Культурологія

Культурологія

Правосвідомість -- одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:

* суспільної;

* групової;

* індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.

Правосвідомість -- це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов'язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості -- усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи:

Правова психологія --це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.

Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у даному разі -- на законодавство. В наші дні формування інституту приватної власності і всього, що пов'язано з існуванням приватного права, емоційно не сприймається певними верствами суспільства, які виховані на психології колективізму і продовжують керуватися її пріоритетами.

Правова ідеологія -- це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права та ін.

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття -- необхідне тло, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції -- сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.

Правова поведінка -- вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), -- мотивів правової поведінки, правових настанов.

Правова настанова -- готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх належних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення.

Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та емоційні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічного та ідеологічного елементів.

Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правового вчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив правової поведінки у правосвідомості суб'єкта.

Виникнення правової установки припускає: 1) поінформованість про норму права; 2) розуміння її змісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми права; 4) ставлення до прав інших осіб; 5) емоційне переживання з приводу функціонування норми права; 6) готовність до дії. Правова настанова -- суб'єктивний регулятор поведінки. Отже, від поведінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірна поведінка, правова активність, правове порушення та ін.).

Екологічна культура - ступінь розуміння і ціннісне ставлення людини до природи, формування відповідних позитивних моральних норм і якостей, необхідних для розв`язання екологічних проблем в інтересах кожного індивіда; конкретні практичні дії людини щодо поліпшення екологічного стану довкілля.

Экологическая культура вбирает в себя лучшие гуманистические и экофильные традиции прежней культуры и сообщает им новый импульс развития, существенно расширяя и в то же время конкретизируя гуманистический смысл человеческих деяний, поскольку в их орбиту теперь должна быть включена не только сфера социальных, но и природных явлений, составляющих среду человеческой жизни.

В связи с этим экологическая культура представляет собой более высокую и завершённую форму развития гуманизма в целом. Экологогуманное означает любовное и бережное отношение ко всем формам жизни и к условиям, которые её обеспечивают.

Екологічна культура вбирає в себе найкращі гуманістичні та екофільні традиції колишньої культури та надає їм новий імпульс розвитку, суттєво поширюючи та одночасно конкретизуючи гуманістичний сенс людських дій, тому що в їхню орбіту має бути включена не тільки сфера соціальних, але й природних явищ, що складають середовище людського життя.

У зв'язку з цим екологічна культура являє собою більш високу та досконалу форму розвитку гуманізму в цілому. Екологогуманне означає дбайливе ставлення до всіх форм життя та до умов, які його забезпечують.

Предвижу, что у некоторых читателей вызовет чувство протеста сама постановка проблемы, как она означена в заглавии данного выступления.

О каком гуманистическом потенциале экологической культуры может идти речь, когда, если следовать ее предписаниям, нужно во многом ограничить свое потребление, поведение и даже образ жизни в целом должен быть взят в рамки, которые явно противоречат принципам свободы личности.

Получается какойто странный гуманизм, напоминающий несколько казарменный вариант. Тем не менее, буду настаивать на том, что это гуманизм, и, более того, речь пойдет о новом гуманизме культуры, гораздо более последовательном и истинном, чем прежний, которого пока придерживается огромное большинство жителей планеты. На чем основан традиционный гуманизм? На возвеличивании человека, его ничем не ограниченной технической и научной мощи, на восхищении теми шедеврами искусства, которые он оказался способным создать.

Так постепенно стала формироваться гуманистическая концепция культуры.

Долгое время культура человечества развивалась без такой характеристики как гуманизм, поскольку это как бы само собой разумелось. В самом деле, если культура представляет собой явление человеческое, то как она может быть не гуманистической?

Однако по мере того, как всё более широко люди стали прибегать к использованию машин и других технических приспособлений для решения самых разнообразных сначала производственных, бытовых, а затем и военных задач, стало очевидным, что направление культуры в её развитии может быть не только гуманистическим, но и далёким от такового вплоть до противоположного знака.

Так возникла потребность в уточнении понятия культура в зависимости от того, проникнута она чувством уважения к человеку и заботой о его истинных потребностях или, наоборот, способствует принижению его и высвобождению низменных страстей и качеств.

Разумеется, этот поворот культуры к античеловечности имел, как правило, экономическую подоплеку и диктовался алчными побуждениями тех, кто наживался на использовании низких человеческих страстей, но мы ограничим свою задачу установлением самого факта такого поворота в развитии культуры, который потребовал разведения понятий гуманистического её развития и несовместимого с таковым.

Гуманизм имеет давнюю историю и восходит как осмысленная концепция к эпохе Возрождения. Однако, если вспомнить, что основой процесса Возрождения стали культура и особенно искусство античного мира, открытого европейцами позднего средневековья в ходе археологических раскопок, то можно сказать, что идеи гуманизма уходят в далекое прошлое человеческой истории и служили, повидимому, важным условием развития духовного мира людей. Через эти идеи происходило осознание себя человеком во всей своей самобытности, величии и исключительности, и чем более люди утверждались в этой идеологии, тем более склонялись к мысли о своём особом месте в природном универсуме и своём уникальном предназначении в нём.

Нужно сказать, что для такой самооценки у человека действительно есть много оснований. Из всех живых существ на планете он единственный носитель разумных способностей, его умом и руками создан искусственный мир, в котором ему так удобно живётся, а многообразная хорошо продуманная техника ещё более повышает комфортность искусственного антропогенного мира, открывая, как казалось, захватывающие дух перспективы.

Можно сказать, что человек сам породил синдром очарованности созданным им искусственным миром, а, следовательно, и очарованности самим собой.

Гуманизм и сегодня остаётся главной осью всей мировой культуры, хотя и в сильно преобразованном по сравнению даже с недавним прошлым виде. По мере того, как людьми создаются всё более совершенные технические конструкции, в них как бы растворяется гуманистический потенциал, сообщая техническому миру человекоподобие, а на человека в то же время проецируется то, что свойственно технике, задавая ему некоторые машинообразные черты, и этот процесс взаимоуподобления мира машин и мира людей идёт стремительно и с нарастанием на фоне столь же быстро скудеющей природной среды, которая также зачастую воспринимается как разновидность машинного мира.

Следовательно, тенденция гуманизма развивается в современном мире очень противоречиво и неоднозначно. Более того, гуманизм, как правило, предполагает антропоцентризм, хотя следует сказать, что в последнее время и этот феномен сильно изменился, сместившись в сторону эгоцентризма в связи с возникшим культом потребления вплоть до самых извращённых и престижных его форм. В контексте современного экологического кризиса такой антропоцентризм становится особенно опасным, поскольку способствует тотальному разрушению среды жизни при тех масштабах и темпах развития производства, которые оказались набраны обществом в ходе развёртывания НТР за последние 50 лет. Мировое сообщество не может продолжать развиваться, ориентируясь только на удовлетворение своих собственных и к тому же явно завышенных потребностей. Теперь необходимо также учитывать и возможности окружающей природной среды, а точнее биосферы, в которой существует общество. Надо сказать, что предельные возможности биосферы уже превышены более чем в 10 раз.

Биосфера до такой степени оказалась изменена во всех своих свойствах воздействием на неё производственной деятельности людей, что чрезмерные добавочные воздействия могут оказаться той критической величиной, которая необратимо переведёт эту глобальную экосистему в новое качественное состояние, непригодное для жизни. На планете уже образовалось довольно много подобных территорий не только непригодных для жизни, но и прямотаки опасных для находящихся там любых живых форм. Таковы, например, территории, заражённые радионуклидами после чернобыльской катастрофы, таковы земли, примыкающие к высыхающему Аральскому морю, к Семипалатинскому полигону, и многие другие районы, опустошённые и повреждённые деятельностью людей.

Экологическая проблема в её опасной для людей форме существует уже не один десяток лет, но острота её нисколько не уменьшается со временем. Напротив, как отмечалось на очередном Всемирном форуме в РиодеЖанейро (1992г.), состояние природной среды на планете заметно ухудшилось за 20 лет, прошедшие после Стокгольмского Международного форума по проблемам окружающей среды в 1972 году. О продолжающемся ухудшении состояния природной среды говорилось и на состоявшемся в 2002 году очередном глобальном форуме «Рио + 10», проходившем в Иоганнесбурге. Необходимо срочно принять оперативные и поистине чрезвычайные меры для спасения природной среды человечества. В отношении необходимости таких мер теперь уже вроде бы все в мире согласны. Нет только согласия в отношении того, какими они должны быть конкретно, в какой последовательности будут решаться и, самое главное, какова должна быть доля материального участия в этом различных стран мира.

Экологическая проблема, не успев понастоящему стать предметом научных исследований, уже превратилась в объект политических игр и взаимных претензий стран друг к другу. Это очень опасно, потому что в данном случае игра идёт поистине с огнём.

В связи с этим уместно напомнить слова основателя международного исследовательского центра «Римский клуб» А. Печчеи, который писал: «Истинная проблема человеческого вида на данной стадии его эволюции состоит в том, что он оказался неспособным в культурном отношении идти в ногу и полностью приспособиться к тем изменениям, которые он сам внёс в этот мир. Поскольку проблема, возникшая на этой критической стадии его развития, находится внутри, а не вне человеческого существа, взятого как на индивидуальном, так и на коллективном уровне, то и её решение должно исходить прежде всего и главным образом изнутри его самого.

Проблема в итоге сводится к человеческим качествам и путям их усовершенствования.

Ему вторит почётный профессор Лондонского университета, физиктеоретик Д. Бом, который, ссылаясь на антропологические исследования, утверждает, что «раньше у людей была гораздо более согласованная культура». В условиях экологического кризиса человечеству необходим, по его мнению, «поиск общих смыслов и создание культуры согласия в достижении общих целей. Современное развитие техники требует, чтобы мы взялись за выполнение этой задачи, без чего мы не сможем двигаться вперёд. Современная техника стремительно умножает наше могущество в двух направлениях: созидательном и разрушительном». Все мыслящие люди всерьёз озабочены сложившейся в мире глобальной ситуацией и, пожалуй, чаще всего в тех оценках, какие даются ей, сквозит недоумение по поводу беспомощности человека справиться с тем джином, которого он сам же выпустил из бутылки.

Это весьма сложная задача, поскольку предполагается преодоление сложившихся привычек, стереотипов мышления и переход на новую систему ценностей. Всё это, вместе взятое, составляет сферу сознания с его установками и уходящими в подсознание рефлекторными психическими реакциями. Сфера сознания представляет собой в целом весьма консервативную сторону личности, но именно поэтому требует к себе повышенного внимания, поскольку экологизация современного человека потребует таких преобразований в мировоззрении людей, которые окажутся сопоставимы с мировоззренческими последствиями открытий Н. Коперника, Ч. Дарвина и В. И. Вернадского. Если открытие Н. Коперника показало подлинное место нашей планеты во Вселенной, а открытие Ч. Дарвина позволяет понять место человека в животном мире, то открытие законов биосферы, начатое В. И. Вернадским, способствует пониманию места и роли общества во всей системе природных явлений.

Подводя итог, можно сказать, что гуманистическая парадигма культуры, основанная на прямолинейно выстроенном антропоцентризме, исчерпала себя и перед лицом нарастающей опасности экологической катастрофы нуждается в рациональном преобразовании. Именно эта парадигма не позволяет видеть истинные цели социального развития и ориентирует на ложные ценности.

Человек должен не просто осознать себя как частицу природного Космоса, но, самое главное, понять свою созидательную, поддерживающую этот Космос роль. С позиций такого осознания должна сформироваться другая, на первый взгляд противоположная мировоззренческая парадигма -- экоцентрическая с системой ценностей, выстроенной в обратном порядке: от задач поддержания природы к задачам социального развития. В конечном счёте мы опять приходим к человеку, но как к результату, а не к началу потребностей и интересов. На место заносчивого «всё для человека» приходит мудрое «всё для биосферы, природы» и только затем для человека в тех пределах, в которых он успешно решит задачу сохранения природной среды в состоянии, пригодном для жизни.

Таким образом экологическая культура действительно означает не только новый гуманизм, но, и, более того, гуманизм в истинном и высшем значении этого слова, поскольку экологичное не может быть направлено против человека так же, как и против других форм жизни.

Приобщение к экологической культуре поднимает человека на тот высший не только социальный, но планетный и даже космогонический уровень, который будет означать полную гармонию его отношений с окружающей средой и друг с другом. Достигнув такого уровня в своем развитии, он с полным основанием сможет сказать о себе «человек -- это звучит гордо», наполнив эти слова новым смыслом: не только социальным, но и планетарнокосмическим… Уверен, что ради такой цели действительно стоит жить.

Экологическая культура, будучи во многом противоположной традиционной, тем не менее возникает не на пустом месте. Она вбирает в себя наиболее гуманные и природоохранительные черты прежней культуры и дает ей такое дальнейшее развитие, что речь действительно должна идти о качественно новом ее состоянии, требующем нового названия -- экологическая культура. Да и сам субъект этой новой культуры должен так измениться, что можно говорить о формировании нового человека, который, в отличие от нынешнего, относящегося к виду homo sapiens, может быть причислен к виду homo ecologus.

Человек, который до сих пор заселяет Землю, при всей его разумности, тем не менее не обладает главным свойством, обязательным для любого живого организма, свойством экологического самообеспечения. Без этого свойства человек не имеет будущего, а обретя это свойство, он настолько изменится по своим взглядам, системе ценностей, по своему отношению к природе и к себе подобным, что это уже будет другое существо, лишь внешне напоминающее прежнее. Вот почему для этого нового существа потребуется новое название.

В целом в современном мире совершается грандиозный переход от эпохи доэкологической к эпохе экологической. Этот переход должен произойти обязательно, так как в зависимости от него находится судьба рода человеческого. От того, сумеет человек стать экологическим существом или не сумеет, зависит быть ему на Земле или не быть.

Можно сказать, что идет своего рода экзамен на подлинную разумность человека. На ту разумность, к которой очень высокие требования предъявлял в свое время И. Кант, полагавший, что только в единстве с нравственным долгом рассудочная способность человека обретает черты разумности и мудрости.

Пришло время воссоединения логики мышления и нравственности чувств как условия самосохранения человека путем сохранения среды жизни. Само собой такое преобразование человека не произойдет. Для этого требуется новая система образования и воспитания человека экологической эпохи. Приобщение к социальноэкологическим знаниям -- обязательное условие новой системы образования, так как нужно прежде всего знать, что делать человеку и как вести себя в новых условиях. Но и этого недостаточно, так как преобразованием должна быть охвачена вся эмоциональная сфера человека вплоть до формирования у него высокого чувства ответственности перед природой и теми последующими поколениями, которые придут ему на смену и которым он должен оставить Землю в пригодном для жизни состоянии.

Современное поколение людей несет особую ответственность в обеспечении перехода к новому состоянию общества, поскольку только оно еще располагает временем для выполнения подобной задачи. Возникшая историческая ситуация действительно напоминает экзамен. Только в роли экзаменатора выступает прежде всего биосфера. Она делает отбор тех вариантов и решений, которые подбирает человек. Поэтому нужно очень хорошо знать, что собою представляет биосфера по своей структуре и функционированию, каковы основные законы ее эволюции и самосохранения.

Культура всегда была важнейшим условием развития общества, будучи качественно особым способом реализации этого процесса. В условиях экологического кризиса культура впервые в истории человечества должна выступить в новой роли, став способом самосохранения общества, поскольку лишь через культуру в ее новом качестве люди смогут обрести то свойство, без которого невозможно существование ни одной формы жизни на планете, -- свойство экологического самообеспечения.

48. В.Вернадський та його вчення про біосферу та ноосферу

Сучасне вчення про біосферу створив і розвинув В. І. Вернадський (1863 -- 1945). Його творчому генієві були притаманні не тільки глобальність мислення, а й вихід за рамки експериментальної науки. Президент Української академії наук, академік Петербурзької АН, а потім AH CPCP, член численних іноземних академій, непересічний природознавець-мислитель залишив нам цілісне бачення світу і завдань людини як на Землі, так і у Всесвіті.

Народився він у Петербурзі. Мати була українкою, та й корені роду Вернадських сягають Запорізької Січі. На все життя вчений зберіг любов до української мови, культури, історії та науки.

В. І. Вернадський отримав блискучу освіту. Він навчався в Петербурзькому університеті у 80-х роках минулого століття, коли там викладали великі вчені В. В. Докучаєв, Д. І. Менделєєв, О. і. Воєйков, О. М. Бекетов, М. П. Вагнер та ін., володів європейськими мовами, в юні роки відвідав Берлін, Мюнхен, Лондон, Париж, міста Італії. Його методологія вирізнялася вражаючою широтою підходу до проблем людства. Він закликав і інших учених не лише порівнювати науковий світогляд різних епох, а й вивчати структуру науки вкупі з іншими формами суспільної свідомості -- філософії, релігії, мистецтва, навіть з матеріальною практикою і соціальними умовами життя населення тієї епохи. Мислитель написав блискучі статті про творчість Ломоносова, Канта, а в наукових працях цитував найвидатніших учених світу. Науковий метод розглядався ним як важливий, але не єдиний метод пізнання реальності.

В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю -- від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, вчення про біосферу.

Він принципово відкинув старий біологічний підхід -- дослідження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої речовини. Вчений підкреслював, що речовина планети (а також і в Космосі) утворюється в кругообігу «мертве -- живе -- мертве», що «біогенні породи» (тобто створені живою речовиною) становлять значну частину її (біосфери) маси, «... йдуть далеко за межі біосфери ... вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, в гранітну оболонку». «Геохімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим ставить на науковий грунт питання про космічність живої речовини»,-- писав він у монографії «Жива речовина», стверджуючи, що життя -- така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.

В. І. Вернадський відніс до біосфери ширші шари земних оболонок, де не тільки мешкають живі організми, а й знаходяться речовини, створені в минулому живою матерією (торф, кам'яне вугілля, осадові породи тощо). Він розглядав біосферу не просто як просторову категорію, а як складну єдину систему -- оболонку, в якій живі істоти перебувають у складній взаємодії як із неживою природою (повітрям, водою, сонячною енергією), так і між собою і цим визначають хімічний стан зовнішньої кори нашої планети.

Мислитель визначив межі біосфери, вказавши, що до неї входять уся гідросфера Землі, верхня частина літосфери до глибини 2 -- З км, де ще є живі бактерії, і нижня частина атмосфери. Він розглядав біосферу як зону перетворення цієї космічної енергії трансформаторами, що в ній знаходяться.

Багато уваги у своїх працях В. І. Вернадський приділяв зеленій речовині рослин, тобто хлорофілу, оскільки лише він здатний кристалізувати променисту енергію Сонця та з її допомогою створювати первинні органічні сполуки з вуглекислого газу, повітря і водних розчинів. Розглядаючи обсяг і енергетичні коефіцієнти різних груп рослинності, вчений дійшов висновку, що головними трансформаторами сонячної енергії в хімічну енергію біосфери є одноклітинні зелені водорості океану, що дуже швидко розмножуються. Значну роль у цьому процесі відіграють також ліси тропічного поясу. Ось чому інтенсивне вирубування тропічних лісів у Південній Америці, Африці та Індонезії, забруднення океану, що пригнічує ріст водоростей, є вкрай несприятливими факторами, що порушують екологічну рівновагу біосфери наприкінці XX ст. В. І. Вернадський узагальнив і поширив проблему простору - часу на простір і час живої матерії: «... повертаючись до живої речовини, ми базуватимемося на тому, що в ньому -- в його прояві взагалі -- час і простір невіддільні» . Мислитель підходив до дослідження простору -- часу як до явища, котре має будову, тобто структуру, підкреслюючи, що це явище не тільки структурно, а й фізично володіє різними станами. Він наполягав на значних відмінностях, які існують між часом, що вимірюється всередині живих організмів, і часом «косної» (неживої") матерії. Позаяк існує різниця симетрії простору в просторі -- часі живої та «косної» речовини, необхідно розрізняти і відокремлювати час життя від планетного часу.

Упродовж десятків років учений досліджував роль людини в перебудові поверхні Землі. Вивчаючи мінералогію, він зацікавився масштабами технічної діяльності людства в царині видобування з надр Землі різних мінералів і руд, їх переробки, отримання людиною нових, невідомих у природі в самородному вигляді, металів і хімічних сполук. Він дійшов висновку, що масштаби людської діяльності зростають і їх можна порівняти з масштабами природних геологічних явищ. Уже в ранніх працях В. І. Вернадський писав, що технічна діяльність людства являє собою процес, накладений на природні процеси, тому він чужий їм і протиприродний. У пізніших працях мислитель стверджував, що еволюційна поява людини і розвиток наукової думки -- це також природний процес, як усе в навколишньому світі. А звідси -- його висновок про те, що наукова думка людства має розвиватися відповідно до законів природи, а не протиставляючи себе їм.

У праці «Автотрофність людства», вперше опублікованій 1925 р. у Парижі, учений вперше написав про те, що в біосфері існує велика геологічна, можливо навіть космічна, сила. Вона не є проявом енергії чи формою, проте вплив її на перебіг земних енергетичних явищ -- «глибокий і сильний, і повинен мати відбиток, хоч і менш сильний, але, безперечно, і поза земною корою, в бутті самої планети». Ця сила -- «розум людини, спрямована та організована воля як істоти суспільної»1. В. І. Вернадський не тільки підкреслював міць впливу людського суспільства на середовище, а й наголошував: «Воно одне змінює в новий спосіб і з наростаючою швидкістю структуру самих основ біосфери. Воно стає дедалі незалежнішим від інших форм життя та еволюціонує до нового життєвого прояву».

Мислитель наполягав на нерозривності зв'язку людини з живою речовиною планети, з сукупністю організмів, які водночас існують з ним чи існували до нього, і, насамперед, -- походженням. «Хоч як далеко занурювалися б ми в минуле, -- писав він, -- можемо бути певними, що стрінемо в ньому живі покоління, поза сумнівом генетичне зв'язані одне з одним». Навіть більше, вчений орієнтовно підрахував кількість поколінь (понад 200), які заступали одне одного від часу народження у людському суспільстві великих конструкцій релігії, філософії та науки. «Кілька сот поколінь відділяють нас від епохи, коли з'явилися перші зародки людського мистецтва, музики, міфів та магії, з яких виросли релігії, наука, філософія ... Але походження людини криється у ще віддаленіших країнах часу ... Хоч як далеко заходила б наша думка або наші наукові дослідження в геологічне минуле землі, ми констатуємо те саме явище існування в земній корі єдиного цілісного життя». Слід віддати належне правдивості вченого -- він зізнався в тому, що походження людини на Землі було найглибшою космічною таємницею для еллінів і такою самою таємницею залишилося для нас. Водночас він поділяв принцип флорентійського натураліста Ф. Реді (1626 -- 1698), який твердив, що будь-який живий організм походить від іншого живого організму. А тому Вернадський не погоджувався з твердженням, начебто живий організм зародився в земній корі завдяки самочинним змінам «косної» матерії. Він наполягав на тому, що з позицій науки ми не можемо розглядати життя інакше, як явище, що існує неперервно від найдавніших геологічних епох, і жива речовина впродовж усього часу еволюції була різко відділена від «косної» матерії. «... очевидно, -- писав В. І. Вернадський, -- життя не є просте виключно земне явище, але, наскільки принцип Реді відповідає реальності, має розглядатися як космічне явище історії нашої планети. І також очевидно, що моноліт життя в цілому не є простим зібранням окремих неподільних, випадково зібраних, але є складною організованістю, частини якої мають функції, які взаємодоповнюють одна одну і допомагають одна одній» .

Природознавець підкреслював нерозривність зв'язку людини з життям усіх живих істот ще й з причини харчування. Людина змушена на нинішньому етапі своєї еволюції підтримувати своє фізичне існування через засвоєння інших організмів або продукції їхнього життя. Людина змушена нищити" інші істоти, вона гине, якщо не знаходить у земній корі інших земних істот, якими могла б харчуватися. Залежність людини від живого цілого завдяки її харчуванню визначає все її існування. «Зміна режиму -- в разі, якби це сталося, -- мала б великі наслідки... Проблеми харчування і виробництва слід переглянути. Внаслідок цього обов'язково настане переворот у самих соціальних принципах, що керують суспільною думкою». Що мав на увазі Вернадський, коли писав про зміну режиму харчування людини, яка є гетеротрофною? «Це, насамперед, -- розвиток науки, яка прагне знайти нові форми енергії у світі та створити великі хімічні синтези органічної речовини»3. Щоправда, Вернадський тут же підкреслює, що засобів, якими користується наука, дуже мало, але з властивим йому оптимізмом сподівається на нові методи дослідження, оскільки «... немає сили на землі, котра могла б стримати людський розум у його прагненні, коли він осягнув, як у даному випадку, значення істин, що розкриваються перед ним... Користуючись безпосередньо енергією Сонця, людина оволодіває джерелом енергії зелених рослин, тією її формою, якою вона зараз користується опосередковано через останні для своєї їжі та для палива» .

У 1944 р. В. І. Вернадський написав знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу». Термін «ноосфера» було запропоновано Е. Леруа 1927 р. Розглянувши закономірності еволюції життя, Е. Леруа дійшов висновку, що в людині біологічна еволюція себе вичерпала. Подальша еволюція живого на нашій планеті, за його твердженням, здійснюватиметься тільки духовними засобами: індукція, суспільство, мова, розум і т. д. І це буде ноосфера, яка заступить біосферу. Під ноосферою Е. Леруа розумів закономірний етап розвитку органічного світу, коли домінуюча роль в еволюції належатиме духовній творчості людини та продуктові ЇЇ праці. І в цьому його погляди відрізнялись від уявлень Тейяра де Шардена, який розглядав ноосферу як такий собі мислячий пласт, що поступово розгортається зі світу тварин і рослин і приходить на останньому етапі психогенезу до усвідомлення тотожності всього сущого з точкою «Омега» -- божеством .

За В. І. Вернадським, поняття «ноосфера -- останній з багатьох етапів еволюції біосфери в геологічний історії -- етап наших днів. Перебіг цього процесу тільки починає нам прояснюватися з вивчення її геологічного минулого у деяких своїх аспектах... Ноосфера -- нове геологічне явище на нашій планеті. У ній людина вперше стає величезною геологічною силою. Вона може й повинна перебудувати своєю працею і думкою царину свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше».

Могутньою геологічною силою людину вперше назвав А. П. Павлов (1854 -- 1929), який казав про антропогенну еру в розвитку Землі. В. І. Вернадський підкреслював, що людство фізично являє собою надзвичайно малу масу речовини планети, але міць його пов'язана не з його матерією, а з роботою його свідомості, з його розумом і спрямованою цим розумом працею. Ноосферу Вернадський розумів як природне тіло, компонентами якого будуть літосфера, гідросфера, атмосфера та органічний світ, перетворений розумною діяльністю людини.

Вчений був переконаний у закономірному характері виникнення ноосфери: «Вибух наукової думки у XX ст. підготовлений усім минулим біосфери і має глибокі корені в її будові. Він не може зупинитися і піти назад. Він може хіба що сповільнитись у своєму темпі... Біосфера неминуче перейде так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу»

Водночас В. І. Вернадський добре розумів, що людство знаходиться лише на підступах до ноосфери. Він неодноразово зазначав, що посилений вплив людини на біосферу призводить до зниження багатьох видів, до зміни кількісних співвідношень між іншими видами. Природні екосистеми замінюються культурними, а в тих, що залишилися, перебудовуються біотичні зв'язки, спрощується структура трофічних ланцюгів. Але фактори органічної еволюції не перестають діяти, а проявляються на кожній території, де існує людина. При цьому процеси боротьби за існування і природного відбору набирають специфічних рис у культурних екосистемах. Та особливо великі зміни відбуваються в масштабі всієї планети, що характерно для нинішнього етапу розвитку біосфери наприкінці XX ст. «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може _ повинна -- мислити й діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім'ї, родини, держави чи їх спілок, а й у планетарному аспекті. Вона, як усе живе, може мислити й діяти у планетарному аспекті тільки в царині життя -- в біосфері, в певній зеленій оболонці, з якою вона нерозривно закономірно зв'язана і вийти з якої не може, її існування є її функція. Вона несе її повсюди. І вона її неминуче, закономірно, неперервно змінює» .

В. І. Вернадський вірив у те, що життя на Землі зникнути не може, а людство як могутня геологічна сила спроможеться перебудувати біосферу в інтересах людства як єдиного цілого.

49.Естетична культура та основні її елементи: естетична свідомість, естетичне пізнання .естетична діяльність

Эстетическая культура - состояние сознания и направленность мировоззрения, всего духовного мира людей, отражающие художественную культуру общества с помощью категорий прекрасного, возвышенного, трагического, комического и других.

Художественная культура, которая отражается и воспроизводится в эстетической культуре, это вид культуры общества, состоящий в образно-творческом воспроизведении природы, общества и жизнедеятельности людей средствами народной художественной культуры и профессионального искусства.

Она включает функционирование специализированного художественного творчества - искусства; народно-художественную культуру; массовую культуру - профессиональное и коммерциализированное художественное творчество для больших масс людей и потребление его продукта на основе спроса-предложения; элитарную художественную культуру; художественные субкультуры регионов, профессиональных объединений, молодежи и т.п.; художественно-эстетические стороны экономической, политической, правовой и других видов деятельности.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22