Культурологія

Если традиция -- это передача культуры через поколение и время, то диффузия -- ее распространение в социальном или географическом пространстве. Диффузия подразумевает заимствование элементов другой культуры; аккультурацию (термин пришел из антропологии), которой могут быть подвержены индивиды, группы, районы, нации, страны. Она может носить прямой (через влияние интеллигенции или иммигрантов на принявшую их социальную среду) или же косвенный характер (через воздействие СМИ, потребление, образование и т. д.)

Факторы, влияющие на культурную диффузию:

-- степень интенсивности контактов;

-- условия контакта (насильственный, добровольный);

-- состояние и степень дифференциации общества, что определяет его готовность к усвоению нововведений. Важно наличие групп, готовых стать носителями нововведений.

По сравнению с другими видами культурных изменений диффузионные процессы являются исторически ранними. Это одна из наиболее естественных форм существования и развития культуры, отражающая неравномерность природных и исторических условий и возможностей отдельных народов. Благодаря этим процессам происходит проникновение и распространение необходимых культурных новаций среди тех народов и культур, где эти новации по объективным причинам сами появиться не могут. Даже в регионе обитания одного народа, как правило, полезные новации не создаются параллельно и одновременно, они обычно возникают в каком-то одном месте, а затем быстро распространяются по всей близлежащей территории и зачастую заимствуются всеми соседями. Это и есть диффузия культуры в ее реальном проявлении. Таким образом сложилось цивилизационное единообразие Западной Европы.

Каналами культурной диффузии служат миграция, туризм, деятельность миссионеров, торговля, война, научные конференции, ярмарки, обмен специалистами и др. Все эти формы культурной диффузии могут распространяться в вертикальном и горизонтальном направлениях. Горизонтальная диффузия происходит между культурами нескольких этносов, социокультурных групп или отдельными индивидами. Поэтому данное направление еще можно назвать межгрупповой диффузией. Примером диффузии подобного рода может служить заимствование сотрудниками милиции жаргона, манер поведения и общения криминального мира в результате их частых контактов с преступниками.

Вертикальная диффузия культур развивается между культурами с неравным статусом, поэтому ее можно назвать стратификационной культурной диффузией. Тип стратификационной диффузии можно проследить на примере одежды, которая зачастую символизирует статусные различия людей. В современном обществе она превращается в канал диффузии культурных ценностей из одной социальной группы в другую. Финансовые возможности среднего класса сегодня позволяют ему покупать модную одежду, которую прежде носил только высший класс. Современные высококвалифицированные рабочие на Западе являются на работу в костюмах, которые раньше служили отличительным символом высшего класса.

Современная миссия культурной диффузии свидетельствует, что она не утратила своего значения в культурной жизни народов, поскольку, как правило, имеет положительные социальные последствия для любого общества. Передача культурных ценностей от одного народа к другому, а также из одного социокультурного слоя в другие ведет одновременно к демократизации общества и просвещению населения. При этом сама культура становится более демократичной.

4) Синтез -- содержательный сдвиг в результате соединения разнородных элементов. Синтез имеет место в том случае, если социокультурная система осваивает достижения иных обществ в тех сферах, которые оказываются недостаточно развитыми в ней самой, но при этом сохраняет присущую ей исходную основу, позволяющую говорить о ее определенности и самобытности, способности поддержания целостности и устойчивости.

В качестве наиболее удобного образца осуществления плодотворного соединения собственных национальных и модернизирующих компонентов обычно приводят Японию и ряд других малых стран Восточной и Юго-Восточной Азии: Южная Корея, Тайвань, Гонконг, Сингапур и др.

68. Людина з позицій культурології

Различные культурные традиции по-разному определяют место человека в системе бытия, исходя из конкретно исторического понимания сущности человека и его социокультурной ценности. Идентификация человека, формирование его самосознания, в свою очередь, становилось центральным и главным фактором, определяющим весь ход развития культурных, экономических и социально-политических процессов. Глобальный пересмотр социокультурной идентификации человека всегда приводил к смене мировоззрения, системы ценностей, а в итоге, и к фундаментальным преобразованиям в развитии человечества, что и дает нам основания говорить о смене исторических эпох и различных культурно-исторических традиций.

Итоги ХХ века позволяют нам сделать вывод о том, что современный человек подвергся испытанию силой и этого испытания он не выдержал. Возможности, которые он получил в результате научно-технической революции оказались чрезмерно широкими. Чрезмерно, - потому что справиться с ними он оказался не в состоянии.

Парадокс разума стал очевиден именно сегодня, когда человек стал безмерно могущественным и, одновременно, как никогда беззащитным. Разум как бы вышел из-под контроля: если изначально он был призван служить человеку, то теперь он сам призвал человека к себе на службу. Целиком отдав себя на усмотрение своей “разумной” природе, человек перестал задаваться вопросами “кто я есть?” и “кем хочу быть?”. Самосознание человека стало аморфным, и, следовательно, аморфным стал сам мир, существующий благодаря этому самосознанию и ради него. И хотя проблема самоидентификации стояла перед человеком всегда, особенно остро он проявилась теперь, когда человек обрел возможность кардинального изменения мира. Но соответствует ли нынешняя модель цивилизации интересам человека? Иногда создается впечатление, что разум уже начал работать не для человека, а против него: ведь именно фундаментальные открытия разума последнего столетия сделали угрозу существованию человека вполне реальной. Для того чтобы понять, насколько развитие современного мира и современной культуры соответствует целям и смыслам человеческой жизни, необходимо прежде всего выяснить, каково самосознание современного человека, каким человек хочет быть и как отличает себя от всего, что не есть он сам. Иными словами, необходимо прежде всего уяснить, как человек сознает свою собственную сущность и какой смысл он вкладывает в понятие собственной человечности.

Разум, сумев в последние века снабдить человека невиданным научно-техническим инструментарием, дал ему в совокупности со всей полнотой духовных сил неограниченную возможность формировать себя и окружающий мир. Человек оказался в состоянии изменять свое “Я” и среду своего обитания сообразно собственным интересам и целям. Логично предположить, что глобальная цель человечества - построить такую культуру и цивилизацию, которые обеспечили бы ему оптимальные условия для самовыражения и самоутверждения. Следовательно, человек, конструируя культуру, исходит из идентификации своего “Я”. В этом кроется еще одна причина, по которой вопрос о самоидентификации человека в культуре приобретает статус первичного и основного вопроса.

Начнем с того, что проблема самосознания и самоопределения предстала перед человеком как первая духовная проблема. Человек начал свою историю с того момента, когда он понял, что он есть. Иммануил Кант справедливо считал, что представление “я есть” является наиболее глубоким и наиболее существенным пластом самосознания, благодаря которому и на основе которого возможна вся прочая сознательная деятельность. Более того, представление “я есть” означает психологическое деление мира на “Я” и “не-Я”, поскольку ощущение моей самости с необходимостью предполагает и обратное - существование внешнего по отношению ко мне мира. Представление “я есть” порождает наиболее болезненный для человека вопрос: “что я есть такое?”. С этого момента собственное существование становится для человека проблемой. Отсюда же и начинает свою историю вопрос о самоидентификации.

Наиболее общее положение, из которого исходят подавляющее большинство ученых, заключено в признании двойственной природы человека. Отсюда различные определения человека в качестве “биосоциального” существа, в качестве “разумного животного”, обладающего “духовно-тварной” основой. Даже словосочетание Homo Sapiens подспудно предполагает эту дуальность (двойственность): Homo констатирует принадлежность человеческого существа к животному миру, полагая его разновидностью млекопитающих, Sapiens же указывает на признак, характерный исключительно для данного вида биологического организма.

Факт того, что жизнь человека детерминирована как биологическими, так и духовными потребностями, вводит ученых в большое искушение определять и сущность человека как двойственную. Вероятно это самое простое, но далеко не самое удачное решение. Ведь констатация двойственности природы человека еще не предполагает двойственность его сущности. И если человек оказывается зависим от своей животности, это совершенно не означает, что данная зависимость составляет его ценность как собственно человеческого существа. Онтология (сущность бытия) человека влияет на его аксиологию (систему ценностей), но не определяет, а тем более, не подменяет ее.

Тем не менее в современной науке и культуре четко прослеживается тенденция к утверждению человеческой животности, при этом, сама “разумность” приобретает статус механизма, эффективно обслуживающего его телесно-гедонистические потребности, желание наслаждаться. На уровне обыденного сознания это выражается в постоянной, почти инстинктивной и безусловно доминирующей озабоченности человека по поводу своего предметно-эмпирического бытия, жизни в реальной действительности. Можно понять, когда в странах с низким уровнем жизни (к которым можно отнести и современную Россию) это проявляется в тревоге за свое собственное выживание. Но ту же самую психологическую настроенность мы наблюдаем и в экономически благополучных государствах: основной вопрос, который заботит современного человека заключается в стремлении к витальной (жизненной) гармонии, предельной комфортности, в погоне за возможностью максимального потребления, за неуемным повышением своего материального уровня жизни.

Вся разумность, рациональность человеческого интеллекта направлена на преобразование жизни, на приведение ее в соответствие с биологическими потребностями людей. Если разум и выделил как-то человека из животного мира, то это выделение состоялось в форме безграничной возможности реализовывать свою животность. Каким сделал человека разум к концу ХХ века? Очевидно одно: в вопросах реализации своих животных инстинктов разум поставил человека вне конкуренции. Ни одно животное не смогло уничтожить такое количество себе подобных. Ни одно животное не в состоянии столь успешно истреблять среду своего обитания. Ни одно животное не озабочено в такой степени изощренностью своих физиологических отправлений. Гордость человека за свой разум и за построенную им Великую Техническую Цивилизацию превращается в пустой звук, когда тот же разум оказывается не в состоянии ответить на вопрос: “во имя чего все это?”.

Современная культурология, социология, политология и метафизика много рассуждают о человеке, но не любят говорить о духе или душе, полагая, что это излишняя “лирика”, неприменимая к научному анализу. В итоге почти вся научная западная антропология предстала в качестве составляющей зоологии. Классическим примером такого подхода может служить учение Зигмунда Фрейда о бессознательном. И хотя Фрейд не претендовал на создание всеобъемлющей антропологической концепции, тем не менее, его подход оказался весьма созвучным современному мировоззрению. Достаточно сказать, что психоанализ, как философское направление, до сих пор остается очень популярным на Западе, а жизнь обывателя не мыслится вне психоаналитической практики.

Если говорить о концепции Фрейда в общих чертах, то суть его идеи можно интерпретировать следующим образом. Психические силы человека проявляются на трех уровнях: Id (Оно), Ego (Я) и Super-Ego (Сверх-Я). Наиболее обширный пласт психики человека заключен в бессознательном, в иррациональных идеях, которые составляют содержание его “Оно” и формируются в результате проявления инстинктов. Бессознательный уровень человеческой психики столь обширен, что Фрейд нередко уподобляет его айсбергу, точнее, той его части, которая скрыта под водой и которая в сотни раз превышает размеры его видимой части. Фактически, бессознательное в человеке - это наследство животного мира, необузданные инстинкты, среди которых Фрейд особо выделяет инстинкты секса, насилия и страха. Эти инстинкты, по Фрейду, беспредметно-метафизические: их источник находится в них самих; изначально они не имеют объекта, они не вызваны внешними раздражителями, но, напротив, ищут своего выплеска вовне. Понятно, что полная реализация инстинктивных желаний человека невозможна в социуме, поскольку это поставило бы под угрозу принципы общежития и рационального сосуществования индивидов. Вот здесь-то на сцену и выходит “Сверх-Я”, которое представляет собой ни что иное, как совокупность различных социальных институтов, призванных ограничить произвол иррациональных страстей и пробудить совесть (“цензор разума”). “Сверх-Я” включает в свою структуру мораль, юридические нормы, карательные органы, словом, все, что способно нейтрализовать деструктивные проявления “Оно”. Таким образом, формируется как бы два полюса, непримиримых по своей сути и находящихся в вечной борьбе, - полюс животности и полюс социальности. В этой борьбе и формируется собственно человеческое “Я”.

Далее Фрейд делает немаловажное замечание: хотя “Сверх-Я” и способно подавлять или ограничивать проявления инстинктов, однако же это не решает проблему. Инстинкты можно подавить, но их нельзя уничтожить. Энергия инстинктов, которая копится в человеке, требует выхода. Если вовремя не обеспечить ее должной реализации, то может создаться переизбыток бессознательных идей, который рано или поздно приведет к психической болезни, провоцируя различного рода психозы и неврозы. Наиболее оптимальным выходом из создавшейся ситуации может служить, согласно Фрейду, процесс сублимации, то есть перенос этой энергии человека в область социально и культурно значимого. Вводя понятие сублимации, Фрейд достигает двух целей: с одной стороны, найдена панацея от психических болезней, а с другой, открыта тайна создания духовных ценностей. Если называть вещи своими именами, то вся мировая культура, по Фрейду, есть сублимационная реализация энергии животных инстинктов.

И, наконец, мы подходим к самому главному выводу, который лег в основу всей психоаналитической практики: необходима рационалистическая рефлексия бессознательных идей, их обработка разумом. Логика проста: поскольку бессознательные пласты человеческой психики являются источником девиантного (отклоненного) поведения и нервных расстройств, следовательно, их необходимо переносить на уровень осознанного. Отсюда практические действия врача-психиатра должны сводиться к talking cure (“лечение беседой”), к тому, чтобы объяснить пациенту его собственную болезнь. Вообще, если проецировать медицинские выводы Фрейда на общемировоззренческие принципы (а именно это так или иначе произошло в современной западноевропейской культуре), то мы должны признать, что все, что находится в психике человека за пределами осознанного, носит негативный, разрушительный характер.

По сути дела этот тезис, исполнив гимн в честь позитивного знания и точной науки, поставил в тупик все собственно гуманитарные проблемы, в том числе и проблемы, связанные с человеком и культурой. Вопросы о духе, душе, человеке лишаются всякого смысла, вырождаются в поэтический миф. Искусство, религия, любовь, творчество, культура - все это может быть определено как результат сублимации животных инстинктов. А модель идеального человека вырисовывается в образе чудовищного монстра, агрессивного и похотливого павиана с компьютером вместо головы.

Слабость указанного подхода заключается не только в удивительной циничности, которую мы можем осуждать на эмоциональном уровне. При такой постановке вопроса человек попросту не идентифицируется. В самом деле, “Оно” ни чем не отличает человека от животного, “Сверх-Я” вообще изначально находится за его пределами и предстает в качестве внешней по отношению к нему силы. Остается лишь способность к рационализации. Но, если мы примем рациональность за сущностную характеристику человека, то, в конце концов, неизбежно придем к абсурдному выводу, что наиболее человечное существо на Земле - ЭВМ.

Как бы полемизируя с Фрейдом, русский мыслитель Борис Вышеславцев охарактеризовал психоаналитическую концепцию как “спекуляцию на понижение”, направленную на отрицание духовности, одухотворенной плоти, редуцирующую (сводящую) все и вся к низшей материи. Не важно, что именно понимается под материей как основой мироздания - экономика, атомы, хозяйство, деньги, сексуальность, - важно, что в материализме происходит редукция духовного бытия к исключительно материальным факторам. “Фундаментальную ошибку этого метода, - писал он, - проходящую через всю науку, через всю философию, через всю психику человека на протяжении веков, можно выразить в следующих утверждениях: “культура есть только хозяйство”, “дух есть только сексуальность”, “человек есть только животный организм”, “организм есть только механизм”, и в этом заключена вся неправда! Именно: не только, но и! Движение по ступеням вниз не объясняет ничего...”.

“Спекуляция на понижение” превращает дух в материю, культуру в экономику, а человека в животное. Но, если быть последовательным до конца, то мы должны признать, что в отличие от восхождения “по ступеням вверх”, конечной точкой которого является Абсолют, нисхождение “по ступеням вниз” не ограничивается превращением человека в скотину, а логически приводит его к небытию. Дело в том, что человек по определению не в состоянии уподобиться животному и сконцентрироваться на своей природно-биологической основе. Животное лишено способности к духовной деятельности и, следовательно, перед ним не может стоять проблема его существования, а тем более антиномичности (противоречивости) бытия. Животное лишь следует своей природе, своему предназначению; его действия инстинктивны, оно не может “возвыситься” над собой или “унизить” себя. Человек же, напротив, обречен на выбор и свободу. Он обречен использовать свой разум и определиться по отношению к своей способности к духовной жизни. Человек не может просто превратиться в скотину, стать просто природной тварью. Частичка Бога, которая присутствует в нем в виде разума и духовности, либо поднимает человека над его плотью и одухотворяет ее, либо сама плоть подчиняет себе разум и дух. Низость “человеческого животного”, по мнению Вышеславцева, не в том, что он обретает скотское существование, но в том, что, становясь животным, он предает дух, сознательно разрушает свое “Я”, отрекается от Господа.

Животность человека не столь безобидна и невинна, как изначальная животность природной твари. Для животного его состояние естественно. Для человека это есть нисхождение, деградация, подчинение разума тварности. Разум, подчиненный плоти страшен, поскольку он, опускаясь и деградируя, отрицает не только самого себя, но и животность, природу. Животный мир не знает войн и оружия массового поражения. Животный мир не знает цинизма и пороков. Животный мир не уничтожает себя и условия своего обитания. И только человек, подчинивший свой разум своей животности смог “додуматься” до распятия Бога. Человек не может быть нейтрален к разуму и духу: познав добро и зло, он обречен на выбор.

Трагизм духовного заключен в его хрупкости и беззащитности. Вещное, в своем предметно-эмпирическом бытии, всегда более стабильно и надежно. Вещи переживают людей. Человек уязвимее машины. Живое проще убить, чем разрушить бездушное. Вышеславцев считал, что “спуск всегда легче возвышения - это закон косности человеческой природы, линия наименьшего сопротивления”. Творчество, духовность требуют усилия, воли. Низость не обязывает ни к чему. “С каким восторгом человек узнает, что он произошел от обезьяны, что он только животное, только материя, что святая любовь есть только сексуальность и т.д. По-видимому, всякое “только” доставляет глубокое облегчение, тогда как всякое “не только” тревожит, побуждает к усилию. С каким увлечением и с какой виртуозностью люди раскрывают всяческую “подноготную”, обнаруживая всюду корысть и похоть”. Для падшего нет ни “верха”, ни “низа”. Падший никогда не признает “верха”, поскольку в этом случаем ему придется признать и свою “низость”.

69.Проблема сенсу людського життя

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов'язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук -- урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:

· Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя?

· Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?

· Чи пов'язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?

Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя. В самому загальному вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя [4, c.84]:

· цінності творення (творча трудова діяльність);

· цінності переживання (краса природи, мистецтва);

· цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);

· цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами, потягами, пристрастями).

Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам'яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення смислу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.

Рассматривая вопрос, уместно выявить, как эта проблема рассматривалась в различные эпохи. Ряд толкователей проблемы пытались уменьшить значение самоценности человеческой жизни путем призывов к самоотречению и жертвенности во имя будущих поколений. Но человек должен быть счастлив не в чужой, а в своей жизни. Счастлив не за счет других и не в ущерб другим. Суть проблемы сжато выражается в форме вопроса: "Для чего жить?". Есть, пишет французский философ А.Камю, только одни фундаментальный вопрос философии. Это вопрос о том, стоит или не стоит жизнь того, чтобы ее прожить. Все остальное - имеет ли мир три измерения, руководствуется ли разум девятью или двенадцатью категориями - второстепенно. Среди многих подходов к решению этой сложной проблемы можно выделить несколько.

Приверженцы философии гедонизма и эвдемонизма, сегодня, как и много веков назад, утверждают в качестве смысла жизни и ее высшей цели: первые - достижение максимальных наслаждений, вторые - достижение счастья. Сторонники утилитаризма считают, что достижение выгоды, пользы, успеха именно и составляет смысл жизни человека. Сторонники прагматизма утверждают, что цель жизни оправдывает любые средства ее достижения.

В современной христианской православной традиции провозглашается: "человек не имеет границ своей человеческой природе". Если Бог есть свободная духовная личность, то и человек должен стать таким же. Перед человеком вечно остается возможность становиться все более и более богоподобным. Не переделка мира на началах добра, но взращивание в себе субстанциального добра. Совершенствование человеческой природы внутри природы Божьей оказывается источником радости и свободы.

Сторонники материалистических представлений полагают, что развитие человека и человечества определяются их внутренней логикой саморазвития. Предназначение человека не имеет ничего общего с неким мировым разумом, абсолютом или богом. В материалистической традиции смысл жизни усматривается в саморазвитии человека, в совершенствовании его сущностных сил, способностей и потребностей. Этот процесс обусловлен предыдущим развитием и имеет конкретное историческое реальное содержание.

Поэтому, категорию "смысл жизни"можно определить как регулятивное понятие, присущее всякой развитой мировоззренческой системе, которое оправдывает и истолковывает свойственные этой системе моральные нормы и ценности, показывает, во имя чего необходима предписываемая деятельность. Смысл жизни - это философская категория, отражающая долговременную, устойчивую, ставшую внутренним убеждением личности, имеющую общественную и личную ценность задачу, реализующуюся в ее социальной деятельности. Эта задача определяется системой общественных отношений, целями и интересами общества и свободным выбором личности.

Найти смысл жизни для всех времен и народов невозможно, поскольку наряду с общечеловеческими, вечными истинами, он включает нечто специфическое - чаяния людей каждой данной эпохи. Смысл жизни каждому человеку открывается по-разному. Содержание цели жизни меняется не только в зависимости от исторических условий бытия человека, но и от его возрастных особенностей: в юности цели одни, в зрелости и старости они другие. Только мы сами сознательно или стихийно, намеренно или невольно самими способами нашего бытия придаем ей смысл и, тем самым, выбираем и созидаем свою человеческую сущность. "Только мы и никто другой", пишет в своей книге "Время человеческого бытия"талантливый философ Н.Н.Трубников.

Смысл жизни - это самостоятельный осознанный выбор тех ценностей, которые (по Э.Фромму) ориентируют человека не на то, чтобы иметь (установка на обладание), а на то, чтобы быть (установка на использование всех человеческих потенций). Смысл жизни - в самореализации личности, в потребности человека творить, отдавать, делиться с другими, жертвовать собой ради других. И чем значительней личность, тем больше она оказывает влияние на окружающих ее людей. Смысл жизни заключается в том, чтобы совершенствуя себя, совершенствовать мир вокруг себя.

Эти общие представления о смысле жизни должны трансформироваться в смысл жизни каждого отдельного человека, обусловленный объективными обстоятельствами и его индивидуальными качествами.

70.Чому освіта розглядається як частина культури?

Для розкриття причин і умов кризи сучасної освіти дуже важливо здійснювати аналіз генезису його інституціональної форми й основних реформ інституту освіти. Філософський аналіз дозволяє при цьому розкрити основні сутнісні характеристики того або іншого явища, задати напрямки соціологічного вивчення освітніх феноменів. Методологія соціологічного дослідження будується на взаємопроникненні підходів: системно-діяльнісного і ціннісно-орієнтаційного. Системно-діяльнісний підхід припускає структурно-функціональний аналіз, на основі чого виділяються істотні характеристики інституту освіти; виділені характеристики служать базою для побудови “ідеального типу”. На цьому етапі основні характеристики доповнюються специфічними, виділеними на основі “віднесення до цінності”, що моделюють основні типи соціальних взаємодій як усередині системи освіти, так і поза нею, здійснюючи зв'язок системи як цілого з найважливішими для неї соціальними структурами суспільства. При соціологічному аналізі на фактичному історичному матеріалі проходять перевірку висунуті гіпотези про істотні засади, основні характеристики освіти, одержують конкретизацію або підтвердження специфічні для освіти феномени, здійснюється рефлексія вихідних посилок, проходять перевірку методи, що використовуються в освітній діяльності.

Досліджуючи інститут освіти як соціокультурне явище, необхідно звертати увагу на такі моменти: а) визначення сутнісних характеристик інституту освіти, б) виявлення етапів його якісних змін, в) виділення ідеальних типів освітніх систем. Зрозуміло, що інститут освіти має характеристики, загальні для різних епох, проте саме вони складають його якісну визначеність. Інститут освіти може трансформуватись, регресувати, прогресувати і т.д. Тому, будь-яке прогнозування, у даному випадку соціологічне, повинно виявити ці інваріанти, відокремити істотне від другорядного, а для цього необхідно здійснити генетичний і історичний підходи. У методологічному плані дуже важливо досліджувати не окремі сторони і властивості педагогічного процесу, а вивчати освіту як цілісний соціальний “організм” із своєю специфікою і зв'язками в генезі і розвитку. Причому системоутворюючими ознаками інституту освіти тут виступають наступні: а) соціально-значущі функції навчання і виховання; б) суспільно вироблені форми аналізованого виду діяльності - установи, виділені групи осіб і т.д., в) регулятиви цієї діяльності - цілі, свідомо поставлені групою або класом (суспільством), закони, санкції тощо.

Культурологічний аналіз дозволив визначити “ідеально-типову” структуру соціального інституту. При цьому конкретна структура інституту освіти визначається в кожний історичний період відповідно до провідних “цінностей епохи”, а “віднесення до цінності” визначається співвідношенням цих провідних цінностей із завданнями формальної освіти. Аналіз співвідношення культурних цінностей і формальної освіти дозволяє виділити типи освітніх систем, важливих для подальшого розуміння феномена освіти в сучасному світі. Базуючись на методології М.Вебера, можна виділити принаймні три типи освітніх систем: 1) традиційна освіта; 2) фахова система освіти; 3) сучасний тип освіти. Відповідно до цих понять доцільно ввести поняття “типи освіченості особистості”, розуміючи під цим той ідеал (“образ”, “зразок”), що свідомо виховуються тим чи іншим освітнім інститутом суспільства.

Великий пояснюючий потенціал має аналіз долі освітньої системи при зміні ціннісних орієнтацій в суспільстві в епоху Відродження. Зрозуміло, що престиж освіти як такої виникає у певний історичний період: коли для суспільства стають значущими саме професійні знання; тоді термін “освіта” фактично означає їх придбання, що виявлялось в зміні цілей соціального інституту освіти, що свідомо проголошуються. Термін “освіта” змінив термін “виховання” і знаменував епоху переходу від завдань виховання в широкому розумінні до завдань освіти.

При аналізі ролі культурних інновацій в якісній зміні інституту освіти важливо конкретизувати динаміку взаємозв'язку освітнього інституту і суспільства в періоди його реформування. Враховуючи, що системний і діяльнісний підходи не прилаштовані до виявлення самого механізму подолання двох “стрибків”, велике методологічне значення має уточнення використання діалектичного закону заперечення, втіленого в ідеї інтеріоризації (використовуються евристичні можливості побудов Н.А.Бернштейна і Л.С.Виготського). На основі заявленої методології можна розглянути перехід від середньовічної системи освіти до капіталістичної, так як він уже відбувся і можна виділити його структурні компоненти.

Серед чинників культури, які послужили джерелом якісно нової системи освіти, можна, на нашу думку, виділити такі:

- виник інститут науки;

- виникло “проміжне середовище”, пов'язане з закріпленням знання в слові, що охоплює друкарська справа, засоби тиражування інформації, засоби збереження (бібліотеки), відтворення і консервації знання у вигляді друкарського слова;

- відбулася якісна зміна самого інституту освіти.

Аналізуючи внутрішню перебудову самого освітнього інституту, можна зробити висновок, що якісна зміна освітньої системи включала:

- поступове переорієнтування цілей освіти: освіта як цінність стала ототожнюватись тепер із придбанням фахових знань. Аж до XIX сторіччя “освічена людина”

- це, насамперед, людина, що опанувала якусь спеціальність, володіє фаховимизнаннями на відміну від доброчесного християнина у середньовіччя, знайомого лише зі Священними текстами;

- усі реконструкції, пов'язані з передачею професії: створення спеціальних навчальних закладів по підготовці педагогів, вимоги від них поглиблених знань у певній області, а не тільки виконання соціально-моральних норм (як раніше), формування механізмів контролю за педагогічною діяльністю, особливо градацій педагогічних умінь тощо;

- виникнення регулярних зв'язків системи освіти з іншими соціальними інститутами, у першу чергу - із державою і наукою;

- систематизований виклад педагогічних прийомів навчання науками - педагогіка у власному розумінні цього слова, як професія для передачі усім фундаментальної освіти , що є умовою існування більш високого ступеня в інституті освіти - фахової освіти.

Без сумніву, велику роль відіграє загальна письменність як умова успішного здійснення фахової освіти. Уміння читати - характеристика нового суспільства, тому що старе сприймання знань, умінь шляхом особистої передачі, імітації, засвоєння прикладу не могли забезпечити всі області, що розвиваються. Освітній інститут узяв на себе функцію охопити все суспільство. Вимога загальної письменності (або загальної початкової освіти) стирало розходження між соціальними групами, але така різниця залишалась ще на інших щаблях проходження освіти. Виділилися початкова, середня і вища щаблі в системі освіти. Відбулася переорієнтація еліти: не попередня еліта опановувала (управляла) освітою, але освіта почала формувати нову еліту завдяки здійсненню ієрархії і щаблям. Соціальний інститут виконував ніби двоїсту функцію: “піднімав” усе суспільство до рівня “читаючого” і формував нову еліту, що складним чином взаємодіяла з попередньою. Система влади була змушена рахуватися з освіченою (у розумінні XVIII-XIX ст.) людиною.

Таким чином, випередження, тобто “передбачуване майбутнє” було закладено в нову систему освіти за допомогою забезпечення потенційної можливості кожному освоїти ту сферу діяльності, що лежить на передовому краї відкриттів.

Велике методологічне і світоглядне значення має аналіз освітніх “революцій”, що застосовується вже до сучасного освітнього інституту. На освітній інститут суттєво впливають сучасні чинники культури: а) навантаженість педагогічними смислами і формами основних сфер життя індивіда; б) зміна типу комунікацій у культурі; в) ситуація постмодерну в культурі; г) зростання екзистенціальної складової мислення (К.Манхейм) у порівнянні з його соціальною обумовленістю в суспільній свідомості [1;2].

В методологічному плані дуже важливим є усвідомлення того, що постмодерністське суспільство - принципово гетерогенне, воно орієнтовано на категорії функціональної раціональності, підтверджує самореалізацію і насолоду, проголошує принциповий плюралізм, різноманіття, диверсивність, конкуренцію парадигм, невідтворюваність, унікальність. Постмодернізм є альтернативою усім формам монізму, уніфікації, тоталітаризму.

Серед важливих рис постмодернізму, істотних для освіти, слід відмітити наступні: 1) сумніви у можливості історичного нового; 2) відмова від будь-яких проектів перетворення світу; 3) сумніви в дієздатності, силі науки, теорії раціональності.

Освоєння досвіду світу в ситуації постмодерну має два аспекти для особистості: з одного боку, ця ситуація з однієї сторони полегшує їй життєве завдання, занурює в простір свободи, не нав'язуючи догм і авторитетів, а з іншого боку - посилює відповідальність за вибір власних орієнтирів, власної свободи з орієнтацією на особистісні цілі і смисли.

Саме такі парадигмальні зрушення, врахування ситуації постмодернізму дають можливість продуктивно проаналізувати якісні зміни самого інституту освіти: а) тенденція до ліквідації інституціональної форми; б) діалогічність, відкритість, орієнтація на полікультурність у змісті освіти; в) зміна структури формальної освіти, що торкається усіх її етапів і рівнів, причому вища освіта набуває масового характеру.

Звичайно, наслідком економічних змін служить переоцінка цінності професії, яка є найважливішим чинником, що впливає на регулярну освіту. Крім того, що фахова освіта “підключається” до місць її безпосереднього використання проходить і інший процес: традиційні фахові установи намагаються розширити сферу впливу на тих, хто навчається, включити нові курси, що не пов'язані безпосередньо з даною професією. При цьому необхідно розрізняти два зустрічних процеси в модифікації існуючої системи: у першому - освіта виступає як засіб вирішення соціокультурних проблем і проникає в усі сфери життя суспільства. У другому - освіта акумулює в собі всі інші інтенції людської активності і стає самоцінною. Звідси випливають важливі висновки: 1) що саме розвивати інституту освіти, який виділити фундамент, базу - залежить від ситуації в цьому загальному “значеннєвому полі”; 2) ієрархія ланок в освітньому процесі може носити ситуативний характер; 3) провідна роль у визначенні структури освіти і її змісту належить університету.

Всі ці феномени свідчать про пошук нових форм інтеграції освіти й інших сфер життєдіяльності (засобів проживання), які були б включені в більш загальне “значеннєве поле”. Посередницькі центри між освітніми структурами й іншими сферами діяльності суспільства сприяють поділу фундаменту й авангардної зони в змісті освіти. У цих, проміжних між виробництвом - наукою - освітою, центрах народжуються нові принципи інтеграції курсів під проблему, і, одночасно, створюється нова база вищої освіти. Процес фундаменталізації перетворює освітню практику у фокус, у якому концентруються всі минулі досягнення культури. Виділення рівнів у сучасній традиційній освіті - проміжний етап при переході засвоєної (“автоматизованої”) частини педагогічної діяльності в інші соціальні структури і перетворення нового типу фахової освіти в масове явище - цей процес аналогічний перетворенню початкової освіти (письменності) у масове явище в попередній освітній “революції”.

Якщо середня освітня ланка має тенденцію до поєднання з іншими сферами життєдіяльності індивідів, то за вищим щаблем залишиться принаймні дві функції: 1) конструювати зміст освіти в міждисциплінарних областях, де відсутній достатній досвід фахової діяльності (вірніше на даному етапі він не може бути “алгоритмізований”); 2) виконувати смислоутворюючу функцію у суспільстві, визначаючи цінності культури. Співвіднесення його з творчим пошуком і розвитком особистості - друга сторона того ж процесу смислоутворення, який раніш був притаманний іншим соціальним інститутам - родовій традиції, церкві, науці.

Дуже важливо проаналізувати нові типи комунікацій, ситуацію постмодерну в культурі і її вплив на формальну освіту. На цій основі можна виділити закономірність “розмивання” освітніх функцій у різноманітних сферах проживання індивіда, у той же час всі другі сфери проживання індивіда починають виконувати ролі, дотепер їм не властиві. Так, мистецтво, філософія, суспільні науки, музеологія намагаються утримати цілісність розуміння життя і культури, але вже позбавлені організаційно-практичної включеності в структури життя. Важливо усвідомити соціальні наслідки цих процесів.

Отже, інституціональні форми охоплюють усе суспільство (усі сфери) і весь період життя. Освіта призначена для усіх. Усі повинні вміти вчити, і всі повинні протягом життя вчитися. У такому випадку акцент у змістовному плані для освіти змінюється. Тепер метою освіти не може виступати оволодіння будь-якою професією, придбання навичок або знань. Освіта перетворюється у безперервний процес удосконалювання особистості. Виховання моральних якостей (обов'язок, відповідальність, інтерес і т.д.), творчості, громадянства виступає на перший план. На жаль, існуюча система освіти не дає таких засад. Отже, система освіти повинна докорінно змінитися. Вона повинна забезпечити інтеграцію професіоналізму з розвитком особистості як цілісного процесу.

Серед інновативних освітніх стратегій можна виділити наступні: спроби будувати “значеннєві поля” для тих, кого навчають, більш широкі, ніж сфера навчання (ігрові, проблемні, трудові, діалогу з інший культурою); зміна змісту, функції вільного часу з орієнтацією на освіту; здійснення доінституціональної професіоналізації й інше.

Заслуговує розгляду залежність матеріалістичних-постматеріалістичних вимірів від рівня освіти. Аналіз західних даних показує, що індекс постмодернізму зростає по мірі росту рівня освіти. В Білорусі ж зростання рівня освіти не веде до зростання рівня постмодерністичності. Тобто гіпотеза соціалізації, що закладено в основу уявлень про прямо пропорційну залежність між рівнем постматеріалістичності респондента та його освітою не працює у східнослов'янській культурі.

Заслуговує уваги “гіпотеза ідеологізації” [4, с.53], висунута А.П.Вардомацьким, згідно якій зростання рівня освіти посилює навички особистості до ментальної діяльності, і, як наслідок, викликає зростання потреби у цій ментальній діяльності, тобто потреби в активності у сфері ідеального, постматеріалістичній активності. Цей феномен - конкретний випадок універсального аксіометричного механізму зрушення засобу на ціль (“сдвига средства на цель”). Освіта, що була засобом досягнення якоїсь позаосвітньої мети (кар'єра, матеріальна забезпеченість тощо) по мірі заглиблення у неї стає самоцінністю, де заглиблення приносить сам освітній процес.

Проблема освіти як чинника розвитку особистості є ключовою для осмислення сучасної освітньої парадигми, з'ясування її культурного смислу. Дуже важливо для вироблення методологічних підходів до дослідження освіти провести аналіз типів освіченості особистості, розкрити обумовленість сучасного ідеалу освіченості основними культурними цінностями, виявити закономірності розвитку особистості, визначити утопічну і реальну складові сучасного ідеалу освіченості.

Досліджуючи освіту як чинника розвитку особистості, слід враховувати, що насправді освіта індивіда набагато більш складний феномен, ніж система освіти, яка здійснює виробництво за “заданими” ідеалами та зразками і діє відповідно до інструкцій і регулятивів. На міжнародному філософському конгресі філософ із США Пол Вудруф приділив увагу розрізненню таких понять як “техне” і “пайдейя”, відмітивши, що, якщо перший термін означає знання, те, чому можна вчити, то другий - джерело правильного судження, а не джерело передачі знання. Сенс грецького поняття “пайдейя” пов'язаний з процедурою “обретения человеком своей природы посредством образования”. Французький філософ П'єр Абен'ю відмічав, що “образование есть вознесение человеческого (и человечества) ввысь, формирование способности видеть и понимать, обретения разума, который открывает душе мир”. “Образование, приобщая человека к Логосу, способствует преодолению конфронтации между людьми и культурами, дает человеку возможность стремиться не к антропоморфному изменению природы, а к тому, чтобы переносить ее развитие в русло человеческой жизни, т.е. очеловечивать” [6, с. 45-50].

Сучасна тенденція зв'язувати освіту з “завданням” і “призначенням” людини задає евристичний принцип підходу: виявлення того, яким чином освіта виявляється включеною у особистісні смисли людини, який її вплив і зв'язок із світоглядними основами особистості, із її ціннісно-значеннєвою базою.

У зв'язку з тим що смисли і цінності людини, включеної в педагогічний процес, не завжди були пов'язані з освітою, то соціальний освітній інститут нерідко виступав для індивіда ззовні нав'язаною силою, не пов'язаною з його особистісними цілями, цінностями. Диференційованість і самодостатність окремих сфер індивіда приводили до того, що педагогічний процес у рамках систематичної освіти міг не формувати духовну цілісність особистості. Наприклад, у середньовіччя це завдання виконувала церква. Щоб пояснити включеність освіти в особистісні смисли індивіда сучасної епохи, необхідно ввести інший ракурс дослідження, а саме аналіз того, які якості особистості, котрі не виховуються регулярною системою освіти усвідомлено і цілеспрямовано, у той же час виявляються вирішальними для майбутнього. У зв'язку з цим розгляд типів освіченості тісно пов'язаний з “переоцінкою цінностей”, з новим розумінням попередніх цінностей у сучасній культурі.

Основними наслідками формування нових цінностей можна вважати наступні: по-перше, відбувається усвідомлене переосмислення завдань системи освіти; по-друге, з'являються нові “образи”, “зразки”, ідеали для цієї системи, і у зниженні значущості інтелекту, свідомості, раціонального відношення до дійсності, науки. Причому, прагнення вийти за межі теперішнього рівня свідомості призводить до визнання (і навіть перебільшення) ролі несвідомого, підсвідомого, більш глибоких прошарків психіки. Наукові пошуки маніфестують актуальність дорефлексивного досвіду свідомості, пропонуються методи “археопсихології” (А.Я.Гуревич), дослідження потаємних смислів і значень. Інтенції, викликані сучасною культурною ситуацією “переоцінки цінностей” дозволяють говорити про нові цінності епохи, що у свою чергу, дає можливість зафіксувати два основних для освіти моменти: по-перше, зміну архетипів у сучасній культурі і, по-друге, факт пріоритету покладання цінностей стосовно будь-якої наявної освітньої системи. З цим пов'язане прагнення у формальній освіті вийти за межі інтелектуального дискурсу й існуючих форм, яке викликає потребу в нових педагогічних моделях, новій педагогічній культурі, новому змісті педагогічного процесу.

Цілком зрозуміло, що відбувається взаємообумовлений процес: поряд із реформою інституту освіти істотно змінюється особистість. І хоча початок цих змін - у культурних інноваціях, але більш простий і прямий процес впливу культури на суб'єкта певної епохи дозволяє сформувати такі якості особистості, що виявляються в наступному розвитку суспільства (і регулярної освіти зокрема) джерелом “передбачення майбутнього”. З'являється можливість забезпечити механізм проникнення інновацій культури в систему освіти, що в цілому призводить до її модифікації і якісної зміни.

Одного разу сформовані якості особистості стають засадами її внутрішнього багатства, вони можуть “піти усередину”, на підсвідомий або несвідомий рівень (“інтериорізація” за П.Я.Гальпериним та Л.С.Виготським), але їх маніфестація у соціумі і культурі безперечно відрізняє одну епоху від іншої у розвитку освітніх систем.

72.Елітарне та масове мистецтво

Понятие «элитарного» в противовес «массовому» вводится в оборот в конце XVIII в., хотя само по себе разделение искусства на массовое и элитарное и соответствующая дифференциация публики произошли значительно раньше. Особенно наглядно разделение художественного творчества на массовое и элитарное проявилось в концепциях романтиков. Первоначально у романтиков элитарное несет семантику избранности, образцовости. Понятие образцового, в свою очередь, понималось как тождественное классическому. Особенно активно понятие классического разрабатывалось в эпоху Возрождения, когда античная художественная традиция расценивалась как нормативное ядро, как некий вневременной образец художественного творчества. В таком понимании классическое отождествлялось с элитарным и образцовым.

Романтики, выступившие с принципиально новыми художественными манифестами, утверждали преимущественную ориентацию на новацию в сфере художественного творчества. Тем самым они невольно отделили свое искусство от социально адаптированных художественных форм, выделив в отдельный сектор то, что получило название массового искусства. Триада «элитарное--образцовое--классическое» начала рассыпаться; элитарное, в сознании романтиков, безусловно, сохраняло близость образцовому, однако уже не являлось тождественным классическому -- последнее сопрягалось с адаптированным, традиционным.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22