Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

Відносини радянської України з Польською Республікою були віддзеркаленням стосунків з радянською Росією. Вони ускладнювались тим, що уряд УНР знаходився на польській території, він продовжував, з одного боку, боротьбу за незалежність України, а з другого, - проти курсу комуністів на підготовку соціалістичної революції в Європі., передусім в Польщі.

Згідно з Ризькою угодою радянська Україна і Польща обмінялися посольствами. Дипломатичним представником Польщі при уряді УСРР був призначений граф Ф.Пулавський в ранзі повіреного у справах, а повноважним представником України у Польщі - О.Шумський.

Посольство УСРР розташувалося у Варшаві в готелі “Вікторія”. О.Шумського прийняв міністр закордонних справ З.Скірмунт, були вручені вірчі грамоти для передачі Пільсудському. Під час півгодинної бесіди підкреслювалося важливість встановлення тісних торговельних відносин.

Польського посла Пулавського прийняв голова Ради народних комісарів УСРР Чаковський. Під час їх бесіди, яка, за оцінками польської сторони мала дружній та доброзичливий характер, говорилось про необхідність більш тісних взаємин двох держав.

Посольство УСРР у Польщі тісно взаємодіяло з посольством радянської Росії, їх працівники постійно разом вирішували усі основні питання. 16 жовтня 1921 р. при посольстві радянської України почав діяти консульський відділ. Самостійні ініціативи українського представництва були заборонені.

При посольстві УСРР, як і у інших, існував відділ ДПУ, який підтримував матеріально комуністичний рух у Польщі, займався вербуванням кадрів, брав участь та був ініціатором різних терористичних актів, готував замах на Пільсудського.

Восени 1922 р. О.Шумського відкликали у Харків на прохання Г.Чичеріна, а на його місце був призначений Г.Беседовський, до цього - співробітник НКЗС УСРР.

Важливим пунктом політичних відносин радянської України з Польською Республікою стала демаркація кордонів. Кордон між Україною і Польщею було встановлено без жодних етнічних та історичних підходів, вони повністю ігнорували національні інтереси українського народу й були визначені лінією знаходження Польської армії з незначними відступами в той чи інший бік.

Наступна проблема, яку потрібно було розв'язати радянській Україні та Польській Республіці, - проведення обміну біженцями та військовополоненими, що під час війни, революції, локальних конфліктів опинилися на чужій території. Ще до підписання мирного Договору, 24 лютого 1921 р. була укладена Угода про репатріацію між РРФСР і УСРР, з одного боку, і з Польщею - з другого. Передбачалась швидка репатріація “заложників, полонених, військовополонених, біженців та емігрантів” на добровільній засаді.

Для проведення цієї роботи була створена Змішана комісія, в яку входили Польська делегація, яка працювала у Москві, і російсько-українська делегація, яка працювала у Варшаві.

На території Польщі також перебувало багато біженців з України, серед яких - майже уся армія УНР, інтернована у 1920 р. Саме вона, а також український уряд у Тарнові насамперед непокоїв радянську владу у Москві і Харкові. Російсько-українська делегація у справах репатріації, яка працювала у Варшаві, розпочала збір даних про вояків армії УНР у таборах інтернованих та розгорнула активну агітацію, спрямовану на повернення рядових та офіцерів на Україну.

Для полегшення проведення репатріації саме цієї частини української еміграції уряд УСРР прийняв дві постанови про амністію. 30 листопада 1020 р. ВУЦВК оголосив постанову про “...повну особисту амністію перебуваючим за кордоном робітникам і селянам УСРР, що брали участь, як рядові в лавах армій С.Петлюри, П.Скоропадського, А.Денікіна, Врангеля, Булак-Булаховича та інших ворогів робочо-селянської влади”. Командирський склад цих армій отримував право особисто звернутися з проханням про повернення до РУД. 12 квітня 1922 р. приймається ще одна постанова про “Амністію чинам білих армій і вільної еміграції”. Подібні постанови приймалися спочатку урядом радянської Росії. Нова постанова надала “...повну особисту амністію усім перебуваючим за кордоном особам українського громадянства”.

Члени українсько-російської делегації по репатріації постійно відвідували табори інтернованих, розповідали про життя в УСРР, агітували за повернення. Командування української армії перешкоджало поверненню в УСРР солдатів і офіцерів. Ставлення до тих, хто бажав повернутися до УСРР, було суворим, їх сприймали як зрадників, ізольовували.

Репатріація поляків із СРСР у Польщу завершилась у 1924 р.

У цей період взаємини між Радянською Україною та Польською Республікою ускладнювалося тим, що радянська сторона була незадоволена перебуванням на території Польщі уряду УНР, її армії, а особливо допомогою польського генштабу в підготовці антирадянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Польська сторона висловлювала протести проти існування підпільних комуністичних організацій на її території, створених при підтримці червоної Москви. Загалом же можна стверджувати, що 1921-1923 рр. були періодом, коли українсько-польські відносини ґрунтувалися на засадах Ризького мирного договору, згідно з яким Польська Республіка визнавала УСРР як незалежну державу і мала з нею політичні та дипломатичні відносини. Однак практично міжнародна діяльність радянської України була підпорядкована радянській Росії, її урядом визначалися напрямки відносин з іншими країнами, у тому числі, і з Польською Республікою.

Українсько-польські зв'язки цих трьох років характеризуються розв'язанням цілої низки проблем: по-перше, встановлення кордонів, по-друге, - проведення репатріації, і, по-третє, - ліквідація різного роду конфліктів, пов'язаних із перебуванням уряду та армії УНР у Польщі й допомогою радянської сторони польському комуністичному рухові.

У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншими державами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Він засвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді - з Естонією. Одночасно проводились переговори про визнання Росії і України і укладення ними торговельних угод з Чехословаччиною та Італією.

7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М.Коцюбинського.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві Алі Фуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих Національних Зборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з ним договору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можуть початися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР - Харків. Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважного представника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду Великих Національних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі. Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що в такий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. Уряд УСРР у відповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкарі прийняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладення переговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних сил України і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару.

Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів було підписання “Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених”, укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р. Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві Алі Фуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцією передбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованих цивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецька комісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.

2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов'язаних передусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі був підписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. За дорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученням уряду Великих Національних Зборів Туреччини - міністр закордонних справ Юсуф Кемаль. Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності з дня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня 1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними Зборами Туреччини. В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. В Харкові почало працювати посольство Туреччини.

Дипломатичні зв'язки з іншими країнами були потрібні Чаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Він утвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Української економічної наради визнав добру його роботу. Наприкінці 1921 р. було утворено експортний фонд в 60 мільйонів карбованців золотом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ. У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина.

Результати розгортання дипломатичної активності УСРР 1921 р. були досить вагомі, коли взяти до уваги те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. Однак уже у 1922 р. ініціативи уряду Чаковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру. По-перше, посилилася тенденція центрального партійно-державного апарату “автономізувати” незалежні республіки. По-друге, вплив Чаковського у центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, він завжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, а Троцький опинився в політичній ізоляції.

Повпред РСФРР в Італії Воровський одночасно виконував функції повноважного представника УСРР, тому що відкрити в Римі власне представництво України не дозволяли. Коли НКЗТ УСРР заснував в Італії торговельну місію у складі 9 чоловік і призначав торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудило такі дії НКЗТ.

На початку квітня 1922 р. український уряд мусив ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва у Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилося представництво в Італії.

Як голова уряду Чаковський був поставлений у незручне становище в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною після укладення договору про дружбу і братерство. Минали місяць за місяцем, а центр не розв'язував питання про українську місію в турецькій столиці. На початку вересня 1922 р. коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б)У спромігся на таке “революційне” рішення: “Визнати за необхідне мати в Туреччині українського повноважного представника із скороченим штатом”. Після такого рішучого демаршу в Туреччині з'явилася українська місія, але проіснувала недовго.

Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв'язки між обома країнами. Так, уже в 1926-1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України: на її частку припадало 45% усього українського зовнішнього товарообороту, а в експорті СРСР до Туреччини частка УСРР становила приблизно 35%.

Загалом 1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у Китайському Харбіні). За берлінським протоколом, у листопаді 1922 р. дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії став М.В.Левицький. Про те це було досягнення “під завісі”.

У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськими республіками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі з Великобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та Епідемічною Комісією Ліги Націй. 28 листопада 1921 р. вона приєдналася до багатосторонніх Женевських конвенцій 1864 і 1906 р. про надання допомоги хворим і пораненим у діючих арміях, а 1922 р. стала учасником резолюції Генуезької конференції з політичних, економічних, фінансових питань, в основі яких лежала угода між 34 державами-учасницями цієї конференції. Договори за участю УСРР регулювали такі важливі питання державних відносин, як політичні, економічні й фінансові, проблеми війни і миру, встановлення дипломатичних і торговельних відносин, правові питання (передусім обмін військовополоненими та інтернованими), прикордонні, охорони здоров'я і допомоги голодуючим тощо.

УСРР здійснювала пасивне і активне право посольства, тобто проводила з іноземними державами та місіями, а також посилала своїх дипломатичних представників для участі у міжнародних конференціях. Лише за два роки (1921-1922) УСРР домовилася встановити дипломатичні відносини з Австрією, Італією, Латвією, Литвою, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Туреччиною, Естонією.

Під час утворення СРСР УСРР здійснила обмін повноваженими представництвами з Польщею, Німеччиною і Чехословаччиною. Повноважне представництво УСРР було засноване в Австрії, а на Україні представництво інтересів Австрії було доручено Австрійській місії в Москві. В Італії представництво УСРР було доручено представнику РСФРР В.Боровському, а при уряді УСРР була акредитована Італійська місія в Москві. В Англії представництво УСРР було покладене на уповноваженого РСФРР Л.Красіна. 1923 р. поважне представництво УСРР було засноване в Туреччині.

Створення повноважних представництв УСРР в Латвії, Литві та Естонії затримувалося через те, що тодішні уряди цих країн відклали ратифікацію договорів, укладених з УСРР. Проте в березні 1922 р. в прибалтійські держави прибула репатріаційна місія, очолювана уповноваженим УСРР в справах репатріації. Спеціальні тимчасові місії УСРР - репатріаційні, торговельні, Червоно Хреста - відряджалися до багатьох країн (Австрії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини тощо).

Своєю чергою, на Україну прибували різні місії іноземних держав для врегулювання спеціальних питань. Так, 21 листопада 1921 р. у Харкові функціонували Німецьке бюро по репатріації. Уповноважений у справах біженців Латвії, репатріаційна місія. Улітку 1922 р. в Україні перебувало надзвичайне посольство Туреччини.

Важливу роль у здійсненні УСРР “права посольства” відігравало створене на початку 1921 р. повноважне представництво України в Москві. Через нього УСРР підтримувала відносини з Латвією, Естонією та іншими країнами. Крім того українське представництво мало можливість підтримувати контакти з акредитованими представниками Великобританії, Китаю, Ірану та деяких інших держав, які не мали дипломатичних відносин з УСРР. Через свого постійного представника в РСФРР уряд УСРР підтримував постійні зв'язки з усіма радянськими республіками, які теж мали свої представництва в Москві.

Утворення СРСР

Міжнародне спілкування України зі світом майже припинилось із створенням СРСР.

Вже в 1923 р., після створення СРСР, права республік дуже обмежувалися. Почалася реконструкція зовнішньополітичних структур радянської України. Закрився комісаріат закордонних справ УСРР, замість нього призначався уповноважений представник НКЗС СРСР в Україні. Постановою колегії НКЗС СРСР в його обов'язки входило: інформувати уряд УСРР по партійній лінії про міжнародне становище та зовнішню політику СРСР, виявляти ініціативи українського уряду в питаннях зовнішньої політики, мати зв'язки з рад наркомами УСРР при посольствах СРСР у Німеччині, Австрії, Чехословаччині та Польщі, а також надавати українському урядові різні матеріали з зовнішньої політики, які його можуть зацікавити. Уповноваженим представником НКЗС СРСР в УСРР був призначений О.Шліхтер.

Урядом СРСР також було вирішено згорнути посольства радянської України у Берліні, Празі, Відні та Варшаві. Замість ліквідованого посольства УСРР при посольстві СРСР призначався представник України за рішенням колегії НКЗС СРСР і за згодою НКЗС УСРР. Першим на цю посаду посів Г.Беседовський. Також було вирішено відкрити консульський стіл по українських справах при посольстві СРСР. Хоча фактично вони відкриті не були, про що не однократно звертався уряд України до Москви.

За Конституціє СРСР 1924 р. з переліку прав республік були вилучені їх права на врегулювання питань про кордони між собою, дипломатичні відносини, укладення договорів з іншими державами, встановлення внутрішніх позик тощо. Фактично унітарність СРСР закріплювали і Конституція 1936, і Конституція 1977 р. Про союзний договір1922 р. протягом майже семи десятиліть аж до кінця 80-х практично не згадувалось.

Однак збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності.

В насильному усуненні УСРР від зовнішньополітичної діяльності необхідно відрізнити три етапи. Перший етап припадає на 1920-1923 рр., коли УСРР зберігала до повеної міри політичну окремішність від РСФРР. У тому самому досить короткому періоді уряд УСРР мав певну змогу проводити власну зовнішню політику, втримувати безпосередні зв'язки з іноземними державами та бути активною стороною у різних міжнародних договорах, що прямо чи опосередковано торкалися України.

Це був час політичного сателітства УСРР, хоч і тоді вже реальні можливості тієї української радянської республіки були надзвичайно обмежені. Період відносно політичної окремішності УСРР закінчився з моментом створення СРСР, на користь якого УСРР була приневолена відмовитися від таких важливих атрибутів політичної суверенності і незалежності, як зовнішня політика, зовнішня торгівля, власні збройні сили тощо.

Другий період в існуванні УСРР припадає на 1923-1944 рр., коли Україна цілком зникла з міжнародної арени. Негайно після утворення СРСР були ліквідовані окремі дипломатичні представництва УСРР в інших державах, а усією діяльністю на міжнародній арені, перебрав Народний Комісаріат Закордонних Справ СРСР.

Україна в планах та політиці іноземних держав міжвоєнного двадцятиріччя

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційно погодилися учасники Паризької конференції. Щодо політичної правосуб'єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього в національний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядність скасовувалась.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії - із власним сеймом і урядом - мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору ( березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі увійшли Північно-Західні землі - Волинська губернія за тогочасним адміністративним поділом.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

У польській конституції 1921 р. проголошуваівасякурс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність, наступ на національні права українців посилився.

Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків), вони твердили, що Західна Україна - це невід'ємна складова частина Польської держави. Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через Сейм у 1924 р. закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах. Міжнаціональні відносини особливо загострилися колонізаційною політикою польських урядів, спрямовану на “осадження” у Західній Україні максимально великої кількості поляків - демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. Сільським осадникам давали кращі землі. За міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. поляків. Починається пацифікація українського населення польською армією, розголос про це набув міжнародного характеру і викликав протести в Лізі Націй.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі від якої страждали передусім національні меншини. В цих умовах УНДО посилила боротьба за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права на автономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українських міжнародних відносин.

У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівської Німеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу з національного питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало як антиукраїнську. Зі свого боку УНДО зобов'язувалося утримуватись від будь-яких форм антиурядової діяльності. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого обрали віце-маралом нижньої палати парламенту. Українські парламентарі підтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які стали необхідними умовами загострення міжнародного становища. Польський уряд зробив зустрічний крок і звільнив українських політичних в'язнів у Березі Картузькій. Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в'язнів.

Нормалізація польсько-українських міжнародних відносин сприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однак доброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями. Гасло 2зміцнення польськості на кресах” залишилося для них цілком актуальним, вони дальше чинили насильство над українцями. Поступово найпопулярнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм.

Отже, становище українців у складі Польської держави було важким. Оскільки, українське населення постійно зазнавало політичного, культурного, соціального та релігійного гніту з боку польського уряду.

На середину 20-х років у світі налічувалося 45-47 млн. українців. З них у складі СРСР проживало 80%, що становило 20% всього населення тогочасного Радянського Союзу. В УСРР проживало 26-28 млн. українців - майже 80% всього населення республіки. У Польщі - близько 6 млн. з майже 30-мільйонного населення. У Румунії - близько 1 млн., у Чехословаччині - 0,6-0,7 млн. осіб. Решта в еміграції

У калейдоскопі міжнародних подій глобального значення не загубилося й “українське питання” в міжвоєнний період. Не будучи суб'єктом міжнародних відносин, Україна залишалася важливим об'єктом міжнародної політики. Якщо взяти найважливішу проблему - возз'єднання українських земель в єдиній державі, то тут склалася досить суперечлива ситуація.

СРСР офіційно не претендував на західноукраїнські землі, формально дотримуючись міжнародних договорів. Доречно зазначити, що оберігаючи УСРР від небажаних впливів Західної України (маються на увазі передусім націоналістичні рухи, які набули масштабного вияву з утворення у 1929 р. Організації українських націоналістів), Москва водночас намагалася посилити свій вплив на західноукраїнські землі, що час від часу призводило до загострення політичної ситуації в східноєвропейському регіоні, зокрема у відносинах з Польщею.

Свої інтереси до України мали держави Антанти - передусім Великобританія і Франція. Їх негативне ставлення до возз'єднання України формально пояснювалось тим, що вони як фундатори Версальської системи мали бути гарантами післявоєнних кордонів у Європі. Фактично ж їх позиція зумовлювалася розумінням того, що в тих умовах реальне возз'єднання могло відбутися лише на базі Радянської України, отже, зміцнення СРСР, чого вони не хотіли допустити.

Був іще один суттєвий момент, пов'язаний з нафтовими інтересами. Справа в тому, що напередодні Першої світової війни Галичина посідала 4-те місце у світі за видобутком нафти. Франція підтримала Великобританію в її близькосхідних нафтових домаганнях, остання ж не заперечувала проти французьких інтересів в Східній Галичині. Зробити це було простіше, передавши останню Польщі, яка повністю фінансово залежала від Франції. Підтримані ще й США, французькі нафтові компанії одержали право екстериторіальності на території галицьких нафтових родовищ. Отже, рішення Ради послів щодо Східної Галичини (березень 1923 р.) було лише формальним закріпленням нафтової політики тогочасної Європи.

Українське питання напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародні й політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” - серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української держави.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни-творці Версальсьлко-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір”, претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучи незадоволеною умовами Трансільванського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав в тому, що багатомільйонний український народ самостійно на міг вирішувати українське питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади - у березні-травні 1933 р. - Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно та Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціональнішого використання цієї родючої території”. Ця вимога містилася у меморандумі, проголошеному головою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погодженні з урядом, - це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчувала б, наскільки її життя стало легшим.

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл в Англії в Берліні в травні 1936 р. Черінг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що ...ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”. Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії та Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” - логічний результат проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. Ро-друге, українське питання дало змогу Гітлерові приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії в Берліні відбулася таємна нарада вищих військових та політичних керівників Німеччини. У промові перед присутніми Гітлер повідомив про наміри розпочати насильницький перерозподіл території в Європі на користь “третього рейху”. Першим завданням на цьому шляху він проголосив “розгром Чехії і водночас Австрії, щоб зняти загрозу з флангу під час можливого наступу на захід”. Запланована агресивна акція, звичайно, ставила на порядок денний німецької політики і питання про дальшу долю Закарпатської України, яка входила до складу Чехословаччини.

У березні 1938 р. вермахт окупував Австрію. Настала черга Чехословаччини. В політичних колах західних країн дедалі більше утверджувалася думка, що це лише проміжний етап перед наступною великою кампанією Німеччини в бік Радянської України.

Мюнхенська змова (29-30 вересня 1938 р.), поклавши початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини, вплинула на всю систему міжнародних відносин на європейському континенті. Після Мюнхена справа Закарпатської України поступово опинилася в епіцентрі “чехословацької кризи”. На роль учасника поділу “чехословацького спадку” настирливо претендували Угорщина та Польща. Хортисти посилили тиск на чехословацький уряд, наполягаючи на відокремленні чехословацької території, заселеної угорцями, і наданні словакам та закарпатським українцям права на “самовизначення”. За цими дипломатичними формулюваннями приховувалася кінцева мета хортиського уряду - приєднати всю Словаччину та Закарпаття.

На той час активізував увагу до Закарпаття і польський уряд. Він заохочував хористів до найскорішого захоплення земель. За цими наполегливими закликами приховувалися великодержавні розрахунки пілсудчиків. Розглядаючи Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи”, політичні кола Варшави пов'язували з встановленням спільного польсько-угорського кордону в Карпатах сподівання створити під своїм керівництвом блок середніх і малих держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями. План “третьої Європи” був спрямований не лише проти СРСР, а й мав на увазі перетворити Польщу на силу, рівнозначну фашистській Німеччині. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Більшість українських організацій на Закарпатті та українська еміграція виступили проти загарбницьких планів Угорщини.

Нацист верхівка уважно стежила за тим, як ускладнювалася міжнародна ситуація навколо Закарпатської України. Свою тактику в цій справі вона будувала з урахуванням цих суперечностей. 7 жовтня керівник політичного відділу міністерства закордонних справ Німеччини Е.Вьорман підготував меморандум про політику щодо Словаччини і Закарпаття. Характеризуючи можливі шляхи розв'язання проблеми, він перш за все виходив з інтересів німецької політики. Автор документа вказував на широкий діапазон українського національного питання з міжнародної точки зору. Найбільш оптимальним розвитком він вважав ситуацію, коли б при сприятливих умовах було проголошено незалежність Закарпаття. Це дозволило б Німеччині під приводом “захисту” інтересів українського народу розгорнути активну політику поти Польщі, СРСР і Румунії. Однак за обставин, що склалися, таке розв'язання вважалося несприятливим. Відхилялася також орієнтація Закарпатської України на Угорщину. Шеф політичного відділу МЗС пропонував сприяти “найприроднішому” в тогочасних умовах вирішенню - наданню області автономії з орієнтацією на Словаччину і Чехословаччину.

Отже, німецька дипломатія вважала за доцільне включити в “чехословацьку кризу” ще один фактор - український.

Дотримуючись тактики вичікування, приховуючи і маскуючи свою політику щодо Закарпаття, вона прагнула вивідати до кінця наміри зацікавлених урядів, сприяючи водночас посиленню націоналістичних настроїв у сусідніх країнах і розпалюючи суперечності між окремими державами, щоб кінець-кінцем добитися на них впливу.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви “Підкарпатська Рутенія”. Прем'єр міністром став голова Автономно-землеробського союзу А.Бродій, а до складу уряду увійшли Е.Бачинський, С.Фенцик, А.Волошин, Ю.Ревай та І.П'єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску та шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й з потенційними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення “Великої України”. У листі французького посла в Берліні Р.Кулондра від 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: “Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою - створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка б повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна”.

Однак про нацистські плани щодо України більш охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрям основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1918 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українську тематику. Аналогічна картина спостерігалася і у Франції. Характерно, що західна преса подавала “українські” плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі “за” і “проти”, він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині.

Створення автономного уряду на Закарпатті, пожвавлення українського націоналістичного руху, пропагандистські акції з території Німеччини - все це спонукало хористів і пілсудчиків поспішити із своїми вимогами про відторгнення краю від Чехословаччини і передачу його Угорщині.

Тим часом нацисти плели мереживо інтриг навколо справи Закарпаття. Вони не відхиляли ревізіоністських зазіхань хористів, нацьковуючи їх тим самим проти Чехословаччини. Водночас гітлерівський уряд відмовлявся підтримувати ці вимоги в повному обсязі, а лише погоджувався на передачу Угорщині південних районів Словаччини і Закарпаття. У широкому плані ця гра набирала вигляду дилеми: або Закарпатська Україна буде проголошена самостійною державою і Німеччина приступить до реалізації своїх “українських” планів, що мало б для Угорщини і Польщі непередбачені наслідки, або край на певних умовах буде приєднаний до Угорщини. В такий спосіб нацисти сподівалися вплинути на політику Угорщини і Польщі, добиваючись від них поступок. Так, поєднуючи методи шантажу і заохочення, керівництво “третього рейху” змушувало хортиський режим робити перші кроки по шляху перетворення Угорщини на сателіта Німеччини. Вже в середині жовтня 1938 р. угорський уряд висловлював принципову згоду на вступ до “осі” і антикомінтернівського пакту.

За свою згоду на приєднання Закарпаття до Угорщини правителі “третього рейху” вимагали від уряду Польщі таких поступок, які б вели в кінцевому підсумку до повного підпорядкування політики Польської держави фашистській Німеччині. 6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю.Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й.Ріббентроп наполягали на розгліді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Прусією, акцептуючи одночасно на вирішення української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря.

Поєднуючи методи тиску і заохочення, німецька дипломатія ясно давала зрозуміти учасникам конфлікту, що лише Німеччина може бути арбітром у справі “чехословацького спадку”. В цих умовах угорському уряду не залишалося нічого іншого, як просити уряди Німеччини і Італії виступити в ролі третейських суддів у питаннях угорсько-чехословацького кордону. Подібне прохання адресував державам “осі” й уряд Чехословаччини. 2 листопада 1938 р. у Відні Ріббентроп та італійський міністр закордонних справ Г.Чіано в присутності делегацій угорського та чехословацького урядів оголосили своє арбітражне рішення про передачу Угорщині Південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгородом і Мукачевим.

Та під кінець листопада уряд Німеччини вніс у свою тактику щодо Закарпатської України істотні зміни. Приводом для цього послужили наміри хористів, яких активно підтримував уряд Польщі, організувати 20 листопада інтервенцію на Закарпаття і поставити таким чином гітлерівців перед доконаним фактом. Слідом за спільним дипломатичним демаршем Німеччини та Італії в Будапешті, керівництво “третього рейху” вжило ряд заходів, які мали продемонструвати прихильне ставлення до автономного Закарпаття та інтерес до українського питання взагалі.

Вже в найближчі дні після провалу Угорської військової акції на Закарпаття почали наносити візити німецькі офіційні особи. З особливим дорученням вивчити становище в краї до Хуста, куди після Віденського арбітражу була перенесена столиця Карпатської України, прибули прес-аташе німецької дипломатичної місії в Празі Г.Гофман і співробітник місії М.Шуберт.

У грудні 1938 р. представник уряду Карпатської України Ю.Ревай був запрошений до Берліна для ведення економічних переговорів. Він зустрічався із статс-секретарем МЗС Німеччини в особливих справах В.Кепплером. Під час розмови порушувалися питання про політичні наміри автономного уряду. Проте основна увага зверталася на корисні копалини Закарпаття і поставки до Німеччини лісу, про надання Карпатській Україні німецьких кредитів та технологічної допомоги. 7 грудня Кепплер і Ревай підписали угоду, за якою уряд Волошина зобов'язався поставляти Німеччині ліс, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну і вина.

Приблизно в цей час німецький уряд прийняв рішення заснувати німецьке консульство в Хусті.

З огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізовує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчило про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити “Велику Україну” як антирадянську силу.

Та на рубежі 1938-1939 рр. у міжнародній політиці намітилися серйозні зміни. Нацистська верхівка в другій половині грудня після певних вагань остаточно визначила фронти подальшої політики. Гітлер в той час прийшов до висновку про доцільність спочатку зосередитися на встановленні “нового порядку в відносинах на Заході” і лише після цього приступити до здійснення “великого німецького плану в Східній Європі”. Отже, реалізація плану щодо України як одна із стратегічних цілей відкидалася на пізніше. З цими намірами поєднувалося рішення військово-політичного керівництва про ліквідацію у найближчий час залишкової Чехословацької держави, що робило гостро актуальною і справу Закарпаття.

Намітивши операцію проти Чехословаччини на середину березня, правителі “третього рейху” водночас вирішили розв'язати і “українське” питання. Було прийняте остаточне рішення про передачу Закарпаття Угорщині.

У ніч на 15 березня1939 р. частини вермахту вступили на територію Чехії. Того ж дня угорські війська за згодою вищого військово-політичного керівництва Німеччини розпочали окупацію Закарпаття. Напередодні новообраний сейм Карпатської України проголосив її самостійною державою а А.Волошина обрано президентом.

Італійське керівництво також не підтримало Карпатської України. Муссоліні привітав угорський уряд з нагоди вступу його війська на територію Закарпаття. 18 березня угорські війська повністю захопили територію Закарпатської України і вийшли на кордони з Польщею.

Уряди Англії і Франції навіть не виступили на захист Чехословаччини, а обмежились звинуваченням німецького уряду в порушенні умов мюнхенської угоди.

Карпатську Україну Гітлер використовував для шантажування СРСР і Польщі, видаючи її за праобраз Великої України, куди мали увійти УРСР і західноукраїнські землі, що були під владою Польщі. Визначившись у подальших планах, Гітлер з метою “підіграти” Сталіну вирішив повністю передати Карпатську Україну Угорщині, розв'язавши в такий спосіб проблему, яку Сталін на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) іронічно сформулював так: “Комашка, що хоче прилучити до себе слона”.

Фактично українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 р., що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з населення дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтереси різних держав. Більшовицька Москва не могла змиритися з тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягає десятки мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польща боялася, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з “традиційним другом”, себто Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задовольнилась, а намагалася проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатсько українських земель.

На початку квітня 1939 р. верховне командування збройних сил Німеччини опрацювало директиву про єдину підготовку до війни 1939-1940 роки. У другій частині документа під кодовою назвою “Вайс” від 11 квітня був викладений план агресії проти Польщі, що розглядалася як попередній захід перед війною з Францією та Англією. Згідно з рішенням військово-політичного керівництва Німеччини, підготовка до вторгнення в Польщу мала бути завершена 1 вересня 1939 р.

Різке загострення німецько-польських відносин у ході підготовки нацистського нападу на Польщу послужило першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову замаячило українське питання. Його активізація була обумовлена насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів “третього рейху”. В ході опрацювання своїх антипольських заходів вони неминуче ставили перед собою різні питання, що стосувалися подальшій долі українських земель. На перших порах якихось викінчених конкретних намірів щодо Західної України у нацистської верхівки ще не було. Про загальний напрям її думок свідчать вказівки Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 р.: “Вторгатися на Україну фюрер не хоче. В залежності від обставин можна було б створити українську державу. Але ці питання поки що залишаються відкритими”.

Та вже в наступні тижні дедалі чіткіше визначилася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед під кутом зору сприяння успішній реалізації планів розгрому Польщі. Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили знову послужитися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення відносин з українською політичною еміграцією. У квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч представників фашистських організацій, установ і лідерів українських націоналістичних організацій. Гітлерівці обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угрупувань, подавати їм матеріальну і моральну допомогу. Під час наради йшлося про наміри німецького командування створити український легіон. Поновлюючи контакти з німцями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань.

Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Окрім члені ОУН, що проживали на території Третього Рейху, нацисті спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні. Їх звільняли, перевезли до Німеччини і розмістили у спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку. Наприкінці 1938 р. представники відомства генерала З.Канариса зважились на формування Українського легіону, ви шкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Там відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальший вишкіл, здебільшого до Німеччини. Легіон складався з двох куренів і налічував 800 осіб. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р.Сушка.

Німці хотіли підняти повстання на Західній Україні, яке б дало б їм підстави втрутитися у внутрітрішні справи Польщі і почати збройну агресію. Влітку 1939 р. міністерство Геббельса розгорнуло широку пропагандистську кампанію, в центрі якого було становище національних меншостей у Польщі. В німецькій пресі з'явилися численні статті, присвячені переслідуванню української меншості в Польщі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9