Культурологія

Культурологія

Мечеть - место, где мусульманин совершает молитву. Чтобы духовно изолироваться, ему достаточно циновки. На месте стоянки кочевников для молитвы выбирают место в пустыне, обложив его колючими ветками, - «зериба». В населенных пунктах мечети строят капитально, иногда это великолепные монументальные сооружения. Мечеть обнесена стеной, за которой находится все необходимое для омовений, есть довольно большой двор (сахн) и, наконец, зал для молитв - собственно мечеть.

Все мечети построены так, что верующие молятся в направлении Мекки (ниша в стене указывает это направление).

Стиль мечетей значительно меняется в зависимости от страны и эпохи. Чаще всего они с портиком (в Дамаске, Кайруане и т. д.) или с куполами (в Багдаде, Истамбуле), а в Индонезии и иранской провинции Гилан вблизи Каспийского моря, они довольно скромны и напоминают бунгало с четырехъярусной крышей.

Количество минаретов свидетельствует о важности мечети: максимальное количество - семь - в мечети в Мекке. Голубая мечеть в Истамбуле имеет б минаретов, однако и довольно значительные мечети могут иметь только один минарет. Форма минарета также характеризуется различными мусульманскими стилями: в Марокко они имеют квадратное сечение, отделаны зеленым и белым цветом. В Турции - круглые в сечении, строгие, очень высокие, в Иране - круглые в сечении, тщательно отделанные, с круговым балконом для муэдзина.

Большие доходы от продажи нефти в некоторых мусульманских странах дали новый толчок строительству мечетей. Великодушные дарители способствовали распространению мечетей в черной Африке, а в столицах стран, в которых ислам утвердился как преобладающая религия (Пакистан, Индонезия, Малайзия), появились новые великолепные мечети. Стоит отметить, что расцвет строительства культовых мест для ислама, как и для христианства, начался через двенадцать веков после их зарождения.

Говоря о церквях, архитектура которых хорошо известна западным читателям, ограничимся некоторыми замечаниями, касающимися их особенностей.

Первые церкви часто строили на месте старых языческих храмов. Эта практика была возобновлена в период испанских колониальных завоеваний в Америке. Еще и сегодня мы находим следы синкретизма у индейских народов, которые поклоняются часто своим прежним богам под ликом христианских святых.

Обычай строить церкви фасадом к востоку и придавать им форму креста теряет свое значение. Теперь церкви строят в зависимости от имеющегося участка земли, и архитектор может дать волю своему вдохновению. Например, храм св. Пия Х в. Лурде имеет овальную форму и представляет собой подземное сооружение. Однако и от прошлого у нас остались церкви оригинальной конструкции, например скальные церкви в Каппадокии (Турция) или в Лалибелле (Эфиопия), полностью вырубленные в скале: первые - над землей, вторые - под землей.

В целом, по-видимому, для церквей характерно большее разнообразие форм, чем для мечетей, которые сводятся к двум-трем четко определенным типам.

29. Економіка і економічна культура

Она включает в свой состав культуру производства, культуру распределения, культуру обмена, культуру потребления, культуру управления, культуру труда. Когда предприятие выпускает бракованную продукцию, говорят о низкой культуре производства. Когда договаривающиеся стороны не сдерживают слово, подводят друг друга при заключении и реализации сделки, говорят о низкой культуре обмена. Когда интересы потребителя в обществе игнорируют, когда покупатель не может вернуть или обменять в магазине некачественный товар или когда хамят продавцы, говорят о низкой культуре потребления.

- техническую культуру на предприятии, которая определяется условиями развития техники к технологии производства, уровнем его механизации и автоматизации, качеством продукции;

- общую культуру на производстве, складывающуюся из условий труда и культурно-бытового обслуживания работающих;

- личную культуру работающих, определяемую их отношением к труду, профессиональной подготовкой, взаимоотношениями в производственном коллективе.

Низкая культура управления проявляется в непродуманности законодательных актов, принимаемых парламентом, отсутствии подготовленных практических решений, принимаемых правительством и аппаратом президента, в бездействии системы контроля за принимаемыми решениями. Авторитарный стиль руководства, пренебрежительное обращение начальников с подчиненными входит в число показателей низкой управленческой культуры на отдельном предприятии.

В социологии менеджмента существует понятие организационной культуры. Она включает совокупность обычаев, традиций, норм и правил поведения, сложившихся в данной организации. Руководитель как должностное лицо обязан следить за распределением заданий, организацией труда и трудовой дисциплины, правильным и своевременным выполнением приказов, повышением производительности труда и т. д. Однако подчиненные, имея другие интересы, часто не совпадающие с интересами организации, оказывают возмущающее воздействие на реализацию решений. В результате приказы администрации искажаются. Возникает скрытое и явное сопротивление.

Таким образом, управленческая культура, т. е. особенности поведения руководителей, выступает элементом более широкого понятия организационной культуры, куда можно включить также культуру труда, если понимать под ней совокупность норм и правил поведения исполнителей. С организационной культурой тесно связана профессиональная, которую можно рассматривать самостоятельно либо как часть первой.

30.Техніка та поняття „техносфери"

Техніка і технологія в історії людства починається з того часу, коли люди стали використовувати штучні зна-ряддя ручної праці. Грецьке слово "техне" в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, умін-ня. Його вживали вже Платон та Арістотель, аналізуючи штучні знаряддя праці. Вихідним моментом техніки є при-родні продуктивні органи людини, передусім руки. Допо-внення, підсилення, заміщення природних робочих орга-нів людини мають певну соціальну детермінацію, яка ре-алізується через використання природи і втілення у природних тілах трудових функцій.

Створений людиною об'єкт називають артефактом (лат. агїеіасіит - штучно зроблений). Техніка є сукупністю артефактів, але таке їх трактування дає лише перше уяв-лення про неї.

Техніка - сукупність створених засобів і знарядь виробництва, а також заходи та операції, вміння та майстерність здійснення тру-дового процесу.

Мета і функція техніки - перетворювання природи та світу людини згідно з цілями, які ставлять люди, що мають певні потреби і бажання. Отже, техніка є невід'єм-ною складовою людського існування.

Техніка сама по собі не є метою. Вона набуває цінності тільки як засіб. Можна розглядати техніку і як самостій-ний феномен, однак ця самостійність певною мірою від-носна: техніка органічно залучена до контексту соціаль-ного буття та свідомості, є основою цивілізації, перебуває у вирі історичного часу й постійно прогресує.

Історичний шлях людини нерозривно пов'язаний з ускладненням та розвитком техніки, яка подолала дов-гий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У доіндуст-ріальному суспільстві техніка була ремеслом, що заснову-валося на процесі диференціації та спеціалізації робочих знарядь..

Технічне вміння передається від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Таке вміння і знання були здобутком замкненого кола осіб і не отриму-вали відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається роз-витком техніки і певною сукупністю підвладних для пев-ного суспільства аналогій. Необхідність підвищення про-дуктивності праці зумовила функціональний поділ зна-рядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій, і кі-лькість цих операцій зменшувалася порівняно із застосу-ванням попереднього інструмента.

Однак аж до промислової революції техніка і техноло-гія не мали того загально універсального й детермінуючо-го характеру, якого вони набувають у Новий час, а особ-ливо - у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, різнилися своїми базовими характеристиками. Вони мог-ли сповідувати різні релігії, їхні цінності та мотивації, могли бути діаметрально протилежними, але всі вони ви-користовували в повсякденному житті той самий перелік технічних засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт - є основою технічного арсеналу всіх відомих істо-рії людських суспільств. Проте своєрідність певної циві-лізації визначалася не рівнем технічного розвитку, її мо-гутність і авторитет не залежали від нього. У свою чергу, технічний прогрес не був ні метою, ні навіть домінантою розвитку більшості цивілізацій. Ситуація починає швид-ко змінюватися в Новий та новітній час, коли техніка західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих са-мих найпростіших механізмів давнини, стала приводити-ся в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, атомного розпаду. Потужність нової техніки була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувалося у сфері тех-ніки. Суспільство могло або загинути (як це сталося з ав-тохтонними цивілізаціями Америки), або підкоритися за-гальному процесу і застосувати в себе ті елементи культу-ри Заходу, якими визначалась її потужність.Тільки за таких умов техніка стає високоуніверсальним феноменом сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку тех-ніки, видатний фізик XX ст. Макс Борн навів яскравий приклад. На його думку, одним із найважливіших чин-ників історії є різновид енергії, який має у своєму розпо-рядженні людство на певний момент, і вся історія людст-ва поділяється на два великі періоди: 1) від Авраама до сьогодення; 2) від винайдення атомної енергії до всіх при-йдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого ознаменувався закінченням споживання сонячної енергії та початком використання її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує "саморух" техніки з її спрямованістю від ручних знарядь до повністю автомати-зованих, комп'ютеризованих систем. Важливо наголоси-ти, що людина й суспільство не існують поза техносфе-рою, техніка є історичною, вона постійно оновлюється. Технічні інновації стають каталізатором, імпульсом доко-рінних змін у всій системі людського життя.

Систему "людина-техніка" відносять до лродуктив-них сил суспільства. Розрізняють техніку пасивну (всі виробничі приміщення, - споруди, засоби зв'язку (шля-хи,-канали, мости), засоби поширення інформації (теле-радіозв'язок, комп'ютерний зв'язок тощо)) і техніку ак-тивну (знаряддя праці ручної і розумової, що забезпечу-ють життєдіяльність людини, апарати управління вироб-ничими та соціально-економічними процесами).

Стрижень економічного життя суспільства - потреби і праця. А вся історія цивілізації є постійною діяльністю людей, що спрямована на досягнення матеріальних і ду-ховних благ. Будь-який морально виправданий успіх у житті людини є успіх праці. У Святому Письмі зазначе-но: "Бо коли ми були у вас, то заповіли вам таке: якщо хто не хоче працювати, то й не їж" (Фесалон: 3-10).

Праця землероба чи робітника на виробництві, вчено-го чи митця або будь-яка інша праця формує багатство і передбачає забезпечення засобами існування завдяки прак-тичній хватці, розуму, а також значною мірою опосередкуванням потребами та працею інших людей. Усім, що людина вживає і чим користується, вона зобов'язана са-мій собі, власній діяльності. У Старому Завіті сказано: "Хто обробляє землю свою, той хлібом насичується, хто ж за марницею гониться, той позбавлений розуму". "Ко-жна праця приносить достаток, але марнослів'я в недо-статок веде" (Книга приповістей Соломонових 12, 14). Праця - доцільна діяльність людей, що має своГм змістом пере-творення, опанування природних І соціальних сил для задоволен-ня історично зумовлених потреб людини й суспільства.

Праця - це і виробництво матеріальних благ, і вихо-вання людини, і управління людьми в економічній та ду-ховній сферах життя суспільства. Вона народжує світ куль-тури, її цінностей і сама є феноменом культури.

Розрізняють працю розумову і працю фізичну. Однак відмінності між ними не є абсолютними, оскільки будь-яка фізична праця має власну інтелектуальну складову.

Сутність праці, розкривається в численних аспектах. Одним із них є якість результату праці, що залежить від майстерності суб'єкта діяльності, від міри його відповіда-льності, від характеру мотивації, від умов діяльності - наявності знарядь праці та необхідних засобів виробницт-ва, умов співпраці тощо.*

Філософія праці знаходить своє логічне продовження у філософії техніки. Філософському вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні сто ро-ків. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явилися наприкінці XIX ст. У 60-ті роки XX ст. філосо-фія техніки розвивалася досить інтенсивно і стала само-стійним напрямом філософського знання.

Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення

Філософія техніки - одна з наймолодших гілок філо-софського знання. Філософія, переймаючись найзагальні-шими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розгля-дали техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них (Арістотель, Альберт Великий та інші) приділяли увагу техніці як природознавці та ви-нахідники. При цьому соціальні проблеми, породжені технікою, з давніх-давен ставали предметом філософської ре-флексії ("Даодецзінь" вже у VI ст. до н. е. засуджував ви-користання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних де-термінант, виникає справжня зацікавленість у філософсь-кому дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню про-блеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-янтрополога Е. Каппа "Засади філософії техніки", яку й прийнято вважати початком систематичного філософсь-кого опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної те-орії техніки, що спиралася на філософські засади й кате-горії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX-XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгель-мейєра ("Теорія творчості", 1910 р. та "Філософія техні-ки", 1913 р.), а також англійських філософів, які розроб-ляли технічну проблематику. Однак це були окремі, роз-різнені дослідження. До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний техніч-ний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справж-ня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем тех-ніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Від-ні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій пробле-матиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлю-вались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософ-ська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, прак-тичне застосування накопичених знань. З технікою по-в'язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту дія-льність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства, духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїти-, вному вмінні робити щось. "Долею філософії стало поло-ження про можливість нею самою обстоювати власну суб-станційність лише за умови виступу проти "техніки" у широкому її значенні", - писав у 1963 р. І. Блюменберг. . Водночас тенденція розглядати людину винятково як апітаї гаііопаїіз (тварину раціональну) стверджувалася завдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині так званих продуктивних сил суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й ви-значається рівень суспільного, культурного та мораль-ного прогресу людства. Це викликало протидію на За-ході, що мало наслідком нехтування філософським ана-лізом техніки. Тільки з усвідомленням суперечності між традицій-ною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю "меж зро-стання", характерної для 60-х років XX ст., філософія техніки виразно стверджується як окрема гілка філософ-ського знання і одразу ж наштовхується на неминучі тру-днощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Філософія техніки - галузь філософського знання, предметом дослідження якої Е як феномен самої техніки, так і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Техніка як філософське поняття

Нині не існує чіткого та однозначного визначення по-няття "техніка", хоча нібито всі розуміють його значен-ня. Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (ар-тефакти), то виникає запитання: а як бути, приміром, а міськими забудовами? З картинами та скульптурами? З промисловими відходами? З породами свійських тварин та рослинами, які також певною мірою створювалися шту-чно? Крім того, нерідко йдеться про "техніку пілотуван-ня" у льотчиків, про "техніку гри" у музикантів, про "те-хніку читання" у школярів. Універсальне визначення тех-ніки повинно охопити всі ці сутності.

Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки тех-ніки й побудувати філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк та Г. Рополь здійсни-ли аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій філо-софській літературі, яких налічується більше десятка - від "прикладного природознавства" до "прагнення до влади і підкорення природи". Простий їх перелік ні на крок не наблизив до розуміння природи досліджуваного феноме-ну та розробки його цілісного й несуперечливого визна-чення. Проблема ускладнюється й у зв'язку з розбіжнос-тями у тлумаченні слів "техніка" і."технологія". ЩеП. Ен-гельмейєр використав у російській філософії термін "філософія техніки". Отже, філософія техніки у за-хідному її розумінні постає швидше як. "філософія непо-дільних техніки-технології". В іншому разі більшість кон-текстів західних авторів ризикують залишитися незрозу-мілими або зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як "суму раціонально напрацьованих методів, яким власти-ва безумовна ефективність... у будь-якій сфері людської діяльності". Як бачимо, і тут йдеться про "техніку-технологію".

Німецький філософ Ф. Раппе, аналізуючи існуючі у фі-лософській літературі тлумачення поняття "техніка", також намагався створити універсальне визначення "техніки-технології", виділяючи два його типи - вузьке й широке.

У вузькому значенні техніка, на його думку, є сукуп-ністю предметних артефактів, створених для здійснення інженерної перетворюючо-конструктивної діяльності. Та-ких визначень багато. Але у всіх них варіюється та фун-даментальна якість техніки, яку можна було б назвати принципом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомо-гою чого людина перетворює природу, саму себе, суспіль-ство. І головною соціальною функцією, культурним по-кликанням техніки є конструювання та реконструювання предметної реальності. Техніку репрезентують за допомо-гою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. Во-на є тим, чим людина впливає на об'єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об'єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія.

Розвиток техніки - об'єктивна передумова вдоскона-лення людської діяльності. Звісно, кам'яна індустрія пер-вісної епохи, ремісницька майстерність багатьох тисячо-літь та сучасне високотехнологічне виробництво - це рі-зні етапи в бутті техніки та її ролі в людському житті.

Існує кілька концепцій історичного розвитку техніки. Для марксистського бачення, приміром, її історія відо-бражена послідовними щаблями: ручні знаряддя, реміс-ничо-мануфактурний період, машинна техніка, автомати-зовані системи. Зміни в цій історії зумовлені перенесен-ням на технічний пристрій функцій, які раніше виконувала людина. "Природне" підміняється "штучним", створеним, розширюючи межі опанування людиною зовнішнього сві-ту та глибин власної життєдіяльності. Змінюється тип зв'я-зку між людиною і технічними робочими органами.

Сучасний світ - це технізований простір і технологі-зований час. Якщо раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої при-роди, а в світі техніки - у техносфері.

Американський філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії сучасної техніки слід починати з почат-ку, другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи:

- еотехнічну (1000-1750), в основі якої - "техно-логія води й дерева";

- палеотехнічну (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.), для якої характерними є комплекс "ву-гілля та заліза";

- неотехнічна (від середини XX ст.), яка використо-вує комплекс "електрики й сплавів".

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та "речовину", яка є го-ловною у створенні технічних приладів.

Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона на-віть не являє собою певної філософської цілісності. Пере-важно це зумовлено "дитячим" віком цієї філософії, від-сутністю дослідницьких традицій, систематичності в на-копиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології.

Свого часу різноманітні проблеми філософії техніки намагалися розв'язати М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюрк-гейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Однак їм не вдалося знайти несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення. Біль-ше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова праць М. Гай-деггера, приміром, робила їх незрозумілими для більшос-ті практичних інженерів. К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки технічного прогресу для індивіда та суспільства, не надто заглиблювався у предмет своєї критики.

Головні проблеми досліджень у філософії техніки

Однією з найважливіших проблем, якою займається філософія техніки, є проблема і концепція людини, ще створює та використовує техніку. Особливість цієї про-блеми пов'язана нині зі стрімким зростанням потужних технологій. При цьому кількість людей, які зазнають впли-ву технічних заходів та їхніх вторинних ефектів, значно зростає. Потерпають і природні системи, що стають об'єктом людської діяльності, оскільки порушується їхня рів-новага, що нерідко призводить до руйнування цих сис-тем. Ніколи раніше людина не мала таких потужних ва-желів, щоб бути здатною знищити життя у певній частині екологічної системи і навіть у глобальному вимірі.

Тому суспільство не повинно без попередньої експер-тизи виробляти все, що може виробити, не повинно роби-ти всього, на що спроможне, і, звісно, не одразу ж після відкриття нових технічних можливостей.

Крім суто філософських суперечок про онтологічний та гносеологічний характер сучасної техніки, філософія техніки зосереджується на таких проблемах, як наслідки застосування комп'ютерів, зокрема, можливість створен-ня штучного інтелекту; зростаюча складність сучасної техніки та пов'язана з цим необхідність її оцінки; взаємо-зв'язки між технікою і суспільством, наукою і природою; шляхи й перспективи розвитку техніки та ін.

Проблема наслідків комп'ютеризації суспільства і ство-рення штучного інтелекту є однією з головних у сучасній літературі з філософії техніки. У цій сфері виділяють певні напрями. Передусім, це праці про соціальні наслідки комп'ютеризації. На Заході цьому феномену присвячено сотні томів. Головна увага звертається на те, що із засто-суванням сучасних комп'ютерних засобів докорінно змі-нилися всі сфери життя сучасного суспільства - від дер-жавного управління до освіти й культури. Широко обго-ворюються й проблеми, зумовлені цими змінами: перетворення інформації на своєрідний глобальний ресурс людства, потенційна можливість зростання відчуження лю-дини в інформаційному суспільстві, зміни соціальних за-сад такого суспільства. Філософи, які займаються цими проблемами, намагаються сягнути соціопрогностичного рі-вня, не тільки аналізуючи суспільство, а й прогнозуючи його соціальний розвиток. Класичним прикладом цього напряму є концепція "глобального села" Г. Маклюена. Певною мірою осторонь фігурують роботи, присвячені проблемі створення штучного інтелекту, що безпосеред-ньо пов'язана з головними пластами філософської про-блематики. Можливості сучасних технічних систем в обчисленні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямо-ваній поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським "духом" і машиною..

Реакція філософів на цю проблему складається з кон-статації того, що навіть за найточнішого моделювання сутнісні риси людини зникають при спробах їхнього відтворення в комп'ютерній програмі. Однак традиційним є й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апа-ратних засобів і програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення можливим.

Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навчатися та самонавчатись, а й здатні до так званої інтеракти-вної поведінки й корекції помилок, до самостійного по-шуку та отримання інформації. Така поведінка може роз-глядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі. До більших проблем може призвести філософська інтерпретація поведінки інших програм - комп'ю-терних вірусів, здатних до свавільного копіювання (роз-множення), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини, іноді - й усупереч їй.

Чи означає це, що людина створює певне нове життя, своєрідний "дух у людині"? Цю точку зору обстоює при-хильник біхевіористської інформаційної теорії пізнання К. Сейр. У своєму дослідженні "Кібернетика та філософія розуму" він стверджує, що комп'ютер чи комп'ютерна про-грама здатні до дій та цілеспрямованої поведінки, типо-вої для людини. Вони можуть мати свідомість, що, зреш-тою, призводить до заперечення якісних розбіжностей між природою фізичних і духовних явищ. Протилежний погляд означає, що машина чи програ-ма створюються людиною і в цьому сенсі є відображен-ням мети, яка попередньо поставлена людиною і для реа-лізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі здатність програми до цілеспрямованої поведінки ви-значається її творцем.

Врешті-решт питання про можливості створення шту-чного інтелекту, який був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до традиційного філософсько-го питання про природу людського розуму взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейфує, автор книги "На що спроможний комп'ютер? Межі штучного інтелекту", зазначає: "Те, що ми дізнаємося про межі розуму ком-п'ютера, засвідчить нам багато й про людський інтелект". Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичне вирішення цієї дилеми, припусти-вши, що магістральним шляхом розвитку для комп'юте-рів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і тропіз-мів. На його думку, розвиток штучного інтелекту супере-чить одній із головних домінант усього технічного прогресу - принципу доцільності. І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інфор-o маційних систем, можуть бути досягнуті'без звернення до принципу штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає другорядним завданням. Отже, сама постановка проблеми про наслідки ство-рення штучного інтелекту е не досить коректною. Але відповідь на питання, чи здатні машини до самостійного мислення, ще довго бентежитиме думку філософів.

31. Наука як поняття. Структура науки

Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсистем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не враховує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.

Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме наука виробляє певний механізм передачі знань новим поколінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність знаходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі -- його культури. Наука розвивається тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприятливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це означає, що наука народжується в надрах самої культури.

Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відносин, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур.

Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Стародавній Греції, де перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі Фалес і Демокріт намагалися пояснити дійсність через природні першовитоки, давньогрецький вчений Арістотель першим описав закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися окремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астрономія, історія.

Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньовіччя вченими Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037), Ібн Рушд (1126--1198), Ахмедаль-Біруні (973--1048); у Західній Європі через гнітюче панування релігії народилася специфічна філософська наука -- схоластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Алхімія сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки спиралась на дослідження природних речовин і передувала розвитку хімії та фармакології. Астрологія була пов'язана зі спостереженнями за небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засилля схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема медицини.

Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у цьому відіграли потреби нового буржуазного способу виробництва. На цей період було значно підірвано панування релігійного світогляду, і в якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід). Глибокі перетворення в науці XVI--XVII ст. називають першою науковою революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Й. Кеплера, а в медичній сфері -- А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї, Г.Бурпава.

У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І. Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.

У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі перевороти у всіх галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов'язаних з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих організмів, Ч. Дарвін -- еволюційну теорію розвитку, Д. Менделєєвим була відкрита періодична система хімічних елементів. Видатний бактеріолог Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.

Таким чином, на рубежі XIX -- XX ст. відбулися величезні зміни в основах наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка розпочалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов'язана з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейнштейна.

До середини XX ст. на одне з перших місць у природознавстві вийшла біологія, де були здійснені такі фундаментальні відкриття, як встановлення молекулярної структури ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та відкриття генетичного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогнозування спадкових захворювань і їх профілактики.

У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи: природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових дисциплін займає міждисциплінарне становище, наприклад, біохімія, мікробіологія.

Загалом науку також розподіляють на фундаментальну і прикладну. Фундаментальні науки займаються пізнанням законів, які визначають розвиток природи, суспільства і мислення (фізика, математика, хімія). Мета прикладних наук -- використання результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. До прикладних наук відноситься і медична, основним завданням якої є збереження здоров'я людини та власне людства в цілому. Сучасна медична наука, виконуючи своє основне завдання, використовує найновіші досягнення в царині інших наук. Таким чином, вона продовжує розвивати і поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство протягом тисячоліть.

32. Функції науки

Задачей науки является непосредственное изучение своего объекта и поиск о нем достоверных данных. В рамках этой общей задачи выделяют три исходящие друг из друга подзадачи: описание, объяснение и предсказание.

Описание, или дескрибация, состоит в объяснении свойств объекта и создания такой картины, которая дала бы возможность отличать его от всех остальных явлений на достаточно ясном уровне. Описание предполагает использование или создание таких понятий, которые отражают свойства объекта; использование соответствующих слов и терминов, классификацию слов и понятий и т. д.

Научное описание должно быть точным и достаточным. Описывать достаточно - это значит, что объект должен быть описан полностью без упущения чего-либо. Точность же является одним из основных требований, предъявляемых к науке.

На первых этапах развития все науки были чисто описательного характера. Особенно это видно на примере естествознания (ботаника, зоология, астрономия, геология и др.) Ученые-ботаники вначале только описывали имеющиеся в мире растения и давали им названия. Все остальные задачи появились в ботанике и стали выполняться гораздо позже.

Но если вначале превалировала описательная функция науки, то это нельзя понимать так, что науки были описательными только в прошлом, а сейчас нет. Описательную функцию выполняют все науки и в наше время. Это означает, что все трактовки, которые претендуют на научное звание, должны в первую очередь основываться на точном описании объекта.

Для точного выполнения описательной функции применяется ряд специфических методических приемов.

Первым из них является точное ограничение понятий. Точно ограниченное понятие - это такое понятие, определение которого позволяет его достаточно точно отделить от всех близких к нему понятий и определить его точное место среди других явлений.

Вторым приемом является определение связей сходства и различия между понятиями. Это означает определение совпадающих и различающихся понятий и тем самым создание первичной иерархии различия понятий. Но определить полностью совпадающие и различающиеся понятия можно только тогда, когда им даны точные определения. В этом смысле определение понятий должно предшествовать определению совпадения или различия понятий. В действительности это происходит почти одновременно. Хотя по своей логической структуре они разные, эти этапы методологической работы составляют по существу две стороны одной процедуры познания.

Третьим приемом является использование для одинаковых понятий одинаковых знаков. Чаще всего знаки обозначаются словами или словесными знаками. Это означает, что надо использовать для выражения одинаковых конкретных понятий одни и те же слова Эти слова образуют термины. В любом контексте термины остаются неизменными. Следовательно, терминология тесно связана с выполнением функции описания. В то же время проблема терминологии есть часть проблемы определения понятий, которую наука должна решить уже на этапе описания.

Выполняя функцию описания, наука как будто определяет, чем она занимается.

Если речь идет о какой-либо одной научной статье, то описывающая часть должна быть, как сейчас принято, как можно короче, но в то же время она должна отвечать всем требованиям научного описания.

Отвечают ли описывающие части какой-то научной работы (статьи, курсовой работы, дипломной работы, монографии, диссертации и т. д.) этим требованиям, можно проверить, ответив на следующие вопросы:

· используются ли строго ограниченные понятия?

· разделяют ли их так точно, как следует?

· понимаются ли все слова в одном единственном значении?

Объяснение, или экспланация, состоит в выявлении причинных связей, которые должны ответить на вопросы: почему явление именно таково, каково оно есть? Почему оно связано именно с этими, а не с другими явлениями? Почему оно возникло именно сейчас, а не раньше или позже? Почему явление х влияет на явление у, а не на явление z? и т. д. и т. п.

Ясно, что объяснять можно только достаточно подробно описанные явления, которые хорошо известны и для которых выработан специфический язык терминов.

Как описать объект? Как открыть в объекте причинные связи? Это позволяют научные методы, содержащиеся во многих учебных дисциплинах, особенно в математике, статистике, экономическом анализе и др.

Предсказание, или прогнозирование состоит в предсказании хода развития явления, в предвидении результатов, если определенные явления комбинируются между собой или их намеренно комбинируют.

Предсказывать можно, естественно, только такие явления, которые можно достаточно подробно объяснять. Так образуется ряд развития научных функций, в котором каждый предыдущий факт должен предшествовать последующему, но последующий не всегда обязательно должен исходить из предыдущего.

Считают, что все науки в своем развитии уже прошли или еще пройдут соответствующие стадии развития. Вначале каждая наука сможет в течение длительного времени только описывать свои объекты. Затем наука переходит в стадию объяснения и, наконец, в стадию предсказания. Последнее происходит тогда, когда наука находится уже в зрелом возрасте.

В ходе выполнения функции предсказания наука должна сказать, что будет с объектом в будущем. В каком направлении объект изменится? В каком направлении его необходимо изменять или что надо сделать, чтобы он не изменился, если мы этого хотим (например, природное равновесие). Говоря о функции предсказания, различают два вида предсказаний. Первую группу образуют предсказания, говорящие о неминуемых, неизбежных изменениях в будущем. Наука выступает в роли оракула, предсказывая, например, голод в результате перенаселения планеты, повышение температуры воздуха (парниковый эффект) или жизнеопасное охлаждение планеты, загрязнение атмосферы в такой мере, что жизнь погибнет и т. д.

Другую группу образуют предсказания желаемых состояний будущего. На них можно смотреть как на дачу рекомендаций, как себя вести и что делать, дабы достичь желаемого состояния.

Научные предсказания должны соответствовать вероятной действительности. Никто не сможет гарантировать, что они будут всегда приятными. Задачей науки при выполнении функции предсказания является и предсказание таких явлений, которые могут быть весьма неприятными для человечества в целом. Таковыми являются предсказания о жизнеопасном загрязнении окружающей среды, об опасном уменьшении запасов питания, воды, энергии и т. д. Гуманная значимость таких предсказаний состоит в том, что своевременное предупреждение об этих отрицательных последствиях поможет принять соответствующие меры для уменьшения возможных потерь. Предсказания науки (если они действительно научные) гуманны даже тогда, когда они предсказывают ужасные картины будущего.

33.Інституалізація науки

Оформление науки в качестве социально-культурного института произошло в 17-18 веках, когда в Европе были образованы первые научные общества и академии, началось издание научных журналов. На рубеже 19-20 веков возникает новый способ организации науки - крупные научные институты и лаборатории с мощной технической базой, что приближает научную деятельность к формам современного индустриального труда. Современная наука все глубже связывается с другими институализированными элементами культуры, пронизывая собой не только производство, но и политику, административную деятельность и т.д. Вплоть до конца 19 века наука играла вспомогательную роль по отношению, например, к производству. Затем развитие науки начинает опережать развитие техники и производства, и складывается единый комплекс “Наука-Техника-Производство”, в котором науке принадлежит ведущая роль.

В постклассический период сильная дифференциация наук приводит к уничтожению образа науки как целостного образования. И если науку вообще (в ее классическом варианте) можно было относить к культуре, то разнородные научные дисциплины в общекультурную парадигму уже не вписывались. В науках начинает господствовать принцип относительности, который выступает не только как внутринаучное явление, но имеет более широкое мировоззренческое значение.

Перечисленные изменения внутри самой науки изменяют ее образ в общественном сознании. Становится ясным факт относительности научных идеалов. Наука перестает восприниматься как нечто, имеющее общую цель с другими способами духовного постижения мира. А соединение науки с техникой и ее ориентация на практическое овладение миром приводят к мысли, что наука вообще лежит за пределами культуры.

Агрессивное проникновение науки во все сферы жизни общества и человека, реализующееся в своеобразном "научном империализме", формирует в общественном сознании ее своеобразный демонический образ. Если духовная культура постигает мир, не разрушая, а интегрируясь в него, то наука, вмешиваясь в природу, во взаимоотношения людей, напротив, направлена на конечное овладение миром и его изменение, угрожая в некоторых случаях его существованию.

Процесс институализации современной науки также влияет на образ ее восприятия в человеческом сознании.

Раньше наука вписывалась в парадигму любой творческой деятельности, где центральным звеном был человек, индивид. Научное творчество носило глубоко индивидуальный характер и в некоторых случаях не отделялось, например, от художественного творчества. В современный период необходимость решения конкретных практических задач потребовала создания особых искусственных условий для реализации научного творчества. Выбор предмета исследования, вообще интересов ученого стал в большей степени детерминироваться общественными запросами, чем его внутренними индивидуальными устремлениями. Вместо гения-одиночки - институт, вместо личных озарений - кропотливая работа группы людей, вместо зачастую случайной тематики - целенаправленное исследование и т.д.

В этих условиях меняется характер научного труда: важным становится не столько сам творческий процесс, сколько организация его как таковая, обеспечение работы данного коллектива, что требует распределения функций. Коллектив гениев вряд ли совершит открытие в современной науке. Более того, сама научная задача может быть расчленена на отдельные компоненты, исполнители которых могут и не знать об общем плане и цели научного исследования.

От ученого уже не зависит характер реализации результатов его открытий, и он в меньшей степени чувствует ответственность за их практическое использование. Современная наука стремительно удаляется от системы традиционных ценностей, в которой гуманитарное знание рассматривалось как часть научного познания. "Духовный мир западной интеллигенции все явственнее поляризуется, все явственнее раскалывается на две противоположные части... На одном полюсе - художественная интеллигенция, которая случайно, пользуясь тем, что никто этого вовремя, не заметил, стала называть себя просто интеллигенцией, как будто никакой другой интеллигенции вообще не существует... на другом - ученые... Их разделяет стена непонимания, а иногда... даже антипатии и вражды... У обеих групп странное, извращенное представление друг о друге".

Представители гуманитарных и естественных наук живут как бы в разных социальных измерениях, с разными ценностными ориентирами, мотивами и ожиданиями. В этой ситуации прежде всего антисциентистски настроенные мыслители выдвигают тезис о "кризисе" или даже "гибели" культуры. Действительно, приращение культурных ценностей должно опираться на традиции, а в современное время эти традиции изменяются столь стремительно, что это часто происходит за период жизни одного человека. Причем в наибольшей степени это касается системы коммуникации между людьми, т.е. системы общения, где культурные традиции как бы реально "живут". На протяжении только одного столетия человечество переходит от письма и устного творчества к компьютерному общению, от устных разговоров и бесед - к общению с помощью различных телекоммуникационных средств. Причем темпы этих изменений все время нарастают. А поскольку в основе таких изменений лежат научные открытия, то это и дает повод для обвинений в адрес науки. На самом деле понятие "кризис" культуры фиксирует лишь резкое увеличение скорости разрушения старых ценностей, сжатие временных рамок этого процесса, что не позволяет новым явлениям и открытиям адаптироваться к традиционной системе культуры. Если бы этот процесс шел постепенно, то культура как бы "привыкала", впитывала и отбирала новые ценности, гармонично сочетая их с традиционными.

Выйдя за рамки традиционной культуры, ориентируясь прежде всего на внутринаучные критерии и прагматические запросы общества наука отказывается от внешних для нее гуманистических компонентов ориентации тем самым закрепляя представление о собственной внекультурной или даже антикультурной сущности. Это представление закрепляется в процессе институализации науки. Раньше наука вписывалась в парадигму любой иной творческой деятельности и ее центральным звеном был человек, индивид. Научное творчество носило глубоко индивидуальный характер и в некоторых случаях не отделялось, например, от художественного творчества. В современный период, необходимость решения конкретных практических задач потребовало создания особых искусственных условий для реализации научного творчества. Выбор предмета исследования, вообще интересов ученого стал в гораздо большей степени детерминироваться общественными запросами, чем его внутренними индивидуальными устремлениями. Вместо гения-одиночки - институт, вместо личных озарений - кропотливая работа группы людей, вместо часто случайной тематики - целенаправленное исследование и т.д. Трансформация специфики научного творчества в условиях достаточно большого коллектива невозможна без совершенно иного характера научного труда, в котором важным становится не только непосредственно творческий процесс, но и организация его как таковая, обеспечение работы данного коллектива, что требует распределения функций. Коллектив гениев вряд ли совершит открытие в современной науке. Для этого понадобятся и организаторы и люди, выполняющие вспомогательные функции. Более того, сама научная задача может быть расчленена на отдельные компоненты, исполнитель которых может в некоторых случаях не знать об общем плане и цели научного исследования. Это приводит к изменению связи между личностью ученого и использованием результатов его открытий. Ученый как бы удаляется от практической реализации научных открытий, в меньшей степени чувствует ответственность за их использование. Для общества же, в свою очередь, становится важным не столько сам ученый как личность или процесс совершения открытий, сколько полученный результат. Естественные науки, выполняя часто определенный социальный заказ, переходят к коллективным (оперативным) формам познания в рамках научно-исследовательского института. Ученый здесь "становится лишь исполнителем определенной функции внутри какой-либо фирмы или организации". Все вышесказанное придает науке с одной стороны, новый импульс для все более стремительного развития, а с другой, как бы удаляет ее от системы традиционных ценностей и способов постижения действительности.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22