Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова, ключової турецької фортеці на Азовському морі. Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорного і Азовського узбережжя, такий важливий для економічних її інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зміни у політичному житті України настали з початком Північної війни. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилась на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий - підтримував чинного короля Августа ІІ і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя і українського гетьмана збігалися. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу ІІ, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тис. козацьке військо на чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а на початку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилася під владою гетьмана І.Мазепи. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа ІІ були розбиті і він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами “Вічного миру”.

У 1708 р. воєнні дії були перенесені в Україну. Її населення терпіло від свавілля російських військ. Крім цього, Україні загрожував новий напад Польщі. Такі обставини змусили гетьмана перейти на бік шведського короля Карла ХІІ і укласти з ним у 1708 р. угоду. Ще до цього у своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Тривалий час Мазепа продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. З приходом до влади Петра І гетьман скерував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного-заходу від Польщі, і з півдня, від Криму і Туреччини. Мазепа був прихильником союзу з Москвою до того часу доки Петро не надумав знищити усі прояви української державності. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це сповіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Однак зносини українських опозиціонерів з союзниками почались задовго до вступу шведів на Україну. Принаймні 1705 р. прибічники С.Лещинського пропонували гетьманові вступити до шведської коаліції. Ці переговори велися в глибокій таємниці і привели до того що коли І.Мазепа перейшов на сторону Карла ХІІ значна частина українського населення йому не повірила. Українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 р., коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, у той час, коли вся Україна була окупована царськими військами. Гетьман вирішив дочекатися наслідків вирішальної суперечки між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І.Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил. До цього кроку змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував що союз із шведами допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновить її самостійність. На переговорах з Карлом ХІІ І.Мазепою було висунута головна вимога - незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був повернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалося про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем - це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося неготовим до такої різкої зміни й залишилося пасивним до дій І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків з гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-ти тис. військо. На домогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка.

І хоча шведським солдатам заборонялася усілякі ревізії і насильства щодо українського населення, хоча харчі і фураж вони здобували тільки за гроші, народ переважно ставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духівництву. Позиція церкви визначалася настановами й наказами Петра І.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Впав і Батурин. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця. Повна поразка шведських військ під Полтавою змусила гетьмана Мазепу втікати з України і шукати притулку в Туреччини, на території Молдавії, де біля міста Бендери 21 вересня 1709 р. він помер. Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано Пилипа Орлика (1672-1742). “Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького” - результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом - була скріплена підписом і печаткою гетьмана у день його обрання на цей пост - 5 квітня 1710 р. Вона стала першою писемною Конституцією у світі, яка увібрала звичаєві закони Війська Запорізького.

Вона мала здійснюватися після здобуття Україною незалежності. Документ складався з 16 статей. У преамбулі Конституції подавалася характеристика тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких свобод після Переяславської Ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен бути відновлений по річці Случі (як за Хмельницького), а запорожцям повернуті всі відібрані у них землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, який обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гетьман, за прикладом московських царів, не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена постійною участю в управлінні генеральної старшини, а також Генеральною радою (своєрідним козацьким парламентом), яка скликатиметься тричі на рік.

Після невдалого виступу І.Мазепи, російський цар Петро І (1682-1725) взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Уже під час виборів нового гетьмана Лівобережної України царський уряд почав диктувати свою волю. Старшина хотіла вручити гетьманську булаву чернігівському полковнику Павлу Полуботку. Але заявивши, що з полуботка може вийти новий Мазепа, Петро І наказав обрати гетьманом Стародубського полковника Івана Скоропадського.

Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові “статті”, але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що відважився гетьман, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідь І.Скоропадський отримав “Решительный указ” царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. У 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмаїлова, яким мав таємну інструкцію слідкувати за інакомислячими українцями. Гетьманська резиденція переносилась в Глухів, що розміщувався на московському кордоні і де перебувало постійно два російських полки.

Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. У 1715 р. Петро І видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначати одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше - цар сам призначав полковників і як правило росіян або інших чужинців.

Другий напрямок політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні її населення. Системою стали примусові канальні роботи, будівництво міст і оборонних споруд. До цих акцій залучалося десятки тисяч козаків, селян і міщан. Додому поверталося лишень 30-60% усіх мобілізованих, решту гинуло від тяжких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду тощо.

Третій аспект колонізаторської політики - економічне свавілля царських чиновників на Україні. Усе частіше українським купцям заборонялося займатися зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводилися закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари тільки у російських купців. Московські чиновники визначали ярмарку і передусім порти в Росії, де могли торгувати купці з України. Цар значно обмежив права українців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля на Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати. Російський уряд прагнув збувати на українських землях тільки мідні гроші, з тим, щоб в обігу населення Росії залишалися золоті та срібні монети і якомога більше їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багато численні постої російської армії.

Сила царської влади була також спрямована і проти української культури. Саме за часів Петра І помітно скоротилась сфера вживання української мови, насамперед в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. У 1720 р. царський указ забороняв друкування українських світських книг. Українську еліту стали насильно забирати у Росію.

Весною 1722 р. Скоропадський в черговий раз приїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні так званої Малоросійської колегії. Складалася вона з шести осіб: трьох росіян і трьох українців, очолював її представник центральної влади - московський бригадир Вельямінов, який і почав правити Гетьманщиною. Повернувшись на Україну, І.Скоропадський через кілька днів помирає - 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722-1723 рр.).

Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І.Скоропадського. Із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині виникло двовладдя. Спроби старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. П.Полуботко раз за разом нагадує Петру І про статті Б.Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями і самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Але ще більше розлютило царя.

3 серпня 1723 р. П.Полуботко разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Павичем прибувають до Петербурга, де подають чергову “чолобитну”, у яких ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну мойора Рум'янцева - для збору “компромату” проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. Полуботко разом з старшиною, що його супроводжувала були арештовані прямо на вулиці. Після цього арешти почали проводитися по всій Україні. Основними пунктами звинувачення були зносини Полуботка П.Орликом. Прямих доказів проти П.Полуботка не було, тоді було пред'явлене інше звинувачення - державна зрада. П.Полуботка було закатовано в петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Заарештовану старшину з в'язниці звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.

На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Військову Генеральну Канцелярію очолив полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників - росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія.

Після цього доля України залежала від змін на Російському престолу. При правлінні Петра ІІ гетьманом на короткий час став Данило Апостол (1727р.). При вступі на престол Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на Малоросійську колегію, яка складалася з шести чоловік.

Дещо змінилося становище на Україні після обрання гетьманом Кирила Розумовського в лютому 1750 р. У часи перебування гетьмана в своїй резиденції в м. Глухові та під час його довготривалих виїздів до Петербурга краєм правила старшина. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини у Глухові для вирішення важливих справ, і ці з'їзди мали перетворитись у щось більше - подібне до українського Сейму. Вони мали відновити конституційно-парламентський устрій української козацької держави. Автори цього твору стояли на позиціях, що політичні права мають належати виключно українській шляхті.

За часів гетьмана К.Розумовського була завершена робота з реформи суду. У 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” і затвердив реформу судочинства, яка розроблялась ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських маєтків. Розумовський зробив спробу реформати українську козацьку армію. Було заведене обов'язкове навчання козацьких синів. Вони не тільки здобували загальну, але і освіту на західно-європейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський хотів також заснувати університет поблизу Батурина. У 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалось, що гетьман К.Розумовський “добровільно” зрікається гетьманства і влада знову перходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 рр Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування.

Спочатку уряд Катерини ІІ скасував у 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина до складу української держави офіційно не входила, а була одною з московських провінцій, що мала статус автономії. З кожним роком Слобожанщина багатіла і розвивалася, її українське населення збільшувалося. При певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку антиросійської війни. Царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан таки званих вільних селян, з яких і набиралися рекрути до гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Так, на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія - Слобідсько-Українська.

Ліквідація давнього ладу на Гетьманщині прискорилась тільки після знищення Запорізької Січі. У1781 р. була скасована Малоросійська колегія. На місце Гетьманщини виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське Генерал-Губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалось до землі. Населення Гетьманщини обкладалось великим подушним податком. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у так звані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного козацтва, хоча назва “козак” офіційно залишалася за ними. З них здійснювався набір до армії - три новобранці з кожних 500 козаків. Козацька старшина розформувалася і їй пропонувалося вступати до війська на правах російського офіцерства.

Щоб остаточно відірвати старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства.

Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р. була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші - пограбовані. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи. Особливо це позначилось на становищі Києво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянській академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Українське духівництво остаточно занепадає у кінці ХУІІІ ст.

Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.

Запорізька Січ. Під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили так звану Чортомлицьку, або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитися на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Запорізькі козаки змушені були визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 р. Росія формально визнавала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе дуже вільно на чужині. Але згодом запорожці були позбавлені привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Протягом 22 років вони зверталися до російських царів про повернення під їх протекторат але безуспішно. Тільки за царювання Анни Іванівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі, де вони заснували Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 р. Приймаючи російське підданство запорожці отримали у своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала назву “Вольностей Війська Запорізького”. Це істотно вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилась на периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої волдіння.

Правові взаємини між Запоріжжям і російським урядом регулювалися умовами Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнавали себе підданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, але підпорядковувалися російському генералові, який командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі і школа, в якій навчалося 150 хлопчаків.

Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізьких земель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщини серби почали висилятися до Росії на козацькі землі.

Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почалася підготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці потрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.

Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Ново російської губернії, на чолі яких стояв князь Потьомкін. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але усе ж таки більшу частину населення становили українці. Колишні піддані Війська Запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда, кріпосний гніт у цьому регіоні був слабший, чим на інших землях і це сприяло переселенню людей в ці краї.

В період Гетьманщини міжнародні відносини України не обмежувалися тільки з Росією та країнами, з якими вона була пов'язана системами союзів, що сприяли її боротьбі за незалежність.

Морськими походами Запорізького Війська у роки Визвольної війни 1648-1654 рр. цікавилася Австрія. Її посол у Стамбулі передав цісареві точні відомості про українські посольства до султана. Віденський двір у своїх інструкціях наказував послові підривати вплив Хмельницького в Порті, щоб не допустити ближчого про розуміння козаків з турками. Пізніше (1657 р.) цісар був змушений увійти в прямі контакти з Хмельницьким.

За свідченням документів, калмицькі загони не раз виступали разом із запорожцями проти Криму.

Умови угоди Мазепи із шведським королем: Мазепа зобов'язувався передати Карлові ХІІ для зимового постою шведського війська Сіверщину з твердинями - Стародубом, Новгород-Сіверським, Меглином та іншими; мав зібрати козацьке військо та прихилити на свій бік слобідських (білгородських), донських козаків і навіть калмицького хана Аюку для допомоги Карлу ХІІ у боротьбі з Московщиню тощо. В свою чергу шведи зобов'язувалися не розоряти українські землі.

У договорі, що був укладений водночас між Мазепою і Польщею, говорилось про “політичну майбутність України”. Київське й Чернігівське (Сіверське) князівства, а також Смоленщина мали повернутися до Польщі. У нагороду за це Мазепа отримав би князівство (утворене з Полоцького та Вітебського воєводств) у Білорусії.

Україна підтримувала добрі відносини з Францією. Родина українських емігрантів Орликів все своє життя присвятила пошуку союзу з державами, які могли б захистити “права Козацької Нації”. Пилип Орлик вів дипломатичні переговори з султаном і ханом, не раз відвідував конференції зі шведськими діячами, з чужинецькими послами, що прибували до Бендер. Бендери під час перебування полтавських втікачів були справжнім Вавілоном - націй і мов. Концепцію відновлення української державності повністю підтримував молодий Орлик, син Пилипа - Григор. Він у своїй політичній концепції прийшов до давнішого проекту Дорошенка й Мазепи - опиратися дипломатично в Європі на Францію, щоб увійти у безпосередні зносини з сусідами України, рівночасно союзниками Версалю.

Григор Орлик залишився вірним цій концепції усе своє життя. Він захищав Україну в Європі у найважчу її історії добу. Підкреслюючи політичне значення свого призначення генерал-поручником французької королівської армії, Григор Орлик писав: “Знаючи мою попередню діяльність, Туреччина, Швеція, Польща побачать у моєму призначенні доказ, що Франція і надалі допомагатиме цим країнам проти московської загрози. А щодо Козацької Нації, то вона, шануючи пам'ять мого батька як вождя, що стільки поклав праці на відновлення вольностей України, досі пригніченої під тиранським ярмом російської держави, вона - Козацька Нація - звертатиметься до мене через таємних емігрантів, щоби зорганізувати в єдиний слушний час революцію на Україні”. Традиції Григора Орлика житимуть у французькій закордонній політиці аж до часів Напалеона.

У період козацької доби активно розвивалася дипломатична діяльність гетьманів для забезпечення міжнародних прав України. У багатьох випадках гетьмани здійснювали самостійну політику, не прислухаючись до застережень і прямих заборон Росії.

Хоч зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглася державно-національна традиція, яка після занепаду Київської Русі ожила в козацькій державі. Автономія Гетьманщини давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура наприкінці ХУІІ - на початку ХУІІІ ст. піднялася на висоту, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень із найбільш освіченими країнами Європи. Навіть московський терор не зміг знищити цієї культури. Свідомість національної окремішності, потяг до волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, глибока культурність - це надбання, з якими українське громадянство увійшло в ХІХ ст.

Тема 5. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав (кінець ХУІІІ ст. - 1917 р.)

Період кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. був часом великих політичних перемін і соціальних перетворень в Україні, спричинених передусім новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну військову загрозу для українських земель.

Унаслідок цих змін з історичної сцени зійшли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні в попередні століття. Після першого поділу Польщі(1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і Північно-причорноморські степи; 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина - частина колишньої Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна ( Київщина, Волинь, Поділля); після третього поділу (1795 р.) - Берестейщина.

Такий стан речей без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність з кінця ХУІІІ аж до початку ХХ ст. сприяла внутрішній консолідації українських земель. Однак ступінь цієї консолідації не варто перебільшувати. Кількість держав до складу яких входили українські землі наприкінці ХУІІІ ст., зменшилась із чотирьох до двох. Проте кордон між Росією та Австрією був не тільки географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому - цілком протилежних суспільно-політичних систем.

У Росії царат намагався затерти сліди давньої автономії. Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх. Тоді введено російську урядову мову в судах і русифіковано всі школи. Русифікації мав служити також відкритий в 1834 р. Київський університет ім.. св. Володимира. В 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основі магдебурзького права. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введено російські закони. В 1839 р. скасовано на Правобережжі останки унії.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію, що становила біля ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, що мало обов'язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і у всьому допомагати війську.

У 1783 р. російськими військами було захоплено Крим, це відкрило епоху чорноморської колонізації.

Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Промислові вироби приходили найбільше з Росії - сукно, бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; в цей час російські купці забирали хліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. Вільний доступ до Чорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктів і для іноземного імпорту. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, а пізніше цукор.

Українське дворянство. Нащадки української старшини мали надію відновити давню автономію Гетьманщини. В основному дворянство спрямувало свої устремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своєю лояльністю здобуде деяких успіхів. В 1812 р. під час походу Наполеона на Москву, цар Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з українських козаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо. Російський уряд використовував ці формації для своїх потреб. Не думаючи йти ні на які політичні поступки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатки на озброєння, обмундирування й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, “цілком зруйнувало козаків”. Натомість у 20-х роках набрано посеред козаків 25 000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Під час польського повстання 1831 р. цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Козакам знову обіцяно поворот до козацької військової служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. Коли війна закінчилась, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано а Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків замордовано до смерті, прогнавши “крізь строй”.

Українсько-російські відносини. Економічна подітика російського урядуввесь свій час йшла врозріз із інтересами України як чисто хліборобського краю. Міністр фінансів граф Канкрін гальмував розвиток сільського господарства України своїми митними тарифами й фінансовою політикою, немилосердно стягаючи з українського населення податки і доводячи його до розорення.

Після польського повстання 1830 року, російський уряд змусив змінити своє ставлення до правобережних українських губерній. Він почав офіційно проголошувати, що правобережна Україна - це старий “русській” край, тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рішучих способів, щоб ослабити в краю польський елемент, піддержуючи натомість елемент “русській”.

Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінецький ліцей і всі польські середні школи закрито, натомість у Києві в 1832 р. засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл реформовано в російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено на службу вгиб Росії, натомість спроваджено учителів росіян або українців з Лівобережжя. За школою настала черга за церквою. Більшість римо-католицьких монастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію на українських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 р. Вона залишилась який час на Холмщині.

На лівобережній Україні було в 1831 р. скасовано чинність Магдебурзького права по містах. Це скасування було підтверджене царським указом із 1835 р., а в 1842 р. скасовано було Литовський статут, який давно вже став українським національним правом. У Києві разом з Магдебурзьким правом скасовано і міську міліцію в числі понад 2000, озброєну і обмундировану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент в Києві, купців-українців виселено з центру міста на окраїни.

Українське дворянство в усьому було зрівняне з російським і нарешті саме “малоросійське” генерал-губернаторство було ліквідоване, щоб не залишилось будь-якого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це були звичайні російські губернії: Чернігівська і Полтавська.

Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно стати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й невиявні вирази маніфесту, виданого, очевидно, малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах самі священики пояснювали селянам, що вони мусять стати на оборону своєї віри й батьківщини, так, як колись предки їх, козаки. Всяка робота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у козаки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх в козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення повстань були вислані військові підрозділи. Але селяни вчинили їм опір. Опір селян був зломлений і почалися жорстокі репресії. Тисячі селян були побиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру.

Крах Росії в Кримській війні був крахом цілої державної системи царя Миколи І. Бюрократично-поліційне господарювання в краї не витримало того серйозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було ніякої комунікації. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, несла страшенні втрати в боях. Технічне озброєння було відсталим у порівнянні з ворогом. Цар Микола отруївся. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра ІІ, вихованого в ліберальному дусі. Він дав амністію членам Кирило-Мефодіївського братства.

Загальне піднесення, яке охопило освідченні круги в цілій Росії, торкнулося також українського громадянства. Вся увага кращих представників українського громадянства зосереджувалась на ліквідації кріпацтва.

Духовним осередком українського національного руху став спочатку Петербург. Тут засновується українська громада, українські друкарні й організації видавничого характеру. Видається багато українських творів і з кінця 1860 р. український місячник “Основа”, який виходив протягом 1861-1862 рр., зробившись основним органом українського руху. На самій Україні також почали засновуватися “Громади” в містах. Громади дбали про організацію українських шкіл, видання і розповсюдження українських книжок, влаштовували українські театральні вистави, концерти, звіти і взагалі старалися поширити українську національну свідомість серед усіх кругів громадянства.

19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва. Увільнення селян з кріпацтва мало наступити не відразу, а поступово протягом двох років. Селяни діставали у свою власність землю, на якій вони раніше працювали у поміщика, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Взагалі селяни, хоча стали особисто вільними, не мали всіх громадських прав, із яких користувалися інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціальної адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої вони належали: нижчий сільський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована. Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливості її проведення. Вибухали повстання.

“Недільні школи”, “ходження в народ”, “хлопомани”, культурно-просвітницька діяльність.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильно ставилися до української літератури й до українських національно-просвітницьких змагань. Російські журнали охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з української історії і етнографії. Але вже в 1861 р. відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й ріст української культурно-національної діяльності почав тривожити націоналістичні російські круги, які хоч і називали себе слов'янофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх слов'янських народів Росії. На сторінках слов'янофільських, а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діалект, і що немає ніякої потреби творити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійного національного розвитку, бо українці належать до польського племені й українська мова це тільки діалект мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони вважали чисто польським краєм. Навіть євреї виступили проти українського руху, бачачи в ньому небезпеку державного сепаратизму.

Українсько-російські і українсько-польські суперечки загострилися з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухнуло в 1863 р. Підготовка цього повстання на правобережній Україні мала своїм осередком Київ, сприяла появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Серед польської шляхти на Правобережжі появилося романтичне українофільство і так звана українська школа в польській літературі. Рух “хлопоманів”. Вони покинули польський національний табір і перейшли до українського. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Києві почалася активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участь, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народним масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю - не в польському шляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстання не потрібне. Коли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістивши себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом з студентами лівого берега заснувала окрему українську громаду.

Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги на зростання українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-політичні завдання. Російська адміністрація навіть почала видавати розпорядження і відозви до народу українською мовою. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польського повстання дав привід російській реакційній пресі кричати, що за польським повстання вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів. Почалася планова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл, проти літератури. Російське суспільство охопив вибух шовінізму. Все це збудило традиційну підозрілість й недовір'я російської адміністрації й уряду до українського руху. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціальної адміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки серед селян і міщан, але серед війська, й що метою цієї пропаганди є “відділення України від Росії”. Він почав репресії, почалися численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська і Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніших їх членів, так само, як низка українських діячів Києва та Харкова, після тюрми слідства були заслані до далеких північних губерній Росії.; багато було вислано з місць їх побуту до других губерній, багато урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків і або їх дітей інтерновано в їх маєтки без права виїздити. Всі недільні та інші школи з українським навчання було закрито. Цар вислав на Україну свого флігель-ад'ютанта Мезенцева спеціально розслідувати справу “малоросійської пропаганди”. Нарешті 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи тим, що “не було, нема й бути не може ніякої української мови”. Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний перерив, який затягнувся аж до 70-х років.

Галичина

В кінці 1775 р. Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в 1774 р. приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чернівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє “Пониззя”, яке лише в ХІУ ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав у 1775 р. свою згоду. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичини аж до 1849 р., коли її відокремлено в окрему провінцію.

Як Галичина, так і Буковина перейшли під владу Австрії дуже занедбаному стані, як економічного, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовано. Уніатське духовенство в другій половині ХУІІІ ст. значно підупало матеріально й духовно. Нижче духовенство було темне й матеріально незабезпечене. Австрійський уряд побачивши тяжкий стан уніатського духовенства і вжив заходів до поліпшення його долі. Насамперед він подбав про підвищення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові і Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже не високу освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні семінарію для уніатського духовенства, перенесену в 1884 р. до Львова, де вона стала генеральною семінарією для всіх греко-католиків Австро-Угорської держави. Поліпшено й матеріальне та правове становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженні національної свідомості їх.

Австрійський уряд звернув серйозну увагу на становище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася в руках монарших орденів, які мали в Східній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською і польськими мовами. Австрія перемінила їх на державні гімназії з німецькою мовою навчання; тільки в 1815 р. заведено було й вивчення польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, в 1808 р. відкрито першу гімназію в Чернівцях. Вже в 1774 р. заведено три роди народних шкіл: 1) однокласові “парафіяльні”, з наукою рідною мовою, 2) трикласові “тривільні”, 3) чотирикласові “нормальні” з наукою німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська, властиво церковоно-слов'янська з українською вимовою.

У кінці 1784 р. у Львові засновано університет із чотирьох факультетів, із викладанням німецькою, а на богословськім відділі - латинською мовою. Бажаючи швидше підготовити кадри освічених священиків і урядовців, австрійський уряд заснував у 1787 р. у Львові провізоричний філософський і богословський інститути спеціально для українських студентів, т.зв. “Studium Ruthenum”, який проіснував до 1809 р. В цьому інституті викладання було руською, тобто українською мовою того часу. Рівень викладання відповідав університетському навчанню. Він мав велике значення для культурного розвитку Галицької Русі, виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесено в 1789 р. до Чернівців, у 1818 р. цю школу скасовано й аж тільки в 1827 р. засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 р., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: філософського, богословського й правничого.

Особливу велику увагу звернув австрійський уряд на економічне становище краю й на соціальні відносини в ньому, головно стан сільського населення. В кінці 1772 р. вийшов “патент” (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 р. введено русти кальний податок від землі. Ще раніше австрійський уряд скасував обов'язок шляхти служити у посполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 р. наказала панам по-людськи поводитися з “хлопами” й не вимагати від них більше панад те, що стояло в інвентарях. Але за Марії-Терези все залишалося по-старому: нова ера наступила за Йосипа ІІ (1780-1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Він був натхненний бажанням зробити якнайбільше добра для своїх підданих. Радикально реформуючи життя своєї різноплемінної монархії Йосип зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих народів, ані з традиціями і звичаями. Він скрізь заводив централізм в управлінні, в культурі панування німецької мови. Закрив монастирі, а з їх майна утворив т. зв. “релігійні фонди” для добродійних цілей. Заборонив церковні процесії і паломництва, скасував всі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер.

Весною 1781 р. Йосиф заявив про свій намір “скасувати в цілій державі підданське невільництво й завести умірковане підданство”, він видав в кінці року (спеціально для Галичини 5.ІУ.1782 р.)свій знаменитий патент, який зберігаючи ще панську юрисдикцію над селянами, давав селянам право женитися без дозволу пана й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи, дозволяв їм шукати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана, яку той мав дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту панщина було обмежена до30 днів. Далі пішли патенти, які ще більше облегшували становище селян, увільнюючи їх помалу від кріпацької залежності і від усяких докучливих податків та обов'язків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани і залишалися суддями, але мали скласти для цього спеціальний іспит, а хто не склав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так званого юстицісаря або мандатора. Сільські громади діставали право вибирати своїх “пленіпотентів” - заступників на суді. Патентом із 1785 р. наказано скласти кадастр і, коли за чотири роки його закінчено, патент із 1789 р. встановив нове оподаткування на користь селянина і з його залишків. Податки на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві. Він також хотів замінити всяку панщину грішми, але він не був введений в життя, бо незабаром Йосиф ІІ помер.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9