Декоративно-прикладне мистецтво

Декоративно-прикладне мистецтво

Чільне місце у розитку багатоколірної народної вишивки України XIX-- початку XX ст. посідає вишивка Буковини. Збережені пам'ятки свідчать про те, що часто в одних візерунках вишивок як одягового, так і інтер'єрного призначення використано до 20 різних кольорів. Вони так зіставлені і взаємопідпорядковані, що створюють гармонійні переливи барв складних геометричних зображень. У вишивці Буковини збереглися архаїчні риси антропо-, зоо- та орнітоморфного орнаментів. Популярні зображення людських постатей ототожнюються із деревом життя або складними візерунками вазонів.

У складних геометричних формах чітко проглядається ромбова система окреслення людської постаті. Вона неначе виростає з основи трикутника. Часто обабіч антропоморфних фігур розміщені мотиви дерева життя. Цей улюблений мотив у буковинській вишивці має безліч варіантів геометризованого зображення: то стовбур дерева -- одинарна або попарна пряма стрічка, то ламана чи хвиляста галузка, обабіч яких в позмінному чергуванні або в ярусній системі розміщені галузки, квіти, листочки, їх вишивають у багатоколірній або двоколірній гамі переважно червоними, чорними, оранжевими кольорами. На відміну від сусідніх районів, у буковинській вишивці збереглися і зазнали розвитку давні традиції передачі орнітоморфного орнаменту. Як основний його мотив часто зустрічаються архаїчні багатоногі птахи з піднесеними і розпущеними крилами, складні форми птахоподібних мотивів. Оригінальне трактування геометризованих форм, таких, як «зозульки», «качечки», «голубчики», розміщених у скісних вертикальних або горизонтальних смугах. Вони часто вишиті багатоколірним бісером, металевими лелітками. Хрестикова техніка, поєднана з легкою стебнівкою, образно посилює враження динамічності пташиного руху.

Графічною точністю, чистотою технічного виконання характеризується геометричний орнамент. Основні його мотиви: «віконця», «медівники», «ширинка», «кучері», «гадючки» тощо. Рослинний орнамент представлений переважно пишними квітами-«ружами».

Названі орнаментальні мотиви поширені у вишивці всіх районів Буковини. Однак вони відрізняються щодо принципів композиційно-технічного вирішення. У південних, подністровських районах (Кельменці, Заставна, Кіцмань) в композиціях відчутні аналогії з подільською придністрянською вишивкою. Як і в ній, на рукавах жіночих сорочок розміщені тридільно: «плечико», «морщини», а решта заповнена скісними чи вертикальними смугами. Уставки темно-вишневі, «морщини» переважно зелені, а мотиви дерева життя на всій площині рукавів -- жовті. Урочистість багатоколірної вишивки, виконаної різними техніками вовняними нитками, заполоччю, шовком, посилюється введенням металевих ниток -- золотих, срібних та сріблястих леліток.

Своєрідний осередок вишивки тільки білими нитками, білими і світло-жовтими -- околиці Новоселиці. Поєднання в одному візерунку різних технік вишивання -- стебнівки, гладі, мережки -- сприяє рельєфно-ажурному виділенню таких орнаментальних мотивів, як «гільце», «хміль», «пшеничка» та ін. Жовті нитки продумано введені для заповнення або обрамування мотивів і, як своєрідні сонячні промені, звеселяють білу буковинську вишивку. Рідше зустрічаються вишивки, виконані білими нитками верхоплутом з елементами кольорового бісеру, переважно з ромбовими розетковими мотивами. У колориті вишивок Заставнівського району переважають яскраві оранжево-червоні акценти.

Давню загальнослов'янську традицію має вишивка одягу на Україні. На неї вплинули і взаємозв'язки з мистецтвом сусідніх народів. Давньоруські принципи вишивання одягу збереглися передусім серед українського населення Карпат. При спільних ознаках виділяється локальними різновидами вишивка гуцулів, бойків, лемків.

Яскрава особливість гуцульської вишивки -- геометричний багатоколірний орнамент (прості елементи, мотиви, фігурні компоненти). В основі складних геометричних фігур -- ромб, півромб, по-різному поєднаний у горизонтальному або вертикальному напрямках. Багато різновидів окреслення контурів ромбів. Основні з них: ромби з прямими виступаючими боками -- «кнєгинькові», з виступаючими сторонами назовні, загнуті під прямим кутом -- «труби», «пекурівки», з рядами виступаючих зубчиків -- «ріжки», перехресними боками, виступаючими сторонами в середину, до центру. Поширені ромби з усіченими боками. На початку XX ст. тут зустрічалися вишивки з архаїчними типами орнаменту, антропо- та зооморфними мотивами. Наприклад, на спинках кептарів, у всю їхню висоту, вишивали одну людську постать. Декілька аналогічних малих фігурок розташовані в ряд на спинці при талії. Інколи такі мотиви є при бокових швах сердаків, на рукавах кожухів. У районі с. Розтоки на спинках кептарів, рукавах кожухів поширений мотив дерева життя. Виділяються динамічністю зображення багатоногах птахів з піднесеними і розпушеними крилами, що рядами розмістилися на всій площині рукавів кожухів нижче уставок (села Вербовець, Старий Косів). Антропо- та зооморфні мотиви у геометричній трактовці частіше зустрічаються у вишивці Буковинської Гуцульщини.

Характерно, що у цьому регіоні України упродовж віків ішов складний процес розвитку художньо-стильових особливостей вишивання низзю. Щодо технічних прийомів її виконання на Гуцульщині можна провести прямі аналогії з подільською низинковою вишивкою. За орнаментальним поліхромним вирішенням гуцульське низинкове вишивання становить своєрідне локальне художнє явище. Низзю вишиті складні орнаментальні композиції на визначених частинах одягу. Рідше самостійно застосовувалися інші техніки вишивання: стебнівка, обмітка, кіска, шов перед голки -- «ключки», хрестик, двобічна стебнівка, плетений шнурок, мережка «цирка», гладь коса, точна, поверхневий кучерявий шов, верхоплут, бігунець, зерновий вивід, виколювання, мережка «шабак», змережування «черв'ячком», ретязь, заволікування. Названі техніки відомі в усіх районах Гуцульщини. Є розбіжності щодо переваги тієї чи іншої техніки в окремих осередках. Так, у вишивці Буковинської Гуцульщини частіше зустрічаються кучерявий шов, стебнівка, а у вишивці Закарпатської Гуцульщини -- вирізування, насталювання, заволікування тощо. Скрізь на Гуцульщині поєднували техніки вишивання одних візерунків. Різним компонентам одягу відповідали певні техніки виконання. Так, низзю вишивали уставки жіночих сорочок; гладдю, стебнівкою -- перемітки, хустини; кіскою, шнурком -- сердаки, кожухи; кучерявим швом, виколюванням -- уставки та смуги на всій площині жіночих сорочок.

Характерна риса гуцульської вишивки XIX ст.-- поліхромність, соковита, багата, сповнена дивовижної сили декоративного звучання, від насичених темних до інтенсивних оранжево-золотистих відтінків. Введені також жовтий, синій, чорний кольори. Кожен кольоровий стібок; елемент, мотив так підпорядкований загальній композиції вишивки, щоб не губився її малюнок і не приглушувався колористичний акцент. У селах, які межують з Поділлям, Покуттям, Бойківщиною, зустрічаються одноколірні вишивки: чорні, червоні, білі. Вишивка центральної Гуцульщини -- поліхромна, з певними акцентами в окремих центрах. Так, у вишивці сіл Яворів, Річки, Брусту-рів домінують блакитний і зелений кольори. Синьо-фіолетова гама характерна для буковинської вишивки, а синьо-зелена -- для Закарпатської Гуцульщини.

Багатство, високий художній рівень орнаментального мистецтва гуцульської вишивки зумовлені її численними типами. Славиться вишивка Верховини, Криворівні, Рахова, Косова, Брустурова, Космача, Яворова, Краснопілля, Ясіня, Ворохти, Яремче та їхніх околиць.

Вишивці уставок жіночих сорочок на Гуцульщині надавалася виняткова увага. Розроблена чітка художня система перетворення маленької частини рукава у мистецький твір високого рівня. Уставки сорочок -- своєрідний символ краси гуцульської народної вишивки. Гідні подиву варіанти їх композиційного, колористичного, технічного трактування. Логічно продумане розташування прямокутної площини уставки, переважно висотою до 15 см, шириною до 35 см на самій видній верхній частині рукава.

В окремих селах Косівщини поширений тип сорочок, де суцільно вишита вся площина передпліччя уставки, центральна частина рукавів і манжети-дуди. Це так звані сорочки-«рукавіці». Варіантність цих сорочок в основному твориться системою композиційного розміщення мотивів: прямих, вертикальних, скісних смуг або «кружків», «кочел» в прямій, скісній сітці на всій площині рукавів. Монументальність звучання «рукавівцям» надають рельєфно виступаючі укрупнені мотиви на білому тлі тканини.

Сорочки, в яких вишивка розміщена на дудах і комірі, переважно призначалися для щоденного вбрання. За характером композиційного вирішення вишивок дудів виділяються чотири основні групи сорочок. До першої належать сорочки, в яких дуди вишиті вузенькими горизонтальними смугами, обкиданими по краях петель-чатим швом -- «обметаний брацар». У них багато білого поля. До другої групи відносять дуди, де край обметаний петельчатим швом, а центральна смуга вишита хрестиком або низинкою, а вище неї ідуть ряди стебнівки -- штапівки, «прошите», збирання -- рямування в «складки», «морщеного». У таких дудах між вишитими смугами ефектно виступають пробіли полотна. Своєрідністю третьої групи дудів є те, що вся площина густо зашита низинкою або хрестиком, краї густо обкидані. Сорочки з такими манжетами за щільністю вишивки нагадують структуру обгорток, запасок і творять цілісний компонент в єдиному ансамблі одягу. У сорочках четвертої групи манжети вишиті стебнівкою, плетінкою, кіскою, штапівкою. В них краї обметані. Центральна частина вишита рядами ламаних зубчастих ліній, скісних хрестиків. На білому тлі графічно виділяються окреслення орнаментальних мотивів. Згідно з провідними мотивами ці вишивки називають «ріжкаті», «шуті», «головчасті». Центральна смуга на дудах часто вишита ромбовим розводом -- плетінкою. Вона нагадує техніки подільської штапівки, київського зернового виводу. За характером композиційних рішень геометричних мотивів, багатоколірністю і соковитістю вишивка Косівщини не має собі рівних в інших районах Гуцульщини.

Своєрідні вишивки села Яворів та його присілків. На початку XX ст. тут вишивали вовняними нитками низинкою, хрестиком, позаголковим швом. Характерну особливість яворівських уставок творять пробіли полотна. У Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини зберігається близько 20 зразків яворівських вишивок для уставок, виконаних у 90-х роках минулого століття вовняними нитками низинкою та хрестиком. Орнамент геометричний; основні мотиви: ромб, квадрат, прямокутник, трикутник, їх різноманітне зображення лежить в основі візерунків: «ріжкаті», «головкаті», «скринькові», «в очка», «в Інтерна», «биті», «безконечні», «у підківки», «кучері», «порошникові», «в звізди», «сливові», «черешневі», «намальовані», «шуті» та ін. Це типові, масово поширені візерунки. Кожна майстриня, досконало опанувавши традиційні прийоми композиційно-колористичного вирішення, вносила індивідуальну манеру в характер виконання вишивок. Значним внеском у розвиток художніх традицій яворівської вишивки кінця XIX-- початку XX ст. є творчість відомої вишивальниці К. Ю. Корпанюк.

Як своєрідне локальне явище гуцульського мистецтва відома вишивка с. Космач з присілками. Тут, як і в інших районах Гуцульщини, вишивкою декорували пере-мітки, сорочки, сердаки, червоні гачі та обгортки для ніг -- онучі тощо. Серед розмаїття вишивок виділяються вишивки жіночих та чоловічих сорочок. Домінують вишивки уставок на рукавах жіночих сорочок, їм підпорядковані вузенькі стрічки, розміщені на швах і дудах.

Космацькі уставки -- суцільно, густо зашиті площини полотна, переважно довжиною до 25 см, а висотою від 7 до 15 см. Техніки вишивання -- дрібний хрестик, поверхневий шов. За кількістю орнаментальних горизонтальних смуг космацькі уставки поділяються на однорядові, півторарядові і трирядові. Основні мотиви обґрунтовували назви вишивок: «скринькові», «кнєгинькові», «лумерові», «безконечник», «ключко-ві», «скосини», «качурові», «павукові», «смерічки», «на дубовий лист», «черешневі», «сливові», «ріцька», «микуличинська» та ін. У цих невеликих за розміром вишив ках космацькі майстрині виявили високу художню культуру. За технікою виконання, орнаментально-композиційною будовою, силою звучання неповторного колориту космацькі уставки не мають собі рівних.

Складний геометричний зміст космацьких вишивок. Переважно ромби й прямокутники, розміщені в ряди один над одним, поєднуються з іншими елементами: хрестиками, зірками, розетками, які дуже подрібнені, малі за розміром, з опрацьованими деталями. Це, як і колір, виділяє у гуцульській вишивці космацьку. Основна принада -- барвиста, соковита, багатоколірна гама. На початку XX ст. майстрині використовували в одному візерунку, крім червоних, чорних, зелених та інших кольорів, по чотири відтінки жовтих і оранжевих ниток. Два останні кольори домінують і надають вишивці золотистого, сонячного відблиску, святковості.

Вишивка Гуцульщини на початку XX ст. характеризується посиленим живописним звучанням при збереженні геометричного орнаменту н.

Вишивка Бойківщини -- своєрідне локальне художнє явище в українському вишивальному мистецтві. Основне призначення -- декорування одягу -- впливало на її художні особливості.

У середині XIX ст. вишивки виконували гладкими прямими стібками, подібними до перебору ниток основи при тканні 1&. Застосування чорних вовняних ниток давало змогу утворювати стрічкові гладкі рельєфні смуги. У цьому плані майстрині розробили безліч варіантів перебирання основи полотна за прямою ниткою поробку однаковими за довжиною стібками. Утворювалися одно- або дволінійні стрічки, розташовані поперечними смугами на різній відстані одна від одної на уставках, комірах, манжетах сорочок, подолі спідниць >6. Для вишивання використовували фарбовані у відварах вільхової або дубової кори міцно прядені лляні чи конопляні нитки. Ними перебирали дрібні рубчики тканини і стягали один до одного. Між рубчиками мерехтливо виділялися кольорові рівні стібки перевірної вишивальної нитки. Лляна або кольорова нитка у стебелевих швах часто виконувала подвійну функцію -- рясу-вання і декорування тканини. Звідси походить назва: «перебирання», «ламу-вання».

Типовим явищем в одязі є орнаментування складочок стебелевими, густо розміщеними скісними стібками. Поверхневе нанесення орнаментальних мотивів як на зібрану в складочки основу, так і на гладку тканину називається «натяганням», «обметанням». Найбільшої популярності набули такі техніки вишивання: стебнівка («перебирання», «єдностеблиця», «ламування»), «поверхниця» («натягання», «обме-тання»), вирізування («різьовання», «точений»); низинка («на одну нитку»), гладь («гладинка», «сновання»), хрестик («зернятє»).

До давніх технік вишивання належать вирізування і виколювання. Найчастіше ці техніки використовували в орнаментуванні подолів спідниць (фартухів, «різьова-ників»), поєднували із стебнівкою. Як стебелеві шви, так і обкидання вирізаних, виколених дірочок виконували переважно вовняними чорними нитками (Східна Бойківщина) або лляними, фарбованими сажею чи кіптявою від каганця (Західна Бойківщина). На Турківщині цю техніку називали точенням. її своєрідність полягала у тому, що мережку орнаментували обкиданими стібками. Названі техніки передували появі у середині XIX ст. хрестика («зернятє»), гладі («гладинка», «снування»), низинки і вибивання 17. Кожен стібок цих технік мав свій декоративний сенс і певне призначення. Від товщини ниток і розмірів прямих стібків, характеру їх виконання залежав ефект рельєфного або мерехтливого звучання вишивки.

Поверхневі шви -- «гладинка», «снування», «нашиття» -- виділяються графічніс-тю ліній, чіткістю окреслених площин. Такі візерунки, як «заснурок», «єдностеблиця», лягали на полотні рельєфними стрічками. Хрестик надавав зернистості орнаментам. Не випадково його називали «зернятєм». Ажурність тканини пов'язана з вирізуванням, виколюванням. Бойківській вишивці властива складна система поєднання стібків різних технік для декорування окремих частин одягу, передусім рукавів та погрудників, уставок у жіночих і чоловічих сорочках. Матеріал і техніка виконання взаємозумовлювали художню виразність вишивок.

Збережені зразки вишивок XIX ст. дають змогу аналізувати стійкі орнаментальні комплекси, характерні для тієї чи іншої техніки вишивання і матеріалу.

У вишивці бойків масового поширення набув геометричний орнамент. Найбільш відомий орнамент утворювався із простих лінійних мотивів, прямих і скісних, ламаних і зубчастих.

Наприкінці XIX ст. строгі геометричні форми зазнали пом'якшеного окреслення, вільнішого трактування. Рослинно-квітковий орнамент все частіше починає використовуватися у бойківській вишивці: від простих хвилястих «бігунців» до складних галузок. Виділяються два- і трилисник, але не як самостійні мотиви, а переважно в поєднаннях з провідними мотивами.

Особливою фантазією творчого вирішення позначені квіти, подані переважно у розгорнутому плані -- чотири-, шести- й восьмипелюсткові. їх серцевини -- цяточки, кола, ромби, хрестики. Пелюсточки, розділені і не розділені, мають заокруглене серцеподібне, зубчасте окреслення. Різноманітна форма квітів: то вони витягнуті по вертикалі- (горизонталі), то подані у профіль. В усіх зображеннях квіти -- основні мотиви -- організовують інші, додаткові мотиви у певну систему.

Серед складних рослинних форм поширені вазонні мотиви («деревця»). Від різних варіантів з інших районів України вони різняться тим, що виростають з основи -- прямокутника, їх будова строго симетрична за вертикальними і горизонтальними лініями. Кінцеві галузки завершуються квітами як в розгорнутому, так і в профільному плані. Квіти («ружі», «яблука», «маки») утворюють стрічкові композиції, зокрема складні -- з хвилястих однорядних і взаємопересічених ліній. У вигинах і виступах хвилястих ліній розташовані квіти, пуп'янки, ягідки тощо. Часто зустрічаються комбіновані композиції (від хвилястих ліній «відростають» галузки).

Особливість вишивок полягає в орнаментуванні манжетів (дудів) жіночих і чоловічих сорочок. Знизу вони обметані складними смугами або «в зубчик». Вище основний візерунок -- «нашиття на вічка» -- обрамований знизу і зверху «кривульками», «єдностеблицею» і т. ін. Над манжетом рукав дріб незібраний і вишитий стебнівкою («на розп'янку»). Різні способи вишивання названих мотивів сприяли виробленню своєрідної пластики, створенню цікавого декоративного ефекту. Вишивки різняться між собою розмірами, орнаментом, технікою виконання і кольором, але разом з тим доповнюють одна одну й утворюють композиційну цілісність.

У вишивках лемківських чоловічих і жіночих сорочок XIX ст. домінує червоно-синя гама. Цікаві різновиди призбирування у дрібні складочки сорочок при комірах, манжетах і в коротких рукавах жіночих сорочок -- «оплічятах». На дрібних складках стебнівкою, ланцюжком вишиті стрічки з рядів зубчиків, «кривуль», хвилястих галузок, ланцюжком. З середини XIX ст. набув поширення розетковий рослинний орнамент. На зміну червоно-синім, червоно-чорним ниткам прийшли багатоколірні: жовті, оранжеві, блакитні. Особливою силою декоративного звучання виділяється соковита, барвиста вишивка на кожухах, безрукавках. Вишиті різнокольоровими нитками рослинні мотиви (стебнівкою, гладдю, ланцюжком) в поєднанні з різною структурою тканин звучать живописними акцентами на полах, спинках лейбичат і друшляків.

Яскрава вишивка на чоловічих штанах і куртках з білого сукна. Наприкінці XIX ст. штани із білого сукна обшивали біло-чорними вовняними нитками при швах, використовували кайму (між двома кусками сукна). Поступово поширювалося нашиття білої і чорної крученої нитки вздовж швів.

Регіональні розбіжності не впливають на загальні риси вишивки карпатського регіону. Вони зумовлені головним призначенням вишивки -- декорування одягу, в основному подібним за матеріалом, кроєм, специфікою ношення. Спільні орнаментально-композиційні ознаки простежуються у вишивці всіх компонентів плечового, поясного, верхнього одягу Карпат.

У XIX ст. вишивка набула масового поширення на всій Україні, стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кожному селі, а в містах -- у дворянському, купецькому, міщанському середовищі, монастирях, майстернях тощо. Стали відомими великі вишивальні майстерні у селах Качанівка на Чернігівщині, Григорівна на Київщині, Клембівка, Яланець на Поділлі та ін. У цих майстернях виготовляли одяг, гаманці, скатертини, рушники, наволочки, чохли на меблі для власних потреб і на продаж. Хоча на творчість вишивальниць впливали смаки замовників, які часто давали для копіювання товари, привезені з країн Західної Європи і Сходу, однак перевагу мали класичні зразки, створені у сфері домашнього виробництва як у селах, так і в містах.

Поступово активізувалися складні процеси перетворення вишивання у ремесло, промисел. Зокрема, у XIX ст. поширився міський промисел бісерної і тамбурної вишивки (Пирятин, Охтирка, Чернівці, Вижниця, Косів та ін.). Майстерні дедалі частіше виконували вишивки на продаж, передусім для міських покупців. Вишивка як ремесло, розрахована на порівняно вузьке коло споживачів, своїми коренями входила у глибокі місцеві традиції, на її якість впливала творча ініціатива виконавців.

Па розвитку міських і сільських промислів позначались впливи капіталістичних відносин. Торговці за безцінь скуповували трудомісткі у виготовленні художні вишивки. Дешеві, візерунчасті тканини фабричного виробництва почали витісняти ручні роботи.

У другій половині XIX -- на початку XX ст. станом вишивальних народних промислів зацікавились історики, етнографи, художники. Почалося вивчення і колекціонування народної вишивки, приймалися заходи для підтримки промислів, організовувалися земські школи інструкторів вишивки, відповідні курси, а також склади вишивальних виробів. У цей період засновані навчально-кустарні майстерні в Миргороді, у селах Опішня й Решетилівка на Полтавщині, Зосів на Вінничині, Дігтярі на Чернігівщині, Скопці на Київщині, в Косові, Львові, Коломиї, Хусті та ін.

Київське, Полтавське, Чернігівське і Подільське земства видавали альбоми вишивок XVIII--XIX ст. Але спроби щодо відродження народного мистецтв, які здійснювали земства, а на Галичині так звана «Стала комісія з промислових справ», не дали помітних наслідків.

У 20-х роках XX ст. у центрах традиційних ремесел, часто на грунті колишніх земських майстерень були створені художньо-промислові артілі, що об'єднували тисячі вишивальниць. За короткий час здобули всенародного визнання вишивки артілей на Полтавщині, Київщині, Вінниччині, які відзначалися високим художнім рівнем.

Українські майстрині брали участь у всесвітніх виставках народного мистецтва, їхні твори експортували.

У повоєнний період відбувався процес об'єднання дрібних кооперативів, а 1960 р. промислові артілі реорганізована у державні підприємства. З 60-х років на Україні активно поширюється машинна вишивка. Успішно використовуються такі техніки, як вишивка гладдю з прикріпленням, обвиття сітки, різні види стебнівки, настил і мережка. Вишивальні техніки постійно удосконалюються.

У 70-х роках різні за асортиментом вишиті вироби виготовляли у системі підприємств міністерств місцевої промисловості Укрхудожпрому, легкої промисловості, побутового обслуговування населення, сільського господарства, Художнього фонду України та ін. Художники, народні майстри у своїй творчій практиці розвивають нагромаджений досвід, намагаються піднести художній рівень виробів, декорованих вишивкою. Загальній тенденції -- поліпшенню якості художніх виробів, активізації творчих процесів -- сприяло покращення підготовки кадрів художників-профе-сіоналів і майстрів-виконавців. У справі підготовки спеціалістів з вищою освітою важливу роботу проводять Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, Косівський технікум народних художніх промислів ім. В. Касіяна, Вижницьке та Ужгородське училища прикладного мистецтва, Кролевецьке, Решетилівське та Грицівське технічні училища. Професійна орієнтація учнів сьогодні здійснюється у загальноосвітніх школах республіки. Майже в кожній з них є гуртки вишивання. Понад 25 років працювали з учнями відомі вишивальниці О. Возниця, Г. Липка, С. Кульчицька у Львові. Під керівництвом творчих майстрів практичні заняття з вишивки проводяться безпосередньо на виробництвах.

Сучасна вишивка, що виготовляється у системі підприємств народних художніх промислів,-- складне художнє явище.

Підприємства народних художніх промислів неоднорідні за структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, цехи, комбінати, лабораторії, вони мають відмінні завдання, підпорядковані різним відомствам, міністерствам. На 19 спеціалізованих підприємствах, підпорядкованих Укрхудожпрому Міністерства місцевої промисловості України, виготовляються вишиті жіночі блузи, чоловічі сорочки, дитячий одяг, рушники, скатертини, наволочки. Вироби цих підприємств здобули народному мистецтву заслужене визнання як на Україні, так і далеко за її межами.

Численні колективи художників, вишивальниць Київщини працюють у Виробничо-художньому об'єднанні ім. Т.Г. Шевченка та його філіалах в Іванкові, Василькові, Кагарлику, на Літківській фабриці художніх виробів ім. Т.Г. Шевченка, вишивальниці Полтавщини -- на виробничо-художньому об'єднанні «Полтавчанка» з філіалами в Опішні, Великих Сорочинцях, Лубнах, Нових Санжарах, Кременчуці та на Реше-тилівській фабриці ім. К. Цеткін. Провідні вишивальниці працюють на Чернігівській, Ніжинській, Прилуцькій фабриках, у виробничо-художньому об'єднанні «Вінничанка» з філіалами у селах Клембівка та Городківка, Одеській фабриці ім. Ж. Ля-бурб, Уманській фабриці. Творчо працюють колективи вишивальниць у харківському виробничо-художньому об'єднанні «Україна», на Львівській фабриці ім. Лесі Українки, Чернівецькій фабриці ім. Ю. Федьковича, Івано-Франківській фабриці ім. Р. Люксембург.

Кожному з цих підприємств притаманні свій характер виробів, власні художні принципи, графічно-живописне зображення традиційних образів сонця, землі тощо. Велика увага звертається на розвиток особливостей вишивки різної місцевості, передусім технік ручного вишивання.

На жаль, фінансово-матеріальні труднощі переведення підприємств народних художніх промислів на засади машинної промисловості, де ігнорується ручна творча праця, згубно вплинули на якість вишивки. Наприкінці 70-х років зменшився випуск вишитих виробів, закривалися окремі цехи тощо.

Загальне визнання здобула творчість українських художників і майстрів В. Захар-ченко, Н. Гречанівської (Київ), О. Великодної (Полтава), Г. Гриня (Опішня), О. Ва-силенко (Решетилівка), Л. Богинич (Великі Сорочинці), А. Корзун (Харків), М. Коржук, П. Коржук, П. Горобець, Г. Ляльки (Вінниччина), В. Надвірної, О. Гушул, М. Федор-чак-Ткачової, Л. Фролової (Львів), Д. Петкевич, М. Попадинець (Івано-Франківщина) та ін.

У кожному обласному центрі республіки працюють художньо-виробничі майстерні Художнього фонду України. Талановиті майстри з яскравою індивідуальністю, професійним знанням справи й усвідомленням вимог сьогодення творчо рбзвивають художні принципи мистецтва вишивання. Талановитість сучасних авторів художніх вишивок -- це поєднання стійких художніх традицій і нових відкриттів. У таких аспектах оцінюється творчість колективу вишивальниць з Луцька -- 3. Магеровської, Н. Ніколаєвої, Н. Горлицької; Рівного -- Є. Ємельянової, 3. Романової, М. Шевчук, Л. Ванчик; Львова -- О. Сатурської, І. Ольшанської, О. Возниці, К. Костів, С. Коцюмбас, М. Стасюк, 3. Краковецької, І. Боднар; Коломиї -- Г. Сабадаш, Г. Вінтоняк; Тернополя -- Г. Баран, С. Кулини, С. Папи; Черніців -- В. Леки, Н. Медведецької, О. Курик; Ужгорода -- М. Шерегій, І. Дерцені, І. Куцик та ін.

Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції -- естетичну, пізнавальну, комунікаційну. Це показовий вид мистецтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, графічної, живописної культури народу.

1. Марченко Г. Мистецька цінність «кам'яних баб» // Народна творчість та етнографія.1969. № 4. С. 76--81.

2. Новицкая М.А. Золотая вишивка Киевской Руси //-- Уіса. 1972. Т. 33. С. 42.

3. Там же. С. 43.

4. Рукописний відділ Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. РильськогоАН УРСР, ф. 48--5/49.

5. Василенко В.М. Русская народная резьба й роспись по дереву XVIII--XX вв. М., 1960. С. 80;Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. К., 1982. С. 83.

6. Білецька Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали доетнографії та антропології. 1929. Т. 21--22. Ч. 1. С. 81.

7. Кулик О. Українське народне художнє вишивання. К., 1968. С. 61.

8. Кравчук Л.Т. Вишивка // Нариси з історії декоративно-прикладного мистецтва.Львів, 1969. С. 59.

9. Косачева О.П. Український народний орнамент. К., 1876. С. 10, 13.

10. Кара-Васильєва Т. В. Спільність орнаменту української і російської вишивки // Українськемистецтво у міжнародних зв'язках. К., 1983. С. 110.

11. Чубинський П.Г. Малоросом юго-западного края // Тр. зтнографическо-статистической зкспедиции в западно-русский край. СПб., 1877. Т. 7. С. 427.

12. Василенко В.М. Передмова // Кара-Васильєва Т. В. Полтавська народна вишивка. К.,1983. С. 5.

13. Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України. К., 1966. С. 28.

14. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка: західні області УРСР. К., 1988. С. 136--140.

15. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація//Матеріали доетнографії та антропології. 1929. Т. 21--22. Ч. 1. С. 81.

16. Кравчук Л. Т. Вишивка // Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969. С. 62.

17. Добрянська І. О„ Симоненко І. Ф, Типи та колорит західноукраїнської вишивки//Народна творчість та етнографія. 1959. № 2. С. 80.

18. Маркевич. Українські народні хрестикові вишивки Східної Словаччини. Пряшів,1964. С. 12;

19. Кульчицька О. Народний одяг західних областей УРСР. К., 1959. Табл. 64, 65;

20. Ганцкая О.А. Народное искусство Польши. М., 1970. С. 84;

21. Матейко К.І. Український народнийодяг. К., 1977. С. 65;

22. Маковский С. К. Народное искусство подкарпатской Руси. Прага, 1925.С. 6--8.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАРОДНИЙ ОДЯГ

Народний одяг -- одна із важливих галузей матеріально-духовної, художньої культури народу. Він виник в процесі трудової діяльності людини і нерозривно пов'язаний з її життям і побутом.

Історія народного одягу приховує багато таємниць. Не збереглося давніх пам'яток цього виду мистецтва. Виготовлений людиною одяг із тканин, шкіри тощо швидко зношувався. Про давній одяг на території сучасної України можна судити на основі даних археології та ранніх писемно-історичних джерел.

Провідна галузь пізньопалеолітичного періоду -- мисливство на таких тварин, як мамонт, носоріг, лось, зубр, олень і т. ін. У ті далекі часи незшиті шкіри звірів замінювали людині одяг. На території України знайдені археологами скрібла, кістяні шила і голки. Отже, поступово колишні мешканці України вчилися обробляти шкіри, зшивати їх, надаючи певних форм, виготовляти прикраси. Особливо важливими є пам'ятки пізньопалеолітичного поселення з Мезина на Десні: браслет з п'яти орнаментованих платівок (меандрові мотиви), вирізаних з бивня мамонта, вісім кістяних проколок і кістяна голка, необхідні для пошиття одягу зі шкіри. Збереглися морські раковини, з яких робили намисто '. Зрозуміло, що за цими відомостями не можна говорити про художній рівень тодішнього вбрання, а тільки стверджувати його існування. У різні історичні періоди одяг піддавався ґрунтовним змінам, зумовленим природно-ландшафтними, економічними та іншими обставинами. При цьому важливе значення мали форми виробничого господарювання.

У другій половині VI тис. до н. е. у житті первісного населення на території сучасної України відбулися великі зміни: поряд з рибальством і збиральництвом стало появлятися скотарство, землеробство. Історики називають цей перехід «неолітичною революцією», вона тривала протягом тисячоліть.

Аналізуючи матеріали могильників неолітичного часу, можна дійти висновків, що люди дніпродонецької культури пишно прикрашували довгий одяг платівками з блискучої емалі іклів вепра та ін. Платівки різні за формою, орнаментовані різьбленими лініями, заглибниками тощо. Ряди таких платівок нашивали на верхню частину одягу, поли і головні убори. Ними і пронизками, виготовленими із черепашок, декорували також паси. Люди прикрашували себе численними разками намиста, виготовленого із полірованої кістки, черепашок, каменю, зокрема сердоліку 2. Перламутрові пронизки, білі блискучі платівки, зуби тварин, нашиті на шкіряний одяг, надавали йому пишності, оригінальності. Наприкінці неоліту з'явилися перші металеві прикраси -- з міді. В епоху міді були відомі ґудзики, пряжки, фібули і под. У Манільському могильнику на Подніпров'ї знайдено золоту підвіску, яка е поки що найдавнішою прикрасою зі шляхетного металу, виявленою на території України.

Нові способи добування продуктів харчування шляхом вирощування культурних рослин і розведення свійських тварин (передусім овець, кіз) дали змогу використовувати вовну приручених тварин, волокна рослин, перейти до певних спроб плетіння, ткання. Виробнича діяльність людини, зокрема виготовлення одягу, зазнала особливого розвитку в період Трипільської культури (IV--III тис. до н. е.). У цей час на території України за даними археологічних розкопок зафіксовано близько 1000 поселень. Трипільці вміли виготовляти тканини для одягу. Про це свідчать часті знахідки глиняних пряслиць для веретен і глиняних важків для примітивного ткацького верстата, відбитки тканин на днищах посуду, відповідних знарядь для плетіння рибальських сіток.. Є підстави твердити, що трипільці вирощували льон 4. На трипільських глиняних фігурках можна оглянути окремі деталі -- пасочок, фартух 5. Чільне місце посідало виробництво прикрас для одягу (намиста, підвіски, чотирьохкутні, часто ромбоподібні платівки, котрі нашивали на одяг). Основним матеріалом був камінь, кістка, зуби тварин, емалі іклів. Рідше .використовували метали -- мідь, золото.

Перші речові пам'ятки -- фрагменти хутряного одягу племен катакомбної культури II тис. до н. е.-- знайдені поблизу с. Черевківське Донецької області6. Рештки збереженого одягу зшиті двома тонкими покрученими нитками. Хутро тонке, добре виправлене. У катакомбних похованнях біля с. Воронцівка Харківської області виявлені і залишки взуття зі шкіри, сліди головного убору тощо. Клаптики полотняних тканин, пофарбованих чорною і червоною фарбами у смуговій системі, знайдено у Мелітопольському районі. Це свідчить про давнє існування кольорової одягової тканини. Матеріальна культура цього періоду вплинула на розвиток культури пізніших епох.

Кінець VII--III ст. до н. е.-- це період панування скіфської культури, визначного явища в історії стародавніх народів Європи. Безцінні твори скіфського мистецтва знайдені у численних похованнях на території України". Зокрема, збереглися фрагменти шкіряного костюма, повсті, вовняних тканин, художньо оформлені вишивкою, аплікацією тощо. Одяг виготовляли жінки. У могилах скіф'янок виявлені шила, голки, проколки, веретена. У заможних скіф'янок веретена були грецького типу, з кістяним набором, у бідних -- дерев'яні, з глиняним або свинцевим важком.

На основі археологічних матеріалів можна говорити про окремі компоненти і цілі ансамблі чоловічого і жіночого буденного і святкового одягу. Чоловіки носили короткі шкіряні каптани, хутром всередину, перетягнуті в поясі. Штани були двох типів: вузькі, шкіряні, щільно облягаючі постать, і широкі, типу шароварів, з м'якої вовняної тканини. Штани заправляли у шкіряні чоботи, перев'язані ремінцем біля кісточки і під підошвою. Головний убір -- гостроверхі башлики-клобуки з твердої повсті або шкіри. Вони закривали вуха й потилицю. У жінок було довге вбрання, зібране при шиї, знизу рукавів, підперезане в талії. Поверх нього -- вільніша одежина, подібна до халата з довгими рукавами. Головні убори -- різновидні за формою шапки, накидки -- полотнища, що звисали на спину.

Виразно виступають розбіжності в одязі скіфів-кочовиків, орачів, воїнів, а також царів, знаті та їхніх прислужників. На численних металевих пам'ятках зображені скіфи в процесі праці -- одягнені в широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, короткі куртки або кожухи. Заняттю відповідає форма одягу -- зручна, легка. Так, воїни мали складні комплекси одягу, тісно обгортаючі постать, але зручні для їзди на конях. Виділяються два варіанти комплексів: 1) куртки, короткі штани, чоботи; 2) куртки до пояса, каптани до колін, штани, чоботи, гостроверхі шапки. Каптани на грудях, рукавах, вздовж розрізів передніх полів, начолова і навушна частини шапок оздоблені рядами металевих платівок. Каптани часто підбиті хутром.

Унікальні знахідки з кургану Товста Могила (біля Нікополя), датовані IV ст. до н. е„ дали змогу реконструювати одяг скіфського царя, цариці, їхньої дитини, а також прислужників і рабів 8. Костюм царя: гостроверха шапка, каптан, пасок, штани, чоботи, пишно декоровані золотими орнаментованими платівками. Основна увага звернена на розміщення у рядовому плані платівок у начоловій частині шапки, біля шиї (У формі круглого коміра), на полах, рукавах та штанах. Костюм цариці: сорочко-подібний, довгий до п'ят одяг, приталений каптан, довгий і з широкими рукавами, високий вінкоподібний головний убір зі звисаючою на спину аж до п'ят накидкою. Усі частини костюма рясно оздоблені золотими платівками. Дитина мала на голові стрічкоподібну круглу пов'язку, вишитий каптан з пасочком. Скромніший одяг прислужників. У чоловіка -- гостроверха шапка і каптан з поясом нічим не прикрашені, а на штанах вздовж швів аж до низу сітчаста смуга. На служниці довга до п'ят приталена одежина, висока шапка із довгою накидкою на спину. Декор: два разки намиста. На основі курганних матеріалів можна твердити: скіфи оздоблювали одяг вишивкою, аплікацією тощо.

У II ст. до н. е. в південні райони сучасної України прийшли сармати, відтіснивши звідти скіфів. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і давньослов'янської епох. Упродовж шести століть вони посідали панівне становище у степах теперішньої Украни, внесли зміни в культуру населення усього Північного Причорномор'я. Сармати підтримували зв'язки з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом. З Китаю привозили шовкові тканини, з Індії -- корали для намиста, черепашки «каурі», бірюзу, з Кавказу -- кришталеве та інше намисто тощо. Однак надзвичайно важливими були багатовікові зв'язки сарматів із землеробським населенням українського лісостепу. Художні образи богині з кіньми, тамгоподібні знаки та ін., що увійшли до скарбниці українського, білоруського та російського мистецтва, мають прототипи у сарматській культурі. Вбрання сарматів подібне до скіфського. У чоловіків-сарматів найпоширенішими були плащі, скріплені фібулою на правому плечі, гостроверхі башлики. Жінки носили довгий одяг, підперезаний пасочком, обшитий на комірі, рукавах і подолі бісером, скріплений на грудях і плечах фібулами, а також довгі шаровари. Взуття з гострими носками оздоблювали бісером. Широко використовувалися прикраси: намиста, сережки, підвіски, браслети, персні тощо. У заможних жінок рукави і поділ довгого одягу обшивали золотими платівками, у бідніших -- дрібними намистинами, бісером тощо.

У І тис. н. е. завершилося розселення слов'ян. На основі розвитку феодальних відносин у слов'янських племен у VII--IX ст. відбувався процес утворення держави. На VI--VIII ст. у східних слов'ян припадає формування союзів племен -- державних утворень, відомих в історичній літературі під назвою «літописних племен», або «племінних князівств». На їхньому грунті у IX ст. виникла давньоруська держава -- Київська Русь. До утворення держави праслов'янські і слов'янські племена пройшли тривалий шлях економічного, культурного розвитку. Йдеться і про здобутки племен зарубинецької, черняхівської культури тощо. Мистецтво праслов'янських племен стало міцною основою піднесення культури Київської Русі. Багатовікові традиції слов'янського мистецтва відіграли важливу роль у поглибленні взаємозв'язків з візантійською та іншими культурами.

Вбрання як сформований вид мистецтва розвивалося у загальному руслі культури давньоруської народності. У скарбах і похованнях збереглися численні металеві прикраси для чоловічого і жіночого одягу: шийні гривни, сережки, підвіски до намиста, браслети і т. ін. За формами та орнаментацією -- це символічні зображення охоронного характеру. Про одяг слов'янина VI ст. можна, зокрема, говорити на основі скарбу, знайденого біля р. Рось у с. Мартинівка Київської області. Виняткової уваги заслуговують срібні платівки, гравійовані, позолочені. На них зображені чоловіки з голеними підборіддями, вусами і довгим волоссям; як бачимо, зачісці приділена певна увага. Вишукана, строго лінійна, відповідно прилегла до постаті форма сорочки -- з круглим вирізом при шиї, довгими рукавами, стягнена при талії пасочком. У нагрудній частині сорочки -- широка, до пройми і пояса, вишивка. Сітчастий візерунок вишивки виконаний різцем і вкритий позолотою, як і низ рукавів.

Штани вузькі, довгі. На ногах черевикоподібне взуття. Вбрання характерне для всього населення Подніпров'я впродовж багатьох століть. Подібний одяг зображений на різних пам'ятках. Окремі елементи одягу проглядаються на кам'яних бабах. На-півсферичні головні убори, розширений донизу жіночий одяг вирізьблені на так званому збруцькому ідолі. Майже в кожному давньоруському похованні зустрічаються речі, котрі засвідчують виготовлення одягу. Найпростіший -- натільний одяг виготовлявся у кожному господарстві, а верхній -- каптани з сукна й овечої шкури, а також із шовку й оксамиту шили кравці. Вже існували майстри шкіряної справи, які у писемних джерелах згадуються як кожум'яки та усмошевці.

Давньоруські селяни, ремісники виготовляли вбрання з конопляних, лляних, вовняних тканин домашнього виготовлення, шкіри. Одяг багатих князів, дворян, дружинників шили з яскравих шовкових, золотих і срібних тканин, парчі, оксамиту, тафти, камки, привезених з Візантії та Криму. Такі дорогі тканини називали поволоками. Одяг знаті був багатоколірним (переважали червоний, синій, зелений, малиновий кольори), а одяг трудових людей -- сірим, коричневим. Вбрання князів, бояр, дворян прикрашували вишивкою, нашитим позументом, облямовували хутром соболя, куниці, бобра, видри, оздоблювали дорогоцінними прикрасами. У селянському одязі використані хутра зайця, лисиці, овеча шкіра. Дуже мало доповнюючих прикрас. Він був коротшим, зручнішим для праці. Довжина одягу -- одна із соціальних відмінностей.

Письмові свідчення іноземних мандрівників, літописні джерела, пам'ятки образотворчого мистецтва (мініатюри, фрески, мозаїка) мають величезне значення для характеристики одягу давньоруського населення 9. Основний компонент чоловічого одягу -- полотняна сорочка тунікоподібного крою з розрізом посередині грудей, яку носили навипуск і підперізували нешироким пасом. Штани дещо ширшого крою, призбирані в поясі, знизу заправлені у взуття. Чоботи мали лише заможні верстви населення. Для знаті їх шили з дорогої кольорової шкіри, сап'яну, парчі, вишивали золотими нитками, дорогоцінним камінням. Селяни, бідняки взувалися у личаки (лапті, порошні), черевики із доморобної шкіри, край якої стягували ликом, мотузкою або ремінцем.

Верхнім одягом були короткі каптани, довші свити з рукавами, кожухи. Селянські свити пошиті з доморобної тканини, а в знаті -- з шовку, оксамиту, парчі, кольорового сукна. З особливо дорогих, привізних тканин виготовляли плащі -- корзна з золотими облямівками і застібками на правому боці. Чоловіки носили різноманітні за формою і матеріалом шапки. Найпоширенішими були напівсферичної або конусовидної форми низькі і високі шкіряні шапки з хутровою облямівкою, колпаки-мурмолки з дорогої тканини та плетені капелюхи. Зачіска чоловіків -- довге нестрижене волосся.

У жіночому вбранні головні компоненти: сорочкоподібна підперезана одежина, каптани, кожухи. Багаті жінки носили дві сорочки -- нижню і верхню, часто довгу, нижче п'ят, підперезану в талії. Незшитим полотнищем тканини обгортали стан і зверху при талії підперізувалися.

Дівчата мали розпущене волосся або заплетене в коси, поверх якого накладали вінок. У жінок -- волосся заплетене в коси. На голову одягали очіпок, поверх нього -- накидку-обрус, плат, хустку, що закріплювалась в підборідді і довгими кінцями звисала на спину. Важливі відомості про давньоруський одяг з його соціальними різновидами містяться у мініатюрах Радзівіллівського літопису з XIII ст.

Вбрання усіх типів е наслідком як розвитку праслов'янських традицій, так і взаємовпливів з культурою інших народів, передусім Візантії. Довго зберігалися традиційні прямоспинні форми, система декорування. Поступово збільшувалася кількість частин, з'являлися розстібні форми з розрізами зверху і знизу. Так, уже на браслеті із розкопок у Києві в садибі Михайлівського монастиря зображена жінка, в одязі якої проглядається його запаскоподібна поясна частина. Особливо цікаве вбрання дівчини, зображеної в мініатюрі «Ізборника Святослава» (1073 р.). Голова вкрита полотнищем, типу плата зі звисаючими кінцями на плечі, спину. Зверху нього на центрі голови -- круглий твердий вінець типу корони. Сукня з великим круглим комірцем, при підрізній кокетці призбирана у глибокі складки. У композиційній структурі вбрання логічно узгоджені м'які лінії силуету, злегка витягнені по вертикалі. Ритміка легко заокруглених ліній посилює враження динамічності об'ємно-просторового звучання. У мініатюрі детально зображено одяг князівської сім'ї. Цей пам'ятник збагачує наші знання про форми тодішнього вбрання, його складові частини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17