Правовое урегулирование обращения ценных бумаг

Правовое урегулирование обращения ценных бумаг

угодою. На відміну від опціону, розрахунок після закінчення ф'ючерсної

угоди є обов'язковим. При цьому покупець (продавець) ф'ючерсної угоди на

цінні папери має право на відмову від її виконання виключно за наявності

згоди іншої сторони.

До похідних (спеціальних) фондових інструментів необхідно віднести також

такі документи, як коносамент і складське свідоцтво.

На сьогодні законодавство України не передбачає обігу похідних фондових

інструментів на вітчизняному ринку цінних паперів, що відчутно гальмує

розвиток ринку в цілому. Ці питання потребують оперативного законодавчого

вирішення. Зокрема, в новій редакції Закону України "Про цінні папери і

фондову біржу" необхідно дати визначення понять похідних фондових

інструментів і регламентувати особливості їх випуску та обігу.

П СУБ'ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

1. Правовий статус емітентів цінних паперів

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу"

емітентом цінних паперів визнається юридична особа, яка від свого імені

випускає цінні папери та приймає на себе виконання обов'язків, визначених

умовами їх випуску.

Емітентами цінних паперів в Україні виступають держава, органи місцевого

самоврядування та юридичні особи. Юридичними особами (емітентами), які

здійснюють випуск цінних паперів в Україні, є державні підприємства, що

перетворюються на акціонерні товариства, а також діючі та новостворювані

суб'єкти підприємницької діяльності.

Емітенти цінних паперів є споживачами інвестиційного капіталу, який вони

одержують шляхом випуску цінних паперів. Споживачами капіталу можуть бути й

окремі громадяни (фізичні особи), яким він може знадобитися, наприклад, для

житлового будівництва або придбання коштовних товарів. Звичайно фізичні

особи одержують капітал шляхом позик (особисті позики, позики під заставу

майна та ін.). Враховуючи, що громадяни, відповідно до законодавства

України, не є емітентами, далі мова про них у цій ролі не йтиме.

Серед цінних паперів у першу чергу виділяють ті, емітентом яких є держава.

По-перше, тому, що історично — це перший вид фондових цінностей. По-друге,

держава вважається найбільш крупним та надійним емітентом.

У країнах з розвинутою ринковою економікою та цивілізованим ринком цінних

паперів держава є одним з най активніших емітентів цінних паперів. В

Україні донедавна держава не виявляла значної активності на ринку цінних

паперів як емітент. Однак розвиток ринкових відносин змусив її активізувати

свою діяльність у цій галузі економіки.

Державні цінні папери можуть випускатися центральним урядом, органами

влади на місцях, окремими, відносно незалежними, державними установами, а

також організаціями, які користуються державною підтримкою. Тому окремі

цінні папери, випущені приватними юридичними особами, можуть мати, певною

мірою, характер державних паперів, якщо держава гарантує доходність по них.

Саме державні цінні папери можуть стати основою для формування

розвинутого вітчизняного фондового ринку в разі їх розміщення на умовах, що

визначаються ринковою кон'юнктурою.

Загальна господарська та політична нестабільність обов'язково спричинить

значне коливання курсу державних цінних паперів. Це зробить їх одним із

найпривабливіших товарів для фондової біржі.

Держава, як правило, випускає цінні папери з метою залучення коштів для:

фінансування поточного бюджетного дефіциту;

погашення раніше розміщених позик;

забезпечення касового виконання державного бюджету;

вирівнювання нерівномірності надходження податкових платежів;

забезпечення комерційних банків ліквідними резервними активами;

фінансування цільових програм, які здійснюються місцевими органами влади;

підтримки соціальне важливих установ та організацій.

Випуск цінних паперів є більш ефективним методом фінансування бюджетного

дефіциту порівняно з практикою позики грошей в Національному банку та

залучення коштів від емісії грошей. Дійсно, використання кредитних ресурсів

Національного банку значно зменшує його можливості регулювання позикового

ринку, і тому в усіх країнах з ринковою економікою встановлені значні

обмеження на доступ уряду до цих ресурсів. Покриття дефіциту бюджету через

емісію грошей призводить до надходження в обіг не забезпечених реальними

активами платіжних засобів і обумовлює інфляцію та розлад грошового обігу.

Уряд України, наприклад, у 1996 році за рахунок випуску внутрішніх

державних позик планував профінансувати дефіцит державного бюджету в

розмірі 150 трлн крб., тобто на 32,5 відсотка.

На ринку цінних паперів України функції випуску державних цінних паперів

виконує Міністерство фінансів, а Національний банк виступає в ролі

генерального агента з їх реалізації.

Перший в Україні аукціон по розміщенню облігацій внутрішньої державної

позики (ОВДП), випущених відповідно до постанови Кабінету Міністрів України

від 23 серпня 1994 р. "Про випуск облігацій внутрішньої державної позики

1995 року - відбувся у березні 1995 року. Вже 10 червня 1995 р. Кабінет

Міністрів України прийняв постанову "Про другий випуск облігацій

внутрішньої державної позики 1995 року"3, відповідно до якої передбачалось

здійснити випуск державних облігацій загальним обсягом 25 трлн крб., що

становило 7,54 відсотка від дефіциту державного бюджету.

Первинне розміщення ОВДП відбувалось на щотижневих аукціонах, в яких брали

участь виключно банки. Як показав час, ОВДП приносять стабільний прибуток.

Інвесторів приваблює їх висока надійність та можливість (для банків)

використання державних облігацій у складі обов'язкових резервів.

На сьогодні ринок державних цінних паперів перетворився на найбільш

активний сектор ринку цінних паперів України. Стали більш різноманітними й

цінні папери, що емітуються державою. Так, наприклад, відповідно до

постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1996 р. № 469 "Про

випуск безвідсоткових (дисконтних) облігацій внутрішньої державної позики

1996 року", з 6 травня 1996 р. були випущені дисконтні облігації

внутрішньої державної позики з терміном погашення 28, 63, 91, 182, 273 дні

та один рік.

Окремо варто зупинитись на питанні випуску державних цінних паперів

зовнішньої позики, позаяк воно належно не врегульоване чинним

законодавством України, незважаючи на те, що в цьому напрямку велась і

ведеться досить цілеспрямована робота.

Першою спробою нормативного врегулювання випуску облігацій зовнішньої

позики став Указ Президента України від 7 квітня 1994 р. "Про державні

товарні облігації матеріальних ресурсів України", яким було затверджене

відповідне Положення. Цей Указ врегульовував порядок випуску державних

товарних облігацій, які передбачалось розміщувати на іноземних фінансових

ринках, однак випуску зазначених в Указі облігацій здійснено не було.

На сьогодні існують цінні папери (облігації) державної зовнішньої позики

України 1995 року, випущені Міністерством фінансів України з метою

проведення реструктуризації заборгованості України російському акціонерному

товариству "Газпром" за поставку природного газу відповідно до Указу

Президента України від 5 жовтня 1995 р. № 912/95 "Про випуск облігацій

зовнішньої позики України 1995 року". Облігації цієї позики випущені на

пред'явника і можуть вільно обертатися на території України та за її

межами. За настання строків їх погашення вони викуповуються Міністерством

фінансів України, яке є фінансовим агентом уряду України.

Порядок формування та погашення зовнішнього боргу України передбачається

врегулювати окремими законами України, які зараз опрацьовуються.

Особливо слід підкреслити, що, відповідно до ст. 92 Конституції України,

порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу,

а також порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи

встановлюються виключно законами України. Таким чином, визначення правового

поля подальших випусків державних цінних паперів зовнішньої позики України

можливе лише шляхом прийняття нових або внесення змін та доповнень до

чинних законодавчих актів. Емісію цінних паперів, крім центральних органів,

можуть здійснювати також і місцеві органи влади. Необхідність у цьому

виникає тоді, коли витрати місцевих органів перевищують їх доходи або коли

починається здійснення великого інвестиційного проекту.

Місцеві органи влади як споживачі капіталу стоять на другому місці після

центрального уряду. На сьогодні муніципальні облігації випущені в Києві,

Дніпропетровську, Харкові, Львові, Авдіївці та інших містах України. Умови

розміщення цих облігацій є досить різноманітними.

Так, облігації внутрішньої місцевої позики Київської міської ради народних

депутатів (ОВМП) випущені в обіг у безготівковій електронній формі зі

строком обігу три—вісім місяців у серпні 1995 року. Розміщення проводилось

зі скидкою до номіналу (дисконтом). Первинне розміщення відбулось на

Українській фондовій біржі.

У вересні 1995 року міська Рада м. Авдіївки здійснила емісію облігацій

першої місцевої позики. Термін обігу облігацій був визначений у два місяці,

а ставка доходу по них - 80% річних.

Вартість цінних паперів, випущених місцевими органами влади (муніципальних

цінних паперів), визначається платоспроможністю їх емітента та ринком.

Платоспроможність місцевих органів влади, тобто спроможність виплачувати

проценти, а також додержуватись термінів виплати самого боргу, залежить від

багатьох факторів. Б. І. Альохін, наприклад, виокремив такі з них:

а) борг місцевих органів у розрахунку на душу населення. Чим він менший,

тим привабливішими є цінні папери цього емітента;

б) розмір надходжень з центрального бюджету;

в) матеріальне багатство місцевості, на яку поширюється юрисдикція цього

органу влади (забезпеченість природними ресурсами, рівень індустріалізації,

обсяги сільськогосподарського виробництва тощо)".

Досвід інших країн, зокрема Росії, свідчить, що привабливість муніципальних

цінних паперів може бути значно збільшена такими способами:

їх погашенням частками у статутних фондах підприємств, що приватизуються

(така модель використовувалась при випуску муніципальних цінних паперів у

Новосибірську, Курську, Москві);

їх використанням як засобу платежу, в тому числі при сплаті податку на

прибуток, що спрямовується до місцевого бюджету (Нижній Новгород);

можливістю їх обміну на акції приватизованих підприємств, часткою в

статутному фонді яких володіє орган, що управляє муніципальною власністю

(Москва);

можливістю їх використання для розрахунків з кредиторами;

можливістю їх використання як застави для одержання кредитів тощо.

Поряд з державою та муніципальними органами влади як емітенти на ринку

цінних паперів важливе місце посідають різноманітні суб'єкти

підприємницької діяльності — юридичні особи, які залежно від форми

власності можуть бути державними або приватними (можлива також і змішана

форма власності). Щ емітенти здійснюють емісію цінних паперів для

розширення виробництва або проведення іншої комерційної діяльності шляхом

випуску боргових зобов'язань (облігацій) або акцій. З цією метою можуть

випускатись також ощадні сертифікати (банками) та векселі.

Досить активно пропонуються на українському фондовому ринку цінні папери та

їх похідні, випущені російськими емітентами. В основному йде торгівля

нафтовими контрактами та акціями підприємств, що зв'язані з паливно-

енергетичним комплексом. Проте вітчизняним інвесторам необхідно мати на

увазі, що придбання облігацій, акцій, інших цінних паперів, випущених будь-

якими емітентами іноземних держав, деномінованих в іноземних валютах,

класифікується Національним банком України як українські інвестиції в

економіку інших країн, що, у свою чергу, вимагає одержання індивідуальних

ліцензій Національного банку України.

Емітент цінних паперів зобов'язаний не рідше одного разу на рік інформувати

громадськість про своє господарсько-фінансове становище та результати

діяльності шляхом опублікування річного звіту.

Річний звіт публікується не пізніш, як через дев'ять місяців року,

наступного за звітним, і надсилається держателям іменних акцій та ДКЦПФР.

У річному звіті мають міститись такі дані про емітента:

а) інформація про результати господарювання за попередній рік;

б) підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) річний баланс та довідка

про фінансовий стан;

в) основні відомості про додатково випущені цінні папери;

г) обґрунтування змін у персональному складі службових осіб. З метою більш

точного визначення курсової вартості цінних паперів, випущених емітентом,

законодавство України вимагає від нього протягом двох днів надіслати

фондовій біржі і реєструючому органу, а також опублікувати в офіційній

газеті фондової біржі інформацію про зміни, що відбулися в його

господарській діяльності, а саме:

а) зміни прав на цінні папери;

б) зміни у персональному складі службових осіб;

в) арешт банківських рахунків емітента;

г) початок дій щодо санації (здійснення комплексу заходів, спрямованих на

оздоровлення фінансового стану емітента);

д) реорганізації, зупинення або припинення діяльності емітента;

е) знищення не менш ніж 10 відсотків майна емітента внаслідок надзвичайних

обставин;

є) пред'явлення позову до емітента в розмірі, що перевищує 10 відсотків

статутного фонду або суми вартості |. основних і оборотних коштів емітента;

ж) одержання кредиту або емісію цінних паперів у розмірі, що перевищує 50

відсотків статутного фонду або вартості основних та оборотних коштів

емітента.

Емітент у зв'язку з опублікуванням недостовірних відомостей про нього, які

можуть вплинути на вартість цінних паперів або розмір доходу по них,

зобов'язаний протягом | двох робочих днів ужити заходів щодо виправлення

цих

відомостей.

ДКЦПФР встановлює перелік, терміни подання, а також форму подання їй

емітентами документів, що містять інформацію про них.

Так, відповідно до Тимчасового положення про надання регулярної та

особливої інформації відкритими акціонерними товариствами та

підприємствами-емітентами облігацій, затвердженого наказом ДКЦПФР від 23

грудня 1996 р. № 330, емітенти, у яких сумарна номінальна вартість

кожного виду випущених цінних паперів більше, ніж 500 000

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на дату

реєстрації останнього випуску, повинні подавати у центральний апарат

ДКЦПФР річний та піврічний звіти згідно з вимогами, встановленими

вказаним положенням.

Крім того, такі емітенти цінних паперів зобов'язані двічі на рік (за

підсумками діяльності за рік та за півроку, відповідно) публікувати у

друкованих засобах масової інформації, які мають тираж не менше 10 000

примірників, інформацію щодо діяльності емітента та відповідні пояснення

до неї.

Емітенти, у яких сумарна номінальна вартість кожного виду випущених

цінних паперів не більше 500 000 неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян, встановлених на дату реєстрації останнього випуску, повинні

подавати у територіальні відділення лише річний звіт. Вони також

зобов'язані не рідше одного разу на рік публікувати у друкованих засобах

масової інформації, які мають тираж не менше 10 000 примірників,

інформацію щодо діяльності емітента та відповідні пояснення до неї.

Примірник друкованого органу з інформацією, що була опублікована

емітентом, подається до ДКЦПФР разом з відповідним звітом.

Емітент несе відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або

подання завідомо недостовірної інформації згідно з Законом України "Про

державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".

Відповідно до ст. 11 цього Закону, за неподання, несвоєчасне подання або

подання завідомо недостовірної інформації, ДКЦПФР може накласти на емітента

цінних паперів штраф у розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян.

Правовий статус інвесторів на ринку цінних паперів в Україні

Особливе місце серед учасників ринку цінних паперів посідають інвестори,

тобто суб'єкти інвестиційної діяльності, що прийняли рішення про вкладення

власних, позикових і залучених грошових, майнових та інтелектуальних

цінностей.

Саме інвестори акумулюють капітал, який у процесі їх інвестиційної

діяльності дає поштовх і є основою для існування ринку цінних паперів у

цілому.

В юридичній та економічній літературі поширені такі поняття, як

"інвестиції", "інвестиційний цикл", "інвестиційний процес", "інвестиційний

комплекс", "інвестиційне виробництво" та ін. Термін "інвестиції", який дав

початок наведеним поняттям, раніше у вітчизняній літературі

використовувався, як правило, у значенні "капітальні вкладення"2.

З прийняттям Закону України "Про інвестиційну діяльність3 поняття

"інвестиції" одержало своє законодавче закріплення. Відповідно до ст. 1

цього Закону інвестиціями визнаються всі види майнових та інтелектуальних

цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, в

результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний

ефект. Такими цінностями можуть бути: грошові кошти, цільові банківські

вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будівлі,

споруди, обладнання та інші матеріальні цінності); майнові права, що

випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, які

оформлені у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду,

необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не

запатентованих ("ноу-хау"); права на користування землею, водою, ресурсами,

будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права та цінності.

Здійснюючи інвестиції, інвестор завжди має перед собою певну мету, якої він

розраховує досягти шляхом інвестування.

Основними інвестиційними цілями, як правило, є:

забезпечення, по можливості, найбільш надійного захисту збережень від

обезцінення;

одержання високого поточного доходу;

бажання вигідно розмістити кошти з розрахунком на перспективу;

у короткий термін одержати максимальний приріст вкладених коштів;

намір забезпечити одночасне досягнення вказаних цілей у різних комбінаціях

з неоднаковими пріоритетами, що надаються кожній з них.

Мотиви, які обумовлюють бажання інвестора досягти певних інвестиційних

цілей, різноманітні і залежать від багатьох індивідуальних обставин.

Незважаючи на це, є можливість прослідкувати певні закономірності з

урахуванням вікових особливостей інвестора, особливостей його темпераменту,

матеріального стану, соціального статусу та ряду інших факторів. Так,

наприклад, у молодому віці можна прослідкувати бажання швидко розбагатіти

та одержати максимальний приріст на вкладений капітал. Багато людей

середніх років будують свої інвестиційні плани на довгу перспективу, а

особи похилого віку, як правило, прагнуть обмежитися стабільним поточним

доходом.

У свою чергу, результати інвестування прямо пов'язані із ступенем їх

ризикованості. Спектр ризиків, які інвестор вважав би можливим для себе

понести в процесі інвестиційної діяльності, є дуже широким. Основні ризики

при інвестуванні пов'язані з можливістю:

повної втрати всіх вкладених коштів;

втрати певної частини збережень;

обезцінення вкладених у цінні папери коштів при збереженні номінальної

вартості паперів;

невиплати повністю або частково доходу по придбаних цінних паперах, який

очікувався;

затримки в одержанні доходів.

Ряд досліджень, що протягом останніх років були проведені на Заході,

засвідчили, що бажання людей ризикувати визначається трьома основними

факторами: особливостями їх характеру, віком і матеріальним становищем.

Скептично настроєні, обережні люди, які бажають уникнути нервових

потрясінь, як правило, не хочуть ризикувати, у той час як особи з

холеричним темпераментом часто йдуть на сумнівні, з точки зору надійності,

заходи. Меншою схильністю до ризиків характеризуються особи похилого віку,

а молоді набагато частіше згодні здійснювати ризикові операції. Таким

чином, не завжди високий ризик є перешкодою для інвесторів.

Для здійснення інвестиційної діяльності необхідно мати предмет

інвестування, тобто певні активи, які згідно з законодавством України

можуть бути інвестовані.

Всі активи інвестора, які він може використати в інвестиційній діяльності,

з точки зору їх ліквідності можна розподілити на три групи:

перша група — це поточні активи, до яких належать активи, що знаходяться у

високоліквідній формі. До їх числа входять: готівкові грошові кошти, а

також кошти на поточних і депозитних банківських рахунках;

друга група — фінансові активи, до складу яких входять належні інвестору на

праві власності цінні папери та інші інструменти фондового ринку, кошти,

вкладені у страхові поліси, частки у статутних фондах некорпорованих

підприємств тощо;

третя група — майнові активи, які охоплюють різні види рухомого та

нерухомого майна, що належить інвестору на праві власності, а також майнові

права.

Інвестори на ринку цінних паперів з метою зниження ризикованості інвестицій

та збільшення доходу від них, як правило, вкладають свої кошти одночасно в

декілька видів цінних паперів. Тобто, загальною особливістю діяльності всіх

інвесторів на фондовому ринку є формування ними власного портфеля цінних

паперів (інвестиційного портфеля), який являє собою сукупність фондових

інструментів різних видів, з різними умовами випуску, підібраних з метою

одержання найвищого доходу за найнижчого ризику.

На аналізі особливостей формування інвестиційного портфеля в умовах

українського ринку цінних паперів доцільно зупинитись більш детально.

Одним із доволі складних питань при формуванні інвестиційного портфеля є

вибір серед великої кількості цінних паперів, що є в обігу на фондовому

ринку України, найбільш привабливих для вкладення капіталу. Вирішення цього

питання ускладнюється тим, що за наших умов досить важко використати

методику формування інвестиційного портфеля, яка впроваджена в країнах з

розвинутою економікою. Це пояснюється, по-перше, малим часом існування

фондового ринку в Україні і, як наслідок, недостатнім розвитком його

інфраструктури та, по-друге, недоступністю вичерпної інформації про

діяльність більшості емітентів. Тому при виборі фондових інструментів для

наповнення інвестиційного портфеля учасники вітчизняного ринку цінних

паперів, як правило, використовують три основні критерії — ліквідність,

доходність і ступінь ризику.

Під ліквідністю цінного папера розуміється його властивість бути легко

оберненим у грошові кошти. На жаль, проблема ліквідності, а точніше, повна

відсутність останньої для переважної частини цінних паперів, що

пропонуються на нашому фондовому ринку, є дуже гострою. Головною причиною

такого стану ми вважаємо недостатній розвиток, а якщо точніше, практичну

відсутність активного вторинного ринку. В умовах, що склались, ліквідність

цінних паперів забезпечується переважно самим емітентом або торговцями

цінними паперами, які діють на підставі договору з емітентом.

Останнім часом серед спеціалістів поширилась думка, що така ліквідність,

певною мірою, є штучною, адже вона базується не на ринкових засадах і

містить у собі потенційну небезпеку для власників цінних паперів, оскільки

емітент або торговець у будь-який час може припинити її підтримувати.

Доходність цінних паперів характеризує їх здатність приносити доход у

вигляді дивідендів, відсотків і росту курсової вартості. Теоретично оцінка

доходності цінного папера, в першу чергу, величини можливого прибутку, може

бути зроблена на основі аналізу фінансового стану, поточного прибутку

емітента, перспективності галузі, в якій він працює, динаміки зміни

доходності цих паперів за останній час. Проте як провести такий аналіз у

сучасних умовах досить важко, оскільки більшість вітчизняних емітентів не

вважають за потрібне розголошувати інформацію про свій фінансовий стан,

напрямки використання фінансових активів тощо. Більше того, ще донедавна в

Україні та інших країнах СНД була широко розповсюджена практика

попереднього, ще на етапі розміщення акцій, зазначення майбутніх

дивідендів, що, в кращому випадку, є некоректним, оскільки вказаний деякими

акціонерними товариствами попередній дивіденд під час формування

інвестиційного портфеля слід розглядати лише як довідковий. Зараз,

відповідно до ст. 23 Закону України від З липня 1996 р. "Про рекламу"1 у

рекламі цінних паперів забороняється повідомляти розміри очікуваних

дивідендів, а також інформацію про майбутні прибутки, крім фактично

виплачених за підсумками не менш як одного року.

Розглянемо особливості формування на нашому ринку ще одного джерела доходів

по цінних паперах — росту курсової вартості. Теоретично, курсова вартість

цінного папера повинна складатись на вторинному ринку, залежно від балансу

попиту і пропозиції на них. На фондовому ринку України внаслідок

відсутності розвинутого вторинного ринку, як вже було сказано вище,

котировка, тобто визначення курсу цінного папера, здійснюється торговцями

цінними паперами, або ж самим емітентом. У зв'язку з цим дуже часто курсова

вартість, а точніше — її швидкий ріст на певному етапі, обумовлена не

успішною господарською діяльністю емітента і, як наслідок, високим

інтересом до його цінних паперів, а бажанням емітента або торговця цінними

паперами за допомогою штучно викликаного росту курсової вартості

стимулювати інтерес потенційних покупців до конкретних паперів.

Досить важливим для професійного формування інвестиційного портфеля є ще

один показник — ступінь ризику. Якщо рівнятися на західні стандарти оцінки

якості цінних паперів, то через недоступність до об'єктивної інформації про

господарську діяльність емітентів, а також бажання переважної кількості

вітчизняних емітентів вкладати кошти у високодохідні, пов'язані із значним

ризиком проекти, більша частина цінних паперів на фондовому ринку України

має бути віднесена до категорії високо ризикових. Існує декілька методів

боротьби з ризиками, зокрема диверсифікація ризиків, хеджирування,

перенесення збитків на іншу особу, розподіл ризику між великою кількістю

осіб, використання спеціальних механізмів торгівлі цінними паперами та

виконання угод. На розвинутих ринках цінних паперів використовуються всі

перелічені механізми управління ризиками, кожний — в конкретних умовах2.

При складанні інвестиційного портфеля, оцінюючи цінні папери за критерієм

ризику, в першу чергу необхідно враховувати солідність та величину

емітента, ступінь відкритості та доступу до інформації про його

господарську діяльність, виконання ним зобов'язань за попередніми випусками

цінних паперів, а також час, протягом якого він працює на фондовому ринку.

Законодавством України з метою захисту прав інвесторів встановлені певні

обмеження для деяких учасників ринку цінних паперів, спрямовані на

примусову диверсифікацію ризиків.

Так, наприклад, відповідно до п. 17 Положення про інвестиційні фонди та

інвестиційні компанії, інвестиційному фонду не дозволяється мати у своїх

активах більш ніж 10 відсотків цінних паперів одного емітента та

інвестувати понад 5 відсотків своїх активів у цінні папери одного емітента,

крім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські

зобов'язання держави та інші цінні папери, одержання доходів за якими

гарантовано Урядом України. Якщо цінні папери придбаються за приватизаційні

папери, то інвестиційні фонди та інвестиційні компанії мають право тримати

у своїх активах до 25 відсотків цінних паперів одного емітента.

У ролі інвесторів на вітчизняному ринку цінних паперів можуть виступати:

держава;

фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без

громадянства;

юридичні особи України та інших держав. Держава здійснює функції

інвестора на ринку цінних паперів через свої органи виконавчої влади. При

цьому треба зазначити, що держава, яка практично завжди діє в умовах

гострого дефіциту бюджету, дуже рідко вдається до інвестиційної діяльності.

Це робиться, як правило, для досягнення певних стратегічних політичних або

економічних цілей.

Сьогодні, коли загальний спад виробництва та інфляція фактично заморозили

державні інвестиції в економіку України, особлива увага приділяється

масовому інвестору — фізичним особам. Активізація діяльності саме цієї

категорії інвесторів може стати вагомим внеском у розвиток вітчизняної

економіки.

Масовий інвестор в Україні вже отримав певний, досить негативний, досвід

інвестиційної діяльності. Наші співвітчизники вже навчились співвідносити

обіцяні їм дивіденди від володіння акціями з темпами інфляції,

переконавшись з власної практики, що не всі інвестиції здатні зберегти

кошти від обезцінення, не кажучи вже про їх примноження. Зараз більшість

цінних паперів не є джерелом доходів для їх власників. Інфляція обезцінює

дивіденди та зростання курсової вартості акцій. Тому потенційні інвестиції

вкладаються у вільно конвертовану валюту, нерухомість та інші матеріальні

активи.

Не можна не враховувати і морально-психологічного аспекту. Ринкову

психологію, відповідний спосіб життя, нову економічну філософію неможливо

нав'язати чи ввести якимись директивами чи указами. Вони мають формуватись,

у першу чергу, об'єктивними умовами. Створенню таких умов, безперечно,

сприятиме розширення ринку цінних паперів. Крім того, активізація масових

інвесторів на фондовому ринку в ситуації, яка склалась зараз в економіці

України, залежить також ще від двох факторів: кредитно-грошової політики

уряду і Національного банку та ходу приватизації. Не вдаючись у деталі,

можна стверджувати, що чим жорсткіша кредитно-грошова політика і успішніша

приватизація, тим менше у потенційних інвесторів коштів для купівлі цінних

паперів і, як наслідок цього, менша їх активність.

Інші категорії інвесторів на ринку цінних паперів також не виявляють

значної активності. Юридичні особи — інвестори, які в результаті кризи

неплатежів опинилися в скрутній ситуації, йдуть на інвестиції дуже

обережно. Винятками є, як правило, інвестиції з метою одержання впливового

пакета акцій або з метою зміцнення ділових зв'язків. Іноземні інвестори,

правовий статус яких визначено Законом від 19 березня 1996 р. "Про режим

іноземного інвестування", не поспішають вкладати значні інвестиції в

Україну незважаючи на певні пільги, які надані їм законодавством. Іноземні

інвестори, як було зазначено у Доповіді Спеціальної проблемної групи по

правовій реформі в незалежних державах, яка була створена Комісією

Європейських Співтовариств у 1992 році з метою визначення напрямків надання

допомоги республікам колишнього СРСР у формуванні правових основ ринкової

економіки, віддають перевагу ясним і стабільним економічним та правовим

умовам перед недовговічними стимулами та пільгами.

Аналіз здійснення інвестиційної діяльності різними категоріями інвесторів з

точки зору особливостей її механізму дає змогу поділити всіх інвесторів на

два види:

1) індивідуальних інвесторів, до яких належать фізичні особи, а також

юридичні особи, для котрих інвестиційна діяльність не є єдиним або одним із

основних видів діяльності;

2) інституційних інвесторів, які набувають і реалізують фондові цінності

крупними пакетами.

Інституційні інвестори, здійснюючи діяльність по залученню коштів

індивідуальних інвесторів, які потім вкладаються у цінні папери інших

емітентів, мають великий вплив на функціонування ринку цінних паперів та

його активність. Це пояснюється тим, що вони:

по-перше, сприяють зниженню вартості операцій з цінними паперами за

одночасного зростання їх кількості (ефект масштабу);

по-друге, об'єднують заощадження індивідуальних інвесторів для здійснення

великих інвестицій на первинному ринку цінних паперів. Окремо взяті

невеликі заощадження недостатні для масштабних інвестицій. Об'єднавши

незначні кошти, їх власники посередньо можуть реалізовувати досить великі

інвестиції;

по-третє, диверсифікують ризик, що досить важко зробити самостійно окремим

власникам заощаджень;

по-четверте, трансформують строк погашення первинного цінного папера, в

який інвестовано кошти, у різні терміни погашення посередніх зобов'язань.

Останні можуть бути привабливіші для кінцевого кредитора.

В економічно розвинутих країнах інституційні інвестори користуються

довірою рядових інвесторів. Вона базується на тривалій історії в цілому

конструктивних і здорових взаємовідносин двох сторін і на законодавстві,

яке передбачає жорсткий контроль за діяльністю цих фінансових інститутів.

Недавно, що в останні десятиріччя активність інституційних інвесторів

перебувала на дуже високому рівні, росла кількість пенсійних фондів,

страхових компаній та інших установ, що акумулюють особисті збереження

громадян.

Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів України є:

інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, що створили взаємні фонди;

страхові компанії;

пенсійні фонди.

Інвестиційні фонди на українському інвестиційному ринку відіграють дуже

важливу роль. Відмінними рисами цих інвестиційних інститутів є здійснення

портфельних інвестицій, диверсифікація ризиків та кваліфіковане управління

інвестиціями.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії через їх взаємні фонди

здійснюють "спільне інвестування", яким визнається діяльність, що ведеться

в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду

шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і проведення комерційної

діяльності з цінними паперами, тобто вони випускають власні цінні папери —

інвестиційні сертифікати і одержані від їх випуску грошові кошти інвестують

у цінні папери інших емітентів. В Україні цей вид інституційних інвесторів

з'явився, насамперед, як один із засобів прискорення процесу приватизації.

Відкриті інвестиційні фонди створюються на невизначений строк і

випускають інвестиційні сертифікати, які не підлягають вільному продажу,

беручи на себе зобов'язання перед учасниками щодо їх викупу.

Закриті фонди випускають інвестиційні сертифікати без узяття зобов'язань

про їх викуп. Вони створюються на визначений строк і здійснюють розрахунки

щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку своєї діяльності.

Саме закриті інвестиційні фонди мають право здійснювати діяльність з

приватизаційними паперами і зобов'язані викуповувати інвестиційні

сертифікати, придбані власниками приватизаційних паперів в обмін на них,

після закінчення строку використання приватизаційних паперів.

Закритий інвестиційний фонд, що обслуговує власників приватизаційних

паперів, може бути перетворено у відкритий фонд, але, за загальним

правилом, лише після закінчення терміну використання приватизаційних

паперів.

Для здійснення випуску інвестиційних сертифікатів інвестиційний фонд

повинен укласти договір з інвестиційним керуючим, аудитором або

аудиторською фірмою, а також депозитний договір з депозитарієм, провести

реєстрацію інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію

та інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів.

Управління активами інвестиційного фонду від імені фонду без доручення,

підготовку проектів інформаційних повідомлень про випуск інвестиційних

сертифікатів здійснює інвестиційний керуючий, яким є торговець цінними

паперами, з котрим укладено угоду про управління інвестиційним фондом. При

цьому слід зазначити, що, відповідно до п. 13 Положення про інвестиційні

фонди та інвестиційні компанії, за інвестиційним керуючим закріплено коло

повноважень, які в інших акціонерних товариствах віднесені до компетенції

правління.

Враховуючи винятковий статус інвестиційного керуючого, його повноваження та

обов'язки доцільно врегулювати на законодавчому рівні більш конкретно, адже

Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії чітко не визначає

обов'язки інвестиційного керуючого, і якщо, наприклад, він не входить до

складу засновників, то стан справ фонду багато в чому залежатиме від його

доброї волі.

Депозитарієм інвестиційного фонду визнається юридична особа, яка здійснює

відповідальне зберігання активів, обслуговування операцій з активами фонду

та облік руху активів на підставі депозитного договору. Депозитарій може

здійснювати обслуговування операцій з цінними паперами шляхом

бухгалтерських записів за допомогою комп'ютерної техніки. Депозитарій не

може бути засновником, інвестиційним керуючим, а також кредитором

інвестиційного фонду.

Депозитарієм інвестиційного фонду або інвестиційної компанії може бути лише

комерційний банк, який внесений до Республіканської книги реєстрації

банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ і який має право

здійснювати касове обслуговування клієнтів.

Умови здійснення комерційним банком функцій депозитарію передбачені

Інструкцією про надання дозволу на здійснення діяльності як депозитарію

інвестиційного фонду або інвестиційної компанії, затвердженою наказом

Міністерства фінансів України від 19 квітня 1994 р. № 34.

Як уже зазначалось вище, крім інвестиційних фондів, спільне інвестування в

Україні можуть здійснювати також інвестиційні компанії в особі їх взаємних

фондів.

Інвестиційна компанія для здійснення діяльності щодо спільного інвестування

зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску

інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та

інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів. Взаємний фонд є філією

інвестиційної компанії, що створюється за рішенням її вищого органу. Цей

орган затверджує також Положення про інвестиційну декларацію взаємного

фонду.

Інвестиційна компанія може засновувати відкриті та закриті взаємні фонди,

які здійснюють діяльність щодо спільного інвестування в порядку,

встановленому законодавством України для інвестиційних фондів.

Законодавство України передбачає також і певні обмеження щодо діяльності

інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційних компаній. Зокрема,

Положенням про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії (п. 17) з метою

зниження ризику фінансових операцій і тим самим захисту коштів рядових

інвесторів, вкладених у цінні папери фонду, інвестиційним фондам у процесі

здійснення інвестиційної діяльності заборонено:

випускати облігації та векселі;

придбавати більш як 10 відсотків цінних паперів одного емітента та

інвестувати понад 5 відсотків своїх цінних паперів у одного емітента, крім

інвестування в облігації внутрішніх державних позик, зобов'язання державної

скарбниці та в інші цінні папери, одержання доходів за якими гарантовано

урядом України; тримати в цінних паперах менш як 70 відсотків активів

інвестиційного фонду;

купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фонду та

інвестиційної компанії;

займатись представницькою діяльністю з приватизаційними паперами;

брати банківський кредит, крім випадків використання цього кредиту для

викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів;

здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа

інвестиційного фонду;

видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб,

укладати договори застави;

придбавати цінні папери повних та командитних товариств.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії сьогодні досить активно

працюють на українському ринку цінних паперів. Це пояснюється, насамперед,

тим, що в Україні вже створено мінімально необхідну нормативну базу для

діяльності цих інвестиційних інститутів на ринку цінних паперів. Однак, на

нашу думку, Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії,

незважаючи на його прогресивність у цілому, містить у собі значну кількість

недоробок та положень, які на практиці можуть значно уповільнити та

ускладнити процеси створення й активного функціонування цього виду

інституційних інвесторів в Україні.

Зокрема, у Положенні про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії не

визначено:

процедуру ліквідації інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційних

компаній, порядок розрахунків з учасниками (за який час до закриття фонд

повинен повідомити про це і який державний орган; форма такого

повідомлення);

період, протягом якого повинен бути здійснений викуп інвестиційних

сертифікатів;

за рахунок яких активів повинен бути здійснений викуп (грошові кошти, цінні

папери) та ін.

Зараз ведеться активна робота над розробкою проекту закону України "Про

інвестиційні фонди та інвестиційні компанії". Цим законопроектом

пропонується принципово нова як 25 відсотками інвестиційних сертифікатів,

схема створення та діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних

компаній в Україні. Зокрема, пропонується встановити, що інвестиційні

компанії можуть створюватись у формі відкритих акціонерних товариств, а

також вводиться інститут пайового інвестиційного фонду.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії являють собою приклад чистих

інституційних інвесторів, тобто створюються з єдиною метою — для здійснення

інвестиційної діяльності.

Для інших інституційних інвесторів — страхових компаній та пенсійних

фондів, інвестування не є основним видом діяльності. Операції з цінними

паперами не є для цих інвесторів єдиним джерелом доходу, вони — лише засіб

капіталізації, який забезпечує основну діяльність.

Перші приватні страхові компанії почали створюватись в Україні після

прийняття Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. № 47

"Про страхування"1. Зараз діяльність страхових компаній регулюється Законом

України від 7 березня 1996 р. "Про страхування"2.

Для страхових компаній основним джерелом формування інвестиційних коштів є

комісійні за страхування майнових інтересів громадян та юридичних осіб,

пов'язаних з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням

застрахованої особи (особистим страхуванням); з володінням, користуванням

та розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням

страхувальником заподіяної ним шкоди особі або майну громадянина, а також

шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності) (ст. 4

Закону "Про страхування").

У практичній діяльності страхові компанії, звичайно, поділяються за

принципом спеціалізації. Можна виокремити дві основні групи страхових

компаній: із страхування життя та загального страхування.

Страхові компанії періодично отримують внески своїх клієнтів в обмін на

виплати при настанні страхового випадку. За рахунок фондів, сформованих з

попередніх внесків, страхові компанії створюють резерви, котрі разом із

частиною власного капіталу інвестують у фінансові активи.

Закон України "Про страхування" дає чіткий перелік категорій активів, у які

можуть бути розміщені, з врахуванням безпечності, прибутковості,

ліквідності та диверсифікованості, страхові резерви страхових компаній.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про страхування", страхові резерви,

крім інших, можуть бути розміщені в цінні папери, що передбачають одержання

доходів, і в цінні папери, що емітуються державою.

У країнах зі стабільною ринковою економікою компанії із страхування життя,

як правило, вкладають свої кошти у довгострокові цінні папери, оскільки,

страхуючи на випадок смерті, вони значною мірою можуть прогнозувати

тенденції настання страхових випадків. В основному, такі компанії

здійснюють значні вклади в цінні папери з фіксованими доходами, до яких

належать, наприклад, державні та корпоративні облігації. Вкладення коштів в

акції для цього виду страхових компаній становить незначну частину всіх їх

інвестицій.

Компанії із загального страхування більше вкладають накопичені кошти в

державні цінні папери і менше — в корпоративні облігації та акції, їхня

роль в інвестуванні підприємництва порівняно незначна.

Сьогодні, незважаючи на прийняття Закону України "Про страхування", одним

із основних завдань, яке необхідно вирішити в галузі страхового бізнесу, є

законодавче врегулювання здійснення страховими компаніями інвестицій у

цінні папери.

Необхідно, на нашу думку, законодавче визначити правовий статус страхових

компаній як суб'єктів фондового ринку, порядок придбання ними цінних

паперів інших емітентів, правові засади управління інвестиційною діяльністю

страхових компаній тощо.

Створення повноцінної нормативної бази має стати поштовхом для активізації

діяльності страхових компаній на ринку цінних паперів України в якості

інституційного інвестора. Поки що страхові компанії з'являються на

вітчизняному фондовому ринку, переважно, лише як емітенти.

У той час як нормативна база діяльності страхових компаній вже в цілому

сформована, недержавні пенсійні фонди в Україні функціонують в умовах

повної відсутності будь-яких нормативних актів у сфері недержавного

пенсійного забезпечення.

У розвинутих країнах пенсійні фонди відіграють важливу роль у житті

суспільства. Зростання тривалості життя людей, частий ранній вихід на

пенсію, прагнення до фінансової не залежності у пенсійному віці, інфляція,

спеціальні податкові стимули — все це призвело до того, що останнім часом

помітно зросла роль пенсійних фондів як джерела інвестиційного капіталу.

Через такі фонди профспілки, роботодавці й самі працівники прагнуть

забезпечити додаткові вигоди на випадок виходу на пенсію. Протягом своєї

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6