцейської держави” [21; c. 14].

М.І. Павленко у своїй монографії „Петр Великий” також висвітлював реформи Петра І. Він дав у цілому позитивну оцінку перетворенням, але при цьому вказав і на їхні негативні сторони. Значну увагу автор приділив проблемі оформлення абсолютизму і становлення бюрократії в Росії, ідеї „загального блага” і створеній Петром І системі всеохоплюючого контролю і регламентації, які не виправдали сподівань свого творця. Павленко зазначав, що держава „в результаті перетворень виглядала оновленою, створеною із врахуванням досвіду державного будівництва країн Західної Європи” [71; c. 513].

Неоднозначну оцінку реформ Петра І зробив Я.Є. Водарський у статті „Петр І”. Він вважав, що в результаті реформ Петро І забезпечив незалежність Росії і зробив її однією із найсильніших держав Європи, однак в той же час зміцнив самодержавство і кріпосницький устрій в країні і внаслідок цього його дії „загальмували прогресивний розвиток Росії і створили умови для його гальмування ще протягом півтора століття” [33; c. 77].

А.Л. Голубенко, Ю.М. Тепліцький у праці ”Правители. (Хроника тысячелетий от царя Ирода до президента Горбачева)” зазначали, що кінцевий результат реформ Петра І був суперечливий. Визнавши очевидні успіхи перетворень, вони звернули увагу на значну втрату населення, зміцнення кріпосницьких відносин, сповільнення капіталістичного розвитку Росії. Автори стверджували, що „європеїзація” була поверховою, суть системи, як і раніше, зводилася до азіатсько-деспотичної ментальності, що разюче відрізнялася від європейської” [37; c. 205].

Реформ Петра І торкався і Н. Дейвіс у своїй праці „Європа: Історія”. Він вважав, що „реформи не діяли як велика об'єднавча сила, - навпаки: вони поділили царевих підданих, надто в справах релігійних та національних. Крім того, вони спромоглися запровадити лише форми західних інституцій, нехтуючи самий їхній зміст” [40; c. 673].

Є.В. Алєксєєва у статті „Использование европейского опыта управления государством при Петре І” зазначала, що реформування органів влади і управління Петро І здійснював за європейськими (перш за все шведським) зразками, а особливістю запозичення іноземного досвіду була масштабність і буквальність. На думку дослідниці, незважаючи на те, що багато нововведень були невдалими, „Росія за Петра зробила рішучий крок від азіатського принципу володіння паном своїми підданими в напрямі бюрократичного управління державою європейського типу” [20; c. 28].

Огляд джерел. Важливими джерелами для дослідження реформ Петра І є його укази. Зокрема, в указі царя від 22 лютого 1711 р. йшлося про заснування Сенату. Петро І визначив його склад - 9 сенаторів і обер-секретар. З тексту указу видно, що Сенат створювався як тимчасова установа - на час відсутності царя [14].

В розпорядженні Петра І від 2 березня 1711 р. були визначені обов'язки Сенату. Серед них: наглядати за судами, державними видатками, піклуватися про збирання податків, залучення дворян на військову службу, про торгівлю, в тому числі зовнішню. Таким чином, розпорядження свідчить про те, що з самого початку свого існування Сенат отримав досить широкі повноваження [15].

Інший указ Петра І від 5 березня 1711 р. визначив принципи і форми роботи Сенату, в основі яких був покладений принцип колегіальності. Цей же указ визначив спосіб обрання обер-фіскала, його обов'язки і способи їх реалізації. Він запровадив інститут фіскалів, які повинні були здійснювати таємний нагляд за всіма і всім [16].

В постанові Петра І про заснування колегій від 1718 р. пояснювалося, що таке колегії і чим вони відрізнялися від приказів, замість яких запроваджувалися. Цар намагався обґрунтувати думку про те, що колегії кращі від приказів, оскільки президенти в колегіях не мають такої сили, як старі судді, і не можуть нічого вирішувати без згоди своїх товаришів. Таким чином, обґрунтовувався принцип колегіальності, покладений в основу діяльності нового апарату управління [17].

Указ про єдиноспадкування від 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Водночас він обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями. Указ чітко встановлював, яким чином має відбуватися успадковування в різних випадках, але завжди вся нерухома власність могла бути передана лише одному з спадкоємців, а рухоме майно одержували всі інші [12].

Указ про купівлю до заводів сіл від 18 січня 1721 р. дозволяв промисловцям, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати для своїх заводів кріпосних селян, щоб використовувати їх на заводських роботах. Водночас указ обмежував право володіння такими робітниками: вони оголошувались невід'ємною власністю підприємства, через те їх заборонялось продавати, закладати і заповідати без мануфактури, для якої вони були куплені. Цей указ став ще одним кроком на шляху перетворення російських мануфактур на кріпосницькі [13].

В постанові Петра І від 20 січня 1714 р. йшлося про організацію світських шкіл в провінції. Вона постановляла відіслати в губернії вчителів - випускників математичних шкіл, щоб вони навчали дітей дворян і піддячих арифметики і основ геометрії. Для дворянських дітей навчання в цих школах було обов'язковим і стало для них своєрідною повинністю: постанова забороняла одружуватися тим, хто не пройшов зазначений курс навчання [5].

Ще одним свідченням реформ Петра І в галузі освіти є його інструкція волонтерам 1697 р. Вона призначалася для дворян, яких цар відправляв за кордон вчитися, і викладала програму навчання. Згідно інструкції, головними предметами вивчення мали бути навігація і суднобудування. Крім того, кожен з волонтерів повинен був навчити даній спеціальності закріпленого за ним солдата і найняти на російську службу двох майстрів морської справи. Так Петро І намагався швидко забезпечити Росію необхідними їй спеціалістами [3].

Важливими джерелами з історії реформ Петра І є регламенти. Одним з них був Берг-привілей 1719 р. - регламент Берг-колегії. Він визначав її права і обов'язки, а також пільги і привілеї власників металургійних заводів. Згідно Берг-привілею, Берг-колегія керувала гірничою справою і мала широкі повноваження в цій галузі. Берг-привілей також вказував, як отримати дозвіл на заснування заводів. Він дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку. Хто не мав коштів на заснування заводу, міг взяти позику у держави. Таким чином, Берг-привілей всіляко сприяв розвитку металургійної промисловості в Росії [1].

Регламент Мануфактур-колегії 1723 р. визначав права і обов'язки цієї установи. Згідно нього, Мануфактур-колегії належала верховна влада над всіма мануфактурами і фабриками, вона повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, заснуванню нових мануфактур, наглядати за діяльністю підприємств і допомагати їм в разі необхідності. Регламент також передбачав пільги і привілеї для власників мануфактур і дозволяв всім бажаючим засновувати нові підприємства, обіцяючи всебічне сприяння. Вважаємо, що регламент Мануфактур-колегії найбільш повно відобразив принципи промислової політики уряду Петра І [8].

Митний тариф 1724 р. був яскравим відображенням протекціоністської політики уряду. Він встановлював дуже високе ввізне мито на іноземні товари, якщо такі самі товари вироблялися в достатній кількості на російських мануфактурах. Нижчим митом обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, а мінімальним - ті, які в Росії не виробляли. З товарів, які вивозили з країни, стягували низьке мито. Винятком було високе заборонне мито на сировину, необхідну для російських фабрик. Таким чином, митний тариф захищав російську промисловість від іноземної конкуренції [11].

Одним з найважливіших документів російської історії був Табель про ранги 1722 р. Він вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені „по горизонталі” на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд „по вертикалі” був розділений на 14 рангів, або класів. До Табелю були додані статті, які детально роз'яснювали його суть. Зокрема, вказувалося, що певний ранг можна отримати лише завдяки власним заслугам. Табель також надавав можливість отримати дворянство, в тому числі спадкове, вихідцям з інших станів [9].

Цінними джерелами з історії реформ Петра І є публіцистичні твори, зокрема трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей”, виданий в 1722 р. Він обґрунтовував указ Петра І від 5 лютого 1722 р., який встановлював новий порядок престолонаслідування, згідно якого цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір і в будь-який час змінити своє рішення. Ф. Прокопович у трактаті подав відомості про різні форми правління і державного устрою, про витоки верховної влади. Він обґрунтував указ про самодержавну форму правління, посилаючись на приклади з російської і світової історії, Святе Письмо, норми звичаєвого права [18].

Важливі свідчення про становище Російської імперії на час смерті Петра І можна почерпнути з генеральних відомостей Кирилова. Зокрема, він подав дані про російську промисловість у 1727 р., назвавши підприємства, які існували в той час, їхню кількість і місця їх розміщення. Це дало можливість побачити результати реформ Петра І в галузі промисловості [7].

Джерелом з історії реформ кінця XVII - першої чверті XVIII ст. є й вислови Петра І, наприклад, про морську справу, про себе і своїх сподвижників, взяті з його листів, указів та інших документів. Вони допомагають краще зрозуміти мотивацію вчинків Петра І, мету реформ і їхню суть [4, 6].

Практичне значення роботи. Дана дипломна робота може бути використана при підготовці до семінарських занять з історії зарубіжних слов'ян, історії Росії, до уроків з всесвітньої історії в школі, для написання інших наукових робіт.

Наукова новизна. Дана робота присвячена суто реформам Петра І. Автори намагалися висвітлити всі значні перетворення в Росії кінця XVII - першої чверті XVIII ст., показати їхнє суперечливе значення в історії країни. Реформи прискорили одні процеси й одночасно загальмували інші. Росія за короткий час наблизилася до рівня тогочасних європейських країн, але водночас були закладені підвалини для її відставання від них в майбутньому. Зважаючи на це, період реформ Петра І був одним із найважливіших в історії Росії.

У структурному відношенні дана робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і додатків. В цілому робота без списку використаних джерел і літератури та додатків займає 70 сторінок. В списку використаних джерел налічується 18 джерел, в списку використаної літератури - 64 наукові статті і монографії.

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Прийшовши до влади в 1689 р., Петро І успадкував традиційну систему управління XVІІ ст. - з Боярською думою і приказами як центральними установами. За своєю суттю це були складові частини системи управління станово-представницької монархії, проте з цього часу в політичній структурі все чіткіше проявлялася еволюція в бік зміцнення абсолютизму [21; c. 150].

Перша нова установа, із заснування якої слід починати історію політично-адміністративних реформ кінця XVII - першої чверті XVIII ст., - Преображенський приказ - був створений на початку 1695 р. Він був типовою установою перехідного періоду, в якому нове тісно перепліталось із старим. Подібно до старих приказів Преображенський приказ був установою багатофункціональною. Але він докорінно відрізнявся від них тим, що в галузі політичного розшуку його діяльність не обмежувалась рамками якої-небудь частини чи області країни, а поширювалась на всю державу і відповідно йому підкорялися по цій лінії всі решта центральні і місцеві установи. На думку дослідниці Голікової, ця абсолютно нова властивість Преображенського приказу дозволяє вважати його першим централізованим органом управління. На початок 1697 р. в ньому опинились об'єднаними: керівництво боротьбою з політичними противниками Петра І, управління Преображенським і Семеновським полками і охорона громадського порядку в Москві [36; c. 8, 9, 14]. Передача у відомство Преображенського приказу виключного права суду по політичних злочинах відразу поставила його вище інших приказів, дала право за доносом арештувати будь-кого незалежно від його соціального і службового становища. Зв'язок з царем і незалежність від інших установ він зберіг протягом всього правління Петра І [19; c. 251, 254].

Першою значною політично-адміністративною реформою була міська. Початок їй покладено двома указами 30 січня 1699 р. Перший із них, повідомляючи, що торгово-промисловому і всьому посадському населенню Москви створюються „приказные волокиты” і збитки, через що „окладные многие доходы учинились в доимке”, вилучав московських гостей, торгових людей гостиної сотні і жителів палацових і чорних слобод з відання приказів (їх було вісім) і воєвод і передавав у відання у відношенні збору всіх податків і суду виборним з їхнього ж середовища особам - бурмістрам, що входили в самостійний орган управління - Бурмістерську палату. Остання ставала і центральним органом управління для посадського населення всієї Російської держави. З листопада того ж року Бурмістерська палата одержала назву Ратуші.

Другий указ 30 січня 1699 р. проголошував утворення органів міського управління на місцях, мотивуючи їхню необхідність прагненням звільнити посадське населення від утисків, неправд і насильств із боку воєвод і дрібних приказних чинів, через що знову ж таки порушувалося планомірне надходження податків у скарбницю і їхнє зростання. Однак, на відміну від першого указу, що засновував Бурмістерську палату незалежно від волі населення Москви, вибір бурмістрів і заснування земських ізб на місцях передавалися на розсуд самих торгово-промислових людей міст, палацових і чорних сіл і волостей з одною обов'язковою умовою, що за „милость и призрение великого государя”, тобто за створення органів самоврядування, посадське населення на місцях повинно сплачувати прямі податки в скарбницю в подвійному розмірі. Опитування міст виявило незабаром, що переважна більшість з них відмовилися прийняти реформу на таких умовах. Через такий поворот справи уряд відмовився від збору податків у подвійному розмірі, але указом 20 жовтня 1699 р. реформа була зроблена обов'язковою і введена повсюдно [64; c. 232-233].

Ця реформа мала на меті збільшення доходів казни шляхом впорядкування збору прямих і непрямих податків, а також пожвавлення ремесла, промисловості і торгівлі. На думку Молчанова, створення центрального органу міського самоврядування - Бурмістерської палати, чи Ратуші, означало появу головної державної каси, куди надходили збори з міст всієї країни і звідки вони потім витрачалися за вказівкою царя на загальнодержавні потреби, головним чином на підготовку і ведення війни [67; с. 129]. За словами ж Ключевського, московська ратуша звітувала відразу царю, минаючи прикази, і стала чимось на зразок міністерства міст і міських зборів [55; с. 140].

Крім міської реформи, яка запровадила нові установи, Петро І зі своїми прибічниками зайнялися й старими. Вважаємо, що найважливіші зміни прослідковуються у вищому ешелоні влади - Боярській думі. В цілому Дума зберегла традиційне значення аристократичного органу влади. Проте змінився кількісний і якісний склад Боярської думи. Так, в 1691-1692 рр. в її складі нараховувалось 182 особи, в 1698-1699 рр. стало 112 осіб, а на 1 січня 1702 р. залишилось тільки 86 осіб, тобто за десятиліття чисельність Думи зменшилась більше, ніж вдвічі [71; c. 107]. Старі бояри та інші помирали, нові ж призначення майже не відбувались. Боярська дума, таким чином, вимирала природним шляхом. Крім того, на засіданнях були присутніми далеко не всі, зазвичай 30-40 осіб, так як одних посилали з дорученнями по країні, інших просто не запрошували. Найголовніше ж в тому, на нашу думку, що Боярська дума вирішувала другорядні питання, важливі справи розглядав і вирішував сам цар. Повідомляли про його рішення іменні укази [28; с. 57]. Ще один показник зміни Боярської думи - перетворення її складу. В аристократичну за своєю суттю установу проникало все більше представників неродовитого дворянства і приказних ділків [71; c. 107].

З року в рік зростала роль Ближньої канцелярії, створеної в 1699 р. Ця установа вважалась канцелярією Боярської думи, але фактично заміняла Думу. В Ближню канцелярію входили довірені люди царя, керівники приказів, що не мали думного чину - їх було 8 осіб. Вони створили „Конзілію міністрів”, що була безпосереднім попередником Сенату [51; с. 230].

Відомості про засідання Думи обриваються десь близько 1704 р., хоча вже з 1701 р. її функції як вищого урядового органу стала виконувати „Консілія міністрів”. Вона зосередила у своїх руках всю владу на час відсутності в Москві царя, що перебував переважно на театрі воєнних дій. Конкретно - вона займалася управлінням приказами і канцеляріями, організовувала забезпечення армії всім необхідним, відала фінансовими питаннями і будівництвом. В діяльності „Консілії” ми чітко бачимо риси всезростаючої бюрократизації управління. Вона виявлялася в стабілізації складу „Консілії”, у встановленні режиму роботи, строгому розподілі обов'язків і відповідальності між її окремими членами. На нашу думку, саме прагненням домогтися бюрократичним шляхом ефективності і відповідальності „Консілії” пояснюється знаменитий указ Петра І від 7 жовтня 1707 р. на ім'я Ромодановського: „Изволь объявить при съезде в Полате всем министром, которые в Конзилию съезжаютца, чтоб они всякие дела, о которых советуют, записывали и каждой бы министр своею рукою подписывали, что зело нужно, надобно и без того отнюдь никакого дела не определяли, ибо сим всякого дурость явлена будет” [21; с. 151-152].

Реформи торкнулися і приказної системи - наприкінці XVII ст. в ній відбувалися звичні в адміністративній практиці зміни: деякі прикази із зникненням в них необхідності ліквідовувались, інші з'являлися [71; c. 106]. На 1 вересня 1699 р. нараховувалось більше чотирьох десятків приказів. Як і раніше, проводилось їх об'єднання: за близькістю, однорідністю доручених їм справ, за традицією. Наприклад, в лютому 1700 р. об'єднали Іноземський і Рейтарський прикази. Очолив нове відомство в званні „обер-комісара” князь Я.Ф. Долгорукий, тому називали його „Приказом комісарії”, пізніше - Приказом Військових справ. Тоді ж закрили Каменний приказ, замість нього виникло відомство „генерал-провіанта” окольничого С.І. Язикова (збір з усієї держави хлібних запасів, їх розподіл у військах). 19 травня Пушкарський приказ передали у відання „генерала артилерії” О. Арчиловича, і з початку 1701 р. його відомство почали називати Приказом артилерії, але іноді, як і раніше, називали і Пушкарським приказом. Нагляд за будівництвом воронезького флоту цар доручив Ф.М. Апраксіну, якому був присвоєний чин адміралтейця, - в результаті виник Адміралтейський приказ. 24 серпня 1700 р. створили ще один новий приказ - Рудокопний - для організації робіт з пошуку руд, „золотых и серебряных и иных”. Були ліквідовані прикази Великоросійський і Володимирський, Костромська четверть [27; c. 271, 272]. В цей же час з'являються канцелярії (зокрема, Посольська похідна канцелярія) - нові установи приказного типу [47; c. 242].

Всі ці адміністративні зміни - прямий результат ініціативи Петра І. З одного боку, він робив те ж, що і його попередники, намагався якось централізувати, узагальнити, спростити управління. З другого - цар вводив нові установи, перш за все по військовому управлінню, і це зрозуміло - починалась Північна війна за вихід до Балтики. Загальна кількість приказів зменшилась з 44 до 34 [28; c. 58].

Петро І реорганізовував дипломатичну службу. Дивуючи співвітчизників, цар з 1699 р., на відміну від своїх попередників на російському престолі, власноручно підписував акти міжнародного характеру - грамоти, ратифікації. Він сам, за закритими дверима, вів переговори з іноземними представниками в Москві [27; c. 270].

В тісному зв'язку з перетвореннями органів державного управління перебувають перетворення в галузі права. Вони виразились перш за все у створенні нових нормативних актів - артикулів, уставів і регламентів і в загальному піднесенні законодавчої діяльності уряду Петра І [65; c. 159]. Особливі надії покладались на Палату про уложення, створену згідно указу від 18 лютого 1700 р. (працювала до 1703 р.) для підготовки нового Уложення замість застарілого Уложення 1649 р. Але її зусилля виявилися марними, причому причини невдачі залишаються незрозумілими. Вона припинила своє існування так само несподівано, як і з'явилася [71; c. 106-107]. Пізніше (в 1714 і 1720-1725 рр.) були створені Комісії для кодифікації права, але їхня робота також не була завершена [65; c. 159].

Не обминув своєю увагою Петро І і церкву. На думку Молчанова, в нього були причини вважати духовенство потенційною опозицією реформам. Тому Петро І взяв курс на послаблення впливу церкви. Він зажадав від неї звітів про доходи, змусив будувати за свої кошти кораблі, заборонив споруджувати в монастирях нові корпуси, а тим із ієрархів, хто мав помістя, платити платню [67; c. 131-132].

В жовтні 1700 р. помер патріарх Адріан. Далекоглядний „прибыльщик” О.Курбатов висловлював думку, що від патріархату „добра никакого не будет” і рекомендував з обранням нового патріарха „до времени обождать” [51; c.275]. Петро І повною мірою скористався порадами Курбатова і оточення, тому патріарха вибирати не стали, а 16 грудня 1700 р. замість нього призначили так званого „місцеблюстителя” патріаршого престолу митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського, який мав тільки функції духовного пастиря. 24 січня 1701 р. був відновлений закритий у 70-х роках XVІІ ст. Монастирський приказ, керівник якого боярин І.А. Мусін-Пушкін - особа світська - одержав у повне розпорядження земельні і фінансові справи церкви. Доходи від Монастирського приказу йшли в царську казну [21; c. 330]. Це був перший етап (1701-1705 рр.) церковної реформи. На другому етапі (1705-1720 рр.) була проведена часткова секуляризація церковних земель [29; c. 190].

Указом 10 березня 1702 р. при повітових воєводах були створені дворянські ради за вибором повітового дворянства. Ці виборні дворяни-радники повинні були вирішувати всі справи з воєводами, „а одному воеводе без них, дворян, никаких дел не делать”. Через три роки вибори були відмінені, і воєвода сам призначав собі воєводських товаришів [53; c. 462].

Ще в 1707 р. у Петра І визрів план створення нових територіально-адміністративних одиниць - губерній. Губернська, або перша обласна реформа, була розпочата звичайним коротким і незрозумілим указом царя 18 грудня 1707 р.: „Росписать города частьми (кроме тех, которые во 100 верстах от Москвы) к Киеву, Смоленску, к Азову, к Казани и к Архангельскому” [61; с. 152]. В наступному році бояри в Ближній канцелярії після багатьох перекроювань розподілили 341 місто на 8 нових великих округів: це були губернії Московська, Інгерманландська (потім названа Санкт-Петербурзькою), Київська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська і Сибірська. Але вже в 1711 р. група міст Азовської губернії, призначена до корабельних справ у Воронежі, стає губернією Воронезькою, так що губерній вийшло 9. Розпис керувався відстанню міст від губернських центрів або шляхами сполучення [55; с. 142-143].

На чолі губерній стояли губернатори. В їхніх руках зосереджувалася вся повнота судової, адміністративної, поліцейської і фінансової влади на величезній території губернії [51; с. 229]. Під керівництвом губернатора знаходились: обер-комісар (відповідальний за грошові збори), обер-провіант (хлібне забезпечення), обер-комендант (головнокомандуючий військами округу) і ландріхтер (представник вищої судової інстанції в губернії). Повітом керував не колишній воєвода, а „новоманірний” комендант, що володів також значною військово-адміністративною і судовою владою [20; с. 17].

На думку Анісімова, важливим завданням реформи був розподіл витрат на війну між губерніями. 1 лютого 1711 р. Петро І розпорядився: „Приехав к Москве, разделить по губерниям полки: первое в армии будущия, потом в гарнизонах по данным табелям, потом флот, Посольскую канцелярию и Артиллерию; сие все расположить из доходов, которые прошлаго года средния положены на губернии”. Тим самим між окремими армійськими полками і губерніями встановлювався прямий зв'язок. При кожному полку, де б він не знаходився, повинен був перебувати комісар від „його” губернії, який був зобов'язаний стежити за справністю і комплектністю мундира, припасів, наявністю людей і коней, видавати платню солдатам і офіцерам [21; с. 149].

Слідом за організацією губерній у 1711 р. був заснований Сенат, який замінив Боярську думу. Вважаємо, що його виникнення було зумовлене двома умовами: розпадом старої Боярської думи і постійною відсутністю царя. Сенат спочатку задумувався як тимчасова установа [58; c. 302]. Збираючись в турецький похід, Петро І видав коротенький указ 22 лютого 1711 р., який повідомляв: „Определили быть для отлучек наших Правительствующий Сенат для управления: господин граф Мусин Пушкин, господин Стрешнев, господин князь Петр Голицын, господин к. Михайла Долгорукой, господин Племянников, господин к. Григорей Волконской, господин Самарин, господин Василей Апухтин, господин Мельницкой, обер-секретарь сего Сената Анисим Щукин…” [14; c. 244-245].

2 березня 1711 р. цар видав указ про владу і відповідальність Сенату, „котрому всяк и их указам да будет послушен так, как нам самому” [35; c. 33]: „Указ, что по отбытии нашем делать. 1. Суд иметь нелицемерный и неправедных судей наказывать отнятием чести и всего имения; то ж и ябедником да последует. 2. Смотреть во всем государстве росходов и ненужные, а особливо напрасные отставить. 3. Денег, как возможно, збирать, понеже денги суть артериею войны. 4. Дворян собрать молодых для запасу в афицеры, а наипаче тех, которые кроются, сыскать... 6. Товары, которые на откупах или по концеляриям и губерниям, осмотреть и посвидетелствовать…” [15; c. 245]. На нашу думку, цей указ свідчить про те, що Петро І визначив обов'язки Сенату, виходячи з поточних потреб. Пізніше ці обов'язки розширилися і перетворилися на постійні.

Указом 5 березня 1711 р. цар визначив принципи і форми роботи Сенату, ввівши, по суті, принцип колегіальності: „Голосы иметь равные, и у всяких указов потписывать всем своими руками. И что хотя один не потпишет и засвидетельствует неправо тому быти приговору, то и протчие не действенны суть. Однакож, надлежит тому, хто оспорит, тое протестацию дать за своею рукою на письме” [16; c. 245].

За словами дослідника Троїцького, Сенат, на відміну від Боярської думи, був розпорядницьким органом, що виконував „іменні” укази царя. В своїй діяльності він повністю підкорявся монарху. Члени Сенату (їх було дев'ять) призначались царем. З органу, створеного на час відсутності царя, Сенат поступово перетворився на вищу урядову установу, яка направляла роботу колегій і губернських установ [81; c. 29].

Одним указом від 2 березня 1711 р. Петро І створив дві нові посади - сенаторів і фіскалів. 5 березня, в новому указі він визначив як обов'язки фіскала, так і способи їх реалізації, вказуючи, що Сенат повинен „выбрать обор-фискала, человека умнова и доброво, ис какого чина ни есть. Дела же его сие суть: Должен он над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправой суд; також - в зборе казны и протчего. И хто неправду учинит, то должен фискал позвать его перед Сенат (какой высокой степени ни есть), и тамо его уличать. И буде уличит кого, то половина штрафа в казну, а другая ему, фискалу. Буде же и не уличит, отнюдь фискалу в вину не ставить...” [16; c. 245].

Таким чином, фіскал здійснював негласний (таємний) нагляд за всіма і всім. Указ встановлював доволі аморфну структуру інституту фіскалів. Очолювати його повинен був обер-фіскал. Йому підкорялись декілька провінціал-фіскалів, а останнім - декілька нижніх фіскалів. Безкарність фіскалів призводила до величезних зловживань з їхнього боку [71; c. 458]. На думку Анісімова, створення інституту державного фіскальства мало колосальне значення, оскільки принципи, основи його діяльності, освячені авторитетом держави, стали зразком, моделлю поведінки простих підданих [21; c. 381].

Столицю держави в 1712 р. Петро І переніс з Москви до Петербурга. Старовинна, консервативна Москва з нехіттю відносилася до його реформ, і він волів будувати новий лад у новому центрі [59; c. 357-358]. Місто Санкт-Петербург (тоді його назва писалася як Санкт-Пітер-Бурх) було засновано в гирлі Неви ще 16 (27) травня 1703 р. [68; с. 394]. В 1713 р. туди переїхали двір і вищі урядові установи. Петербург був не тільки улюбленим дітищем і гордістю Петра І, який називав його „парадізом”, але й символом царювання, яскравим вираженням епохи реформ. Сам цар вважав створення нової столиці одним з найважливіших результатів свого правління [69; c. 104].

Продовжуючи процес реформування, указом від 24 квітня 1713 р. при губернаторі створили колегію із ландратів (8-12 осіб) з місцевих дворян (їх призначав Сенат з подвійної кількості кандидатів, яких пропонував губернатор). Господар губернії повинен був вирішувати всі справи разом з цим „консилиумом” більшістю голосів і бути „не яко властитель, но яко президент”. Пізніше, за указом Петра І 20 січня 1714 р., ландратів почали вибирати дворяни даної губернії. Правда, це нововведення не прижилось [28; c. 143]. Ландрат не став виборним представником губернського дворянства при губернаторі, а перетворився на чиновника особливих доручень Сенату і губернатора.

За обласною реформою 1715 р. повітовий і провінційний адміністративний поділ губерній був ліквідований. Віднині губернії 1708 р. поділялись на долі (близько 5 536 дворів), які перебували в ландратському управлінні. Згідно указу 28 січня 1715 р. ландрати замість радників в колегіях ставали одноособовими начальниками над своїми долями. В окраїнних областях управління отримувало військовий характер і зосереджувалось в руках комендантів і обер-комендантів [20; c. 18]. По штатах 1715 р. при губернаторі перебували віце-губернатор (помічник або управляючий частиною губернії), ландріхтер (відповідальний за судові справи), обер-провіантмейстер і провіантмейстери (збирачі хлібних доходів) і різні комісари [55; c. 143].

Головним зразком реорганізації центральних адміністративних установ в ході колезької реформи, розпочатої в 1717 р., Петро І вибрав шведський державний устрій. Указ 28 квітня 1718 р. офіційно визначав спосіб влаштування колегій в Росії: „Всем коллегиям надлежит ныне на основании шведского устава сочинить во всех делах и порядках по пунктам; а которые пункты в шведском регламенте неудобны, или с ситуацией сего государства не сходны, и оные ставить по своему рассуждению” [20; c. 19]. Вважаємо, що колегії значно відрізнялися (в кращу сторону) від своїх попередників - приказів. „Коллегии, то есть собрании многих персон”, - писав Петро I, - створені „вместо приказов, в которых президенты, или председатели, не такую мочь имеют, как старые судьи делали, что хотели. В Коллегиях же президент не может без соизволения таварыщев своих ничего учинить” [17; c. 245].

Реформа державного апарату почалася наприкінці 1717 - на початку 1718 р. Проте вже 12 лютого 1712 р. в іменному указі Сенату було „велено учинить коллегиум для торгового дела исправления, чтоб оную в лутчее состояние привесть” [39; c. 138]. До 23 березня 1715 р. відноситься перша замітка царя про кількість колегій. В списку зазначається лише 6 колегій без розшифрування їх обов'язків: Юстиції, Закордонних справ, Адміралтейська, Воєнна, Камер- і Комерц-колегії [71; c. 444].

11 грудня 1717 р. був виданий указ „О штате коллегий и о времени открытия оных” [47; c. 243]. На „сочинение коллегий” відводився рік, для того, щоб вони, укомплектувавши штати і озброївшись відповідними регламентами, приступили до виконання своїх обов'язків з 1719 р. Фактично одні колегії розгорнули роботу в 1720 р., інші на рік-два пізніше [51; c. 232].

Цей же указ визначав штати колегій. Кожна колегія мала 11 членів, які вирішували справи більшістю голосів: це були президент, віце-президент, 4 радники і 4 асесори [54; c. 182]. Канцелярія колегії очолювалась секретарем, у віданні якого знаходився весь її штат: нотаріус, чи протоколіст, який складав протоколи засідань; реєстратор, який вів списки вхідних і вихідних документів; актуаріус, який зберігав всі документи; перекладач; канцеляристи; копіїсти; кур'єри. Передбачалось, що з близько 20 членів колегій три або чотири повинні бути іноземцями (радник, асесор, секретар, писар). Не було рідкістю і співвідношення 50 на 50. Російському президенту призначалося, як правило, віце-президента - іноземця [20; c. 20]. Указом від 15 грудня 1717 р. в колегії були призначені президенти і деякі віце-президенти [39; c. 141].

Спершу, за указом 12 грудня 1718 р. було встановлено 9 колегій. Три з них отримали назву „первейших”, або „государственных” - Воєнна, Адміралтейська і Колегія закордонних справ завдяки тому великому значенню, якого Петро І надавав армії, флоту, дипломатії. Три колегії відали фінансами: Камер-колегія - доходами, Штатс-контор-колегія - видатками, а Ревізіон-колегія - контролем. Комерц-колегія керувала зовнішньою торгівлею, Берг- і Мануфактур-колегія - металургійною та легкою промисловістю. Юстиц-колегія відала судами [78; c. 459].

Вдосконалення колегіальної системи управління продовжувалось і в наступні роки. Вотчинна контора Юстиц-колегії в 1721 р. була перетворена в самостійну Вотчинну колегію. Через рік було здійснено ще два нововведення - була ліквідована Ревізіон-колегія: „Ревизион-коллегии быть в Сенате, понеже едино дело есть, что Сенат делает, не рассмотря тогда учинено было”; із Берг- і Мануфактур-колегії було створено дві самостійні установи: Берг-колегія і Мануфактур-колегія [71; c. 445]. Для регулярного управління „малоросійським народом” в 1722 р. в Глухові була створена Малоросійська колегія. В результаті в кінці царювання Петра І центральний апарат представляли 11 колегій [35; c. 34].

Особливе місце в урядовому апараті займала Духовна колегія, або Синод. 25 січня 1721 р. було оприлюднено „Духовный регламент”, а 11 лютого відбулося відкриття Духовної колегії (незабаром перейменованої в Святійший правительствуючий Синод) для управління церквою. Патріархат був ліквідований. Синод був офіційно зрівняний у своїх правах з Сенатом, але фактично підкорявся йому [50; c. 289]. Президентом Синоду Петро І залишив місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського, але фактичним керівником був його віце-президент псковський архієпископ Феофан Прокопович [71; c. 447].

Церковна реформа Петра І була, на нашу думку, одним з найбільш важливих і важких державних перетворень, здійснених в першій чверті XVIII ст. Її не можна зводити лише до реорганізації вищого церковного управління, ліквідації патріархату і заміні його державною установою, Синодом. Суттєве значення мала також зміна економічного становища церкви, її внутрішньої соціальної структури. Утворення Синоду в 1721 р. завершило процес підкорення духовної влади світській [30; c. 93].

Колегії стали основою центральної системи управління, хоча від старого приказного управління збереглося чимало більш дрібних установ: Двірцева, Ямська, Печатна, Медична, Поліцеймейстерська канцелярії і деякі інші [21; c. 243-244].

Особливе місце в центральному апараті займали Преображенський приказ і Таємна канцелярія. Обидві установи здійснювали каральні функції по відношенню до противників режиму [71; c. 449]. Таємна канцелярія виникла 1718 р. у зв'язку зі справою царевича Олексія Петровича під керівництвом одного з найближчих соратників царя графа П.А. Толстого. До 1726 р. вона вела справу спільників царевича. Багато розслідувань у цій установі були пов'язані зі „словом і ділом” [68; c. 404].

Постійно зіштовхуючись зі знаменитою „московською тяганиною”, характерною для діяльності приказів, Петро І переконався, що максимальна ефективність роботи державного апарату може бути досягнута лише за допомогою детальної регламентації діяльності всіх установ і кожного з чиновників. Йому належала думка про створення не просто регламентів кожної установи, а цілісної ієрархії регламентів. За вказівкою Петра І і при його безпосередній участі був створений документ, що не мав аналогів в Європі, - Генеральний регламент (прийнятий 28 лютого 1720 р.), який містив загальні принципи діяльності всіх установ і чиновників [20; c. 22]. За словами Троїцького, Генеральний регламент став основним законодавчим актом, що регулював діяльність державного апарату Росії [81; c. 336]. Кожна з установ, крім того, мала власний регламент, у якому уточнювалися особливості роботи саме цієї установи. Обов'язки кожного чиновника були, у свою чергу, записані в „должность” - інструкцію, включену в колезький регламент [21; c. 244].

Одночасно з формуванням колезької системи і в тісному зв'язку з нею здійснювалась реформа місцевого управління - друга губернська реформа (1718-1719 рр.). За основу місцевої реформи також був взятий шведський зразок - трьохрівнева система управління [20; c. 22]. Петро І затвердив це рішення 26 листопада 1718 р., вказавши дати новим установам „инструкции и прочие порядки все против шведского, или что переправя”, і з 1720 р. почати нове управління. Сенат зайнявся розписом нового обласного поділу. Була збережена найбільша обласна одиниця, губернія, що не мала аналогів у Швеції; лише з виділенням губерній Нижньогородської і Астраханської із Казанської, а Ревельської із Петербурзької тепер стало 11 губерній. Значення губернії змінилось: вона стала тільки воєнним і судовим округом, і лише в цьому відношенні частини губернії були підлеглі губернському управлінню.

Губернія поділялася на провінції (їх нараховувалось до 50), що ділилися на дистрикти. В розписі губерній по провінціях (29 травня 1719 р.) про провінції, за деякими винятками, зазначено, що їм „надлежит каждой быть особо”. Це означало, на думку Ключевського, що провінція, залежачи від губернатора, як військового керівника і голови губернського суду, в усіх інших справах являла собою самостійний округ. На чолі провінцій були поставлені воєводи, на яких були покладені фінансові, поліцейські та народногосподарські справи. В цих справах воєводи взаємодіяли з центральними установами минаючи губернаторів [55; с. 166-167]. При воєводі перебувала земська канцелярія: земський дяк з писарем; земський камерір, що відав збиранням податків; рентмейстер - казначей, що очолював рентерею, або казначейство, куди стікались усі прямі і непрямі податки з населення провінції; земський фіскал; ландмессер - земський межувальник; провіантмейстер - завідуючий натуральними зборами провінції [20; c. 23]. В провінційному місті, крім того, знаходилась канцелярія рекрутських справ, розшукових справ, вальдмейстерських справ (охорона лісів) і багато інших установ [51; c. 236].

На чолі управління дистриктами, на які підрозділялася провінція, стояли земські комісари, в 1719-1724 рр. призначувані Камер-колегією або провінційною адміністрацією з наступним затвердженням Камер-колегією. При визначенні розмірів дистрикту була покладена інша статистична основа - 2000 дворів, отже, повіти і долі знову піддавалися перебудові. Земські комісари відповідали за своєчасний збір податків і безпосередньо підкорялися камеріру. Крім того, вони виконували поліцейські функції [71; c. 453].

Важливо, що з копійованих західних зразків Петро І послідовно викидав усі елементи й інститути громадського самоврядування та парламентаризму. На пропозицію ввести в повітах шведську систему селянського самоврядування Сенат, за вказівкою царя, відповів лаконічно: „В уездах из крестьян умных людей нет” [68; c. 403].

У цю бюрократичну ієрархію цивільної адміністрації вторглась військова. Спочатку на військову адміністрацію покладався тимчасовий обов'язок перевірки („ревізії”) результатів подушного перепису населення. На переписні канцелярії, очолювані вищими армійськими чинами, був покладений ще один обов'язок - розквартирування полків по дистриктах. У підсумку виникла нова адміністративна одиниця, що існувала паралельно цивільному дистриктові, - полковий дистрикт. Їхні розміри не збігалися: підставою для цивільного дистрикту були 2000 дворів; розміри полкового дистрикту коливалися в залежності від того, який полк розміщувався на його території. В місцеве управління полки вносили не менше плутанини, ніж в обласний поділ: в полковому дистрикті з'явився свій земський комісар, причому не призначений Камер-колегією, а обраний місцевим дворянством.

Обласні установи в описаному вище вигляді існували до 1727 р. [71; c. 453]. Таким чином, друга обласна реформа, на нашу думку, виявилася не зовсім вдалою. Нові обласні установи були громіздкими і неповороткими, що ще більше ускладнювало управління. На утримання настільки багаточисельного апарату влади на місцях в держави не вистачало коштів. Не вистачало й професійних кадрів для роботи в нових установах. Значно ускладнювала управління військова адміністрація, яка діяла паралельно з цивільною. Тим не менше, вважаємо, що друга обласна реформа була кроком вперед на шляху модернізації Росії.

Такими ж недовговічними виявились судові установи, запроваджені цією реформою [51; c. 238]. Указом 8 січня 1719 р. постановлено заснувати 9 гофгеріхтів, надворних судів; до цих дев'яти приєднались ще надворні суди - єнісейський і ризький. Із цих 11 судових округів тільки 5 співпадали з губерніями; в 3 губерніях, Петербурзькій, Ризькій і Сибірській, було по два надворних суди, зате в Архангельській і Астраханській не було жодного. Нижчою інстанцією слугували нижні суди в двох складах: колегіальні, що називалися провінціальними, влаштовані в найважливіших містах, з обер-ландріхтерами на чолі і з декількома асесорами, і одноособові, міські чи земські, суди в незначних містах з їх повітами.

Таким чином, шведський судовий устрій був взятий за зразок і для російського. Але запозичувати чужу установу дещо легше, ніж засвоїти ідею, покладену в її основу [55; с. 170]. На нашу думку, принцип незалежності суду від адміністрації був абсолютно чужим для феодально-кріпосницького устрою Російської держави, тоді як у Швеції існували давні традиції колегіальності і самоврядування. Тому в Росії відокремити суд від адміністрації не вдалося. При запровадженні надворних судів в 1719 р. в сім з одинадцяти головами були призначені керівники місцевої адміністрації, губернатори, віце-губернатори і воєводи; в 1721 р. це стало загальним правилом, а в 1722 р. нижні суди були ліквідовані і судова влада повернута провінційним правителям одноособово або з асесорами [28; c. 144-145].

В даний період була проведена і міська реформа. Міське станове управління було перебудовано за тим же іноземним взірцем [20; c. 24]. На початку 1720 р. князю Трубецькому доручено було створити магістрат у Петербурзі - центральний орган для управління містами, а потім за його зразком такі ж станові колегіальні установи і в інших містах. 16 січня 1721 р. був затверджений регламент цього зразкового магістрату, за яким він у званні Головного магістрату, підлеглого Сенату, разом зі своїм обер-президентом князем Трубецьким повинен був влаштувати міські магістрати, дати їм інструкцію і керувати ними [55; c. 171]. Головний магістрат, таким чином, ставав вищим органом в системі міського управління і мав своїм завданням „сию (всего российского купечества) рассыпанную храмину паки собрать”. Йому були підлеглі міські магістрати. В 1724 р. їм також була дана інструкція [19; c. 333].

Страницы: 1, 2, 3


© 2007
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.