Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня 1649 р. Прийнявши подарунки від Б.Хмельницького - “лошадь да лук турской”, Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.

На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручив полковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалась готовність прийняти Військо Запорізьке під своє покровительство.

У зв'язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7 жовтня 1649 р. в Севастянівні (під Калником) Богдан Хмельницький, запросивши російських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучість розриву з Польщею і необхідність російсько-українського об'єднання. Він висловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під свою протекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.

8-9 листопада 1650 р. Б.Хмельницький знову мав зустріч з послом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитом Гавриїлом. Під час розмови український гетьман висловлював жаль, що російський цар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р. Б.Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичу побажання дружби України з Росією. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Протягом 1652-1653 рр. до російського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні 1652 р. - очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. - на чалі з військовим суддею С.Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. - на чолі з К.Бурляєвим і С.Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу України з Росією.

Російський цар довго займав очікувальну позицію. Однак, оскільки московські політики усвідомлювали, що якби поляки здолали Б.Хмельницького, то передусім обернули б кримців і козаків на Москву, то цар вирішив, що вмішуватися в українські справи потрібно. Фактичне визнання Росією незалежності Війська Запорізького від Польщі, згідно з рішенням Земського собору від 1 жовтня 1653 р., перенесло проблему союзу України з Росією у практичну площину. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України поважне посольство на чолі з боярином Батуріним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

Новим етапом у відносинах України з Росією стала Переяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановлювалися постійні зносини. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий час В.Батурін і Б.Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі не ставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак у подальші дні гетьман і його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просили російських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усіма станами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської Ради були усними договором Росії і України. Його належало було зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнула на вірність царю, після чого посли вручили грамоту клейноди - корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім інші. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги полковник І.Богун, Уманський та Брацлавські полки.

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вольності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядом про статус України виїхало посольство на чолі з С.Зарудним і П.Тетерею. 12 березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б.Хмельницького, українські посли передали російським представником “Просительные письма” із 23 пунктів (статей) і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст..1,7,13); про 60 тисячний козацький реєстр (ст.. 2); про права православної шляхти (с. 3); про палату старшині та кошти на утримання війська (ст..8-12,21,23); про вільне обрання козаками гетьмана (ст..6) та передачу йому Чигиринського староства (ст..5); про збурення міської адміністрації та збір податків на Україні царським урядом (ст..4-15); про те, що царські воєводи та інші урядовці не повинні втручатися у внутрішні справи України (ст..16); про надання царським урядом грамот про вольноситі козацтва і православної шляхти(ст..17); про збереження прав Київського митрополита (ст..18). “Просительные письма” містили прохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст..19) і спільні дії проти Кримського ханства (ст..22), а також про розташування російських гарнізонів в Україні (ст..20) і про право зносин гетьманського уряду з іншими державами з відома російського уряду (ст.14).

Більшість статей отримали схвалення царя і бояр. Остаточне рішення було оформлене в царських грамотах від 27 березня про збереження прав і вольностей Війська Запорізького, православної шляхти, про володіння гетьманом Чигиринським староством та іншими маєтностями. Інші питання знайшли своє відображення у статтях із 11 пунктів від 24 березня 1654 р.

Перебуваючи у союзі з Росією, Україна користувалася широкими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначив державно-правове становище України у складі Російської держави.

Отже, договір 1654 р. складався з трьох актів: з проекту договору за підписом Б.Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив 22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від 27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту. Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовленні в Москві), але вони до нас не дійшли. У московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою та чернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками і додатками.

Російсько-українські взаємини уявлялися гетьману і козацькій старшині як протекторат на договірній основі. Про “договорное письмо” йшлося ще у 1654 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гаврилом. Прийняття Війська Запорізького “під царську високу руку” розумілося Хмельницьким як протекторат - популярна у середньовічній Європі формула залежності, коли одна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої і здійснювала контроль на її політикою.

Щоб зрівняти становище, під час Переяславської ради козацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушність козацьких прав і вольностей. Виходячи з традицій демократизму, які звикли поважати навіть у розбурханій анархією Польській державі, вона сподівалася, що царські посольство дасть якісь гарантії українській автономії. Проте в дипломатичному двобою перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнула перетворити протекторат в інкорпорацію. Царські посли категорично відкинули польський досвід присяги королів своїм підданим. Представники козацької старшини вимагали від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразок тих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Однак цю вимогу російські посли відхилили.

Хмельницький вмовив представників старшинської опозиції (П.Тетерю і Г.Сахновича) відкласти свої претензії до того часу, коли на переговорах розглядатимуться умови входження України в союз з Росією. Відразу ж після цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії за “чиновной книгой”, яку привезли із собою посли.

Прийняття присяги по всій Україні (усього до книги присяги вписано 127337 осіб) відбулося спокійно і навіть урочисто. Проте, це було явно не до вподоби запорізькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився його попередньою згодою на входження в союз з Росією. Не захотіла прийняти присягу частина старшини на чолі з І.Богуном. У Кропив'янському і Полтавському полках козаки “киями побили” московських урядників. Категорично відмовилося від присяги вище духівництво на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.

Так відбулося входження України в союз з Росією. Цей союз невдовзі виявився дискредитований, бо в устах ідеологів самодержавства він став обґрунтування належності росіян і українців до однієї нації і, отже, заперечення самого існування українського народу. Зрештою, і термін “возз'єднання” не відповідав характеру російсько-українських відносин після 1654 р., оскільки не було досягнуто відповідального йому рівня рівноправності партнерства. Очевидно термін “приєднання” точніше відбиває сутність цих відносин.

Умови союзу України з Росією обговорювалися в Москві і були закріплені у підготовлених українською стороною так званих “Березневих статтях” 1654 р. і в царських грамотах. Царський уряд гарантував непорушність станового поділу, “вольності” козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацький реєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини.

За свого життя Хмельницький твердо обстоював права України, цар не отримав жодної данини з України, а воєводи до українських міст призначались тільки за згодою Хмельницького. У результаті спільних воєнних дій проти Польщі вдалося, хоч і не надовго, здійснити давню мрію гетьмана про Україну “по Холм і Галич” - з піл влади поляків було звільнено майже усю Західну Україну.

З початку 1655 р. почало змінюватися ставлення турецького уряду до України в бік можливості відновлення її союзу з Кримом. Дуже сприятливим фактором для наступу українсько-російських військ став початок війни Швеції проти Речі Посполитої. В цілому, незважаючи на складність обстановки, літньо-осіння кампанія українсько-російського війська в Україні завершилася успішно. Внаслідок договору з ханом, укладеного під Озерною, було убезпечень російські та українські землі від татарського нападу. Вдалося уникнути й загострень відносин зі Швецією, що залишало можливість спільних дій проти Речі Посполитої. Відкривалася перспектива дальшого поліпшення стосунків з Трансільванією, Молдавією і Валахією та залучення цих держав до коаліції проти Польщі. Хмельницький виявив себе тонким політиком, який послідовно втілював курс на включення до складу козацької держави всіх українських земель, проводив активну зовнішньополітичну діяльність.

Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволеним розвитком російсько-українських відносин. Тим часом дедалі помітнішим стає розходження зовнішньополітичних курсів українського та російського урядів. Вже весною завершується процес переорієнтації політики Росії на союз із Річчю Посполитою проти Швеції. Особливо його турбувало те, що посланці України не були допущені на віленські переговори Росії з Польщею 1656 р. Емоційний і запальний гетьман не вірив полякам і усяко намагався застерегти царя від їхньої підступності. Однак і російський уряд на кожному кроці виявляв свою підступність - він не гребував жодними засобами, щоб перешкодити зміцненню впливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу і не довіряючи царю, хмельницький уклав угоду з татарами.

Російський уряд непокоїли і монархічні тенденції у поведінці Б.Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя він добивався згоди старшинської ради на передачу гетьманської булави після своєї смерті 16-річному сину Юрію. 17 липня (6 серпня) 1657 р. Хмельницький помер у Чигирині.

Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецького уряду проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України. Гетьман не поспішав приймати пропозицію Порти щодо її протекторату, але і не відхиляв їх, прораховуючи можливі наслідки такого кроку в критичний для Української держави період.

Гетьман прагнув залучитися підтримкою Молдавії, Валахії та Трансільванії. Це було не просто, бо в цьому регіоні традиційно сильними залишився вплив Польщі. Не можна ігнорувати й того, що Молдавія і Валахія перебували у васальній залежності від Туреччини. 1653 р. Б.Хмельницький в оцінці політичної ситуації у Молдавії допустився серйозної помилки, що призвело до укладення цими державами антиукраїнської коаліції з Річчю Посполитою. Однак гетьман уже наступного року домігся розвалу цієї коаліції. Тим часом відбувається дальше зближення України з Трансільванією. У подальшому з Трансільванією було укладено антипольський договір (1656 р.).

Мирний договір між Москвою і Польщею, без урахування інтересів України, був підписаний у вересні 1656 р. за посередництвом Австрії і порушував всі найважливіші інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того - для об'єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою і навіть небезпечною. Крім цього, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України - короля шведського Карла-Густава.

Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові приоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не увійшли; знешкодити татарський Крим і врешті здобути міжнародне визнання своїх династійних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в Україні.

Тим часом відбувається дальше зближення України зі Швецією. Викликає інтерес інструкція, котра проливає світло на позицію уряду Швеції щодо України. Насамперед посли мали добиватися розриву російсько-українського союзу й залучення України до збройної підтримки Швеції в її боротьбі проти Росії (негайного надання королю 30 тис. війська для реалізації воєнно-стратегічних завдань). Самому Б.Хмельницькому належало за домовленістю з Карлом Х взимку чи весною вирушити до Польщі або Росії. Під час цієї війни козаки не повинні були без відома короля починати іншої війни, для якої була б потрібна допомога Швеції. Хмельницький не мав права укладати миру чи перемир'я з ворогами Карла. Зі свого боку, Швеція брала на себе зобов'язання не допомагати ворогам України, а по можливості помагати козакам. Як бачимо, шведський уряд не поспішав визнавати незалежність України, обминав питання про входження західноукраїнських земель до складу козацької держави, чим на той час найбільше клопотався Хмельницький. Звісно, така позиція Швеції насторожувала гетьманський уряд.

Новостворена тоні на сході Європи коаліція держав одразу поставила нову українську державу на садовище не лише суверенної країни, але цілком самостійної у ведені власної міжнародної політики, яка може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна., Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму з - іншого.

Коаліція вищезгаданих держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн - учасниць блоку.

Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, із підписанням Віденського миру між Москвою і Польщею опинилась перед новою проблемою - можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання Московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна, як ворог Польщі і незадоволена царською політикою васала Москви була для Швеції важливим і потрібним союзником.

Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм Великий, князь Па руський і курфюрст Бранденбурзький завдяки козацькому повстанні під проводом Б.Хмельницького отримав можливість визволитися з під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українського-польської війни 1648 р. він був звільнений від обов'язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не змогла вести війну на два фронти.. Також кожний успіх гетьмана Б.Хмельницького й ослаблення Польщі відкривав нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.

Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, склали північну групу анти польської і антимосковської коаліції.

Ланкою, що мла об'єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві почали ширитися сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзивіллю Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата Богуслава Радзівіла, який під час польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б.Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви.

Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимора Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні і військові стосунки існували між Україною й Семигородом. Особливо вони посилилися в ті часи, коли князь семигородський Юрій ІІ Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче потрібна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія ІІ Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар. Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський вожак Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україна набувала великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізації всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 р., обома сторонами 7 вересня 1656 р. був підписаний “трактат вічної приязні” між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов'язувалися боронити один від одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б.Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки Юрія Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.

У кінці 1656 р. Б.Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити окупацію західних “руських земель”. У відповідь на це Москва вступила у війну на стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семи городу й України. Б.Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогу А.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Ю.Хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.

Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницького відтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на проти турецький фронт. Через свого особливого посла отця Данила гетьман Б.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліції, що б мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно з задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород.

Смерть Б.Хмельницького поклала край його грандіозним задумам.

Виникнення козацької держави на Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У 1650-1653 рр. козацьке військо ходило в Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Б.Хмельницький у різні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої відносини з багатьма країнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Венецією, Швецією, Австрією, Трансільванією, Бранденбургом, які визнали Україну як суб'єкт міжнародного права. Гетьмана вдалося те, що не вдавалося до нього нікому, - вирвати Україну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусив королів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта “українських вольностей”.

Міжнародні зв'язки України після смерті Б.Хмельницького

Смерть Б.Хмельницького дуже сильно вплинула на державне становище України. Реакція Війська Запорізького на Віденський договір між Росією та Польщею, який обмежував права і вольності українського народу, змусив царський уряд серйозно проаналізувати ситуацію, що склалася в Україні та довкола неї, змінити свою стратегію і тактику. Було взято курс на пошуки опори козацької старшини з метою змінити з її допомогою внутрішню ситуацію.

Активізація цього курсу почалася після смерті великого гетьмана. У цей час цар і бояри визнали слушним для зміцнення своїх позицій в Україні, розгортання наступу на суверенітет козацької держави. В Україну було відправлено два корпуси російського війська - князя Романдовського з Бєлгорода та Шереметьєва з Борисова. На Запоріжжя відправився з конкретними інструкціями князь Трубецькой.

Генеральна рада козацької старшини, висловлюючи волю Війська Запорізького, вручила булаву Івану Виговському без дозволу царя Олександра Михайловича. Такий виявив незалежності Війська Запорізького змусив царський уряд нав'язати Україні нові статті договору. У них, зокрема, йшлося про обмеження війська до 40 тисяч, про вислання царських воєвод з ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук. Крім того ставилося питання про передачу царській владі Старого Бихова, який “піддався” Хмельницькому.

Коли цей крок став відомий в Україні, то піднялася широка хвиля протестів і обурення в середовищі козацтва, що вбачала в цьому кроці Олександра Михайловича серйозний замах на основу тієї Української держави, що існувала в рамках “Березневих статей” 1654 р.

Коли на ново скликаній Раді в жовтні 1657 р. Виговський, розтлумачивши її учасникам суть пропозицій Москви і заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву, йому повернули гетьманські реалії, обіцяючи одностайну підтримку свого війська в боротьбі за давні права та вольності України. У 1657 р. І.Виговський оформляє договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішньополітичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалось все більш зростаюча політична незалежність України.

Ці події зміцнили царя в думці про те, що підкорити козацтво можна, тільки розколовши його лави. Не визнаючи з початку Виговського гетьманом, Олексій Михайлович через свого воєводу Романдовського вів таємні зносини із Запорізькою Січчю, обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана і гетьманською булавою; агенти царя сіяли недовіру і ворожнечу між реєстровиками і запоріжцями. Московські воєводи почали усувати неугодну їм козацьку старшину, розсилаючи по Україні підбурювальні листи.

Трагедія братовбивчої війни, боротьба з повстанським полковником Пушкарем і кошовим Барабашем.

Незабаром відносини з Москвою І.Скоропадський розірвав і сповісти про це Європейські країни, як уже говорилось він відновив союз із Кримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. У Гадячі 16 вересня 1658 р. він підписав договір з представниками польської держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств до складу Польсько-Литовської держави з наданням їм автономії ( за зразком Люблінської унії 1569 р.) під назвою Великого Князівства Руського. Українці помагалися, щоб до його складу входили також західні українські землі - воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, Пінський і Мстиславським повіти, а також хотіли зберегти чисельність князівського війська у кількості 60 тисяч (окрім найманого). Польська сторона усі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіх українських земель.

Гадяцький трактат 1658 р. був розроблений у гетьманській канцелярії І.Виговського при вирішальній участі воєводи, дипломата, високоосвіченої людини свого часу Юрія Немировича. Згідно з цим документом, Україна розривала союз із Росією і на федеративних засадах, у вигляді Великого Князівства Руського, входила до складу Речі Посполитої, яка мала складатись з трьох вільних республік (власне Польської, Литовської та Руської). Спільний для всіх король мав обиратися трьома народами, а гетьман ставав безпосереднім військовим і цивільним правителем України. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, і якого затверджує король. Податки і прибутки мали залишатися у князівстві, де передбачалося існування власної скарбниці, монетного двору, війська, утворення генерального трибуналу. Землеволодіння, становий поділ перебували у руках гетьмана. Гарантувалося збереження традицій прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалася до шляхетного стану. Без дозволу українського уряду коронне військо не мало права входити на територію князівства. Православне духовенство отримало політичні права на рівні з римо-католицьким, а також право безперешкодно будувати церкви, монастирі, відкривати нижчі школи, шпиталі, повертати маєтки, а унія значно обмежувалася територією, де вона вже існувала.

Передбачалося відкриття двох академій (Київська повинна була мати ті самі права, що і Краківська), де б навчалися і викладали люди грецької віри; заснування колегіумів - “скільки буде потрібно”; відкриття друкарень тощо.

Ще до свого підписання в 1659 р. Гадяцького договору Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в Порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Після Гадяцької ради Виговський не хотів більше коритися Москві покликав собі на допомогу хана Махмет-Гірея. Почувши про Гадяцькі пакти зложені на раді, московський уряд наказав князю Трубецькому зібрати раду з старшин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Князь Трубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромадовського і рушив на Конотоп де 27 червня 1659 р. зазнав нищівної поразки від козацького війська на чолі з Виговським.

Тим часом в травні 1659 р. у Варшаві зібрався сейм на який приїхали і козацькі посли Великого князівства Руського - усього 200 осіб, на чолі якого стояли: Юрій Немирич і Прокіп Верещак. Врешті Гадяцькі пакти були затверджені і 22 травня 1659 р. на урочистих зборах Сенату присягнули на них польський король, арцибискуп Гнізненський, біскуп Віленський, гетьман коронний, литовський гетьман, канцлери, маршалки, київський митрополит і всі посли Великого Князівства Руського.

Гадяцький договір викликав надзвичайне обурення серед широких народних мас України, і тому не набув реальної сили. Один із авторів договору гетьман І.Виговський змушений був у жовтні 1659 р. скликав в Германівні Генеральну Раду і зрікається гетьманської влади. Сам подається до Польщі, де дістає посаду барського старости, потім Київського воєводи, а ще пізніше сенатора. За доносом полковника Тетері арештовано та розстріляно в 1664 р. неподалік Манявського скиту на Галичині. Внутрішнім заворушення в Україні скористалась Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну.

Гетьманом знову було обрано Юрія Хмельницького (1659-1653), чого висунула старшина анти польського напряму, яка схилялася до союзу з Москвою. Насамперед Юрій Хмельницький (1659-1663) та старшина хотіла налагодити стосунки з Москвою та добитися прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини Білорусії, свободи дипломатичних стосунків, заборону воєводам втручатися у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в так званих Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на Україну з новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П.Дорошенком, та той їх не приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Рада знов обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 р. Юрій приймає замість Жердицьких статей - нібито статті Богдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 р. Справжні статті в Москві були кардинально перероблені та доповненні, в них було проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського - Московському патріархату (про це в редакції 1654 р. не було навіть згадки). Згідно з Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися в усіх найбільших містах. Козакам заборонялося вести зовнішню політику та вступати в війни без дозволу Московського царя (стаття 14-а. Послів і гінців з інших держав гетьманові не приймати, а відсилати до царя.). Не дозволялося без згоди з Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. До статті 6-ї цар зробив істотний допис: після обрання нового гетьмана їздити йому до царя на поклон і вручення булави, хоругви і жалуваної грамоти на гетьманство. Козацькі залоги мали вийти з Білої Русі. Митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату.

До запропонованих Ю.Хмельницьким статей про політичне і правове становище України цар додав ще 19 своїх: про готовність козацького війська виступити на війну за вказівкою царя; гетьманові бути навіки відданим і вірним його величності; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані бути московським воєводам із ратними людьми для оборони від ворога. Стаття 10 встановлювала смертну кару для учасників змов, спрямованих на розрив союзу України з Росією. Проте і цей договір не був запроваджений в життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

У 1660 р. між Росією та Польщею знову виникає війна за панування над Україною. Московські війська разом з гетьманським військом виступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновим, що на Волині вони потрапляють в польське оточення. Після розгрому Ю.Хмельницький згоджується до повернення України до складу Польщі, підписуючи договір, так званий Слободищенський (інша назва Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцького договору, але без “Великого Князівства Руського та з скасуванням Переяславської угоди 1654 р. та розривом союзу з Москвою - фактично Україна дістала автономію. Але на той час влада гетьман поширювалася лише на Правобережжя.

За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави, що привело до внутрішньої боротьби в Україні між прихильниками польської та московської орієнтації. Після зречення 1663 р. Ю.Хмельницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала собі гетьмана окремо від Правобережної.

Гетьман Правобережжя П.Тетеря (1663-1665) проводи пропольську політику. Наступник Тетері П.Дорошенко (1665-1676) дотримувався інших поглядів - основою його політики було глибоке переконання у необхідній єдності та окремішності українського народу. Межами української території він відзначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході Севськ і Путивль. Лівобережний гетьман І.Брюховецький проводив зовсім іншу політику. У вересні 1665 р. Брюховецький поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімум автономію України; усі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україні поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо. Воєводи із залогами розміщалися в усіх більших містах Лівобережжя. Гетьман не мав права вести які не будь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався Московським патріархатом. В обмін на ці поступки, викладені у форми грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і... “московську дівку” в дружини. Народ гнівно зреагував на дії московської адміністрації. Духовенство заявило що воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову і старшинська опозиція.

Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використав Дорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччино йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну. Восени кримський хан надав значну допомогу, прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля з шеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушити непокору. На нього напав Дорошенко з татарами й ущент розбив карателів під Брацлавом.

Для виснаженої Польщі це було страшним ударом. Вона змушена була укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Згідно з угодою Польща віддає Москві Смоленськ та Сіверську землю і визнає право Москви на Лівобережжя. Київ з Околицями до 1669 р. мав перейти до Російської імперії Польщі залишалось Правобережжя (крім Києва) та Білорусь. Землі війська Запорізького проголошувалися під спільним управлінням та слугували буферною зоною проти нападу татар. Усе це викликало страшне обурення в Україні, почалося повстання.

Восени 1667 р. українське військо кількістю 24 тисячі чоловік та з кількома десятками тисяч татар під проводом Дорошенка оточує польську армію біля Підгайців на Галичині. Та в той час запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на Перекоп і Дорошенкові союзники укладають з поляками сепаратний мир. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко з військом переходить на Лівобережжя. Перед тим в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання. Брюховецький також звернувся до Порти і Криму, за допомогою яких очистив все Лівобережжя. Московські залоги втрималися тільки в Києві, Ніжені і Чернігові. Однак з-за Дніпра в цей час на Лівобережжя вступив Дорошенко і прислав до нього козаків з вимогою скласти гетьманський уряд. Гетьман заарештував посланців, але серед його козаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького вбили власні козаки. Сам Дорошенко проголошує себе гетьманом усієї України. Того ж таки 1668 р. він скликає Раду, де складає умови турецького протекторату: звільнення України від Вісли до Путивля.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік ХІУ намагався через свого варшавського посла встановити контакт з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем. Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна - з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували дотримуватися умов Андрусівської угоди - залишитися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

Закріпити успіху Дорошенко не зміг. Отримавши звістку про несподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя. Наказним гетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного (1668-1672). Полишений на власні сили Дорошенком Многогрішний піддався на намови прихильників Москви в першу чергу архієпископа Лазаря Барановича вступив в переговори з представниками Москви. У Новгороді Сіверському рада старшин обрала Многогрішного “сіверським” гетьманом. У січні 1669 р. делегація Многогрішного у Москві висловила бажання Лівобережжя приєднатися до Москви, хоч деякі полки трималися Дорошенка ще рік. 1669 р. між лівобережним гетьманом Дем'яном Многогрішним і російським царем було укладено нові договорні статті.

Глухівські статті хоч і поступалися Березневим статтям Хмельницького, проте до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної). Складалися з вони з 27 основних та 12 додаткових пунктів: московські воєводи мали залишитися тільки в п'яти містах - Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі, але без права втручатися в місцеві справи; податки теж мали збирати представники гетьмана. Реєстрове військо становило 30 тисяч і отримувало певну платню з місцевих коштів. До них доручався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліцій ними функціями - здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборонялося підтримувати зносини з іншими державами. Українцям було суворо заборонено ввозити до Московії на продаж горілку і тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.

Дорошенко спочатку не визнав Многогрішного гетьманом, але згодом нав'язав з ним дружні стосунки. Між двома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися на Туреччину. Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький протекторат над Україною. Загалом Порта їх зустріла прихильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.

Тоді Дорошенко знову звернуся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 р. Але поляки відбулися “самими лише компліментами”. Вони воліли укласти наваго вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України. Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його пристиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі. За прикладом Хмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Рязіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина і Крим. Перше посольство до Константинополя Дорошенко вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки були змушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхом Дорошенко почав готувати договір про постійні зв'язки з Туреччиною. Основою союзу мала бути давня умова Б.Хмельницького: Українська Держава мала дістати територію від Перемишля до Путивлю; за Запорізьким Військом залишалося право свобідно обирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородським патріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська, прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти для України мають бути писані українською мовою, посли також мають володіти цією мовою; турки не будуть ставити в Україні мечеті, брати ясиру, ані руйнувати осель; Туреччина та Крим не будуть укладати миру без згоди України. Султан Мухам мед погодився на деякі з цих пунктів, а саме - на свобідний вибір гетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, як Молдавія і Волощина. І навесні 1672 р. між Правобережною Україною і Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, і восени того ж року під Бучачем було укладено мир. За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець і щорічну змушена була виплачувати солідну контрибуцію Туреччині - 22 тисяч злотих. Турецький протекторат не викликав захоплення серед широких верств народу. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися важкою ситуацією для Польщі та розпочинає війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро до них приєдналися Канівський та Черкаський полки. В 1675 р. Петро Дорошенко вирішує зректися і передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодовського, як хотів Московський цар.

За гетьмана Івана Самойловича (1672-1686) більшість договірних статей продиктував цар. Зокрема, кількість реєстрових козаків зменшено до 20 тисяч. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під своїм керівництвом.

Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею, турки ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилось на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши до них Дорошенка. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарським союзником. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки і в 1676 р. був засланий до Москви.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 р. проголосила “князем малоросійської України”. З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники - Московія, Польща, Крим і Туреччина - взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини. Московія з Польщею 1678 р. уклали між собою Андрусівське договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж утримала викуп у сумі 200 тис. карб. Московія з Кримом 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну і середню Київщину. Цей регіон мав залишитися безлюдним і нейтральним.

У 1681 р. турки в Кам'янець-Подільському стратили Ю.Хмельницького. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдавському господареві Івану Дуді. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками і поступово їх витіснила з Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля і Київщини. Дільний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 р. 5 тис. козаків допомагала королеві визволяти від турківської облоги Відень.

Але поляки дуже були зацікавленні в підписанні “вічного миру” з Москвою. Ще в 1683 р. вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусеві. Цьому всіма силами опирався Самойлович. На першому етапі переговорів йому вдавалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте в 1686 р. “вічний мир” було підписано у Москві.

Умови миру не враховували інтереси України. Польща назавжди зрікалася Правобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Поляки зобов'язалися поки що не заселяти середньої Київщини. Був створений союз проти Туреччини й Криму.

В останні роки свого гетьманування Самойлович почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати анти турецьку, а разом з тим антикримську коаліцію, так звану “Священну Лігу”, до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі коаліції, він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль оточували б московські володіння. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 р “вічного миру” між Польщею та Москвою його плани створення незалежної держави стали примарними. В 1687 р. починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мусили вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. І все ж, як підданий царя, змушений взяти участь у поході московського війська проти Криму 1687 р., який очолив фаворит царівни Софії Василь Голіцин. Похід був страшно невдалим. Галіцин звалив всю відповідальність за невдачу на Самойловича і його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру.

Якщо підсумувати міжнародне становище яке склалося навколо українських земель після смерті Б.Хмельницького, то можна дійти до висновку, що найбільш зацікавленими були три держави у його вирішенні на свою користь це Польща, Туреччина та Росія. Польща після повстання 1648 р. втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміло її бажання повернути Україну в свій склад будь-якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інші). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами і турками. Для Туреччини Україна - це постачальник основного джерела доходів турецької казни - работоргівлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходилася на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий як з військово-політичних, так і з культурних питань. Таке собі “вікно” в південно-західну Європу.

Гетьманування Івана Мазепи (1687-1709) припало на час, коли Росія і Польща у “Вічному мирі” 1686 р. підтвердили попередній Андрусівським договір про поділ України між собою. Ці держави створили проти турецький союз, щоб відірвати від Туреччини її володіння на північному узбережжі Чорного моря. Ареною їх інтересів стала Україна. З політичного боку для української державності не були корисними ні вічний московсько-польський мир, ні протитурецький союз цих держав. Недовірливо ставився до московсько-польської коаліції І.Мазепа. І хоч протягом тривало часу він ішов по лінії російської політики, обставини змусили його орієнтуватися на союз із Швецією. Чинники, які вплинули на таке рішення, такі: напружені відносини між Мазепою і Запоріжжям, складна ситуація на українських землях, нескоординованість самих українських сил і змагань, боротьба різних течій.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9