Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Тарас Шевченко фактично випередив свій час, оскільки утвердження реалістичного напрямку почалося через два роки після його смерті, тобто у 1863 р. Саме тоді у стінах Петербурзької академії мистецтв, де навчалися й українські художники, започаткувався рух “ідейного реалізму”. Суть його відобразило гасло: “Мистецтво - на службу громадським ідеям”.

Ця ідея практично втілилася у діяльності Товариства пересувних художніх виставок, яке до кінця Х1Х ст. активно популяризувало реалістичне мистецтво. Багато художників-передвижників були родом з України: Ілля Репін (1844-1930), Микола Ге (1831-1894), Олександр Литовченко (1835-1890), Микола Ярошенко (1846-1898).

Членом Товариства пересувних художніх виставок був український художник Сергій Світославський (1857-1931), який творив головно в жанрі пейзажу й майстерно показав зв'язок української природи з життям її народу (“Ніч”, “Дніпровські пороги”, “Розлив Дніпра на Оболоні”, “Миргород”, “Паром на Дніпрі”, “Київський Поділ” та ін.).

Близький до передвижників Петро Левченко (1856-1917), який відтворив образи мальовничої української природи (“Село”, “За роботою. Увечері.”, “На Україні” та ін.).

Тематика творів зближує з передвижниками українського живописця й графіка Костянтина Трутовського (1826-1893) - вільного слухача Петербурзької академії мистецтв, а з 1860 р. - її академіка. Більшість його картин присвячені рідній Україні - “Бандурист”, “Український ярмарок”, “Кобзар над Дніпром”, “Колядки на Україні” та ін.

Правдиво й поетично передав красу української природи Володимир Орловський (1842-1914), випускник Петербурзької академії мистецтв, її академік з 1874 р.

Поетичністю, багатством кольорової гами, цілісністю композиції відзначаються твори українського художника Сергія Васильківського (1854-1917). Він проявив себе не лише як знаменитий пейзажист (“Козача левада”, “Дніпровські плавні”, “По Донцю”), але й як автор картин на жанрову (“Козак і дівчина”, “Ярмарок в Полтаві”, “Козак Голота”) та історичну тематики (“Козаки в степу”, “Похід козаків” та ін.).

Майстром батального живопису став випускник Петербурзької академії мистецтв, з 1890 р. її академік Микола Самокиш (1860-1944). Він прославився своїми історичними полотнами, зокрема на визвольну тематику (“Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”, “Бій під Жовтими Водами”, “В'їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Похід запорожців на Крим” та ін).

Різнобічний талант мав живописець, графік, архітектор Василь Кричевський (1872-1952), який звів і художньо оформив будинок Полтавського земства, Канівський музей-заповідник “Могила Т.Г.Шевченка”, створив відомі полотна “На Дніпрі”, “Сорочинський ярмарок”, “Крим” та ін. Відомим художником був і його брат, випускник Петербурзької академії мистецтв Федір Кричевський (1879-1947), талант якого яскраво проявився в портретному жанрі.

У другій половині Х1Х ст. в Україні оформляються навчальні мистецькі заклади. В 1865 р. силами членів Товариства красних митців засновується Одеська рисувальна школа. Про її авторитет свідчить той факт, що випускники школи мали право продовжувати навчання у Петербурзькій академії мистецтв без вступних іспитів.

Наступну рисувальну школу створив у Києві в 1875 р. відомий український живописець, випускник Петербурзької академії мистецтв Микола Мурашко (1844-1909). Її учнями були Микола Пимоненко (1862-1912), Сергій Костенко (1868-1900), Іван Їжакевич (1864-1962), Олександр Мурашко (1875-1919). Згодом вони стали відомими майстрами українського живопису. Тут навчалися й відомі російські художники Михайло Врубель (1856-1910) і Валентин Сєров (1865-1911).

Видатним майстром живопису став вже згаданий Микола Пимоненко, який продовжив своє навчання в Петербурзькій академії мистецтв, а в 1904 р. був обраний її академіком. За своє порівняно недовге життя художник створив близько 715 картин і малюнків, головно присвячених тематиці селянського життя. Заслуга майстра в тому, що він один із перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.

Справжніми мистецькими центрами стали творчі об'єднання українських художників. Ними були Київське товариство художніх виставок (виникло в 1887, але організаційно оформилося в 1893 р.) і Товариство південноросійських художників (засноване в Одесі в 1890 р.).

У цей час продовжує розвиватися й граверне мистецтво. Традиції Тараса Шевченка продовжували вже згаданий Костянтин Трутовський, випускники Петербурзької академії мистецтв Лев Жемчужников (1828-1912), Опанас Сластіон (1855-1933) та Георгій Нарбут (1886-1920).

Для скульптури друга половина Х1Х ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи. Її основоположниками стали випускник Петербурзької академії мистецтв, її член з 1869 р. Пармен Забіла (1830-1917) і академік цієї ж академії з 1894 р. (хоча й не мав спеціальної художньої освіти), член Товариства пересувних художніх виставок Леонід Позен (1849-1921). Перший працював в жанрі скульптурного портрету, другий крім згаданого жанру проявив свій талант й у галузі скульптури малих форм.

На початку XIX ст. в архітектурі на зміну українському бароко прийшли класичний стиль та ампір. Стиль ампір (в перекладі з французької “імперія”) склався в період правління Наполеона. Він характеризується як парадний класичний стиль, що відображав силу і могутність імперії. Проте українське архітектурне мистецтво хоча й зазнавало іноземних впливів, але не втратило своєї самобутності, мало своє національне обличчя.

Яскравою була творчість українського архітектора Андрія Меленського (1766-1833), який протягом трьох десятиліть займав посаду головного архітектора міста Києва. За цей період під його керівництвом споруджено чимало будівель, в тому числі ансамбль Контрактової площі на Подолі, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та ін.

У другій половині XIX ст. відбуваються суттєві зміни в архітектурному мистецтві, з'являються нові матеріали, нові замовники, а відповідно й нові стилі. Саме в цей час оформляється напрям, який отримав назву еклектизм (з грецької - “вибраний”, тобто вибраний замовником). Для нього характерне об'єднання елементів різних стилів. Зокрема, у зведених тогочасних київських будівлях можна зустріти елементи і готики, і класики, і бароко.

На початку ХХ ст. у Києві розцвів талант архітектора Владислава Городецького (1863-1930). Митець широко використав еклектичне поєднання старих стилів. У скарбницю українського мистецтва увійшли будівлі Владислава Городецького, серед них так званий будинок з химерами (прикрашений скульптурами на міфологічні й мисливські теми), державний музей українського образотворчого мистецтва, костьол по вул. Васильківській та ін.

На Х1Х ст. припадає мода влаштування при палацах магнатів декоративно-пейзажних парків. Зокрема, стали всесвітньо відомими українські парки “Олександрія” (Біла Церква, 1797-1829) та “Софіївка” (Умань, 1796-1801).

На початку Х1Х ст. московський синод заборонив будувати церкви в українському стилі й тому національне церковне будівництво занепадає. Останньою спорудою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, був Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). Нові церковні будівлі починають зводити головно в стилі ампір або у псевдовізантійському стилі.

Саме у псевдовізантійському стилі за проектами Івана Строма (1823-1887) й Олександра Беретті (бл.1817-1895, син архітектора Вінченцо Беретті) побудований у Києві до 1000-ліття хрещення Русі кафедральний Володимирський собор. Розписи собору у виконанні Віктора Васнецова, Михайла Врубеля, Сергія Костенка зробили його видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві.

2. Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії

Порівняно із станом української культури в Російській імперії становище української культури на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, було кращим.

Перш за все така ситуація пояснюється більш демократичним устроєм цієї імперії. З метою приглушення національно-визвольного руху народів, які входили до складу Австрійської імперії, її влада йшла на певні політичні, соціальні і культурні поступки підвладним народам, в тому числі й українському. Західноєвропейська революція 1848 р., що захопила й Австрію, посилила цей процес.

Цим широко користувалися українці, як й інші поневолені народи. Прикладом може бути створення у 1868 р. вже дуалістичної Австро-Угорської імперії.

Стосовно українців, то це дало їм змогу створювати політичні й культурні організації. Однією з них була заснована ще в 1833 р. у Львові студентами Львівської семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким перша в українській історії національно-культурна організація “Руська трійка”.

Гуртківці зобов'язувалися утверджувати права рідної мови, робити все для воскресіння української нації. Вищим досягненням гуртка стала поява в 1837 p. альманаху “Русалка Дністровая”.

Після революції 1848 р. в Австрійській імперії нерівність української мови було формально усунено. У Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Це при тому, що Львівський університет був заснований ще у 1661 р. Нагадаємо, що в Наддніпрянській Україні (а саме у Харкові) перший університет було відкрито у 1805 р. Чернівецький університет постав пізніше - в 1875 р.

У Західній Україні кращим ніж у Східній Україні було становище й початкової освіти. Формально в 1869 р. тут вводиться обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Однак більша частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. У Наддніпрянській Україні обов'язкове початкове навчання вводиться лише за радянської влади.

З 1868 р. свою історію веде товариство “Просвіта”. Воно займалося виданням українською мовою книг, журналів. Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”. Згодом воно під назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію.

З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства - “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. З 1895 р. Михайло Грушевський став редактором цього видання, а через 2 роки з 1897 р. - головою названого товариства. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів “Записок НТШ”.

Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках. Мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки - фізики Альберт Ейнштейн і Макс Планк, філолог Андре Мазон, математик Давид Гільберт.

Великий доробок західноукраїнських письменників у літературі. Серед великої плеяди західноукраїнських літераторів перш за все слід виділити творчість письменників-реалістів: Ольги Кобилянської (1863-1942), Юрія Федьковича (1834-1888), Василя Стефаника (1871-1936).

Чільне місце в українській літературі посіла творчість Івана Франка (1856-1916). Як різносторонньо обдарована людина, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці.

Значним внеском в українську літературну спадщину стали його ліричні збірки “З вершин і низин”, “Зів'яле листя”, історична повість “Захар Беркут” і гостросоціальний “Борислав сміється”, поема “Мойсей”, психологічна драма “Украдене щастя” та ін.

Іван Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами, був обраний членом багатьох наукових товариств. Він перекладав Байрона, Гейне, Гете, а також визначних поетів і письменників різних часів і різних народів.

Не менші досягнення галичан і в розвитку театрального мистецтва. І хоча перші аматорські спектаклі тут з'явилися у 30-х роках Х1Х ст. (на десятиріччя пізніше, ніж в Наддніпрянській Україні), але професійний театр тут започатковано майже на 20 років раніше. Як вже загадувалося, у Східній Україні його розвиток затримав Емський указ.

У Галичині перший професійний театр був заснований в 1864 р. з ініціативи “Руської бесіди”. Із перервами цей мистецький колектив проіснував більше півстоліття - до Першої світової війни. У репертуарі театру були п'єси як авторів із Східної України (І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого), так і Західної України. В 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики - “Украдене щастя” І.Франка.

Значний внесок галичан і у розвиток музичного мистецтва. Перше українське музичне товариство було започатковано саме у Львові в 1838 р., у Чернівцях - у 1871 р. Першу в Україні консерваторію також було створено у Львові в 1880 р.

Плідну діяльність проводило Музичне товариство ім. Миколи Лисенка у Львові. Причому при останньому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка. У його створенні брав активну участь український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог Станіслав Людкевич (1879-1979), який був його директором у 1910-1915 рр.

Широко популяризували українську музично-пісенну творчість хори, зокрема “Боян”, “Бандурист”, “Сурма”.

На західноукраїнських землях консолідуються художні сили. В цій справі велику роль зіграло мистецьке об'єднання художників - Товариство для розвою руської штуки (тобто українського мистецтва). Воно було створене у Львові в 1898 р.

Велика плеяда західноукраїнських художників навчалася у західноєвропейських художніх закладах. Багато з них зробили великий внесок у розвиток як українського, так і західноєвропейського мистецтва.

У Західній Україні першим до народної тематики звернувся Корнило Устиянович (1839-1903). Наприкінці Х1Х ст. у західноукраїнському малярстві остаточно утверджується реалізм. Саме тоді починають творити Антон Манастирський (1878-1919), Осип Курилас (1870-1951), Олекса Новаківський (1872-1935), Іван Труш (1869-1941), Микола Бурачек (1871-1942), Олена Кульчицька (1877-1967), Модест Сосенко (1875-1920) та інші відомі художники нового покоління. Вони зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.

В Україні засновником школи монументалістів вважається галичанин Михайло Бойчук (1882-1939).

Західноєвропейські впливи позначилися і на розвитку західноукраїнської скульптури, що мала давнє історичне коріння. Наприкінці Х1Х - початку ХХ ст. українська скульптура поповнилася набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи.

Серед них виділяються Михайло Гаврило (1882-1920) - автор погруддя Тараса Шевченка, Михайло Паращук (1878-1963), якому належать скульптурні портрети Івана Франка, Василя Стефаника, Станіслава Людкевича, пам'ятник Адаму Міцкевичу у Львові спільно з Антоном Попелем, Петро Війтович (1862-1936), котрий здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер'єру Львівського оперного театру.

Західноєвропейські впливи були відчутні й в архітектурі Галичини. Особливого поширення тут набув віденський ренесанс. Він виділялися своєю пишністю, яку давали різьблення, ліплення, позолота. Прикладом може бути оперний театр у Львові (архітектор З.Горголевський) та Львівський політехнічний інститут (архітектор Юліан Захарович).

Отже, культура Західної України в Х1Х - на початку ХХ ст. досягла значних висот, хоча і знаходилася в лещатах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії.

Причини тому: порівняно демократичний устрій цієї імперії та безпосередній вплив західноєвропейської культури. Західноукраїнська культура живила своїми культурними потоками всю українську культуру.

Тож справедливим є визначення, що західноукраїнські землі стали своєрідним П'ємонтом українського національного і культурного відродження (П'ємонт - це північна область Італії, де був започаткований національно-визвольний і національно-культурний рух італійців). Таке значення Західної України збереглося і в подальшій українській історії.

3. Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, який сприяв подальшому розвитку національної культури.

У культурному поступі на перший план вийшли проблеми національної освіти. Школи переводилися на українську мову викладання, відкривалися українські гімназії. Останніх за період владування Центральної Ради було створено понад 80. Не менша увага приділялася публікації українських підручників, яких у буремний 1918 р. було видано понад 300 тис. примірників.

За часів Павла Скоропадського народний університет у Києві набув статус державного, відкрито також університет у Кам'янець-Подільську. В 1918 р. почали функціонувати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, Українська державна академія мистецтв.

У період Гетьманату заснуванням Української Академії наук закладалися основи розвитку української академічної науки. Її очолив видатний український вчений Володимир Вернадський.

Українська незалежність створювала умови для розвитку української преси і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв. Вони організувалися при “Просвітах”, приватних і кооперативних організаціях. Якщо в 1917 p. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 p. - 1084. І все це було створене за декілька років.

Національний культурний спалах періоду УНР і Гетьманату не посміла зразу придушити більшовицька влада, котра утвердилася в Україні на початку 20-х років. Оскільки основна маса населення, перша за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.

Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.

Вона сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса. Для прикладу: вже в 1923-1924 р. в Україні функціонувало майже 16 тис. початкових і семирічніх шкіл, в яких навчалося понад 1,5 млн. учнів, а питома вага газет українською мовою у 1930 р. становила 89 %. Відповідні умови створювалися й для розвитку культури національних меншин, які проживали в межах України. Їм надавалося право національної культурної автономії.

Не менші були успіхи і в науковій сфері. Українську науку на світовий рівень вивели природознавець Володимир Вернадський, математик Микола Крилов (1879-1955), Євген Патон (1870-1953), який запропонував принципово нові методи електрозварювання.

Особливі заслуги у розвитку медичної науки мали такі українські вчені із світовим ім'ям, як мікробіолог і епідеміолог Дмитро Заболотний (1866-1929), гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), патофізіолог Олександр Богомолець (1881-1946). Заслуженим авторитетом користувалися терапевтичні школи Миколи Стражеско (1876-1952) (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія) і Феофіла Яновського (1860-1928) (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа Володимира Філатова (1875-1956).

Плідно працювали у галузі економіки Михайло Туган-Барановський (1865-1919), літератури - Сергій Єфремов (1876-1939).

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук активну діяльність розгорнула історична секція, яку очолив Михайло Грушевський, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал “Україна”, “Наукові збірники” історичної секції.

На розвиток української літератури й мистецтва неоднозначно впливала тогочасна політична ситуація. В Україні особливою складністю й драматизмом відзначався літературний процес.

В Україні існувало багато літературних течій. Тут продовжували творити представники футуризму (з латинської “майбутнє”). Вони проповідували мистецтво майбутнього в самих незвичайних проявах аж до створення своєрідної мови і слів, таким чином відкидаючи традиційну літературу і пропагуючи модернізацію її змісту й форми (Олекса Слісаренко, 1891-1937; Володимир Ярошенко, 1898-1937; Микола Терещенко, 1898-1966; та ін.).

Водночас виникла нова лівацька течія - пролеткульт. Її теоретики заперечували значення класичної спадщини і ратували за створення “лабораторним шляхом” “чисто пролетарської культури” (Василь Блакитний, 1894-1925; Гнат Михайличенко, 1892-1919; Михайло Семенко, 1892-1937; Микола Хвильовий, 1893-1933; та ін).

Опонентами пролеткультівців стали так звані неокласики. Вони орієнтувалися на класичні зразки світової літератури (Микола Зеров, 1890-1937; Максим Рильський, 1895-1964; Михайло Драй-Хмара, 1889-1939; та ін).

Різноманітні літературні напрямки сприяли оформленню певних літературних об'єднань. Серед них самими авторитетними були Спілка селянських письменників “Плуг” і Спілка пролетарських письменників “Гарт”.

Після розпаду “Гарту” (що стався в 1925 р. у зв'язку зі смертю його організатора Василя Блакитного) Микола Хвильовий засновує Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ).

Микола Хвильовий виступав проти примітивізації літературної творчості й культури загалом, наполягав на європейській орієнтації. Ця позиція письменника виразилася у гаслі: “Геть від Москви”. Такі погляди не могли бути безкарними з боку більшовицької влади. Вони стали причиною розпуску ВАПЛІТ у 1928 р. Проте Микола Хвильовий та інші патріотично налаштовані письменники в 1930 р., намагаючись не залежати від компартії, створили нове літературне об'єднання - “Пролітфронт”. Зазначена мета цієї організації йшла в розріз з політикою Москви і тому через рік вона була ліквідована.

Активними діячами двох останніх товариств були (крім Миколи Хвильового) Павло Тичина (1891-1967), Остап Вишня (1889-1956), Петро Панч (1891-1978), Юрій Яновський (1902-1954) та ін.

В Україні в 1927 р. для протиставлення недержавним літературним об'єднанням й більшовицького керівництва літературним процесом була створена офіційна Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників.

У Харкові вихідці із Наддністрянської України заснували Спілку письменників “Західна Україна” (Мирослав Ірчан - псевдонім Андрія Бабюка, 1897-1937; Агата Турчинська, 1903-1972; Федір Малицький та ін.).

Українізація дала поштовх для активізації мистецького життя, в тому числі мистецтва театру і кіно. На європейський рівень вивів український театр Лесь Курбас (1887-1942) - режисер харківського театру “Березіль”, театральні макети якого отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці 1925 р. у Парижі. У скарбницю світового кінематографу увійшов фільм “Земля” Олександра Довженка (1894-1956), кінематографічний стиль якого визначають як “український поетичний кінематограф”.

Український живопис 1920-х років представлений різними течіями й напрямками. Поряд з представниками традиційного реалізму працювали прихильники футуризму, формалізму (надання переваги форми над змістом). Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут, де певний час працював Казимир Малевич (1878-1935) - засновник супрематизму (течія абстракціонізму).

Популярністю користувалися полотна Киріака Костанді (1852-1921), Олексія Шовкуненка (1884-1974), Віктора Коровчинського (1890-1949), Олександра Мурашко, Миколи Самокиша, Федора Кричевського та ін. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали “Мистецтво”, “Зорі”.

Ідеологічна заангажованість не давала в повну силу творити українським скульпторам. Майже в кожному населеному пункті споруджувалися пам'ятники В.І.Леніну на шкоду відтворенню в скульптурі постатей видатних представників української нації. Щоправда, виключенням став образ всенародно шанованого Тараса Шевченка. Найвідоміші його пам'ятники у Харкові, Києві й Каневі створив Матвій Манізер (1891-1966). У Донбасі в Святогорську пам'ятник Артему (Федору Сергєєву) виконаний Іваном Кавалерідзе (1887-1978).

Традиційно високі досягнення були в галузі музичного мистецтва. Українська музика популяризувалася як музичними об'єднаннями, зокрема, капелою “Думка”, так і оперними трупами, які працювали в оперних театрах Києва, Харкова, Одеси. Жанрове збагачення української музики відбувалося завдяки творчим пошукам українських композиторів Лева Ревуцького (1889-1977), Віктора Косенка (1896-1938), Бориса Лятошинського (1894-1968), Олеся Чишко (1895-1976). Виконавча майстерність українських співаків Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Івана Паторжинського (1896-1960), Оксани Петрусенко (1900-1940), Зої Гайдай (1902-1965), Бориса Гмирі (1903-1969) отримала світове визнання.

У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської Академії у Києві.

Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі - раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки обстоювали раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу, засвоєння досягнень науки і техніки. До цих стилів відносяться головпоштамт і комплекс адміністративних будівель (“Держпром”) у Харкові.

Утвердження тоталітарного режиму на початку 1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Масові репресії розпочалися процесом над так званою Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Потім настала черга національних комуністів, які прагнули побудувати в Україні соціалізм з національним обличчям. Нищівного удару українській культурі завдав голодомор 1932-33 рр., оскільки українське село було носієм традиційної національної культури.

Про масштаби репресій говорять наступні факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, “очистили” від 2 тисяч співробітників. На межі 1920-1930-х рр. була заборонена українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.

Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. “Соціалістичний реалізм” (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва.

Усі митці повинні були прославляти радянський спосіб життя. Це призвело до того, що в живописі такі жанри як пейзаж, натюрморт, портрет відсувалися на другий план, оскільки не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був утверджувати стабільність режиму. В Україні найбільш відомою спорудою стилю неокласицизму є будівля Верховної Ради у Києві.

Для українського народу важким випробуванням стала Велика Вітчизняна війна. У творчості літераторів, художників, музикантів, діячів кіно (в першу чергу документального) головним мотивом стала тема захисту Батьківщини.

Потерпіла крах спроба патріотично налаштованих письменників налагодити видавничу діяльність в умовах німецької окупації. У Києві були закриті “Українське слово” і “Літаври”, а їхні організатори Олена Теліга (1906-1942) та Іван Ірлявський страчені гестапо, Олег Ольжич (1907-1944) загинув у німецькому концентраційному таборі.

У післявоєнні роки відновлюються переслідування, ідеологічний тиск. На хвилі боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом піддаються критиці романи Юрія Яновського “Жива вода”, Івана Сенченка (1901-1975) “Його покоління”, повість Петра Панча “Блакитні ешелони”, вірш Володимира Сосюри (1897-1965) “Любіть Україну”.

Певна демократизація, свобода творчості, реабілітація засуджених сталися в період “хрущовської відлиги”, що настала після смерті Сталіна. Саме на цей період припадає діяльність так званих “шестидесятників” -вчених, письменників, художників. Вони виступали проти ідеологічного диктату, поважали свободу особистості, національні культурні цінності.

Позитивні зміни в ідеологічному житті сприяли розвитку культури. З метою подолання відставання Радянського Союзу в галузі науки й техніки від провідних західних країн в СРСР, в тому числі й в Україні, створюються нові галузеві науково-дослідні й проектно-конструкторські інститути, у Харкові, Донецьку, Львові відкриваються відділення Академії наук УРСР. Зміни відбулися і в освітній справі. В 1959 р. стає обов'язковою восьмирічна освіта.

Однак реформи не були доведені до кінця, не відбулося корінних змін в галузі політики, економіки й культури. Прихід до влади в 1964 р. Л.І. Брежнєва призвів до призупинення перетворень, до “застою”. Ця ситуація негативно вплинула на культурне життя. Поступально, але суперечливо розвивається українська культура. В першу чергу концентрується увага на розвитку наукових галузей, що обслуговували військово-промисловий комплекс.

Незважаючи на такий підхід, українські вчені мали значний науковий доробок у фундаментальних і прикладних науках. Світове визнання отримали наукові досягнення математика Миколи Боголюбова (1909-1992), математика і кібернетика Віктора Глушкова (1923-1982), конструкторів космічних апаратів Сергія Корольова (1906-1966), Михайла Янгеля (1911-1971) і Валентина Глушко (1908-1989).

Завдяки науковій діяльності офтальмолога Володимира Філатова, генетика Івана Шмальгаузена (1884-1963), кардіолога Миколи Амосова (1913-2002), нейрохірурга Миколи Бурденка (1876-1946) та багатьох інших вчених високого рівня досягла українська медицина.

Певні успіхи були і в галузі освіти. В 1977 р. стала обов'язковою середня освіта. Проте в освіті кількісне зростання не супроводжувалося поліпшенням якості. Все більше скорочувалося застосування української мови, обмежувався доступ до зарубіжної інформації.

Так само плідно, але суперечливо збагачувалися всі сфери художньої творчості. В першу чергу це стосується літератури. Деякі письменники намагалися вийти за межі “соціалістичного реалізму”. В цьому ключі працювали Олесь Гончар (1918-1995), Юрій Збанацький (1914-1994), Павло Загребельний, Василь Козаченко. Український читач мав змогу познайомитися із творчістю Василя Симоненка (1935-1963), Миколи Вінграновського (1936-2004), Івана Драча, Ліни Костенко. Про себе заявила школа українського літературного перекладу, яка отримала міжнародне визнання.

У той же час творча праця продовжувала регламентуватися, зазнавати цензури, заборонявся ввіз в Україну творів українських письменників-емігрантів.

Все це було однією з причин виникнення в епоху “застою” опозиційного руху, названого дисидентським (від латинської - “незгідний”). Дисиденти зазнавали переслідувань. Їх заарештовували, ув'язнювали, примусово лікували в так званих “психушках”. Прикладом може служити трагічна доля поета Василя Стуса (1938-1985), який загалом провів у радянських таборах 20 років, так і не доживши до радикальних змін. У 1990 р. Василь Стус був посмертно реабілітований і посмертно отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.

Заборона новаторства, пошуку нових форм негативно вплинула на розвиток українського живопису. Водночас деякі художники намагалися вирватися з офіційних пут і подарувати широкому загалу майстерно виконані полотна. Перш за все в цьому плані слід відмітити творчість Олексія Шовкуненка, Михайла Дерегуса (1904-1985), Тетяни Яблонської (1917-2005), Тетяни Голембієвської й безперечно Івана Марчука, ім'я якого увійшло до списку самих геніальних людей планети.

Традиційно значними є досягнення української музики. У творчому доробку Бориса Лятошинського (1894-1968), Костянтина Данькевича (1905-1984), Георгія Майбороди (1913-1992) та інших українських композиторів були нові опери, балети, симфонії. Національну школу вокального мистецтва прославили Анатолій Солов'яненко (1932-1999), Дмитро Гнатюк, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко.

Не менші досягнення були і в українському кінематографу. На світовий рівень його вивели фільми Сергія Параджанова (1924-1990) “Тіні забутих предків”, Леоніда Осики (1940-2001) “Захар Беркут”, Леоніда Бикова (1928-1979) “В бій ідуть одні старики”, Івана Миколайчика (1941-1987) “Вавілон XX”. Водночас на полицях залежувалися неприйнятні для режиму фільми, митцям нав'язувалася тематика. Отже, значні культурні досягнення співіснували з глибокою системною кризою, в тому числі і в галузі культури.

Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М.С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку. Цю ж мету переслідував “Закон про мови в Українській РСР”, прийнятий Верховною Радою УРСР в тому ж році. В 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, в тому числі й культурне, відродження.

4. Проблеми розвитку культури суверенної України

Після здобуття Україною незалежності в 1991 p. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, розпочалися радикальні реформи, в тому числі і в галузі культури.

Перш за все почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Проте російська мова продовжувала панувати на сході й півдні України, в Криму, дискутувалося питання введення російської мови як офіційної.

Загрозлива ситуація склалася в українському книгодрукуванні. Тиражі української книги скорочувалися. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив З,6, то на початку 2000 р. - 1. Комерційна література головно ввозиться із Росії.

Для виправлення ситуації потрібні не лише адміністративні заходи, а й насамперед державна економічна підтримка. Щоправда, в цьому напрямку вже зроблені перші кроки. В 2004 р. пільги на податок на додану вартість (ПДВ) залишені лише за українськими виданнями.

До того ж труднощі виникли в популяризації й розповсюдженні української книги. Якщо в 1990-х роках в Україні існувало 4 тис. бібліотек, то зараз кількість їх зменшилася майже в 10 разів. Така ж загрозлива ситуація склалася й з книгарнями.

Разом з тим зрушення відбулися в освітянській справі, в якій зникла одноманітність. З'явилися нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. відбувся перехід на 12-річну середню освіту.

Однак соціальне розшарування населення надало системі освіти по суті становий характер. Система професійного навчання занепала. Державні школи, вчителі достатньою мірою матеріально не забезпечуються.

Реформується система вищої школи. Поряд з державними учбовими закладами діють комерційні вузи, які не завжди мають відповідний рівень. Для усунення цього недоліку введена система акредитації вузів.

Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у великих міжнародних наукових програмах, зокрема, в космічних. Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді.

Проте скорочення державного фінансування змусило залишити наукову діяльність або емігрувати за кордон багатьох науковців. Приватизація підприємств негативно позначилася на діяльності галузевих наукових і проектних інститутів.

Від фінансових труднощів страждає й українське мистецьке життя. Суттєве зменшення державного фінансування негативно позначилося на розвитку театру й кіно, хоча митці й отримали свободу творчості, можливість вільної гастрольної діяльності.

Національні меншини України мають широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців, болгар та інших національних меншин. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання, запроваджено видання національної періодичної преси, національної книги.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті й віросповідання. За станом на 1 січня 2000 p. в Україні діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів.

Водночас з проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви. На порядку денному стало об'єднання всієї територіальної православної церкви в Україні й таким чином створення Української православної помісної церкви (тобто по місцю її знаходження, незалежної від церкви іншої держави).

Отже, сучасний стан української культури, як і культури у всьому світі, характеризується як досягненнями та перспективами, так і втратами та протиріччями. Утворення української незалежної держави відкриває перед національною культурою нові можливості. Подальший розвиток української культури великою мірою залежить від політичних та економічних чинників. Будемо мати надію, що сучасна політична ситуація призведе до економічного зростання, яке в свою чергу має активізувати українське культурне життя.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 9:

1. Білецький П.О. та ін. Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х - початку ХХ ст. - К.: Наукова думка, 2000. - 236 с.

2. Великие кинозвезды ХХ века. - М.: Мартин, 2001. - 495 с.

3. Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. - М.: АСТ, 2001.- Т.1. - 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. - 943 с.

4. Веселовська Г.І. Дванадцять вистав Леся Курбаса. - К.: Держ. центр театр. мистецтва ім. Л.Курбаса, 2004. - 316 с.

5. Вінок пам'яті Олеся Гончара: Спогади, хроніка. - К.: Укр. письменник, 1997.- 452 с.

6. Герої та знаменитості в українській культурі. - К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.

7. Гордон Д.И. Звезды театра и кино. - Х.: Фолио, 2005. - 398 с.

8. Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.- К.: Либідь.-Т.1.- 1993.-389 с.; Т.2.-1993.-261 с.; Т.3.-1993.-282 с.; Т.4.-1994.- 232 с.; Т.5.-1995.-254 с.; Т.6.-1996.-260 с.

9. Госейко Любомир. Історія українського кінематографа. 1896-1995. - К.: KINO-КОЛО, 2005. - 461 с.

10. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Femina, 1995. - 685.

11. Жаборюк А.А. Український живопис останньої третини Х1Х - початку ХХ ст. - К., Одеса: Либідь, 1990. - 307 с.

12. Історія української літератури Х1Х ст. У 3 кн. - К.: Либідь. - Кн.1.- 1995. - 364 с.; Кн. 2.- 1995. - 381 с.; Кн. 3. - 1998. - 429 с.

13. Історія української літератури ХХ ст. В 2 кн. - К.: Либідь. - Кн. 1. - 1994. - 781 с.; Кн. - 2 . - Ч.1.- 1994. - 367 с.; Ч.2.- 1995. - 509 с.

14. Історія української художньої культури. - Харків: ХДАК.- 1999.-194 с.

15. Капельгородська Нонна М. Начерки далекої кіноісторії. - К.: АВЛІ, 2005. - 213 с.

16. Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) - К.: Товариство “Знання” України, 2007. - 591 с.

17. Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. - К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

18. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). - К.:Знання. 2006, - 447 с.

19. Нариси з історії українського мистецтва. - К.: Мистецтво, 1996. - 670 с.

20. Попович М.В. Нарис історії культури України - К.: Артек, 2001. - 727 с.

21. Скляренко В.М. 100 знаменитых актеров. - Х.: Фолио, 2006. - 509 с.

22. Скляренко В.М. 100 знаменитых художников Х1Х-ХХ в. - Х., Фолио, 2006. - 509 с.

23. Сто великих режиссеров. - М.: Вече, 2004. - 468 с.

24. Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х - початку ХХ ст. - К.: Наукова думка, 2000.- 236 с.

25. Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація. (Кінець Х1Х - початок ХХ1 ст.). В 2 т. - Харків: Основа, 2001.- Т.1. - 518 с.; Т.2. - 398 с.

26. Шейко В.М. та ін. Історія української художньої культури. - Харків: Регіон-інформ, 2003.- 178 с.

27. Шмагайло Ростислав Т. Мистецька освіта в Україні середини Х1Х - середини ХХ ст.: Структурування, методологія, художня позиція. - Львів: Укр. технології, 2005. - 526 с.

ТЕСТ

Тема 9. Українська культура Х1Х - ХХ ст.

1. Започаткував українську етнографію працею “Опис весільних українських простонародних обрядів”: а) Григорій Калиновський; б) Яків Маркович; в) Михайло Максимович.

2. Автором праці “Досвід збирання старовинних українських пісень”, основоположником української фольклористики є: а) Микола Цертелєв; б) Михайло Максимович; в) Григорій Калиновський.

3. ”Історію русів”, яка започаткувала висвітлення української історії, написав: а) невідомий автор; б) Дмитро Бантиш-Каменський; в)Микола Костомаров.

4. Першим вузом, відкритим в Наддніпрянській Україні в 1805 р., став: а)Харківський університет; б Київський університет; в)Одеський університет.

5. Основоположником української художньої прози був: а) Григорій Квітка-Основ'яненко; б) Пантелеймон Куліш; в) Іван Нечуй-Левицький.

6. Основи українського реалістичного малярства Х1Х ст. заклав:

а) Костянтин Трутовський; б) Микола Самокиш; в) Тарас Шевченко.

7.Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ) заснував:

а) Микола Хвильовий; б) Василь Блакитний; в) Микола Зеров.

8. У 1918 р. очолив Українську Академію наук: а) Микола Крилов; б) Микола Стражеско; в) Володимир Вернадський.

9. Політика українізації діяла в Україні в:

а) 1920-х роках; б) 1930-х роках; в) 1960-х роках.

10. Дисидентський рух в Україні виник в епоху:

а) відлиги; б) застою; в) перебудови.

ТЕМА 10.

”ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА Х1Х-ХХ СТ.“

План

1. Промисловий переворот, наукові досягнення і освіта - базова основа культурного прогресу.

2. Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво”.

3. Характерні особливості головних течій в образотворчому мистецтві: класицизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, постімпресіонізм; модернізм та його види: дадаїзм, сюрреалізм, фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм.

4. Нові напрямки в архітектурі та будівництві.

5. Розвиток театрального мистецтва, музики, кінематографа.

1. Промисловий переворот, наукові досягнення і освіта - базова основа культурного прогресу

Х1Х ст. - завершальний етап розвитку культури Нового часу. Саме в цьому столітті культура зробила якісний стрибок у своєму розвитку. Його запорукою стали значні науково-технічні досягнення, що відбулися в передових державах світу. Вони стали основою для суттєвого збагачення культурного життя.

У свою чергу утвердження схожого соціально-економічного ладу, розширення міждержавних економічних, політичних, культурних відносин, удосконалення засобів зв'язку сприяли виникненню тенденції зближення культур і формуванню світової культури.

Промисловий переворот у Європі започаткував вже згаданий винахід англійського винахідника Джеймса Уатта універсального парового двигуна, що відіграв велику роль в появі парового молота та універсальних металорізальних верстатів. Останні дали змогу перейти до машинного виробництва. Таким чином машини почали виробляти машини.

Парова машина дала змогу здійснити революцію на транспорті. Завдяки їй американський винахідник Роберт Фултон (1765-1815) сконструював пароплав, а англійський інженер Джордж Стефенсон (1781-1848) - паровоз. Ці нові транспортні засоби збільшили можливості спілкування людей, в тому числі й на ниві культури.

Виникнення масового транспорту (залізничного, водного, в містах - трамваю і метро) спонукало до удосконалення індивідуального транспорту. Спочатку це був велосипед, згодом - автомобіль. Пріоритет винайдення останнього належить німецьким інженерам Готлібу Даймлеру і К.Бенцу. У 1885-1886 рр. вони сконструювали перші зразки автомобілів, а уже в 1890-ті роки започаткувалося їхнє промислове виробництво. У розвитку автомобільного транспорту наступний скачок здійснив американський підприємець Генрі Форд, який першим застосував конвеєр у виготовленні автомобілів.

Рубіж Х1Х і ХХ ст. ознаменувався появою перших літальних апаратів. Таким чином здійснилася одвічна мрія людей про політ над землею. Спочатку це були дирижаблі - конструкції легші за повітря. Згодом їх витіснили аероплани. Наступний крок у розвитку повітряного транспорту зробили в 1903 р. американські авіаконструктори брати Уїлбер (1867-1912) і Орвілл (1871-1948) Райти. Завдяки легкому бензиновому двигуну, встановленому в літаку, вони здійснили політ в повітрі тривалістю 59 секунд. А вже майже через півстоліття запущений у космос перший радянський “супутник”.

Наприкінці Х1Х ст. здійснилася ще одна фантастична ідея - можливість підводного плавання. Перші підводні човни стали будуватися в Німеччині (передусім з військовою метою).

Не менша увага приділялася й удосконаленню засобів зв'язку та інформації. В середині Х1Х ст. виник телеграф. Честь відкриття телефону належить американцю шотландського походження Олександру Беллу (1847-1922), а його удосконалення - теж американцю Томасу Едісону (1847-1931).

Майже одночасно винайшли безкабельний зв'язок (тобто радіо) росіянин Олександр Попов (1859-1905) й італієць Гульєльмо Марконі (1874-1937) . Перший у 1895 р. продемонстрував роботу свого радіоприймача, а другий через два роки отримав патент на аналогічний винахід.

Подібна ситуація склалася щодо відкриття так званих “Х - променів”, які сьогодні переважно називають рентгенівськими. Близько 1895 р. їх паралельно відкрили відомі фізики - українець І.Пулюй та німець Вільгельм Рентген (1845-1923). Й досі точиться суперечка стосовно авторства даного відкриття. В англомовному світі відкриті промені називають Х-ray (Х-рей).

У Х1Х ст. важливу роль у спілкуванні людей відіграє періодична преса. Завдяки удосконаленню поліграфічної промисловості (появі друкарських і набірних машин) її продукція збільшилася в обсязі й стала значно дешевшою, а тому й доступною для широкого загалу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10