Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Релігійна свідомість з її першими уявленнями про надприродні явища породила культову практику: обрядові танці, заклинання, ворожіння тощо.

Оформлення релігії в сучасному розумінні слова відбулося разом з виникненням ранньокласового суспільства, перших національних державних утворень. Релігія даного періоду розвитку людства сповідувала політеїзм (тобто багатобожжя) та генотеїзм (визнання багатьох богів на чолі з одним верховним богом).

Стержнем такої релігії був міф. Він є найбільш давня система цінностей. Вважається, що в цілому культура рухається від міфу до логосу, тобто від вимислу і умовності до знання, до закону.

Міф - грецьке слово й перекладається як “переказ”. Термін “міфологія” має два визначення. Перше: “міфологія” - це наука, яка вивчає міфи (їхнє виникнення, зміст, розповсюдження). Друге: “міфологія” - система міфів і міфологічна свідомість різних народів. Міфологія як галузь культури є наївне і разом з тим фантастичне уявлення людей в докласовому і ранньокласовому суспільстві про світ, природу і людське буття. Міфи пояснюють походження світу, богів і героїв, а також взаємодію людини з богами, з природою. Але міф відрізняється від казки чи легенди тим, що сприймається як реальність.

Різні наукові школи дають різну оцінку міфам, вважаючи, що вони є:

- способом і формою певного донаукового мислення й світогляду;

- різновидом релігійної свідомості, тісно пов'язаної з обрядовою, ритуальною дією, перед усім спрямованою на природу, її сили;

- розповіддю, що ґрунтується на уособленні (персоніфікації) явищ природи і соціальних відносин з виразною тенденцією до їхньої символізації.

Проте всі дослідники погоджуються, що суть міфу складає несвідоме поріднення людини з силами природи. В міфу природа виступає як світ грізних, але рідних людині міфологічних істот або одухотворених предметів - богів, демонів, героїв, духів, рослин, каменів тощо. В міфу все умовно й символічно. Міф дозволяє загострювати той чи інший аспект цінності, гіперболізувати її, підкреслювати і навіть виокремлювати.

Міфологічний твір складається як би з двох рівнів - зовнішнього (образного) і внутрішнього - понятійного. В процесі росту раціонального мислення зовнішній (образний) рівень починає поступово зменшуватися. Відтак розвивається внутрішній (понятійний) рівень. Тобто виникають зародки філософії. Поступово міфи перепліталися з обрядами. Останні оживляли, інсценували міфи, тоді як міфи пояснювали, тлумачили ці обрядові таїнства.

Міф виник ще у первісному суспільстві, проте досяг розквіту в ранньокласовому суспільстві. За формою і змістом міфи й системи міфологічних поглядів мають етнічно чи локально забарвлений характер. З ними познайомитися дали можливість перші письмові джерела. Завдяки ним людство має уявлення про найдавнішу міфологію. Це були міфологічні системи країн Давнього Сходу: Месопотамії, Єгипту, Індії, історія яких сягає корінням в 1У-П тис. до н.е.

У них обожнювалися сили природи (наприклад, Сонце, Місяць, Вода, Земля, Блискавка, Потойбічний світ та інші, які представлялися в образі Богів), або трудова діяльність в образі Богів (землеробство, скотарство, ремесло тощо).

Однак міфологія як одна із цінностей культури досягла розквіту в Стародавній Греції. Давньогрецькі боги уособлювали не лише сили природи, а й важливі сторони соціального життя людей. Зокрема, Гермес опікав торгівлю, Аполлон протегував мистецтву, Феміда охороняла закони, Афіна уособлювала мудрість тощо.

Давньогрецькі боги не були моральним зразком для людини. Вони сварилися, інтригували. Отже, в цій релігії відсутнє протиставлення божественного й земного світів.

Проте саме міфологія дала можливість познайомитися з історією давньої Греції. З міфів ми отримали відомості про історичні події того часу, про суспільне життя й побут греків архаїчного періоду.

Давньогрецька міфологія стала підґрунтям для виникнення давньогрецької літератури, зокрема героїчного епосу. Він започаткований знаменитими поемами Гомера “Іліада” й “Одіссея”.

Водночас саме ці поеми є важливим джерелом для вивчення давнього періоду історії Греції, про який не має інших письмових свідчень.

Крім того, давньогрецькі міфи були основою для виникнення античного театру. Прообраз театральних вистав - це свята на честь популярного й любимого в багатьох областях Греції бога Діоніса (Вакха) - бога виноградарства й виноробства. Дані свята називалися Діонісії або Вакханалії (нагадаємо, що у римлян бог виноградарства і виноробства мав ім'я Бахус).

Вони стали витоками грецької трагедії. Із селянських свят з жартівливими піснями й танцями народилася комедія. Давньогрецька міфологія мала великий вплив на культуру багатьох європейських народів. До неї зверталися знамениті Леонардо да Вінчі, Тіціан, Рубенс, Шекспір, Моцарт, Глюк й багато інших художників, письменників й композиторів. Отже, у міфології беруть свій початок мистецтво, мораль, наука і взагалі все людське знання.

Ранньокласові форми релігії, в яких панувала міфологія, сприяли створенню перших національно-державних утворень. Як правило після розпаду цих держави вони теж зникали. Це сталося з релігією давніх держав Єгипту, Месопотамії, Індії, Греції тощо.

Замість них почали формуватися світові релігії. Ними стали буддизм (виник в У1 ст. до н.е.), християнство (зародилося у 1 ст. н.е.) й іслам (наймолодша релігія, що почала проповідуватися у УП ст. н.е.). Характерною ознакою названих світових релігій є монотеїзм, тобто віра в єдиного Бога. Ці основні світові релігії дали світу три великі книги - Веди, Біблію і Коран.

Релігійні учення, що проповідуються в цих священних книгах, суттєво відрізняються від міфології. На відміну від міфу в них обожнюється не природа, а надприродні сили людини (Будди, Христа, Мухаммеда) і, перш за все, дух з його свободою й творчістю.

Отже, головне у світових релігійних ученнях - віра в Бога-людину, або віра в надприродне, в чудо, в те, що не можна осягнути розумом, раціональним шляхом.

Християнська релігія тісно взаємодіє з культурою. Зокрема, біблійні сюжети про Бога людину Ісуса Христа були і є самими поширеними в живописі та його різновиді іконописі, фресках, мозаїці, скульптурі. Завдяки релігії розвивалася й архітектура, зокрема храмове мистецтво.

Цінності світської культури і цінності релігії впливають одна на одну. Культура створює релігію. Проте затвердившись, релігія починає змінювати культуру. Відтак подальший розвиток культури йде під значним впливом релігії. Вона сприяє формуванню духовної свідомості особистості, визначенню індивідуальної шкали цінностей та виборі ідеалів, виходу індивіда за межі вузькоземного бачення світу, служить конфесійній та соціальній інтеграції.

2. Мистецтво - одне із основних інститутів культури

Паралельно з релігією в історії культури існувало мистецтво. Воно твориться за рахунок художньої творчості. В свою чергу художня творчість - це особливий вид діяльності людини, що відтворює дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів. Можна констатувати, що мистецтво - одна із форм суспільної свідомості, котра виражає естетичне ставлення до дійсності.

Художнє освоєння дійсності відбувається за допомогою літератури, архітектури, скульптури, живопису, музики, танцю, театру, кіно та інших різновидностей людської діяльності. Ці види мистецтва й становлять основну складову художньої культури.

Поняття мистецтва й культури пересікаються, але не є тотожними. Художня культура - це культура виробництва мистецтва, його сприйняття і розуміння, розповсюдження і популяризації, у підсумку направлених на естетичне виховання. Проте основне завдання мистецтва не лише розвивати людину духовно, але й шляхом одухотворення служити позитивним змінам в її реальному житті.

Сприйняття мистецтва залежить від ступеню розвитку духовного світу конкретної особи. В свою чергу естетично-художнє виховання різних соціальних груп з притаманними їм субкультурами пов'язане як з соціальними факторами, так і з багатьма сферами суспільно-політичного життя. Водночас мистецтво впливає не лише на формування внутрішнього духовного світу людини, а й на всі напрямки її соціальної діяльності, адже в процесі спілкування з мистецькими цінностями в особистості виробляються художні враження, які підготовлюють її до майбутніх практичних дій.

Наслідки такого впливу є суттєвими. Сила мистецтва в особистому плані може схилити людину до рішучих дій, змінити її життя, а в суспільному - призвести до корінних змін в настроях і діях певних соціальних груп.

У мистецтві предметом відображення стали всі важливі явища людського життя й навколишньої природи. Засобом відображення є художній образ, головна особливість якого полягає у відтворенні загального через конкретне, тобто змалювання типового образу. Водночас створений образ характеризує світогляд митця, його розуміння дійсності.

І хоча мистецьким творам властива певна самостійність, оскільки вони творяться індивідуально, проте їхня направленість залежить від економіки, політики й моралі. Однак справжні мистецькі шедеври залишаються затребувані незалежно від доби, коли вони з'явилися, та її ідеалів.

Мистецтво зародилося у первісному суспільстві доби пізнього палеоліту. Воно представлене малюнками в печерах, різьбленням по кістці та каменю, ритуальними танцями тощо. Спочатку всі види мистецтва були пов'язані з першими релігійними уявленнями. З їхнім ускладнення розвивалося й мистецтво.

В окрему форму духовного життя мистецтво відособилося вже в класовому суспільстві. В свою чергу кожна епоха породила своє мистецтво. Зокрема, мистецтво початку Х1Х ст. - романтичне, мистецтво середини Х1Х ст. - реалістичне (воно проникнуте вірою в торжество розуму). Мистецтво кінця Х1Х ст. - початку ХХ ст. - символічне або декадентське і проголошує ідею своєї загибелі. Мистецтво ХХ ст. - документальне або формалістичне (цінна головно форма, а не зміст).

Отже, мистецтво являє собою складну систему видів і жанрів, що історично проходять певну еволюцію і за змістом та формальними ознаками утворюють певні напрями, стилі, школи й манери художньої творчості.

Художня обробка речей і знарядь праці започаткувала декоративно-ужиткове мистецтво. За його допомогою створюються художні предмети побуту й обстановки для формування інтер'єрів (тобто внутрішнього простору будівлі).

Будівництво житла дало поштовх для розвитку архітектури. Що ж таке архітектура? В перекладі з грецької це слово означає - будівничий. Отже, архітектура є мистецтво проектування й будівництва споруд та інших комплексів, що формують просторове середовище для життя й діяльності людини.

У процесі розвитку в архітектурі виробилися ряд стильових (історичних та національних) ідейно-художніх та естетичних напрямів. Серед них античний, романський, готичний, бароко, класицизм та інші. Особливості цих стилів ми будемо розглядати в наступних лекціях.

З архітектурою тісно пов'язане монументально-декоративне мистецтво. Воно служить для оздоблення творів архітектури і розкриття їхнього ідейно-образного змісту. Це є декоративні розписи, рельєфи, вітражі, скульптура малих форм.

До монументально-декоративного мистецтва відносять і мистецтво створення садово-паркових ансамблів і композицій.

Із зображення пластичних форм (художня виразність об'ємних форм) предметів і явищ у наочних образах виник живопис, скульптура, графіка. Визначення цих видів мистецтва наступне.

Живопис - художнє відображення видимого й уявного світу фарбами на поверхні, а саме на полотні, папері, стіні, склі, кераміці. Як і всі інші види мистецтва живопис є однією із форм суспільної свідомості, засобом пізнання світу та естетичного виховання.

Зорове втілення задуму (теми, сюжету) здійснюється в живописі за допомогою композиції та малюнка. Обсяг і розташування в просторі постатей і предметів передається світлотінню, лінійною, просторовою і кольоровою перспективою.

За тематикою й предметом зображення розрізняють жанри живопису. Ними є анімалістичний (французькою “анімал” - “тварина”, тобто зображення тварин), побутовий, міфологічний, релігійний, алегоричний (втілення в конкретному художньому образі абстрактного поняття, грецькою “інший”), історичний, батальний (військовий), портрет (французькою “обличчя”), пейзаж (французькою “місцевість”), натюрморт (французькою “мертва природа”) - зображаються предмети побуту, фрукти, овочі, квіти тощо.

У монументальному живописі (головним чином мається на увазі розпис стін) застосовують фреску, мозаїку, графіто, вітраж.

Фреска і мозаїка почали широко використовуватися в античній архітектурі. Термін “фреска” перекладається з італійської як “свіжий”. Сама назва відтворює техніку фрески. Це є живопис фарбами на свіжій штукатурці.

Термін “мозаїка” йде від грецького слова “музи”. Це були богині (дочки Зевса і Мнемозіни) - покровительки поезії, мистецтва і науки (Кліо - муза історії, Уранія - астрономії, Талія - комедії, Мельпомена - трагедії, Терпсіхора - танцю, Полігімнія - гімнів, Евтерпа - ліричної поезії, Ерато - любовної лірики, Калліопа - епічної поезії). Імена цих дев”яти муз вперше названі в поемі Гесіода “Теогонія” (УП ст. до н.е.), що розповідала про походження світу і богів.

Сама ж мозаїка являє собою зображення чи візерунок, виконані із кольорових каменів, смальти (кольорове непрозоре скло), керамічних плиток та інших матеріалів.

Графіто (в перекладі з італійської “видряпаний”). Техніка графіто передбачає продряпування верхнього тонкого шару штукатурки до оголення нижнього шару, який за кольором відрізняється від верхнього.

Вітраж широко представлений у храмовій архітектурі європейського середньовіччя, а саме в готичному стилі архітектури. Вітраж в перекладі з французької - “вставлення шибок”. Технікою вітражу є декоративна композиція чи орнамент, виконані із кольорового скла для вікон або дверей.

Видом образотворчого мистецтва вважається графіка. Це є однотонний малюнок, переважно виконаний на папері олівцем, пером, пензлем, вугіллям, крейдою.

Окремим видом графіки є гравюра. Вона з'явилася разом з виникненням друкарства. Сам термін перекладається з французької як “вирізати” і безпосередньо відтворює техніку створення гравюри. На дошці (що є друкарською формою) вирізається малюнок. Потім з нього за допомогою друкарської фарби робиться друкарський відбиток.

Протягом усього існування людського суспільства досить поширеним видом мистецтва стала скульптура. Термін скульптура в перекладі з латинської означає “вирізаю”.

Перші скульптурні зображення виникли ще в первісному суспільстві. Що ж таке скульптура? Скульптура - це вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємність, тримірну форму й виконуються з твердих і пластичних матеріалів (камінь, метал, глина, гіпс).

Розрізняють круглу скульптуру і рельєфну. Круглу скульптуру можна споглядати з усіх боків. Вона представлена статуями, погруддями. У рельєфі опукле зображення виступає з площини, що становить основу твору.

Існує монументальна скульптура, тобто така, яка має значні розміри. До неї відносяться пам'ятники, монументи, скульптурні композиції. Є також станкова скульптура, що має набагато менші розміри (приблизно природні розміри). Маленькі ж статуетки людей і тварин отримали назву скульптури малих форм.

Буття людини і навколишній світ відобразились у танцях, музиці, співі, театралізованих виставах, що є також видами мистецтва.

Танець - вид мистецтва, в якому художній образ створюється за допомогою рухів танцівника.

Музика (термін походить від грецької - “мистецтво муз”). Вона відтворює дійсність у художньо-звукових образах. За способами виконання музика поділяється на вокальну (голос співака), інструментальну (звучання різних інструментів), вокально-інструментальну (поєднання двох перших).

Театр (в перекладі з грецької “видовище”) - вид мистецтва, яке відображає дійсність у художніх сценічних образах. Як вже ми відмічали раніше, театральні вистави започаткували давні греки.

Одним з найдавніших є мистецтво слова. Спочатку воно існувало в усній формі оповідей, міфів, епосу. З виникненням писемності мистецтво слова розвинулося у художню літературу.

Література в перекладі з латинської означає “рукопис”. Отже, література - це твори писемності, в тому числі художні, наукові, політичні та інші.

Художня література - один із різновидів мистецтва, яке відтворює дійсність або уявлення про неї в художніх образах. Існують три літературні роди: епос, лірика, драма.

Епос (в перекладі з грецької “слово”, “розповідь”). До нього відносяться народні героїчні пісні, поеми, сказання, в яких відображаються важливі події історичного життя народу. Найдавніші види епічної творчості народу - міф, казка, легенда.

Лірика - віршовані твори, що передають людські почуття, емоції, переживання.

Драма - один із основних жанрів драматургії поряд з трагедією і комедією.

Головні літературні напрями - класицизм, романтизм, реалізм, натуралізм та інші. Більш детально про них буде йти мова в наступних відповідних лекціях.

З винаходом нових технічних заходів з'явилося мистецтво фотографії, кіномистецтво, мистецтво радіо і телебачення. Етапи їхнього розвитку також будуть висвітлюватися пізніше.

Тут лише зазначимо, що радіомистецтво й кіномистецтво стали можливі з виникненням наприкінці Х1Х ст. радіо й кінематографічної техніки. Існує чотири види кіномистецтва: художнє (ігрове), документальне, науково-популярне і мультиплікаційне (латинською “множення”). Ще одна назва останнього - анімаційне (латинською “аніма” - “душа”, тобто “одухотворення” , “оживлення”).

Мистецтво телебачення оформилося у середині ХХ ст. і пов'язане з передачею на відстань зображень рухомих предметів за допомогою радіоелектронних пристроїв.

Перелічені види мистецтва можна згрупувати за способами сприйняття їх людиною. Такими є наступні.

1. Просторові або пластичні (об'ємні) - за способом втілення художнього образу. До них належать архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, література.

2. Слухові - за формою чуттєвого сприйняття. Серед них музика, радіо.

3. Зорово-слухові - поєднують властивості кількох видів. Прикладом є театр, кіно, телебачення, цирк.

Роль мистецтва у розвитку культури суперечна, воно одночасно конструктивне й деструктивне. Мистецтво може виховувати в дусі високих ідеалів і навпаки.

В цілому мистецтво здатне підтримувати відкритість системи цінностей, відкритість пошуку й вибору орієнтації в культурі. Така специфіка мистецтва сприяє вихованню духовної незалежності людини, свободи її Духа. Для культури це важливий потенціал і фактор її розвитку.

3. Освіта як основний елемент в системі цінностей культури

В оволодінні знаннями в усіх галузях культури важливу роль відіграє система освіти. Що ж таке освіта? Освіта - це процес і наслідок засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок необхідних як для практичної, так і для наукової діяльності. Освіта - необхідна умова підготовки індивіда до життя й праці, основний засіб його прилучення до культури. Саме вона здійснює передачу й відтворення культурного досвіду поколінь. Причому транслюються не лише знання, але й тип мислення, будова мови, спілкування, загальнолюдські й національні цінності, традиції й новації.

Отже, оволодіння культурою починається із освіти. Завдання освіти - доручення людини до культурних цінностей науки, мистецтва, моральності, права, господарювання, тобто перетворення природної людини в культурну.

В освітньому процесі важливе значення має писемність. В свою чергу вона пройшла ряд етапів розвитку. Як відомо, існують три головні типи письма: піктографія, ідеографія та фонографія. Вони історично змінювали один одного.

Для первісного суспільства характерна піктографія (від латинського слова “piktus” - “розмальований” і грецького “grapho” - “пишу”). Піктографія - це письмо, знаки якого (піктограми) мають вигляд малюнків. Ці малюнки наочно зображували предмети та явища дійсності: людей, птахів, дерева, житло тощо.

Наступний етап у розвитку письма - ідеографія. Цим типом письма почали користуватися народи Стародавнього Сходу. Ідеографія - один з типів письма, знаки якого передають цілі поняття, тобто ідею.

Сучасний тип письма - фонографія. Фонографія - письмо, знаки якого відтворюють звуки (“фоно” в перекладі з грецької - “звук”).

Саме письмо дало можливість передавати вироблені знання із покоління в покоління. У підсумку писемність стала важливим фактором розвитку освіти.

Зміст освіти, її рівень визначаються вимогами суспільного виробництва, обумовлюються суспільними відносинами, станом науки, техніки і культури та рівнем розвитку освітянської справи і педагогічної науки.

Основний шлях одержання освіти - навчання й виховання в навчальних закладах. Проте значну роль в освітньому процесі відіграють самоосвіта, різні форми підвищення кваліфікації, культурно-освітня діяльність.

Таким способом відбувається введення людини у світ культури на різних етапах її життя. Спочатку дане введення здійснюється у формі загальної освіти. Її надають дошкільні й шкільні види освітянської справи. Набувши її, особа спроможна оволодіти спеціальною професійною освітою. За рівнем вона поділяється на середню спеціальну освіту, професійно-технічну освіту та вищу освіту. Завдання підготовки кадрів цього рівня вирішують професійно-технічні училища, коледжі та вузи. В свою чергу професійна освіта ділиться на гуманітарну й технічну.

Найбільш значними способами передачі в освіті культурного досвіду є діалог й творчість людей. У першому випадку важлива роль учителя, який здійснює трансляцію культури. У другому випадку вагоме значення має здатність самої людини поповнювати й удосконалювати свої знання.

Отже, освіта - це сукупність систематизованих знань, умінь, поглядів і переконань, набутих у різних навчальних закладах або шляхом самоосвіти.

Зміст освіти - в культурному переродженні. Якщо внутрішнє переродження не відбувається, значить освіта малоефективна.

4. Наука - складова частина системи цінностей культури.

Наука - один із порівняно нових інститутів у структурі культури. Хоча вона і зародилася ще в стародавньому світі у зв'язку з практичними потребами людей, але почала складатися лише в ХУ1-ХУП ст. У ході розвитку наука перетворилася у виробничу силу і важливий соціальний інститут, котрий впливає на всі сфери людського життя.

Що ж таке наука? Яке її визначення? Наука - це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення й використання системи знань про дійсність. Поняття наука включає суму набутих наукових знань. Наука є складовою частиною духовної культури людства. Термін “наука” вживають й для позначення окремих галузей наукового знання.

Наука досліджує різні рівні системи організації і форми руху матерії, істотні властивості природних явищ, встановлення їхніх законів. Все це робиться з метою управління природними й соціальними процесами, передбачення характеру й напряму їхнього розвитку, створення нових технологій і удосконалення виробництва.

Як система знань наука охоплює не лише фактичні дані про предмети навколишнього світу, помисли й дії людини, не тільки закони і принципи вивчення об'єктів наукового пізнання, але й певні форми й способи їх усвідомлення, і нарешті - їхнього філософського тлумачення. Таким чином наука виступає як форма суспільної свідомості.

Фундаментом науки була філософія. Філософія намагається висловити мудрість у формах думки. Звідси й її назва, котра буквально перекладається з грецької як “любов до мудрості”.

Філософія виникла як духовне переборення міфу. В останньому мудрість була виражена у формах, які не допускали її критичного осмислення і раціонального доказу. В якості мислення філософія намагається раціонально пояснити буття.

Таким чином, філософія виступає як теоретичний світогляд і відображає людські цінності, людське ставлення до світу. Тобто, філософія є наука, що виробляє цілісний погляд на світ і місце людини в ньому.

Оскільки світ в широкому понятті є світ культури, то філософія виступає як осмислення, або цитуючи німецького філософа Георга Гегеля (1770-1831), філософія є теоретична душа культури. Різноманітність культур і можливість різних змістових позицій всередині кожної культури приводить до різноманітності філософських учень.

Розвиток філософії дав поштовх для розвитку науки як такої. Наука має за мету раціональну реконструкцію світу на основі осягнення, розуміння його суттєвих закономірностей.

Отже, духовна еволюція через релігію й філософію привела людство до науки. Саме в науці достовірність й істинність отриманих знань перевіряються спеціально розробленими засобами й способами. Наука належить сучасній культурі, породжує цивілізацію і пов'язує їх в цілісне утворення.

За визначенням деяких дослідників, наука в своєму розвиткові пройшла ряд етапів.

Першим є класичний етап науки. Він характеризується пануванням в науці класичної механіки з її жорстко визначальними причинно-наслідковими зв'язками. Йому відповідає образ всесвіту як часового механізму. Тобто в цей період панувало уявлення про механічну картину світу.

Другий етап - некласичний. Він розпочався наприкінці Х1Х - початку ХХ ст. у зв'язку з революцією у фізиці, пов'язаній з виникненням ідей відносності, ймовірності тощо. Нові відкриття в цій галузі науки докорінно змінили традиційні уявлення людства про світ, про своє місце в ньому.

У сучасному розумінні поняття науки включає в себе вчених з їхніми знаннями, досвідом; наукові заклади, експериментальне, лабораторне устаткування; науково-дослідні програми творчої діяльності; систему інформації, підготовки й атестації наукових кадрів; форми функціонування й використання усіх набутих знань.

Сучасна система науки умовно поділяється на три групи - природничі, технічні й суспільні наукові дослідження. В свою чергу кожна з цих груп поділяється на численні конкретні наукові дисципліни.

Наукові дослідження підрозділяються на фундаментальні й прикладні. До фундаментальних досліджень відноситься пізнання законів, що управляють природою і суспільством. У прикладних дослідженнях результати фундаментальних досліджень застосовуються для розв'язання пізнавальних і соціально-практичних проблем. Як правило фундаментальні дослідження передують прикладним, створюючи для останніх теоретичну основу. Скорочення відставання прикладних наук від фундаментальних - основне завдання науковців.

На даному етапі розвитку людства наука все більше взаємодіє з технікою. Такий поступальний взаємозв'язаний розвиток науки й техніки отримав назву науково-технічного прогресу.

Витоки науково-технічного прогресу відносяться до пізнього Відродження (ХУ1-ХУП ст.). Саме тоді став зміцнюватися союз наукової, технічної й винахідницької діяльності. Найбільш яскравою особою, яка уособлювала цей союз, був Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - художник, скульптор, архітектор, вчений, інженер.

Зближення й взаємовплив науки й техніки остаточно оформилися наприкінці ХУШ - початку Х1Х ст. Розвиток науково-технічного прогресу в середині ХХ ст. привів до науково-технічної революції.

Які ж її основні риси? Це - стирання відмінностей між фізичною й розумовою працею, зростання творчого рівня праці, а саме витіснення людини із сфери безпосереднього виробничого процесу (тобто його автоматизація).

В умовах науково-технічної революції склалася єдина система “наука-техніка-виробництво”. В цій системі науці належить провідна роль.

Значення науки швидко зростає. Сучасна культура глибоко змінюється під впливом науки. Творчі можливості науки величезні. Вони все більш глибоко реформують, розвивають культуру. В історії людства наука діє як сила, що цивілізує, а культура - як сила, що одухотворяє.

Разом з тим на вершині могутності науки її може чекати криза. Останню наука може не подолати. Адже саме наука створила засоби для руйнації природи і знищення людини в ядерній війні й екологічній катастрофі.

Таким чином, релігія і мистецтво, наука і освіта є основними інститутами культури. Сама ж культура висвітлюється через призму цих її головних інститутів. Відтак у всіх наших наступних лекціях розвиток культури буде розглядатися головно саме через призму перелічених основних інститутів культури.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 2:

1. Гуревич П.С. Философия культуры. - М.: NOTA BENE, 2001. - 349 с.

2. Доусон К.Г. Религия и культура. - СПб.: Алетейя, 2001.- 280 с.

3. Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) - К.: Товариство “Знання” України, 2007. - 591 с.

4. Корінний М., Потапов Г., Шевченко В. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. - К.: Україна, 2000.- 182 с.

5. Коростовцев М.А. Религия Древнего Египта. - СПб.: Журн. “Нева”: Летний сад, 2000.- 462 с.

6. Культура и культурология: Словарь. - Екатеринбург, М.: Деловая книга. Академ. проект, 2003.- 926 с.

7. Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.). - з вид. - К.: Знання, 2007. - 567 с.

8. Лапицкий В.В. Наука в системе культуры. - Псков: Псков. ин-т повышения квалификации работников образования. 1994. - 135 с.

9. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко). - К.:Знання. 2006, - 447 с.

10. Мифы и легенды народов мира. В 3 т. - М.: ОЛМА-Пресс, 2000. - Т.1. - 815 с.; Т.2.- 814 с. - Т.3. - 815 с.

11. Нікітін Володимир. Культурна політика в Україні: гуманітарна безпека, мова, освіта. (В. Нікітін, М. Кузьменко, О. Кузьменко; Міжнародний центр перспективних досліджень). - К.: Октіма, 2007. - 88 с.

ТЕСТ

Тема 2. Інститути культури як система її цінностей.

1.Обожнювання речей неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних предметів - суть релігійних уявлень:

а) фетишизму; б) тотемізму; в)анімізму;

2.Міфологія як одна із цінностей культури досягла розквіту в країні (країнах):

а) Стародавнього Сходу; б) Стародавньої Греції; в) Стародавнього Риму.

3.Самою ранньою світовою релігією став (стало):

а) буддизм; б) християнство; в) іслам.

4.”Веди” - священна книга послідовників:

а) християнства; б) ісламу; в) буддизму.

5.Письмо, знаки якого мають вигляд малюнків, називається:

а) піктографія; б) ідеографія; в) фонографія.

6.Зображення чи візерунок, виконані із кольорових каменів, смальти (кольорове непрозоре скло), керамічних плиток, є технікою:

а) мозаїки; б) фрески; в) вітражу.

7.Вирізування на дошці (що є друкарською формою) малюнка, а потім створення з нього за допомогою друкарської фарби друкарського відбитку є технікою: а) графіки; б) гравюри; в) графіто.

8.Декоративна композиція чи орнамент, виконані із кольорового скла для вікон або дверей, є технікою: а) мозаїки; б) рельєфу; в) вітражу.

9.Анімалістичний жанр живопису - це зображення:

а) тварин; б) людей; в) природи.

10.Продряпування верхнього тонкого шару штукатурки до оголення нижнього шару, який за кольором відрізняється від верхнього шару, є технікою: а) графіки; б) гравюри; в) графіто.

ТЕМА 3.

“КУЛЬТУРА ТА КОНЦЕПЦІЇ ЇЇ РОЗВИТКУ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ”

План

1. Осмислення поняття культури у філософській думці.

2. Богословська концепція розвитку культури.

3. Еволюційна і циклічна концепції розвитку культури.

4. Психолого-аналітична, функціональна й соціологічна концепції розвитку культури.

1. Осмислення поняття культури у філософській думці

Започатковує осмислення культури людського суспільства міфологія (нагадаємо, що міфологія - це уявлення давніх людей про світ, богів і героїв). Міфологічне мислення складає великий пласт культури.

У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Міфологічні культурні, а точніше релігійні уявлення давніх людей тісно пов'язані з силами природи, які уособлювалися в певних богах (тобто панував політеїзм - віра в багатьох богів). Подальший крок у розумінні культури зробила філософія Стародавньої Греції. Нагадаємо, що таке філософія. Це наука, яка виробляє цілісний погляд на світ та місце людини в ньому (грецькою філософія “любов до мудрості”).

Давньогрецькі філософи Арістотель, Платон, Протагор, Полібій, а також китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи та її виявом. За їхніми уявленнями подібно будь-якій живій істоті культура народжується, живе і вмирає. Етапи її розвитку нагадують зміну пори року.

Традиції такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Зокрема, історик і філософ Ібн-Халбун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років. Після цього культура перемагається більш сильнішою культурою (як правило культурою завойовників). Цей напрямок отримав назву “культурного натуралізму”.

У часи середньовіччя, коли в Європі культура була поставлена на службу церкві, поняття культури й релігії збігаються. Про богословську концепцію культури мова буде йти далі.

Для подальшого розвитку поняття культури поштовшом стали ідеї Просвітництва, що панували в Європі у ХVП-ХVШ ст. У цей час утверджуються нові думки. А саме - людина є творча істота. Вона може змінювати світ і удосконалювати саму себе. Це самовдосконалення людина може здійснювати, опираючись не на догми й авторитет церкви, а на силу свого розуму.

Відтак саме в епоху Просвітництва виникло нове, не релігійне, а світське уявлення про культуру як про всебічну реалізацію (матеріальну й духовну) людського розуму. Завдяки йому відбувається розвиток людського суспільства, а отже й його культури.

У розвиток просвітницької культурологічної думки значний внесок зробив німецький просвітник Самуель Пуфендорф (1632-1694). Під культурою він розумів усі життєві блага й зручності, які досягло людство в результаті своєї діяльності по перетворенню природи і удосконаленню внутрішнього світу особистості. Ці перетворення досягаються завдяки освіті через знання, винаходи, різні громадські інститути тощо. Причому Пуфендорф розглядав культуру не лише як процес удосконалення, але як і стан, ступінь розвитку людини й суспільства.

Ці ідеї щодо поняття культури сповідували і філософи французької просвітницької школи. Головно всі вони рушійною силою розвитку культури вбачали розум й освіту. На їхню думку культура повинна сприяти побудові досконалого суспільно-політичного ладу. Таке суспільство повинно ґрунтуватися на засадах розуму, де у кожної людини виховані розумні потреби. Досягти такого рівня розвитку суспільства французькі просвітники планували за допомогою підвищення рівня освіти народу.

Для розвитку культурології важливе значення мали ідеї видатного французького просвітника Вольтера - справжнє ім'я і прізвище Марі Франсуа Аруе (1694-1778). Одним із перших він висунув ідею створення історії культури. В число досліджуваних об'єктів культури Вольтер включив поряд з Європою й інші частини світу.

Змістом історичного прогресу вчений вважав боротьбу розуму й просвіти з неосвіченістю. В цій боротьбі важливе місце належало перебудові суспільних відносин на нових розумних засадах, без експлуатації одних класів іншими.

До протилежних висновків щодо впливу культури на розвиток людства прийшов відомий представник французького просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778). Він дотримувався думки, що культура з усіма її досягненнями лише віддаляє людство від його ідеального стану.

Згідно теорії Руссо негативний вплив культури на розвиток людства витікав із розподілу праці, який приводить до нерівності людей. Він вбачав у нерівності джерело усіх соціальних пороків. На відміну від сучасного суспільства філософ ідеалізував патріархальні відносини, що існували в докласовому суспільстві.

Незважаючи на певні недоліки його культурологічної теорії, вона мала свої позитивні сторони. А саме Руссо намагався розвінчати витоки пороків культури в умовах буржуазного суспільства, яке зароджувалося. Він побачив негативні наслідки буржуазної цивілізації. Цими наслідками були зростання соціальної нерівності, моральної й фізичної деградації людини.

Критика буржуазної цивілізації була розвинута французькими соціалістами-утопістами. Зокрема, один із її представників Шарль Фур'є (1772-1837) наголошував, що порок у варварському суспільстві практикується в простому вигляді. В буржуазному цивілізованому суспільстві порок набирає складну, лицемірну форму й бідність народжується від самого достатку, багатства.

Ці філософські погляди деякої частини просвітників породили ідею повернення людства до рівня доцивілізованої стадії.

Дещо інший підхід до культури у німецького філософа-просвітника Йоганна Гердера (1744-1803). Він розглядає культуру як необхідний атрибут усіх народів: варварських і цивілізованих, античних і середньовічних, європейських і азіатських.

По Гердеру некультурних народів взагалі немає. Культура всеохоплююча. Тому ми можемо говорити лише про культурні чи менш культурні народи.

Вчений пов'язував прогрес в галузі культури з прогресом освіти. Філософ називав культуру людини її “другим народженням”. Відтак культура виступає як традиція виховання, що визначає певний спосіб життя. Яка традиція виховання, такою й становиться людина, її моральне обличчя. Проте Гердер вважав все людство єдиним й заперечував його поділ на раси.

Значне місце у розвитку людства мислитель відводив релігії. Згідно його теорії релігія - самий давній елемент культури. Відсутність релігії - свідоцтво про саму ранню стадію існування народу. Релігія принесла всім народам початки культури й наукового знання. Вчений відмічав, що всі давні європейські нації (греки, етруски, римляни), отримали знання із релігійного джерела.

На його думку так виникла художня культура, природознавство, правознавство та інші важливі галузі культури.

Гердер був не лише теоретиком культури, але й одним із перших її істориків. Як вважав учений людський рід виник в Азії, а саме в Китаї. За Гердером тут зародилася писемність, виникло землеробство, скотарство, сформувалися перші держави.

У цьому помилка філософа, оскільки на той час ще не були розшифровані ні шумерський клинопис, ні давньоєгипетські ієрогліфи.

В його працях значне місце відводилося дослідженню давньогрецької культури, що заклала основи європейської культури.

Неможливість реалізації просвітницького ідеалу першим зрозумів родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804). Він теж творив в епоху Просвітництва. На відміну від своїх сучасників-просвітників мислитель дотримувався думки, що людина за своєю природою не добра, а зла. Тому природа людини не може бути підставою для обґрунтування суспільного ладу.

Він наголошував, що культурний прогрес відбувається завдяки суперечностям суспільного життя, а не завдяки вродженому прагненню до щастя.

У розумінні Канта культура - це здатність людини переборювати егоїстичні природні бажання. Водночас культура - це вміння підкоряти свої пристрасті й поведінку моральному обов'язку. По Канту з виходом людини з природного стану й починається історія людства, історія його культури.

Як вважав філософ справжня моральна поведінка людей можлива лише в розумному й справедливому суспільстві. Це є основною умовою культури, що може бути досягнута лише в правовій державі.

На практиці культурницькі ідеали просвітників були розвіяні дійсністю ранньобуржуазного суспільства. Розчарування в ідеалах Просвітництва та реальності буржуазного суспільства проявилося у німецькому романтизмі. Його найвідоміші представники: брати Шлегелі (Фрідріх (1772-1829) і Август Вільгельм (1767-1845), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Людвіг Тік (1773-1853).

Глибоко відчуваючи колізії свого часу, вони поетично оспівували минуле, в першу чергу середньовіччя. Романтики критикували буржуазну цивілізацію як ворожий людині суспільний стан.

Водночас вони протиставляли цій дійсності світ мистецтва. На їхню думку у світі художніх образів людина звільняється від земного, буденного і потрапляє під владу поетичної імпровізації та інтуїції.

На відміну від “природної людини” просвітників, яка підпорядковувала свої вчинки законам природи, романтики возвеличували суб'єктивну могутність генія, вирішальну силу художнього уявлення, що формує дійсність за власними законами.

Інший підхід до визначення поняття культури започаткував німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Історію культури він розглядає як історію свободи духу.

Він поділяє світову історію культури на чотири періоди: східний світ (Китай, Індія, Персія, Єгипет), грецький, римський та германський.

Культура Сходу - це дитинство людства, позаісторичний час, тому що дух тут ще позбавлений свободи і лише прагне до визволення.

Грецька культура - це світ юності, період формування індивідуальності, усвідомлення свободи.

Римська цивілізація - період змужніння людства, становлення свободи особистості, яка стає суб'єктом правових відносин.

Нарешті завдяки християнству германські народи усвідомлюють, що свобода - основна властивість людської природи.

Релігія, мистецтво, філософія, наука, право, держава є у Гегеля загальними ідеями. Вони визначають в кожну окрему епоху ступінь розвитку абсолютного духу на шляху до самопізнання. Вони ж є й проявами культурного розвитку.

У філософії мислителя знаходить своє завершення вчення про розум. Він вважав його величезною соціальною силою, що рухає прогрес. Адже завдяки розуму, наголошував філософ, людина завойовує природу й удосконалює себе.

Над проблемами поняття культури плідно працюють й сучасні філософи. Набув поширення так званий діяльнісний підхід до визначення феномену культури. Зокрема, представник київської культурологічної школи В.П. Іванов трактує культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Тобто культура є способом людського буття, яке реалізується у різноманітності культурного існування як певної особи, так і суспільства взагалі.

Культурологічні вчення французьких і німецьких філософів-просвітників, представників німецької класичної філософії, сучасних філософських шкіл мають значний вплив на формування й розвиток філософських концепцій розвитку культури. Тепер перейдемо до їхнього висвітлення.

2. Богословська концепція розвитку культури

Однією з перших філософських концепцій розвитку культури стала богословська концепція, що виникла у середньовічній Європі. Саме в цей період утверджується християнство - монотеїстична релігія (як ми вже відмічали “монотеїзм” - віра в одного бога). Воно об'єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі освіту, науку, мистецтво.

Відтак однією з самих поширених середньовічних концепцій культури стала богословська концепція культури. Деякі вчені називають її ще релігійною концепцією. Вона закладена отцями християнської церкви, зокрема Аврелієм Августином (354-430 рр.) - єпископом із м. Гіппон, що знаходилося в Північній Африці.

При її розгляді слід підкреслити, що в ній термін “культура” вживається у значенні культу (латинською cultus - “вшанування”, “поклоніння”). У даному випадку етимологічний (словесний) смисл культури не випадково збігається з понятійним.

Звідси суть богословської концепції: поклоніння вищій надприродній силі (Богу), яка керує долею світу та людей, і є основним завданням культурної діяльності людства. Тут головне - через пізнання Бога підготуватися до справжнього життя. В свою чергу це життя лежить за межами соціального буття з його повсякденними турботами і хвилюваннями.

Спробу поєднати аристотелізм і християнство здійснив знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Аристотелізм - наукове вчення грецького філософа Аристотеля, в якому поєднані вчення грецьких філософів Демокрита і Платона. В свою чергу Демокрит проповідував матеріалізм: в світі первинна матерія, а Платон - ідеалізм: первинний дух, тобто ідея.

Основний принцип філософії Фоми Аквінського - гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний довести існування Бога. У розробленій ним системі сполучалися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність. Богословська концепція знайшла подальший розвиток наприкінці Х1Х - початку ХХ ст., зокрема, в працях Пауля Тілліха (1886-1965) і Миколи Бердяєва (1874-1948).

Німецько-американський теолог і філософ Пауль Тілліх (після приходу Гітлера до влади виїхав до США) - представник діалектичної теології. У філософському розумінні діалектика - це вчення про найзагальніші закони руху і розвитку, а діалектичний метод розглядає дійсність в її русі, розвитку. Теологія (перекладається з грецької як “слово про бога”) є наукою про релігію. Тобто представники діалектичної теології прагнули показати і обґрунтувати розвиток релігійного вчення. Зокрема, Пауль Тілліх намагався створити універсальну “теологію культури”. Її основна ідея - примирення розуму й божественного прозріння.

Російський релігійний філософ Микола Бердяєв (висланий у 1922 р. більшовицькою владою за кордон) - представник так званої теорії “пошуку Бога”. За Бердяєвим культура є результатом розгортання змісту (розвитку) релігійного культу. Філософ твердить, що культура сформувалася із перших культів. Першим культом стало захоронення предків. Воно ж було наслідком усвідомлення смерті й бажання її перемогти.

Але у людини не має фізичної можливості досягти цього. Відтак вона шукає шляхи духовні, тобто шукає Бога. Звідси йде вислів “пошук Бога”. Згідно теорії Бердяєва за таких умов з'явилася духовна культура. З самого початку вона сконцентрована на проблемі безсмертя. Як приклад наводиться “Єгипетська книга мертвих” - уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ.

Філософська думка, наукове пізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мораль - усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч ще не в розгорнутій формі. Однак у самій культурі, на думку філософа, закладена тенденція до розкладу своїх релігійних і духовних основ.

У наш час значне поширення набуває ісламська культурологія. Згідно неї культура розвивається завдяки ідеям Корану. Її ідеологи, проголосивши у 1980 р. іслам “цивілізаторською релігією”, пророчать йому вирішальну роль у розвитку світової культури. Вони підкреслюють, що в мусульманському світі саме завдяки ісламу виникли міста як осередки поклоніння Богу. В свою чергу останні стали центрами розвитку освіти, науки, мистецтва.

Теологічні концепції ґрунтуються на протиставленні духовної й матеріальної культури. Їхні автори дотримуються думки, що духовна культура може розвиватися лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму. За твердженнями теологів матеріальній культурі притаманні секуляризація (вилучення культури із церковного відання й передача її у світське, цивільне відання) та атеїзм (невіра в Бога), що гальмують розвиток культурного прогресу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10