Культурологія

Культурологія

На це Кудрявцев відповідає: не слід припускати, що вроджена ідея Бога з самого початку існує в свідомості кожної людини як уявлення або поняття. Вона не існує навіть як здібність утворювати поняття про Бога, чи як вроджене прагнення до нескінченного, чи як потреба набуття знань про Бога. А такі припущення окремі богослови висловлювали. За думкою Кудрявцева, всі ці припущення хибні, бо вони беруть за основу одноразову дію Божества на дух людини; після цього ця дія начебто припиняється. Насправді ця дія є постійною, вона має явити чи відкрити людському розуму Бога, тому і зветься одкровенням. Вона має характер відкриття, прозріння, натхнення. Оскільки одкровення грунтується на природних відносинах між істотою розумно-вільною і Творцем, Кудрявцев зве його природним і цим хоче уникнути звинувачення у містицизмі.

Можливість одкровення, за Кудрявцевим, має дві посилки. Перша -- це безмежні здібності Бога, який може все, а також висока гідність людського розуму. Друга -- це сам процес людського пізнання. Перша не потребує доведення, це справа віри. Другу богослов трактує в такому порідку. Ми визнаємо дію Божества першоджерелом релігійної віри. Тоді слід визнати, що в людській душі с щось, що сприймає цю дію. Цей орган -- розум людини? Він відрізняється вщ розуму тим, що розум оперує відчуттям, що ідуть від оточення, і на цій основі здійснює пізнання світу. А от розум має вищу якість, здатність віддання, відчуття надчуттєвого, тобто надприродного. Це вже не звичайне мислення, а вище пізнання, ідеальний погляд, безпосереднє споглядання надприродного. В той же час розумне споглядання доповнюється працею почуттів і волі, працює все мислення, відбувається пізнання Бога, утворюється різноманітність релігійних уявлень і понять ( в цьому, між іншим, основа утворення релігійної різноманітності). Так, під впливом одкровення і людської розумової діяльності утворюється релігія. Концепція досить струнка.

Академічний теїзм, звертаючись до наукової аргументації, робить серйозний крок удосконалення богословської теорії походження релігії. Але і він не може перейти грань у справжню науку, він не може відмовитись від абсолютного пріоритету віри як провідного аргументу. Він просто намагається піднестися до сучасного рівня розвитку людського мислення, хоче зробити релігію більш сучасною.

Перші спроби наукового пояснення походження релігії

Спроби знайти, так би мовити, земні витоки релігії сягають в далекустародавність. Ще в 5 ст. до н. є. Крггій (біля 460 -- 403 рр. до н.е.) висловив думку, що релігія є вигадкою законодавців. Він поклав початок політико-державній гіпотезі виникнення релігії. Цю точку зору поділяв Лактацій (приблизно 250 -- 325), який називав засновником релігії другого легендарного царя Риму -- Нуму Помпілія.

Ця гіпотеза ефективного і гострого вигляду набрала у гуманістів та енциклопедистів 17-18 ст. Відомі атеїсти тієї епохи: Жан Мальє (1664 -- 1729), Франсуа Вольтер (1694 - 1778), Жан Жак Руссо (1712 -- 1778), ціла плеяда матеріалістів 17--18 ст. у Франції вважали релігію продуктом ошукання, вигадки, неуцтва, наслідком свідомого нечесного зговору для суспільного спокою.

Стародавньому світові належить ще одна концепція виникнення релігії, яка дістала назву євгемеризму. Її автор, стародавній філософ Євгемер (біл. 340 -- 260 рр. до н.е.) вчив, що релігія бере початок з вшанування і обожнення найстародавніших царів.

В стародавньому світі народилася натуралістична концепція походження релігії.Ще софіст Продікт (нар. між 470 -- 460 рр. до н.е. -- рік смерті невідомий) вбачав джерело релігії в шануванні хліба, вина, місяця, річок тощо, як корисних і потрібних людині речей. Ця точка зору виходить з того, що все духовне, в тому числі і релігія, виникло в процесі розвитку матеріального світу як похідне від нього. Релігія є наслідком відображення світу в свідомості людей, відображення взаємовідносин людей і природи, відображення перекручене, фантастичне.

Безумовно, таке широке розуміння процесу виникнення релігії виникло не відразу. Окремі мислителі, більш чи менш поділяючі таку матеріалістичну по своїй суті точку зору на світ, сприймали якусь часточку, якийсь бік цього процесу, лише якийсь момент розвитку суспільної свідомості, бо вони ще не розуміли матеріалістичного характеру суспільства. Це були геніальні припущення, здогадки з дуже обмеженою аргументацією, інший раз чисто логічного порядку.

З числа таких мислителів, перш за все, назвемо Епікура (324 -- 270 до н.е.), який висловив думку про те, що світ вічний і нескінченний і тому не міг бути створений богами. Учень Епікура Лукрецій Кар (бл. 96--55 рр. до н.е.), розвиваючи думки вчителя в поемі «Про природу речей», писав, що люди створили уявлення про богів із своїх спостережень природи, що жах людей перед могутніми силами природи штовхає їх споруджувати богам капища. Ще один учень Епікура Петроній (рік нар. невідомий -- 66) є автором відомого афоризму: «Перших богів на землі створив страх».

Але цю думку про створення богів страхом висловив ще засновник матеріалістичної лінії в філософії Демокріт (460 -- 361). За часів Демокріта була поширена думка, що релігію винайшли стародавні єгиптяни, які зробили це від страху перед грізними силами природи, від них її запозичили інші люди. Про це також писав відомий історик стародавнього світу Діодор Сіцілійський (бл.90 -- 21 рр. до н. є.), а також відомий стародавній письменник з сірійського міста Самосата Лукіан (бл.120 -- після 180). Можна було б назвати ще чимало інших імен.

Натуралістична концепція походження релігії знайшла своє продовження в чисельних побудовах як матеріалістів, так і немате-ріалістів в наступному розвитку релігієзнавства. Тут треба згадати Давида Юма (1711 -- 1776) і його «Природну історію релігії», Томаса Гоббса (1588 -- 1697), Г.Гегеля (1770 -- 1831), його учня Д.Штрауса (1808 -- 1874), Ф.Ніцше (1844 -- 1900), Л.Фейєрбаха (1804 -- 1872), Ф.Енгельса (1820 -- 1895) та багатьох інших. Кожен з них зробив певний внесок в наукову теорію походження релігії, але вони здебільшого обмежувалися філософським аспектом цього питання

Наукові теорії походження релігії

Розвиток науки і культури, поглиблення досліджень в галузі вивчення людини і суспільства дали поштовх розвитку релігієзнавства. Але його не минули політичні пристрасті. Тому релігієзнавчі теорії набувають різного забарвлення: від апологетичного захисту релігії і намагання пристосувати її до науки до «зверхвойовничого» атеїзму, який в цьому заперечує релігію і закликає до її утиснення. Позначилось це і на концепціях походження релігії, і на їх оцінці. Мабуть потрібно шукати розумну лінію, яка забезпечить об'єктивне наукове дослідження релігії, її історії і вчень. Розглядаючи теорії походження релігії, треба відкинути політичні симпатії та антипатії, поспішні обвинувачення, виходячи з того, що в кожній з них є свій сенс. Навіть хибні припущення говорять нам про те, куди не слід спрямовувати дослідження. Зазначимо також, що наш огляд наукових концепцій походження релігії не може претендувати на будь-яку повноту. За останні півтораста років було висунуто в цій галузі стільки припущень, гіпотез, теорій, а разом з тим і просто вигадок і фантазій, що розгляд їх усіх розтягнеться на декілька томів. Отже, розглянемо найголовніше. Англійський лінгвіст Ф.Мюллер (1830 -- 1900), досліджуючи мови стародавніх народів, висунув припущення, що початком релігії є міф про Сонце, який він знайшов у мовних пам'ятках. Так була започаткована міфологічна теорія походження релігії -- релігія стародавніх починалася з обожнення життєдіяльного світла. Хотів цього Міллер чи ні, але це було ударом по теологічній кон-цепції. ( а він сам в свій час поділяв думку про одкровення як джерело релігії, бо повною мірою заперечувалось надприродне походження релігії). На жаль, концепція Мюллера мала не досип» гнучку наукову основу, бо була неузгоджена з історією виробництва, а саме: міфи про Сонце пов'язані з переходом окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення були у людей, які ще жили з скотарства та навіть полювання і збиральництва.

Наприкінці 19 -- на поч. 20 ст. великого поширення набула анімістична теорія, засновником якої був Е.Тейлор ( 1832 -- 1917). Цілком відкидаючи надприродне походження релігії, Тейлор вважав, що релігія почалася з віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (від лат. anima,animus-- душа, дух). Пізніше анімізм був доповнений іншими релігійними уявленнями і утворилась ціла система релігійних уявлень і почуттів. Але чисельні дослідження первісної культури свідчать, що анімізм у чистому вигляді ні у яких народів ніколи не існував.

Послідовники Тейлора запропонували різні концепції виникнення анімістичних уявлень.Г.Спенсер (1820 -- 1903) виводив зародження цієї ідеї з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого чи чужого двійника уві сні, у мареннях -- так з'явилась думка про подвійну сутність людини. Г.Кунов (1862 -- 1936) шукав виникнення анімістичних уявлень у прагненні первісної людини до самопізнання, у самозаглибленні. Анімістична теорія дала поштовх високій оцінці нашого першобуття.

В процесі критики анімістичної теорії виникла ще одна концепція виникнення релігії аніматизм, згідно якої анімістичному комплексові передувала ідея всезагального одухотворення речей, всієї природи. Вважалося, що кожна річ, кожне явище має «свого хазяїна», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм. Цю концепцію активно розробляли видатні етнографи В.Г.Богораз (1865 -- 1936) і Л.Я.Штеренберг (1861 -- 1927). Але таке явище, яке б одухотворювало всю природу шляхом порівняння всіх її речей і явищ з людиною, дійсно існувало; але воно ні в якій мірі ще не було релігією. Це явище дістало назву уособлення природи, яке ще не знало відокремлення духовного від матеріального і було рисою міфологічного світорозуміння, відмінного від релігійного.

З критики анімізму виросла також концепція преанімізму. Англійський вчений Р.Маретт (1866 -- 1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності і фізичних властивостей, яка не зв'язана з матеріальними тілами, але виявляється в них. Користуючись термінологією досліджуваних ним племен, він назвав її «мана». Але таке поняття більш складне, ніж поняття «душа», тому не може передувати анімізмові. Припущення Маретта помилкове.

Французький психолог ЛЛеві-Брюль (1857 -- 1939) висунув ідею, нібито у первісних людей існувало дологічне мислення, глибоко відмінне від мислення сучасних людей. Воно і обумовило створення понять, які не вкладаються в звичайну схему розвитку людського мислення. Але існування дологічного і, виходить, нелогічного мислення не зв'язуються з творчою діяльністю людей у виробництві, а без неї не було 6 розвитку первісного суспільства.

До преанімізму наближається теорія французького соціолога Е.Дюркгейма (1858 -- 1917), згідно якої одвічним елементом релігії є культові обряди тотемізму, які стали основою для створення різних релігій. Бог -- це символ, в якому суспільство обожнює себе для зміцнення своєї влади, а тому все соціальне є релігійним. Релігія виникає разом з суспільством. Останній висновок не збігається з фактами історії: певний час суспільство було безрелігійним.

Преанімістичні теорії, критикуючи вразливі місця анімістичної теорії, не допомагали з'ясувати питання виникнення релігії, а, навпаки, були кроком назад у порівнянні з тим же анімізмом.

Наукове пояснення походження релігії хоче дати магічна теорія, яку запропонував Д.Фрезер (1854 -- 1941), автор відомого твору «Золота гілка». Духовний розвиток людства він розглядав як процес з трьох стадій: магії, релігії, науки. Основою первісної релігії є магія, у них є спільна риса -- вони обидві мають впливати на волю якихось надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут за допомогою магічних засобів. Переконавшись у їх неспроможності, вдається до релігії. Релігія «витанцьо-вується» з магічних обрядів. Але згодом людина бачить і безсилля релігії в цій справі, і тоді вона винаходить науку. Виходить, що магія, релігія і наука рівні за значенням, це ланки єдиного ланцюга. Насправді це зовсім різні галузі мислення і діяльності людей.

На завершення розглянемо психологічну теорію, яка пояснює появу релігії особливостями психологічної природи людини. Цю теорію започаткував автор теорії психоаналізу З.ФрейД (1856 -- 1939). Релігія, за Фрейдом, є наслідком психічних переживань людини, яка перебувала в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини схожий з світорозумінням душевнохворого, релігія і нервова хвороба мають спільне, бо психічно хвора людина так само вірить у силу своїх ідей, як це робила первісна людина. У Фрейда психічне передує соціальному і цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною і викликає релігійне світо-розуміння. Але це далеко не так, бо не психологічні особливості цілком визначають ідеологічні процеси, а, перш за все, соціальні. Релігію Фрейд оцінює лише як явище індивідуального життя людини, а останнє розглядає лише з біологічної точки зору. Насправді релігія є значно більшим ніж те, чим її розуміє Фрейд, а людина є не тільки явище природи, але і суспільства.

Окремо слід сказати про концепцію промонотеїзму, яка більше б могла відноситись до теїстичних концепцій, але оскільки вона вякикла в наукових колах і детально трактує саме про початок релігії, згадаємо її саме тут. Католицький монах і етнограф Е.Ленг (1841 -- 1912) висунув версію, що люди спокон віку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини над своєю творчою діяльністю і з спостережень над батьківською владою в людській родині. Отже, Ленг пов'язує виникнення релігії з періодом розвиненого патріархату, але історія свідчить, що було раніш, за часів матріархату.

Однобічність і помилки розглянутих нами концепцій зовсім не дають нам підстав для їх цілковитого засудження. Вони розкрили нам грані складного процесу духовного розвитку людства. Пророблена ними робота не була марною, вона звергає нашу увагу на хибність ігнорування матеріального життя суспільства, і, мабуть це головне, ці дослідники зібрали ціле море конкретних фактів, спостережень тих обставин життя народів, яких колись було прийнято принизливо називати «відсталими». Ці обставини вже вкрилися міцним шаром напластувань впливу європейської цивілізації, тому здобуті раніш факти і спостереження тепер допомагають нам уявити дитинство людства у його першовигляді. Саме на цих матеріалах розбудоване сучасне релігієзнавство. Разом з найновішими історичними дослідженнями в галузі археології, етнографії, мовознавства та інших наук вони склали базу для дальшого обмірковування процесу виникнення релігії.

Історичний характер релігії

Припущення багатьох дослідників 19 -- пер. пол. 20 ст. про історичний характер релігії досягненнями сучасної науки перетворено в незаперечний факт. Доведено, що релігія має свій початок, вона виникла на певному етапі історії суспільства, її виникнення тісно пов'язане з розвитком людської свідомості.

Перший етап у розвитку людської свідомості тривав від появи мавполюдей до неандертальської людини (тобто до формування родової общини). Це був ступінь стадної свідомості, яка була свідомістю чуттєво-конкретною, безпосередньо включеною до трудового процесу. Вона не виходила за межі матеріальної практики. Окремої духовної сфери у діяльності людей ще не було.

Суспільство ще не мало світогляду. Говорити про релігію на цьому етапі розвитку суспільства, яке ледве-ледве вийшло з тваринного стану, нема ніяких підстав, ніякого сенсу.

У родовій общині людська свідомість вступає у новий стан свого існування, вона залишає тваринний рівень. Це вже суспільна свідомість суспільної людини. Людина вже має світогляд, на основі якого вона взаємодіє з світом, який її оточує. Ще це була за суспільна свідомість? Яким був цей світогляд? Первісна суспільна свідомість мала синкретичний характер, вона містила в нероздільній єдності зачатки майбутніх форм суспільної свідомості. В них наївно-реалістичні погляди на світ перепліталися з нереалістичним, фантастичним. Всі ці погляди висловлювалися в міфах. А міф в той час був основним носієм інформації, він легко запам'ятовувався і передавався від покоління до покоління. Міф виконував роль світогляду: давав загальну оцінку, формулював ціннісні положення, встановлював норми поведінки і діяльності.

Міфологічний світогляд складався в процесі трудової діяльності людини і викликаної її колективним характером необхідності спілкування за допомогою членороздільної мови. Одночасно розвивалося мислення, складалися умови для виникнення складного, системного світогляду.

Чому виникла релігія

Релігія дуже складне явище духовного життя суспільства, вона виникла в складних умовах становлення людства, створення ним цивілізації. Відбувалось це внаслідок дії різних причин, а не якоїсь однієї, притому ж в складних, змінних умовах. Перш за все, слід звернути увагу на те, що релігія соціальна за своєю природою, зв'язана з соціальним життям суспільства, з його соціальними умовами, з їх змінами. Життя наших деяких предків проходило в умовах початкуючого виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були не досконалі, виробничі технології елементарні, продуктивність праці мізерна. В важких умовах люди здобували таку кількість засобів до життя, якої ледве вистачало на животіння. Вони були в цілковитій залежності від природи, кожну мить відчували свою залежність від неї. Але первісна людина була придавлена не тільки силами природи, а й таємними для неї силами суспільного життя. Суспільне життя весь час ускладнювалось, воно все більше зв'язувало людину, зростали сили традицій та звичаїв, безмежно зростала залежність від суспільства.

Залежність людини від сил природи і суспільства в умовах її слабкості викликала відчуття безсилля. Пошуки причин цього безсилля, своєї залежності від оточуючого світу вели людину до утворення як реальних уявлень про світ, так і перекручених, фантастичних. Серед них були і релігійні уявлення, уявлення про щось надприродне. В релігієзнавстві цю причину виникнення релігії звуть її соціальними коренями.

Але чому релігійна свідомість стала притаманна лише «людині розумній»? Адже в первісному стаді «людей умілих», пітекантропів чи синантропів рівень розвитку виробництва був ще нижчий, залежність від природи ще більшою?

На це питання ми відповімо, розглянувши процес сприйняття людиною навколишнього світу в ті далекі часи дитинства людства. Пітекантроп тільки починав мислити. Трудові дії його з фізіологічної точки зору мало відрізнялись від інстинктивних дій тварин, свідомість його мала стадний характер. Це була стадна свідомість, усвідомлений інстинкт, мислення було вкрай обмежене, а мозок нерозвинутий. Нема ніяких сумнівів, що нерозвинений мозок і елементарне мислення такої істоти не вдавалися до абстракцій в більш чи менш широкому плані. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. Згодом у неандертальця і тим більше у кроманьйонця з'явилися у мисленні абстрактні поняття. Поява таких понять обумовила можливість відриву від конкретності, дійсності, утворення уявлень, не відповідних їй. З'являється роздвоєння пізнання. Майте на увазі, що це не погіршує його. Помилки теж потрібні людині для того, щоб вивірити істинне знання. Але ці помилки породжують перекручені, фантастичні уявлення. Так створюються релігії, які мають гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер. Інакше кажучи, гносеологічні причини її.

Однією з внутрішніх закономірностей розвитку людської свідомості є прагнення осягти сенс і суть світу, природи, самої себе. Це глибокі питання, над розв'язанням яких і тепер б'ється людська думка. Не слід думати, що первісна людина була така вже примітивна, що її свідомість ніколи не виходила за межі їжі, тепла, продовження роду. Людська свідомість вже тоді намагалася знайти відповідь на кардинальні питання свого існування, які в узагальненому вигляді зводяться до основного питання філософії. Ні, в первісному суспільстві філософів ще не було, суспільна свідомість ще не включала в себе філософську свідомість. Але вже в аморфній міфологічній свідомості були всі зародки майбутньої складної структурної свідомості цивілізованого суспільства. Майбутнє онтологічне питання філософії зароджувалося, започатковувалося в міфологічній суспільній свідомості. Коли стала можлива релігійна свідомість, вона стала задовольняти і цю духовну потребу людства. Так виникла онтологічна потреба в релігії.

У первісної людини на виникнення релігійної картини дійсності величезний вплив справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства викликало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він тримав у мобілізаційній готовності весь організм, і цим добре служив людині. Але одночасно він штовхав на перебільшення, викликав у свідомості фантастичні картини, які ототожнювалися з дійсністю. Маємо на увазі також і те, що постійні життєві труднощі, постійна небезпека вели до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Це ще одна причина послаблення елементів розумного відображення світу. Фантастичне починає панувати над реальним. Так складалися психологічні причини виникнення релігійного відображення дійсності.

Всі названі нами причини виникнення релігії не діяли кожна окремо, вони діяли в комплексі, обумовлюючи одна іншу, взаємопідсилюючи, набуваючи особливої ваги в різних умовах, але домінували завжди соціальні.

24.Релігія як форма культури

З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882-- 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття "культура" з слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи лише матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Бого-явлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матерії- альної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962--1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія -- це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія -- це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака -- у буддистів, Біблія -- у християн, Коран -- у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого -- насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї -- хай ілюзорної -- компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії -- ідея Бога як відображення абстрактної людини -- не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, -- власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду -- не божественний, а людський, або, краще сказати -- суспільний, незважаючи на його фантастичність.

релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія -- явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

24. Класифікація релігій: племінні, національні, світові

Прагнення вирізнити свою, відмінну від усіх інших віру в надприродне і, відповідно, своїх вищих покровителів простежується ще в архаїчних суспільствах. Сааме таке прагнення до виокремлення своєї спільноти, свого етносу серед інших, з одночасним визначенням свого

місця в цій системі координат через особливості вірувань і є першими виявами ще протоетноконфесійного чинника в процесах самоідентифікації людських спільнот.

На ранніх стадіях розвитку релігії, коли переважають племінні, здебільшого язичницькі вірування територіальні кордони етносу, мови і релігійної спільноти збігаються. Досліджуючи цей період розвитку людства у своїй праці «О религии и религиях» (С1Пб., 1894),

О. Пфлейдерер називав первісну форму релігії патріархальним генотеїзмом, відрізняючи його від більш пізнього етичного монотеїзму. «Останній розвинувся лише цілими сторіччями пізніше і є вірою в одне, усім керуюче духовне божество. Напроти, патріархальний генотеїзм -- це наївна віра кожного племені у свого особливого племінного Бога»3.

Характерною рисою племінних релігій, на його думку, була роз'єднаність і роздробленість представлень. Згодом, з появою націй і держав, відбулося об'єднання божеств у пантеон, з'явилася єдина міфологія.

Стадия национальных религий известна многим народам, преодолевшим родо-племенной тип организации жизни ради более разнообразных, динамичных и устойчивых хозяйственных и культурных связей. Формирование народностей часто форсируется образованием государства; в этих случаях национальная религия становится формой его небесной санкции. Если та или иная народность утрачивает свою государственность (в силу добровольного союза с другими или в результате завоевания), национальная религия часто выступает в роли хранителя сакральных аспектов культуры (язык, ритуалы, наиболее значимые навыки ответственной практики - врачевания, магии и т.д.). Тем самым обеспечивается консервация культурной идентичности народности.

Наиболее красноречивым примером служит история иудаизма в условиях римского владычества и последовавшего рассеяния евреев с территории Палестины. В определенных случаях этот тип консервации культуры сопровождается самоизоляцией народности (нередко в труднодоступных районах или в гетто) и стимулированием в ее среде недоверия к иноверцам, к «чужим» этносам.

Внешним признаком мировых религий является степень их распространенности: не только по числу последователей, но и по разнообразию родо-племенных групп, наций и народностей, исповедующих одно из этих вероучений. Отличительная особенность этих религий - пересечение ими государственных границ не только в тех случаях, когда границы разделяют одну и ту же этно-национальную группу (или группы, близкие по происхождению), но и когда государственная демаркация проходит между гетерогенными этносами.

Мировые религии сложились задолго до формирования наций. В определенных случаях каждая из них способствовала историческому сближению определенных культур и, как следствие, социо-психологических черт групп этносов и народностей, давших в итоге ту или иную национальную общность. Четкие системы догм, религиозных представлений и культов в каждой из этих религий, своеобразие принципов организации религиозных общин, а, в определенных случаях, - и существование центров управления последними (опирающихся на идею мистического единства последователей каждой религии), наложили свой отпечаток на национальные культуры, оказавшиеся в орбите влияния той или иной из мировых религий. Международные связи последователей этих религий строились не только на отношениях соседства и этнической близости, но, прежде всего, на основе создания общин единоверцев (как путем добровольной перемены веры, так и принудительного обращения в нее). Союзы с единоверцами из других государств расширяли спектр связей общин, создавали новые возможности людских и денежных ресурсов, обеспечивали поддержку - или противодействие - религиозных центров.

Вместе с тем утверждение той или иной мировой религии не означало унификации культуры, искоренения местных и региональных культурных традиций (за исключением случаев религиозных войн, когда сознательно уничтожалась культура этносов и народностей, исповедовавших инорелигиозные ценности).

Каждая мировая религия постепенно освоила гигантскую территорию общих для нее святынь, мест особого почитания; создавалось культово-идеологическое пространство, далеко выходящее за рамки данной местности, страны, региона. Практика паломничества, не прерывающаяся тысячелетия, поддерживала значение этой особой, супер-этнической и супер-государственной культурно-ценностной ориентации. Почитание буддистских святынь Южной Индии и Тибета, христианских - Иерусалима, Рима и Афона, мусульманских - Мекки, Медины, Иерусалима сочетается с культом святынь регионального и местного уровня в каждой из этих религий. В складывающихся общенациональных самосознаниях общерелигиозные доминанты сочетались с региональными культурными ориентирами; последние, в периоды исторических испытаний наций, достаточно продвинувшихся по пути консолидации, способствовали проявлению разнообразных центробежных тенденций сепаратизма и местничества. Как правило, это сопровождалось децентрилизацией церковного управления и созданием его структур, ориентированных на поддержку политики местных кругов. Опасность религиозно-политического изоляционизма компенсировалась активным поиском единомышленников и союзников как среди единоверцев (в масштабе земного шара), так и среди тех, кто солидаризовался с данным движением по политическим мотивам, не разделяя его религиозной ориентации.

25. Первобытные верования

Тотемизм

Одной из самых ранних форм религии является тотемизм, который обычно определяют как веру в существование родственной связи между какой-либо группой людей и определенным видом растений, животных или иных явлений природы. Источник тотемизма - вера в духовное единство человека и природы.

Основной признак тотемизма заключается в том, что тотем считается родоначальником данной социальной группы, и каждый индивид тотемного класса кровным родственником. Члены группы, тотемом которой был, например, кенгуру, считали себя кенгуру и всех кенгуру членами своей группы.

Тотемические представления обусловливают определенные отношения между людьми. Они делят всех людей на «своих» и «чужих».

Тотемизм - это вера в некую безымянную или безличную силу, обитающую в каждом из этих существ, не смешиваясь при этом ни с кем из них. Никто не обладает ею целиком, но все имеют к ней отношение. Она настолько независима от отдельных субъектов, в которых воплощается, что и предшествует их появлению и живет после них и остается неизменной.

С тотемическими верованиями и обрядами в первобытном обществе тесно взаимодействует, можно сказать, даже является их определенной стороной, система специфических запретов - табу. Табу - религиозно-магический запрет, нарушение которого карается болезнью или смертью, насылаемыми либо абстрактной сверхъестественной силой, либо конкретными духами и богами.

Объектами табу могли быть вещи, слова, действия, места, животные, люди и т. д. Многочисленны пищевые табу - от запрета есть тотемных животных до отработанной системы постов в мировых и ряде национальных религий. Запреты характерны для всех ранних и развитых форм религии. Нарушение их ассоциировалось с понятием греха и следующих за ним разных форм покаяния, искупления и т. п.

Анимизм

В качестве другой ранней формы религиозных представлений и верований следует назвать анимизм - веру в существование духов, одухотворение сил природы, животных, растений и неодушевленных предметов, приписывающей им разум и сверхъестественное могущество. Если тотемизм ориентирован на внутренние потребности данной родовой группы, на ее отличия от других, то анимистические представления имеют более широкий и всеобщий характер, понятны и доступны всем и каждому и воспринимаются вполне однозначно. Это естественно, ибо первобытные люди обожествляли и одухотворяли небо и землю, солнце и луну, дождь и ветер, гром и молнию, горы и реки, холмы и леса, камни и ручьи. Все они в представлении первобытных людей имели душу, разум, могли чувствовать и действовать, причинять пользу или вред. Следовательно, ко всем этим явлениям природы необходимо относиться с вниманием - приносить определенные жертвы, совершать в их честь молитвенные обряды и культовые церемонии.

Анимизм выражал тот факт, что первобытный человек был способен к созданию абстрактных понятий, в том числе и понятия души, что в сознании тогдашних людей появилось представление о существовании реального, земного мира и наряду с ним потустороннего мира. Люди стремились «привести в соответствие» эти два мира, средством такого привидения выступала магия.

Магия - это совокупность представлений и обрядов, в основе которых лежит вера в таинственные силы, с помощью которых путем определенных символических действий возможно оказать влияние на людей, предметы, ход событий в нужном для человека направлении. Магия пронизывала все сферы жизнедеятельности человека, а магические представления и действия возникали тогда, когда человек не был уверен в своих силах, когда он сталкивался с проблемами, решение которых зависило не столько от него самого, сколько от множества внешних факторов. Именно эта зависимость и заставляла человека полагаться на помощь таинственных сил и совершать символические действия.

Магия возникла параллельно с тотемизмом и анемизмом для того, чтобы с ее помощью можно было осуществить воображаемые связи с миром духов, предков, тотемов. По мере развития магического мышления человеку стало казаться все более очевидным, что желаемый результат зависит не столько от целенаправленного действия, сколько от окутанных магией внешних обстоятельств. В итоге это привело к тому, что многие конкретные предметы и явления начали восприниматься в качестве носителей магической силы. Возник первобытный фетишизм.

Фетишизм

Суть фетишизма состоит в том, что отдельным предметам приписывается магическая сила, способность влиять на ход событий и получение желаемого результата. Фетишизм проявлялся в создании амулетов, талисманов и идолов, в которых видели носителей того сверхъестественного могущества, которое приписывалось миру духов, предков и тотемов.

Фетиши, то есть священные предметы, сопровождают всю жизнь первобытного человека. Это может быть и камень, и зуб животного и даже череп родственника. В них обитают духи, и человек обладающий фетишем, заручается их поддержкой. Как и тотемизм, вера в фетиши не есть какая-то особая религия. Иногда какой-нибудь фетиш приобретает значение талисмана.

Он противопоставляет силе - силу, вредоносному влиянию - свое, защитное.

Вера в значение таких амулетов проходит через все века человеческой истории.

Фетишистские представления образуют неотъемлемую часть любой религии.

Едва ли есть хоть одна из них, в которой фетишистские верования не занимали бы более или менее заметные места.

Первобытные верования - порождение начального этапа становления культуры человечества, отражение формирующихся обществ, семейных и производственных отношений, примитивного состояния психики, чувствительного разума и знаний древнего человека о себе и окружающем мире. Основными объектами поклонения в этих религиях были природные объекты. Духовные существа в основном носили безличный характер. Тотемизм, анимизм, фетишизм, магия, входя как элементы в ту или иную религию, никогда и нигде каждый в отдельности не составляли целой религии, однако они характеризуют верования и обряды древних людей. Это не означает, что они существовали только в первобытном обществе. В этом обществе они только возникли и являлись господствующими формами религиозной стороны жизнедеятельности первобытного человека. Но существовали они всегда, на протяжении всей истории человеческой культуры. Различные формы их проявлений мы можем четко обнаружить во всех последующих религиозных системах, в том числе и в современных религиях.

Национальные религии

Древние национальные религии

Формирование государств означало становление национально-государственных религий, принадлежность к которым определяется принадлежностью к данному государству.

Одним из первых государственных образований, возникших в долине реки Нил во II тысячелетии до н. э. - Древний Египет. Согласно верованиям древних египтян, каждый человек представляет собой синтез трех основных субстанций: его физического тела, его духовного двойника и его души. Только совместное существование этих трех субстанций может даровать бессмертие, то есть посмертное существование. Поэтому египтяне придавали большое значение посмертному сохранению тела. Отсюда важнейшее значение приобрел обычай мумификации умерших и захоронения мумий в гробницах.

Египтяне поклонялись многочисленным божествам и считали, что основой взаимоотношений людей с богами являются жертвоприношения. Приношение богам жертв являлось главной привилегией и обязанностью фараонов. Вообще фараонам в религиозной культовой системе Древнего Египта принадлежала центральная роль. Во время жизни ему воздавались все божественные почести, воздвигались гробницы-пирамиды. Фараон рассматривался как живой бог.

В Мессапотамии не было стабильных централизованных государств, они периодически сменяли друг друга: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирия. Поэтому здесь шел процесс взаимовлияния религиозно-культовых систем: отмирали одни боги и исчезали посвященные им храмы, на их смену приходили другие, которым приписывались функции и заслуги уже отмерших богов.

Согласно мифологии шумеров, вавилонян, аккадов жизнь во Вселенной происходит по божественным установлениям. Пантеон богов Мессапотамии имел прямое отношение к представлениям о строении Космоса, исходным пунктом которого являлся зодиак. В эпосе о создании мира, земля построена наподобие неба. Зодиак - это царство на небе, где живут боги и открывают себя людям в образе семи великих светил. В мессапотамской религии загробная жизнь не играла значительной роли. Вавилонянин молился о земных благах, смерть же наполняла все его существо ужасом, обозначала существенное ухудшение условий его бытия.

Религиозная система Мессапотамии не была тотальной, то есть не монополизировала всю сферу духовной жизни. Она оставляла место для взглядов, поступков и действий, не связанных непосредственно с религией.

Индуизм

Основой всех религиозных верований Индии - брахманизма, джайнизма и, наконец, индуизма - стала ведическая религиозная система. Ее возникновение относят к X - VII вв. до н. э. Веды - это собрание гимнов, молитвенных заклинаний и обрядов. Веданта отрицает двойственность мира. Единственная и абсолютная реальность - это Брахман. Он вне качеств и атрибутов, он един и неделим. Вещный мир - не более чем иллюзия. Для слияния необходимо нравственно очиститься, отказаться от желаний и страстей.

В I тысячелетии до н. э. наступает брахманский период в индуизме.

Основным вероучительным источником этого периода является сборник гимнов Упанишады. Брахманизм вырабатывает определенную систему взаимоотношения богов. Важнейшими из многочисленных богов объявляются троица - Тримурти - Брахма, Шива, Вишну.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22