Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Високий рівень освіти позитивно впливав на розвиток римської науки. Остання не лише засвоїла науковий досвід завойованих народів, але й наповнила його новим змістом. Проте як практичні люди римляни в першу чергу звертали увагу на ті галузі науки, які давали безпосередній практичний результат.

Потреби політичного й економічного життя спонукали розвиток прикладних наук - юриспруденції, агрономії, архітектури, географії, медицини. Самим визначним науковим доробком римлян стало оформлення ними такої науки, як юриспруденція. Римське право й зараз є обов'язковим предметом в усіх вищих навчальних правознавчих закладах.

Перші письмові закони з'явилися ще за часів протистояння плебеїв і патриціїв у період ранньої республіки. Вони гарантували рівність політичних прав усіх громадян Риму. Так звані “Закони 12 таблиць” заклали підвалини римського законодавства.

Особливе ставлення римлян до своєї держави обумовило виняткову роль історичної науки. Прославлення держави вимагало опису її досягнень і в першу чергу військових перемог. Авторами історичних праць ставали навіть високопоставлені особи. Зокрема, написав ряд історичних творів римський диктатор, полководець Гай Юлій Цезарь (100-44 рр. до н.е.). У “Записках про Галльську війну”, “Записках про громадянську війну” він описав своє життя, свої військові походи і військові перемоги. Юлій Цезар був другим після Цицерона римським оратором. Йому належить крилатий вислів: “Прийшов, побачив, переміг!”.

Одним із основних джерел у вивченні історії Римської держави періоду республіки стали твори Тіта Лівія (59 р. до н.е. - 17 р. н.е.) - автора 142 книг “Римської історії від заснування міста”. Тіт Лівій працював над нею протягом 40 років. Він був надзвичайно працездатним і намагався доводити початі справи до звершення, при цьому наголошуючи: “Краще пізніше, ніж ніколи”.

У працях Публія Корнелія Тацита (близько 58-120 рр. н.е.). йде мова не лише про республіканський Рим, але й Рим часів імперії. Це були його “Аннали” (з латин. - “рік”) - своєрідні літописи, в яких відтворюються за роками найважливіші події, та “Історії”, в яких описується життя римських імператорів. В іншій свої праці “Германія” Тацит розповідає про суспільний лад і побут давніх германців. В його творах згадуються і слов'янські племена, зокрема венеди.

Й сьогодні у читачів великою популярністю користуються твори Плутарха, грека за національністю (біля 45-127 рр. н.е.).Він працював у жанрі історичного портрету. Головною його працею є “Порівняльні історії” видатних греків і римлян (50 біографій). Інші твори історика, що дійшли до нащадків, об'єднані спільною назвою “Моралії”.

Практицизм у науці вплинув на стан філософії. В римській філософській думці не з'явилося жодного нового оригінального напрямку. Римські вчені-філософи в основному осмислювали, переварювали досягнення грецької філософської науки. Великого поширення набув стоїцизм, який став майже офіційною доктриною Риму.

У Римській державі визнання видатного представника стоїцизму здобув Луцій Анней Сенека (близько 4 р. до н.е - 65 р. н.е.) - відомий політичний діяч, письменник. Насамперед він розробляв проблеми практичної моралі: презирство до смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Незважаючи на те, що Сенека був вчителем імператора й мав на нього значний вплив, життя його закінчилося трагічно. Нерон запідозрив філософа у зраді й примусив покінчити життя самогубством.

У практичних римлян були в пошані вчені-енциклопедисти, які в своїх працях намагалися дослідити різні галузі наукових знань.

Таким був відомий вчений і письменник Марк Терецій Варрон (116-27 рр. до н.е.). Його перу належить близько 74 творів приблизно в 620 книгах (більшість з них до нашого часу не дійшла) по історії літератури, філософії, історії математиці та ін.

Справжню енциклопедію природничих наук створив Гай Пліній Старший (23-79 р. н.е.). Його “Історія природи” складається з 37 книг і має посилання на 327 грецьких і 146 латинських творів. Як згадує автор при підготовці цього твору він опрацював 2 тисячі книжок. Пліній загинув від отруєння газами при дослідженні першого вибуху Везувія в 79 р. Йому належить вислів: “Жодного дня без рядка” та “Істина у вині”.

Енциклопедичністю відзначається й праця “Альмагест” визначного вченого із Александрії Клавдія Птолемея (бл. 83-170 рр.). Вона оцінюється як енциклопедичний звід астрономічних знань античності. Головна її теорія: земля - центр всесвіту, а сонце обертається навколо землі. Геоцентрична система Птолемея спростована лише в 1543 р. геліоцентричною системою Коперніка.

У 1 ст. н.е. досвід античної науки узагальнив Корнелій Уельс у своїй величезній енциклопедичній праці “Artes”. Від неї зберігся лише трактат “Про медицину” у 8-ми книгах, в якому є цінні відомості про гігієну, хірургію, дерматологію, фармакологію.

Уявлення античної медицини у вигляді єдиного вчення узагальнив знаменитий римський лікар Гален (бл. 130- бл. 200 рр.). У класичній праці “Про частини людського тіла” він дав перший анатомо-фізіологічний опис цілісного організму, показав, що анатомія й фізіологія є основою наукової діагностики, лікування й профілактики, увів в медицину дослідницькі експерименти на тваринах.

Взагалі для римської науки наявні прагнення до енциклопедичності, інформативності, практичності.

З науковими набутками міг ознайомитися практично кожний пересічний громадянин завдяки великій мережі бібліотек. Існували як державні, так і приватні публічні бібліотеки. У 1У ст., в епоху пізньої імперії, в Римі нараховувалося 29 бібліотек.

5. Архітектурні й будівельні досягнення римлян

Для практичних римлян мистецтво стало одним із засобів розумної організації життя, в першу чергу повсякденного. Відтак велика увага приділялася архітектурі. Римські зодчі, використавши грецькі й східні архітектурні традиції, зробили власний внесок в подальше збагачення архітектурного мистецтва. Вони винайшли бетон, запровадили арочну конструкцію. Розвитком останньої стали склепіння і купол.

За римською традицією центром політичного і культурного життя був міський форум (ринкова площа). Він служив місцем проведення народних зборів (особливо в період республіки), зведення головних храмів та інших громадських споруд. У ранню історію римської держави більшість споруд являли собою базиліки (у перекладі - “царські будинки”). Вони мали форму прямокутника й поділялися поперечними стінами на декілька залів (нефів).

Самим величнішим із усіх був, безперечно, римський форум. Юлій Цезар започаткував традицію будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). В період імперії на території форумів активно споруджуються меморіальні комплекси: тріумфальні арки і колони. Вони прославляли військові перемоги, видатних полководців, імператорів. Найбільш відомою стала колона імператора Траяна.

Стосовно ж форумів, то самим славетним із римських форумів вважається Форум Романум. Він являє собою прямокутну площу, оточену з усіх сторін монументальними, грандіозними храмами, базиліками, тріумфальними арками. Вони прикрашалися барельєфами, що відтворювали не прекрасних богів і атлетів, як це було у греків, а мужніх воїнів, котрі уособлювали могутність Римської держави. На цьому форумі найбільшим храмом був храм, присвячений Юпітеру.

Головно весь свій талант римські зодчі вкладали в культове будівництво. Як практичні люди римляни прикрашали колонадою лише фронтальну сторону храму (пригадаємо, грецькі храми опоясувалися колонами з усіх сторін). Римляни перші почали зводити круглі в плані храми - ротонди (з латинської - “кругла”). Вони розробили свої варіанти доричного, іонічного і коринфського ордерів. Причому в їхньому використанні не було такої чіткості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми ставали все більш багатшими і прекраснішими.

Вершиною архітектурної й інженерної думки античності є “Пантеон” (“Храм усіх богів”). Його споруджено у П ст. н.е. під керівництвом грека сирійського походження Аполлодора Дамаського. Й зараз він є однією із самих відомих прикрас Риму. В плані це ротонда, вхід до якої прикрашений портиком з колонами. До Х1Х ст. купол храму (48 м.), відлитий з бетону, залишався найбільшим у Європі. Периметр храму і його висота (43 м.) практично однакові. Такі пропорції збільшують приміщення. У давнину в нішах навкруг залу возвеличувалися скульптури богів. Багатством відзначається внутрішнє оздоблення храму різними сортами мармуру, що збереглося до сьогодення.

Римляни запровадили абсолютно новий типи споруд - амфітеатр. Найбільшим є амфітеатр Флавія або “Колізей”. Останню назву він отримав у середні віки за його розміри (від латинської “colosseum” - “величезний”). Триярусні аркади могли вміщувати 50 тисяч глядачів. Арена у формі еліпса забезпечувалася складною системою підземних технічних приміщень. Колізей призначався для гладіаторський боїв і циркових вистав. Тісно пов'язані між собою призначення витворів архітектурного мистецтва й дух самого народу. Для прикладу порівняємо: кожне грецьке місто мало театр, а кожне римське місто - цирк для гладіаторських боїв.

Для зміцнення свого впливу імператори використовували часто й інші масові видовища. Зокрема, в 46 р. на Марсовому полі за наказом Цезаря викопане штучне озеро для проведення битви між сірійським і єгипетським флотами. У ній брали участь дві тисячі гребців і тисяча матросів. Тож недарма під час народних заворушень натовп вимагав від правителів: “Хліба та видовищ!”.

Такий спосіб проведення культурного дозвілля віддзеркалював як хоробрість, так і жорстокість цього войовничого народу.

У римлян популярністю користувалися терми - приміщення з холодними й гарячими басейнами, із залами для відпочинку, для фізичних вправ, а інколи й бібліотеками. Вони були не лазнями в буквальному розумінні, а більше культурними центрами, місцями зустрічей, спілкування, відпочинку. По своїй красоті терми не поступалися палацам.

Довершеними були технічні споруди Давнього Риму. В першу чергу могутня імперія потребувала досконалих засобів зв'язку. Чудові мощені камінням дороги з'єднували усі частини величезної держави. Давня Аппієва дорога, що вела до Риму, ще й досі служить транспортною артерією. Римляни запозичили на Сході і удосконалили арочну конструкцію мостів. В усіх містах існувала складна система водопостачання. Вода для пиття подавалася по наземних водогонах (акведуках). Це були керамічні труби, які тримали високі арки. Брудна води відводилася підземними каналами.

6. Давньоримське мистецтво і література

Як і всі інші галузі культури мистецтво ставилося в першу чергу на службу зміцнення держави. Прославлення визначних політичних діячів, полководців, імператорів водночас звеличувало й саму державу. Відтак значна увага приділялася розвитку скульптурного портретного жанру, який ставав все більше реалістичним. До нашого часу збереглося безліч скульптурних портретів як молодих, так і старих осіб, як красивих, так і посередніх чоловіків і жінок, як спокійних, так і схвильованих людей. Навіть портрети імператорів (Юлія Цезаря, Октавіана, Клавдія) не прикрашалися, а передавали їхній реальний образ.

Такими ж реалістичними і високотехнічними були багатоколірні зображення на фресках, в мозаїці, що передавали об'єм і глибину простору. Окремі їхні зразки дійшли до нашого часу. Вони стали відомі після розкопок міст Помпеї й Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е.

Освоївши здобутки своїх вчителів - грецьких поетів й драматургів, римські літератори підняли античну літературу на наступний щабель. Особливо вона розквітла в часи правління наступника Гая Юлія Цезаря, його племінника Октавіана, титулованого Августом, тобто божественним (63 р. до н.е. - 14 р. н.е.). Цьому сприяли політична й економічна стабільність, що наступила після припинення громадянської війни. В античній літературі даний період отримав назву “золотого”.

Як імператор, так і багаті громадяни заохочували розвиток мистецтва, в тому числі й літератури. Ця політика зіграла не останню роль у розквіту таланту “трьох китів” римської літератури: поетів Вергілія (Марон Публій Вергілій), Горація (Квінт Горацій Флакк), Овідія (Публій Овідій Назон), а також архітектора Вітрувія та історика Тіта Лівія, які жили й творили в “золоту епоху”.

Завдяки старанням імператора Октавіана Августа та його близького приятеля і радника Гая Цильнія Мецената (близько 74-8 рр. до н.е.) сформувався гурток діячів мистецтва, членами якого стали й названі поети. Шанувальник поезії Меценат витрачав багато коштів на підтримку поетів. Згодом ім'я Мецената стало загальною назвою для покровителів культури.

Вершиною римської класичної поезії є поема Вергілія “Енеїда”. Її герой троянець Еней взятий поетом не з народного епосу, а творіння самого автора. В цьому новизна твору про повні пригод мандри Енея, містичного засновника Римської імперії. Оскільки твір писався на замовлення імператора, Вергілій не уникнув ідеалізації імперії. Згідно сюжету за волею богів після героїчних подвигів Еней повертається до Італії і стає родоначальником римського народу. Від нього начебто й починається родовід Юліїв, до якого належав Октавіан Август. У багатьох літературах світу відомі травестії (пародійні переробки) цієї поеми, зокрема, “Енеїда” Івана Котляревського.

Різноманітною була творчість поета Горація. Його перу належать дві книги сатир і збірник віршів “Еподи” на злободенні й побутові теми, чотири книги ліричних віршів (“Од”). Він автор трактату “Наука поезії”, що стала теоретичною основою класичної поезії. Знаменитий “Пам'ятник“ Горація наслідували багато поетів (Г.Р.Державін, О.С.Пушкіна ін.).

Найвизначнішим твором Овідія є “Метаморфози”. Дане поняття означає видозміну, перехід від однієї форми розвитку в іншу. Цей міфічний епос складається з 15 книжок і 250 сюжетів. Останні розповідають про перетворення богів і людей у тварин, сузір'я тощо. “Метаморфози” починаються створенням світу, а закінчуються апофеозом Цезаря, який після смерті поринув у небо і перетворився на небесне світило. Проте усі міфи об'єднані думкою про те, як із хаосу виникає гармонія. Спеціалісти оцінили “Метаморфози” “золотою легендою” античності, “язичницькою Біблією”. Вона дає змогу нащадкам ознайомитися з греко-римськими міфами й легендами.

У 8 р. н.е. за наказом імператора Октавіана Августа Овідія заслано до Причорномор'я (до містечка Томи, поблизу сучасної Констанци в Румунії). Там поет написав автобіографічні “Скорботні елегії” й “Понтійські послання” (Понт Евксинський - грецька назва Чорного моря), пройняті тугою за батьківщиною.

З падінням Римської імперії давньоримська культура не канула у вічність. Вона стала підґрунтям подальшої європейської культурної еволюції. Протягом Середньовіччя мова давніх римлян - латинська залишилася мовою міжнародного спілкування. Вона довгий час стала мовою релігії, медицини, юриспруденції, літератури, філософії й інших галузей культури більшості європейських народів.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 5:

1. Античний театр. - К.: Веселка, 2003. - 381 с.

2. Античность: Словарь-справочник по истории, культуре и мифологии. - Дубна: Феникс, 2003. - 295 с.

3. Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. - М.: АСТ, 2001.- Т.1. - 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. - 943 с.

4. Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. - Т. 1. - 479 с.; Т. 2. - 574 с.; Т. 3. - 638 с.

5. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М.: Высш. школа, 1990.-350 с.

6. Кун М. Легенди та міфи Давньої Греції. - К.: Вид. центр “Академія”, 2002. - 446 с.

7. Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. - К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

8. Підлісна Г.Н. Антична література. - К.: Вища школа, 1992.- 255 с.

9. 500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика, скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. - М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. - 1995. - 287 с.

10. Сто великих чудес света. - М.: Вече, 2000.- 527 с.

11. Художня культура світу: Європейський культурний регіон. - К.: Вища школа, 2001.- 191 с.

ТЕСТ

Тема 5. Антична культура.

1. Епічні поеми “Іліада” й “Одіссея” написав: а) Гомер; б) Гесіод; в) Есхіл.

2. Одне із семи чудес світу - статую Зевса у головному храмі Зевса в Олімпії створив: а) Поліклет; б) Фідій; в) Мирон.

3. Автором знаменитої скульптури “Афродіта Кнідська” був:

а) Поліклет; б) Лісіпп; в) Пракситель.

4. Висот у прагненні передати в скульптурі зображення руху людини (таким є знамените скульптурне зображення “Дискобол”) досяг грецький скульптор: а) Поліклет; б) Лісіпп; в) Мирон.

5. Спробу з'єднати сильні сторони вчення представника матеріалістичної традиції (атомістичної концепції) Демокрита і вчення основоположника філософської школи об'єктивного ідеалізму Платона зробив:

а) Геракліт; б) Аристотель; в) Сократ.

6. Завершення колон (капітель) у вигляді геометричної фігури є характерною особливістю ордеру: а) доричного; б) іонічного; в) коринфського.

7. 142 книги “Історії Риму від заснування міста” написав:

а) Тіт Лівій; б) Гай Юлій Цезар; в) Публій Корнелій Тацит.

8. Богинею мудрості в Давній Греції була:а-Гера; б-Афродіта; в- Афіна.

9. Новий тип споруд - амфітеатр дали світу:

а) Рим; б) Греція; в) Александрія Єгипетська.

10. Складна система водопостачання з наземними водогонами (акведуками) і підземними каналами започаткована в:

а) Греції; б) Римі; в) Александрії Єгипетській.

ТЕМА 6.

”КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ”

План

1. Унікальність візантійської культурної спадщини та її світове значення.

2. Культура Середньовічної Європи.

3. Здобутки арабської культури доби Середньовіччя.

4. Італійське Відродження.

5. Північний Ренесанс часів Реформізму.

1. Унікальність візантійської культурної спадщини та її світове значення

Середньовіччя охоплює період з V по XV1 ст. н.е. Термін “середні віки” (від латинської “medius” - “середній”) виник в Італії у ХУ - ХУ1 ст. серед гуманістів. Історики різних часів вкладали в це поняття різний зміст. Романтики та історики християнства ідеалізували даний період, вважали його найбільш плідним у духовно-культурному поступі людства. Гуманісти, просвітителі, порівнюючи цей період з періодом злету культури в часи античності і в епоху Просвітництва, оцінювали Середньовіччя як культурний занепад, цитуючи Гегеля як “своєрідний тип варварства”.

У розвитку світової цивілізації значне місце займає візантійська культура. Вона є своєрідним синтезом культурних традицій греко-римського світу, елліністичного Сходу і християнства. Таке поєднання надало їй неповторний колорит. Для неї характерні пишність і внутрішня шляхетність.

Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох: загибелі пізньої античності та народження середньовічного феодального суспільства. Її назва походить від грецького міста-колонії на Босфорі старовинного Візантія. Сюди у 330 р. римський імператор Константин 1 переніс свою столицю. Він також увійшов в історію як монарх, котрий перший офіційно визнав християнство. Згодом це місто на його честь стали називати Константинополем.

До складу Візантії увійшли всі східні провінції Римської імперії: Балканський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палестина, Єгипет. Але провідна роль у суспільно-політичному й економічному житті належала засновникам Візантія - грекам, як основному населенню імперії. Хоч римлян у Візантії проживало небагато, державною мовою у 1У-У1 ст. була латинська, а з УП ст. і до кінця існування Візантії - грецька.

Поділ Римської імперії на Західну й Східну започаткував й поділ християнства (1054 р.) на дві його гілки - католицизм і православ'я. Відмінності між ними незначні. Це богословські відмінності: католицька церква дотримувалася догмату про те, що Святий Дух походить від Отця і від Сина, а православна - лише від Бога-отця; православ'я заперечувало віру в чистилище тощо. Культові відмінності: католицизм заборонив переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності (целібат) давали всі священики, а в православ'ї у богослужінні використовувалися національні мови, священики мали сім'ю, щоправда це правило не розповсюджувалося на ченців.

Розбіжності були й стосовно ставлення церкви до світської влади. Римський папа прагнув до світового панування, керував не лише західноєвропейською церквою, але втручався в справи й західноєвропейських монархів.

На відміну від Риму православній церкві ніколи не належала політична влада. По відношенню до імператора патріарх Константинопольський займав підлегле становище. Проте такий стан речей стосувався лише верховної влади. В духовній сфері християнство як у Візантії, як і в Західній Європі, набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і моральною доктриною, і основою мистецтва.

Складна взаємодія античних традицій і християнства сформувала самобутню культуру Візантії. На різних етапах розвитку співвідношення цих двох культурних традицій візантійської культури проявлялося по різному. В один період брали верх культурні традиції античності, в наступний - перемав християнський культурний потенціал, згодом знову вони мінялися місцями. Ці процеси проходили у всіх сферах культури. Вони і склали принципову лінію розвитку візантійської культури.

Дана тенденція яскраво проявилася у філософії. На відміну від Європи, де була канонізована філософська спадщина Аристотеля, у Візантії жодне з грецьких філософських вчень не було втрачене. Вони всебічно вивчались і постійно коментувались.

Зокрема, в Х1 ст. посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка навіть використовувалася для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Відомим представником раціоналістичної школи й релігійного вільнодумства був видатний вчений: філософ, історик, філолог, юрист Михайло Псьолл (1018-1079). Його “Хронографія”, що стала своєрідними політичними мемуарами, відрізнялася раціональним поглядом на історичний процес.

Згодом перемагає догматика, навіть містика. Вона знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Богослова (949-1022) і Григорія Палами (1297-1360). В останнє століття існування Візантії (ХУ ст.) в богословсько-філософській думці знову бере верх вчення античних мислителів.

Римські правові традиції вплинули на розвиток візантійської правової науки. На відміну від інших тогочасних країн Візантія залишилася державою, де збереглося єдине кодифіковане і обов'язкове для всього населення чинне право. Зведення цивільного права імператора Юстиніана (У1 ст.) складалося з Кодексу (основних постанов діючого римського права), Дигеста (збірника правових положень, запозичених у римському праві), Інституцій (коротких рекомендацій для юристів), Новел (нових законів, виданих Юстиніаном). Даючи високу оцінку зведенню цивільного права, сучасника називали його “храмом правової науки”. Завдяки йому здобутки римської правової науки стали надбанням юристів Середніх віків та Нового часу.

Античну історичну традицію продовжили візантійські історики. Вони користувалися значною підтримкою держави. Головно історики жили і працювали при дворі імператора. Відповідно й їхня творчість повинна була відповідати інтересам держави. Як і в Стародавньому Римі істориками були навіть імператори. У розвиток історичної науки вагомий внесок зробив імператор Константин УП Багрянородний. Він написав цілий ряд досліджень, зокрема: “Про управління державою”, “Про феми”, “Про церемонії візантійського двору”.

Цікава особистість історика Прокопія Кесарійського (близько 500-562). Він жив у часи найбільшого піднесення Візантійської імперії, коли нею правив імператор Юстиніан. В офіційному творі “Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами” Прокопій Кесарійський вихваляє імператора, детально описує його військові перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва “Таємна історія”, вчений піддає критиці Юстиніана, називає його вискочкою. Нагадаємо, що Юстиніан походив із селянської сім'ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на царство солдатами.

У галузі історії плідно працював єпископ Євсевій із Кесарії (260-340). Він став основоположником церковної історії та специфічного жанру історичного твору - хронографії. Йому належить перша спроба систематизації та періодизації світової історії. Завдяки тісним контактам Візантії із слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків стали цінним джерелом з вітчизняної історії.

Продовжуючи традиції римської науки, візантійські вчені підпорядковували розвиток природничих наук потребам практичного життя - удосконаленню ремесел, військовій справі, поліпшенню умов мореплавання, торгівлі тощо. На основі досягнень античної науки розвивалася як фундаментальні, так і прикладні її напрямки.

Особливі досягнення в галузі точних наук пов'язані з іменем визначного вченого Лева Математика (1Х ст.). Ним закладені основи алгебри, а саме використання буквених позначень у ролі цифрових символів. Лев Математик прославився і як винахідник. Здивування співвітчизників та іноземних гостей викликали створені ним світловий телеграф та хитромудрі механічні пристрої, які він встановив у палаці імператора.

Практицизм візантійських вчених сприяв розвитку медичної науки, зокрема діагностики і профілактики. Особливо поглиблено вивчалися й широко коментувалися праці грека Гіппократа і римлянина Галена. Не менші досягнення були і в галузі хімії, що успішно використовувалися в практичній діяльності. Зокрема, в УП ст. у Візантії винайдений “грецький вогонь” - суміш нафти, гашеного вапна і різних смог (прототип напалму). Ним успішно користувалися у морських битвах, оскільки його не можна було знешкодити водою. Секрет виробництва “грецького вогню” тримався у великій таємниці й натомість втрачений для нащадків.

Візантійськими освітянами успішно запозичувалася антична система освіти. У початкових школах дітей навчали читати, писати, рахувати. Ці заклади освіти утримувалися монастирями, церквами або міськими общинами й тому були доступні для широкого загалу.

Централізована імперія з її розгалуженим бюрократичним апаратом потребувала високоосвічених чиновників. Для отримання пристойної посади потрібно було мати відповідну освіту. В ранній період імперії вона отримувалася у старих античних центрах освіти: Афінах, Александрії, Антіохії, Бейруті, Газі. Руйнування античного світу призвело до занепаду й центрів його освіти. Зокрема, платонівська Академія припиняє існування за наказом імператора Юстиніана. Центр тодішньої наукової думки - Александрійська бібліотека згоріла від рук християн, оскільки вважалася ними язичницькою.

Проте виникають нові освітянські й наукові центри. Ними стають відкриті в Константинополі Магнавська школа (1Х ст.), юридична й філософська школи та вища богословська Патріарша школа (Х1 ст.).

Античні, в першу чергу римські, й християнські впливи позначилися на формуванні візантійської архітектури, зокрема культової. Від римських зодчих візантійські архітектори взяли купольну будову храму, від християнства - його пишне внутрішнє оформлення.

Шедевром візантійської храмової архітектури став собор Святої Софії, споруджений за наказом імператора Юстиніана архітекторами Амфімієм із м. Тралла та Ісидором із м. Мілета. Його купол має висоту 55 м. і діаметр 31 м. Навколо основи він оточений вінком із 40 вікон. Своєю величчю ця споруда вражає і дотепер. Нічого рівного їй вже не було створено за наступні дев'ять століть історії Візантії.

На відміну від візантійської архітектури, в якій еллінський стиль розвинувся далі, візантійський живопис пройшов зворотний шлях. У період ранньої імперії (1У-У1 ст.) візантійські майстри користувалися складною античною технікою образотворчого мистецтва. Зокрема, свідченням цьому є чудові мозаїки Великого імператорського палацу в Константинополі. Але згодом реалістичні об'ємні зображення людей з правильними пропорціями змінилися площинними зображеннями, регламентованими релігійними сюжетами і релігійними канонами.

Візантія стала батьківщиною особливого жанру живопису - іконопису (від грецької “ікона” - “картина”). В ньому всі канони дотримувалися дуже суворо, але поступово й тут здійснюється перехід до більш реалістичних зображень.

Великих втрат зазнало образотворче мистецтво в так званий “іконоборчий” період (УШ ст.). Боячись зростаючого впливу церкви на суспільно-політичне життя, імператори заборонили шанування ікон і будь-яке зображення Христа і святих. Усі ікони і навіть мозаїки та фрески, що прикрашали храми, підлягали знищенню. Для внутрішнього оздоблення церков дозволялося використовувати лише декоративний орнамент. На початку 1Х ст. ці заборони відміняються, проте багато зразків візантійського живопису було втрачено.

Під кінець існування Візантійської імперії художники намагалися відійти від встановлених церквою канонів, все більше зображали не абстрактну, а живу людину. Прекрасними пам'ятками цього часу є мозаїки й фрески монастиря Хора. Однак візантійське образотворче мистецтво, стиснуте канонами іконографії, не змогло досягти вершин реалізму італійського Ренесансу.

У Візантії великих художніх висот досягло мистецтво оформлення книги, оскільки на нього не поширювалася вся суворість канону. Тому книжкові ілюстрації відрізнялися більшим реалізмом, виразністю й високою майстерністю. Мистецтво візантійської книжкової мініатюри мало великий вплив на розвиток цього жанру в сусідніх країнах, зокрема, в Київській Русі. Слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби “мініум”.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після захоплення Константинополя у 1453 р. турками-сельджуками набутки візантійської культури дістали подальший розвиток в європейських державах і перш за все тих, які прийняли християнство за візантійським зразком. Своєрідна культура Візантійської імперії, яка проіснувала всі середні віки (з 1У по ХУ ст.), стала невід'ємною частиною європейського культурного поступу Середньовіччя.

2. Культура Середньовічної Європи

У період Середньовіччя сформувалася сучасна європейська цивілізація, оскільки в стародавні часи не існувало Європи в розумінні культурно-історичної спільноти. В цей час на європейському континенті виникають сучасні держави, на зміну рабовласницькому ладу приходить більш прогресивний феодальний, середньовічні міста звільняються з-під влади сеньйора і в них утверджується міське самоврядування, головним носієм культури стає християнство, яке перетворюється на державну релігію. Всі ці фактори, особливо останній, вплинули на розвиток європейської культури.

У Західній Європі християнство, а точніше католицизм, одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральними засадами. В основі католицизму були закладені ідеї середньовічної ідеалістичної філософії - схоластики (з грецької “вчений”). Схоластика - поєднання теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою й інтересом до формально-логічних проблем. У свою чергу схоластика пройшла декілька етапів розвитку. На різних етапах в її теоретичних постулатах використовувалися ідеї Платона, Аристотеля та інших філософів.

Визначними теоретиками схоластики були Альберт Великий (1193-1280) та його учень Фома Аквінський (1225-1274). Останнього ще при житті називали “князем схоластики”. А у 1323 р. його проголосили святим і у 1567 р. визнали п'ятим вчителем Церкви.

На відміну від Фоми Аквінського католицька церква оголосила анафему і ув'язнила на 14 років відомого англійського вченого - монаха францисканського ордена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона (1214-1294). Він один із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. Такий науковий підхід дозволив вченому зробити цілий ряд відкриттів, що стосувалися літальних апаратів, підйомних кранів, способу добування багатьох хімічних речовин, в тому числі пороху тощо.

До речі, католицька церква жорстоко розправлялася з усіма інакомислячими, широко застосовуючи з цією метою інквізицію, яка проіснувала від ХШ до ХУШ ст. Всього нею було знищено понад 1 млн. чоловік. Особливо від неї постраждали представники експериментальної науки.

Відтак у середні віки наука була в основному книжною справою. На той час головне в науковому пізнанні відводилося абстрактному мисленню, а не науковому експерименту. Така ситуація пояснюється тим, що наука ставила за мету не втручатися у природний хід подій, а зрозуміти світ за допомогою споглядання.

У Середньовіччі в науці виділилися чотири напрямки. Перший - фізико-космологічний: на основі натурфілософії Аристотеля об'єднав сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань. Другий - вчення про світло, випливало із засад неоплатонізму. Третій - наука про живе: охоплювала рослинне, тваринне і людське життя. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, зокрема, й алхімії. Своєрідність алхімії у тому, що вона об'єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію. Головне її завдання - перетворення металів у золото.

В епоху раннього Середньовіччя католицька церква встановила монополію на освіту. Для навчання кліриків використовувалися єпископські й монастирські школи. В них монахи А. Боецій (480-524) і Ф.Кассідор (487-578) запровадили навчання згідно ідеї “семи мистецтв”, до речі, запозиченої у римського письменника Марціла Канелла. Ці “сім мистецтв” поділялися на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика).

У УШ-1Х ст. при церквах започатковуються народні школи. У ХП ст. на їх основі виникли перші середньовічні вищі навчальні заклади: у Франції - Паризький університет, в Італії - Болонська юридична та Солернська медична школи. У ХШ ст. з'являються й інші університети: Оксфордський та Кембріджський у Британії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані: Празький, Краківський, Кельнський, Гейдельберзький і Ерфуртський університети. Наприкінці ХУ ст. у Західній Європі існувало 65 університетів, у переважній більшості відкритих з дозволу римського папи.

Студенти (від латинської “studeo” - “ретельно займатися”) об'єднувалися в організації (“земляцтва”, “провінції”, “науки”). Ними керували виборні прокуратори. У вузах виборними були посади ректорів. В університетах навчання проходило у формі професорських лекцій. Всі предмети викладалися латинською мовою, яка була складною для засвоєння. Відтак лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і лише кожний шістнадцятий - ступінь магістра.

В університетах існувала практика влаштування публічних виступів з проблем філософії й богослов'я. В них брали участь як професори, так і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Для прикладу: оксфордський магістр Дунс Скотт (1266-1309) в одному диспуті заслухав і запам'ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.

У державах середньовічної Європи формується національна література. Спочатку вона була латиномовною. В ній переважала церковна тематики, яка поступово замінялася світською. Стосовно жанрів середньовічну літературу можна умовно поділити на сатиричну, героїчну та куртуазну (або лицарську).

Сатиричну літературу головно представляла творчість вагантів (від німецької “vagants” - “бродячі люди”). Ними були переважно німецькі і французькі бродячі клірики і студенти, які під час канікул давали комічні вистави на міських площах, ринках тощо.

У Х1-ХП сформувався героїчний епос. У Франції прославила цей жанр “Пісня про Роланда”, у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Її герой готовий віддати життя заради свого сеньйора. Відомою пам'яткою німецького героїчного епосу є “Пісня про нібелунгів”. В ній йде мова про знищення гунами Бургундського королівства.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна література. Вона прославляла любовні почуття і культ служіння “прекрасній дамі”. Служачи їй, лицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати, танцювати тощо. Куртуазна поезія досягла вершин у світській ліриці трубадурів - провансальських поетів, серед яких були і великі феодали, і хоробрі рицарі, і прості селяни й міщани.

У середньовічній Європі набуває поширення жанр куртуазного або лицарського роману. Для його сюжету були обов'язковими ідеальне “лицарське” кохання, героїчні подвиги, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і звичаї свого часу. Найбільш популярні сюжети про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду.

У середньовічній Європі в Х-ХП ст. формується мистецтво архітектури. Першим архітектурним стилем став романський. Свою назву отримав від назви Риму - Рома. Він виник у монументальній кам'яній архітектурі. До цього часу в Європі існували лише дерев'яні споруди. Тому всі кам'яні споруди, що зводилися, називали романськими (оскільки до цього часу лише Давній Рим мав кам'яні будівлі). Основні кам'яні споруди (храми і замки) нагадують фортецю з малими й вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Основою планування романського храму стала римська базиліка - велике прямокутне приміщення, розділене перегородками на декілька залів (нефів). Скульптурні зображення розміщувалися на головному фасаді та в середині вівтаря.

У другій половині ХП ст. в Європі, перш за все у північній Франції, з'являється інший архітектурний стиль - готичний. Проте сам термін “готика” вводиться в епоху Відродження (Х1У-ХУ1 ст.). Так зверхньо цей стиль називали гуманісти, вважаючи його варварським (готи - назва одного з варварських племен) у порівнянні з античною архітектурою. Готичний стиль використовувався головно у культових спорудах, а також у світських громадських будівлях.

Для готичного стилю характерне устремління споруди (насамперед даху) вгору за рахунок гострих шпилів. Вікна у стінах були величезні з мальовничо розписаним склом. Численні гостроконусні арки, багатство скульптур, оздоб - все це надавало готичним соборам легкості, динамічності. Найвеличнішим готичним собором є собор Паризької Богоматері, який панує навіть над сучасними будівлями столиці Франції. Найбільш знаменитий довгобуд - Кельнський собор. Його заклали у ХП ст., а закінчили будувати за старовинними кресленнями вже у Х1Х ст.

3. Здобутки арабської культури доби Середньовіччя

Так як середньовічна культура Європи тісно пов'язана з християнством, таке ж саме значення для середньовічного Сходу мав іслам - наймолодша із світових релігій.

Іслам виник і склався у кочових і осілих арабських племен Аравійського півострова в двадцяті роки УП ст. За історичними мірками зовсім недавно. Пророка Мухаммеда відділяють від Ісуса шістсот років, а від Будди двадцять століть.

Засновником ісламу є Мухаммед ( в перекладі з арабської “той, кого хвалять”). В Європі його ще називають Мохаммед чи Магомет. Він народився в 570 р. у місті Мекка. Біля 610 р. отримав від Аллаха (арабською - “Бог”) Одкровення. Його і став проповідувати. До цього більшість арабів поклонялася родоплемінним богам. Серед них були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Найбільше шанувався метеорит, що й зараз зберігається як святиня у головному святилищі ісламу - в храмі Кааба в місті Мекка.

На перших порах Мухаммед проповідував положення, що не дуже відрізнялися від основних релігійних засад іудеїв й християн. Основне в його віровченні - зректися старих ідолів і богів й визнати лише одного бога - Аллаха та бути покірним його волі (іслам у перекладі з арабської - “покірність”, “присвячення себе Богу”).

На практиці це означало повне підкорення (арабською - “муслім”) усіх правовірних новому пророку. Звідси й друга назва ісламу - мусульманство. Основний релігійний догмат ісламу закріплюється формулою: “Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед - пророк його”. Щоб стати мусульманином, потрібно лише проголосити цю фразу.

Нового бога не прийняла мекканська родоплемінна знать, оскільки це загрожувало їй втратити паломників до храма Кааба, а значить й пов'язані з ними прибутки. Вона почала переслідувати Мухаммеда та його прихильників, які змушені були перебратися з Мекки до сусіднього міста Ясріб. Пізніше його перейменують на Медіну (“місто пророка”). Дане переселення (хіджра) відбулося в 622 р. Цей рік увійшов в історію як початок мусульманського літочислення.

На новому місці пророку поталанило більше. Його вчення визнали кочові племена, а у 630 р. іслам практично поширився на всю Аравію. Мухаммед знайшов спільну мову й з мекканською знаттю. Він визнав Кааба головним святилищем ісламу, а панівні верстви Мекки підкорилися новому пророку. В результаті паломництво до Кааба (хадж) хоча б раз в житті стало обов'язковим для кожного мусульманина.

Спочатку Мухаммед проповідував загальновизнані положення, характерні для багатьох релігій. Це обіцяння своїм послідовникам, які називалися праведниками, раю в загробному житті, й пекло для невірних, грішних. Згодом у своїх проповідях Мухаммед піднімає більш практичні, повсякденні проблеми. Будучи “посланником Аллаха” на землі, він передавав правовірним його послання. Серед них правила як шанувати Аллаха та його пророка, як ставитися до іновірних, як ділити воєнну здобич і успадковане майно, як одружуватися й розлучатися тощо. Всі ці завіти стали основою священної книги мусульман - Корана (арабською “аль-куран” - “те, що читають”).

У Корані зафіксовані основні постулати ісламу: покора нижчих верст суспільства вищим, недоторканість приватної власності. Іслам підтримував заняття торгівлею, але забороняв лихварство, проголошував верховенство чоловіка над жінкою, засуджував азартну гру, вживання свинини й алкоголю. Як й інші релігії він вимагав дотримання певних етичних заповідей: не убий, не кради, будь чесним, шануй батьків і старших тощо.

У Корані висвітлені й обряди ісламу. Для всіх мусульман обов'язковими є: п'ятикратна молитва у встановленні години; обмивання перед молитвою і після неї; сплачення податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; дотримання щорічного посту (ураза) протягом усього місяця рамазану; хоча б раз в житті паломництво до Мекки.

Главою мусульман є імам (в перекладі з арабської “людина, яка стоїть попереду”). Він керував колективною молитвою. Цю функцію спочатку виконував сам Мухаммед, потім - перші спадкоємці пророка халіфи (заступники). Проте вони не лише очолювали релігійну общину, але й стояли на чолі держави й таким чином тримали в своїх руках як духовну, так і світську владу.

Внутрішні протиріччя в лавах мусульман стали причиною розпаду ісламу на ряд течій. Основні з них: суніти, шиїти і хариджити. Спочатку їх роз'єднали головно політичні мотиви, згодом розмежували й догматичні канони.

Отже, з самого початку в світосприйнятті мусульман об'єдналися віросповідання і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.

Завдяки постулату ісламу джихаду (обов'язок кожного мусульманина і общини в цілому вести протягом восьми місяців на рік священну війну за віру) араби здійснили величезні завоювання. Зовсім небагато часу потрібно було арабам, щоб поширити свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході, від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі.

Як результат на нескінченних просторах виник історичний феномен, який в історичній літературі дістав назву мусульманська культура. Однак даний термін звучить дуже загально. Ймовірніше, можна називати арабо-мусульманською культурою лише ранній період її історичного розвитку. З Х до середини ХШ ст. поряд з арабською формуються інші національні культури: арабо-берберська, перська, тюркська, північноіндійська та інші. Проте всіх їх об'єднує єдине ісламське віросповідання.

Характерною рисою культури арабського халіфату УП-ХШ ст. стало об'єднання арабо-мусульманської культури і культури завойованих арабами народів. З свого боку на підкорені народи араби поширили свою релігію - іслам (який певною мірою замінив їм філософію та ідеологію), а також класичну арабську мову, що оформилася в мову релігії і держави, науки і мистецтва. В свою чергу завойовані народи збагатили головно освіту й науку, літературу й мистецтво арабів.

Внесок різних народів у скарбницю арабської літератури зробив її досить неповторною й своєрідною. ЇЇ самою цінною пам'яткою є Коран, оскільки він являє собою поетичний твір, до складу якого увійшли вірші й римована, ритмічна проза.

Із світської лірики самими знаменитими стали наступні три збірки давньоарабської поезії: “Муаллакат” (“Нанизані”), “Хамаса” (“Доблесть”), “Кіта-аль-агані” (“Книга пісень”) (У1-УП ст.). Найпоширенішою є остання. В ній розповідається про трагічне кохання автора до дівчини на ім'я Лейла. Припускається, що “Книга пісень” складена знаменитим поетом на ім'я Кайса ібн-аль Мулавваха. Він ще отримав в народі призвіще Маджнун (дослівно - “божевільний від кохання”). На Сході цей сюжет досяг такої популярності, як в Європі історія Трістана й Ізольди або Ромео і Джульєтти.

Неперевершеною скарбницею арабської середньовічної лірики вважається різнопланова творчість сліпого поета Абуль-Алааль-Маарі (973-1057). З безлічі літературних, наукових, в тому числі й філософських творів Маарі виділяється його “Послання про прощення”. Ця праця мала значний вплив на вибір сюжету для безсмертної “Божественної комедії” відомого італійського поета Аліг'єрі Данте.

Не менш досконала й арабська середньовічна проза. В ній значне місце займають любовно-пригодницькі побутові новели, розповіді та анекдоти (так звані маками). Араби створили ще один оригінальний літературний жанр того часу - народний роман. Протягом багатьох років зберіг популярність один з таких романів, що дійшов до нас під назвою “Життєпис Антара”. В ньому висвітлюється життя бедуїнського поета, простого кочівника, який завдяки своїм героїчним подвигам дослужився до рангу знаменитого полководця і, долаючи багато пригод, повернувся до своєї коханої. Між Х і ХУ ст. на Близькому Сході склався збірник казок “Тисяча й одна ніч”, який в цьому жанрі по праву зайняв одне із провідних місць у світі.

Іслам справив значний вприв на образотворче мистецтво арабо-мусульманського світу. На відміну від інших світових релігій він забороняв зображення Бога і людини. Цей канон негативно вплинув на розвиток живопису. Проте в арабському світі досягли надзвичайної досконалості рослинні й орнаментні зображення. Вони широко використовувалися для прикрашання стін, стель, порталів архітектурних будівель, в орнаменті килимів, виробів художнього ремесла тощо.

Як і в образотворчому мистецтві національні особливості мала арабська архітектура. На ранніх етапах розвитку будівельної справи араби в основному перебудовували храми й палаци підкорених народів. Це трапилося, зокрема, із знаменитою Святою Софією, перебудованою в мечеть.

Зміцнення політичної й економічної могутності, а отже й держави, дало змогу в Арабському халіфаті започаткувати національне архітектурне мистецтво. Арабські зодчі створили нові, до того часу невідомі типи будівель. Перш за все це стосується мечеті (арабський храм), мінарету (вежа для заклику мусульман до молитви), медресе (богословська школа).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10